Інспектор

I

– Ім’я?

– Радим.

– Прізвище?

– В'юнович.

– Дата народження?

– 6 лютого, 1957 р.

Клац-клац по клавіатурі. Похмура літня жінка заганяла дані в апарат. Чекаючи, я нетерпляче стукав пальцем по потрісканому підвіконні, що розділяло нас. Посередині воно було відполіроване заледве не до блиску, а по краях почорніло від багаторічної пилюки.

Враз, щось дмухнуло холодом у потилицю. Обернувшись, побачив навстіж відчинену кватирку. Самотні сніжинки залітали крізь неї всередину, опускалися й щезали на ледь теплій батареї. Звідти долинав неприємний шум, схожий на приглушений крик.

Грим! Це працівниця поставила печатку. Я аж здриґнувся від несподіванки, рвучко повернув голову. Жінка, не дивлячись на мене, вже просувала крізь віконце готовий документ.

– Підпишіться під датою. – сказала вона.

По цьому працівниця сьорбнула щось із давно не митої чашки й зашурхотіла, перебираючи інші папери. Я тим часом пробігся очима по документі, що мав вирішити мою долю на наступні кілька років. Це була дрімуча суміш друкованої бюрократичної шварганини, яку я не міг, та й не дуже хотів розбирати. Адже головне було на початку й великим шрифтом: зарплатня, посада, місце. А в самому кінці написано: «1 грудня, 1989 р».

Розписавшись, вже готувався скласти аркуша і сховати до портмоне, аж раптом натрапив очима на власне ім’я: «Радим Юнович». Скреготнувши зубами, поклав документ назад на підвіконня, просунув крізь віконце й стиха кашлянув.

– Кхм. Моє прізвище В’юнович. Ви його неправильно записали. – буркнув я і постукав пальцем по документові.

Працівниця взяла його, присунула ближче до себе й, приставивши вказівного пальця до імені, перечитала. Тоді обернулася до комп’ютерного екрану й вдивлялася в нього кілька секунд, притримуючи лівою рукою круглі окуляри. Тоді знову зиркнула на документ.

– Ю-но-вич. Ніякої помилки. – запевнила вона й знову висунула документ крізь віконце.

– Помилка є. Має бути В-ю-но-вич. Так, з апострофом. – нетерпляче наполягав я.

– Чоловіче! – вигукнула працівниця, чи не вперше за весь час піднявши на мене очі. – Ну чого ж ви одразу правильно не сказали? Я ж не можу просто так взяти й виправити! – докірливо заторохтіла вона.

Я стис руками підвіконня, намагаючись не вихлюпнути злість. Знаю я їх, бюрократів… захочуть, то так підгидять, що тричі пошкодуєш. Глибоко вдихнувши і повільно видихнувши, спробував говорити якомога м’якше.

– Будь ласка, просто випишіть новий документ. – попросив я.

Жінка кілька секунд на мене дивилася, наче чекаючи, що скажу щось іще. Та я лише мовчки стояв із кам’яним обличчям. Врешті-решт вона відвернулася від мене, знову відпила з горнятка та зашурхотіла паперами.

– Шановний, папірець і можна би переписати. Але дані вже в системі. Йдіть до начальника, нехай він з вами розбирається. – сказала працівниця, повернувшись до байдуже-монотонного голосу.

Я вже відкрив був рота, щоб запитати, але вона мене випередила.

– Третій поверх, треті двері праворуч.

Пробурмотівши щось схоже на подяку, я схопив папірець і рушив до сходів. Піднімаючись, раптом задумався про те, що буде, як через цю маленьку помилку все життя покотиться в прірву?

Втягуючи холодне сухе повітря, що стояло в сходовій кліті, я переступив останню сходинку перед третім поверхом. Тут було значно ошатніше, але й значно темніше – всі вікна зашторені, а лампи закриті абажурами.

Цупким коричневим килимом-хідником я пройшов праворуч, повз перші двері, другі, столик із засохлим рододендроном, і нарешті став перед третіми. На них була табличка: «Кабінет №303. Заступник начальника відділу П. Клишук». З-за дверей долинав приглушений голос. Я легенько постукав і прислухався – жодної відповіді. Тоді поправив краватку, натис на клямку й прочинив двері.

Опинився в просторому, розкішно обставленому кабінеті. Засклені шафи з книжками та папками, м’який диван коло виходу, широкий письмовий стіл. По кутках – дбайливо доглянуті рослини, а на стіні висів дивовижно тьмяний і невиразний портрет гетьмана, чинного керманича нашої молодої держави.

Володар кабінету був за столом – але не сидів, а стояв, тримаючи телефон, слухаючи та час від часу кажучи щось наказовим тоном. Пишне шкіряне крісло, що було в нього за спиною, видавалося порожнім та зайвим.

Не наважуючись заговорити чи навіть просто подивитися цій людині у вічі, я так і стояв коло дверей. Коли той нарешті договорив, дзвінко поклавши слухавку, то подивився на мене й указав жестом на документа, що я тримав перед собою. Тож я підійшов до столу й дав йому папірець. Поки той читав, я побачив своє розгублене віддзеркалення в його широких окулярах – єдину деталь, що я зміг розгледіти. Решта була наче вкрита мороком на тлі яскравого світла, що лилося з вікна позаду нього.

– Отже, пане Юновичу… з документом все гаразд. Чого вам треба? – запитав він так, неначе наказував не марнувати його часу.

– Моє прізвище В’юнович. Його неправильно записали, ще й ввели в систему. – пояснив я, намагаючись говорити так, щоб це не звучало, як звинувачення.

– І все? Це дуже легко виправити… щоправда, в нас на носі ювілей, тож хто зна.

На цьому запала пауза. Я не знав, що казати, а начальник ніби про щось замислився, навіть відвів засклений погляд кудись у бік. Врешті він ляпнув долонею по столі, тоді повернув документа.

– У мене зараз добрий настрій. Знаєте, не кожен же день твоїй країні виповнюється десять років, тож про цю маленьку прикрість… – він вказав пальцем на папірець. – я подбаю сам.-- А ви просто виконуйте свою нову роботу належно. Нам зараз хороші інспектори аж ніяк не зайві.

– Спасибі вам. Щире. – ввічливо мовив я.

– Прошу. Можете їхати. – тут він махнув рукою в бік дверей. – Коли доїдете, то зайдете в наше тамтешнє бюро, де вже видадуть новий документ. Нехай щастить у тому проклятому місті.

Блідо всміхнувшись, я подякував, повернувся до дверей і вже зібрався виходити, аж тут знову почув голос начальника.

– А, і ще… зголіть це неподобство.

Я завмер, а тоді мимоволі почухав щетину. Дійсно, треба було поголитися. Ну і правильно – пора за собою дбати. Тепер, з цією новою роботою і новою домівкою, все буде інакше, краще. Може, я навіть знову почну щось мріяти про майбутнє.

II

Я розплющив очі. Переді мною виявилося джерело яскравого помаранчевого світла. Воно засліпило мене, тож знову замружився, слухаючи, як гупає серце.

– Хлопче, не спи, а то задубієш. – пролунав строгий чоловічий голос.

Знову розплющив очі. Покрутив головою навсібіч, намагаючись зрозуміти, що коїться. Світло, що мене сліпило, виявилося від ліхтаря, під яким я заснув на лавці. Пізній вечір нависав над порожнім і безбарвним вокзалом.

Неподалік стояв поліціянт у мундирі та кашкеті, з-під якого виглядали тільки причесані службові вуса. Побачивши, що я прокинувся, він байдуже пройшов повз мене й зник у холодній імлі, що оповила все навколо.

Отже, я нарешті прибув до Воронева – міста, де мав працювати. Міцніше стисши ручку тонкого портмоне, я підвівся та пішов геть, звірившись із мапою, що висіла на стіні одного із залів очікування.

Кошмар, що так несподівано напав на мене в дрімоті, вже майже забувся, полишивши по собі тільки виснаження. І все ж, далеко не все було гаразд. Чомусь я зовсім не пам’ятав поїздки, чи того, як вирішив поспати просто неба першого зимового місяця.

Я прошкував безлюдною вулицею. Ліхтарі, нерухомі безлисті дерева, мілкі калюжі та латки першого снігу. А ще імла – не така густа, як на вокзалі, та де-не-де її ще було видно. Все це наганяло сум.

Яскраво блимнули фари, самотній автомобіль промчав повз на великій швидкості. Отже, я нарешті дійшов до центру міста – вже виднівся масивний силует ратуші. А зовсім поруч виявилося і моє бюро. Коло входу висіла табличка: «Служба безпеки, відділ м.Воронева».

Лампа над дверима світилася, як і декілька вікон на першому поверсі. Схоже, що цербери моєї держави не спали. І правильно. Скоро я буду в їхній когорті. Цікаво, як вони поставляться до новака?

Прочинивши важкі скрипучі двері, я ступив усередину. Тут виявилося ненабагато тепліше чи ясніше, зате повітря повне порохів й запаху старих паперів. Просто переді мною за столом сидів охоронець. Побачивши мене, він кивнув, а тоді мотнув головою в бік дверей праворуч від нього. Трохи дивно, та, врешті, їх мали попередити про моє прибуття.

Зайшовши, я виявив вельми тісний кабінет, освітлений єдиною голою лампочкою, що криво звисала зі стелі. Паперовий дух тут був особливо сильний, і не дивно, адже стіни були заставлені полицями з обшарпаними документами та папками.

За столом горбився миршавий чоловічок літнього віку.

– А, це ви… добре. Ми нарешті виробили новий. Тримайте. – пробубонів він і сунув мені до рук папірець.

Віддавши старий варіянт, я подякував, розвернувся й вийшов. Щойно двері захряснулися за мною, я завагався щодо того, як діяти далі. Вони чекали на мене – це зрозуміло. Але складалося враження, ніби ці двоє знали мене в обличчя. Охоронець навіть не спитав посвідчення особи. Як це можливо, якщо я тут вперше? В них є моє фото, та, однаково, щось тут не те.

Можливо, я забув трохи більше, ніж поїздку, і насправді вже певний час перебував у Вороневі. Це б пояснило той факт, що, коли я прокинувся на вокзалі, в руках було робоче портмоне, а не валіза з речами. Але ж чому я взагалі був на вокзалі, якщо прибув набагато раніше?

Все це страшенно бентежило, та я вже не мав сил, аби далі ламати голову. Чудернацьке відчуття, схоже на сильну втому, тисло на мене. На щастя, в документі, що засвідчував мою посаду, також було вказано адресу службової квартири. Випитавши у не менш замореного охоронця, як туди пройти, я вискочив надвір і поспішив до нової домівки.

Це виявилося зовсім близько, ледве за кілька кварталів. Місцина неприємна – занедбані клумби, несправні ліхтарі, переповнені сміттєві баки. Дев’ятиповерхівка, в якій випало тепер жити, була так само брудна всередині, але я вже майже не звертав на це уваги через утому.

Ліфт промислового зразка, дев’ятий поверх, двері. Ключ до них знайшов у в кишені, вже навіть не дивуючись. Клац, і двері прочинилися. За ними – мізерна однокімнатна квартирка. Без передпокою, коридору, окремої спальні чи кухні. Коло пом’ятого ліжка лежала розкрита валіза, а навпроти – письмовий стіл з кількома списаними аркушами. Отже, помилки не було, я дійсно вже жив тут. Просто не пам’ятав.

Усвідомивши це, я відчув мороз поза шкірою, а на лобі – холодний піт. Що ж у дідька трапилося? Що могло відібрати спогади? Мене отруїли? У втомленій голові зароїлися теорії змов, одна неймовірніша за іншу. Я вже не міг мислити розважливо, думки перемішалися в кашу.

Останнє, що потім пригадував, це те, як підпер вхідні двері єдиним стільцем. Тоді, мабуть, заснув, навіть не знявши черевиків.

III

Блідий промінь падав на обличчя. Десь із хвилину я не ворушився, ніби всотуючи те примарне блакитне світло. Це були блаженні миті забуття… всього лиш миті перед тим, як повернулася дійсність.

Сівши на ліжко, я невидюще втупився у власне взуття. Так і чекав, поки нарешті прийду до тями. Сон відступив, та я не почувався відпочилим. Події минулого вечора одна за одною виринали переді мною. Втім, не зовсім події – радше відкриття.

Я забув усе, що трапилося від прибуття до Воронева й до вчора. Судячи з усього, після приїзду міг минути навіть і не один день. Як же дізнатися, скільки саме? В пошуках зачіпок, я роззирнувся довкола й зупинив погляд на кількох аркушах паперу, що лежали на столі. Підійшовши, впізнав свій власний кривулястий почерк.

То були частини недописаного звіту. Судячи із недбало надряпаної нотатки в самому кінці, мені забракло відомостей. Втім, я зараз був радий навіть найменшим підказкам, тож почав жадібно вбирати кожне слово.

Зі змісту випливало, що я вже отримав перше завдання: перевірити на предмет терористичної складової справу зникнення місцевого бізнесмена, Зиновія Матроса.

Одного дня він просто зник. Разом із ним запропала і його дружина, а також автомобіль, якого знайшли притопленим у річці за кілька кілометрів від маєтку. Саме помешкання виявилося розгромлене. Це міг зробити той, хто спричинився до зникнення Матроса, або й сам багатій – його тіла, як і тіла дружини, так і не знайшли.

Решта інформації зі звіту наразі не становила інтересу. Судячи з нотаток, моїм джерелом був такий собі Йон Вуглевський – приватний детектив, який чомусь вів це розслідування разом із місцевою поліцією.

Ще років три тому щось подібне було б смішно уявити, та відтоді гетьман провів декілька демократичних реформ, серед яких і узаконення цієї професії. Казали, що це був радше показовий жест, покликаний задобрити західну публіку. Втім, позаштатні детективи давали державі й певні переваги, в певних обставинах.

Вже саме те, що Вуглевський безперешкодно займався своєю справою, означало благонадійність. Кожен детектив проходив безліч попередніх перевірок, без чого дозвіл просто не видавали. Але списувати його з рахунків було рано. Приватний детектив виявився замішаний у цій справі – це підозріло. А згідно зі звітом я планував ще принаймні одну зустріч із ним, перш ніж утратив пам’ять.

Втрата була пов’язана з розслідуванням, я вже майже не сумнівався в цьому. Можливо, ті, хто за цим стояли – скажімо, терористи – виявили мене й чимось отруїли. Це б усе пояснило. Пряме вбивство новопризначеного інспектора привернуло б забагато уваги. Проте й знищення пам’яті їм так просто не минеться.

Не вичерпна теорія, але я був зобов’язаний про свої підозри та здогади повідомити начальству. Так чи інакше просто не міг і далі залишатися з цим наодинці.

Покопирсавшись трохи у портмоне, знайшов номер місцевого відділення СБ, куди вчора заходив. Приклавши холодну слухавку до вуха, став набирати номер. Старий дисковий телефон тривожно сюркотів, відраховуючи цифри. Пішли гудки, щось шипіло, тріщало.

– Воронівська СБ, слухаю вас. – відповів байдужий жіночий голос.

– Це Радим В’юнович. З’єднайте з куратором справи Зиновія Матроса. – попросив я, трохи подумав, а тоді назвав ім’я людини, котрій було адресовано звіт.

– Зачекайте… – відповіла оператор.

У слухавці знову щось затріскотіло. Кілька секунд я вслухався в цей звук, поки працівниця на тому кінці дроту робила свою справу. Врешті, щось клацнуло і знову залунав її голос.

– Перепрошую, його робочий день уже скінчився. Передзвоніть завтра після восьмої або залиште повідомлення.

Я остовпів, почувши це.

– Стривайте… а котра зараз година? – запитав я зі щирим здивуванням.

– Пів на десяту.

– Вечора?.. – прошепотів я, не вірячи власним вухам.

Якусь мить лунала тільки тиша.

– Так. – спантеличено відповіла жінка.

Бемкнула слухавка, випущена з моєї тремтячої руки. Я рвучко повернув голову до заштореного вікна – і справді, за ним не було нічого, окрім густої, непроникної ночі. Наче й не було того сріблястого світла, під яким я прокинувся. Виходить, проспав цілий день, а встав уже зате́мна й навіть не помітив цього. Як таке могло трапитися? Невже знову отруїли?

Обмацав себе, шукаючи сліди від голки, та нічого не знайшов. Зірвавшись із місця, метнувся до виходу, щоб перевірити – але стілець, що я ним підпер двері, досі був на місці. Підбігши до вікна, зазирнув за штори – там все було наглухо зачинене, навіть щілини замазані чимось від протягу. Ніякої пожежної драбини теж не було. Отже, сюди ніхто не міг проникнути.

А що, як знову минуло значно більше часу, а я цього просто не пам’ятаю? Але ж ніхто мене не труїв… якась бісівня.

Однаково, слід було повідомити куратора про стан справ. Підійшовши до столу, я знову схопив слухавку й скоромовкою випалив наказ записати безпечне повідомлення. Тільки договоривши, розчув короткі гудки – по той бік уже давно нікого не було. Від роздратування міцно стис трубку, аж та жалібно рипнула. Знову набрав номер і став чекати відповіді. Це тривало всього кілька секунд, а мені вони здалися хвилинами – страшними, болісними хвилинами, віднятими від мене. Чомусь я звернув на це увагу, ніби відчуваючи, що час був обмежений.

Врешті, повідомлення було передано – я детально описав все, що пам’ятав, частину того, що було у звіті, а також найсвіжіші здогади й припущення. Щойно дзенькнула покладена слухавка, як у мене з пліч ніби гора спала. Я виконав свій обов’язок і тепер міг перевести дух, зібратися з думками. Принаймні, таке відчуття було спочатку. Та протривало воно не довго.

Сидячи на краю ліжка, вчепившись у власні отерплі коліна, я розмірковував про дальші дії. Щось вирвало з мене добрячий шмат пам’яті… забрало без остатку. Неначе й не жив, відколи приїхав сюди. Але ж ось він – я! Тут, в цій замшілій, задушливій коморі, знеможений нерозумінням.

Пам’ять – ключ до всього. Поставити себе в зрозумілі рамки, розкреслити тло навколо. Тоді життя залізничною колією само поїде вперед. З цією думкою я звернувся до окрайців пам’яті – звіту, документів, записів… з них не було зрозуміло, що зі мною трапилося, та принаймні я дізнався, скільки минуло часу.

Цьогоніч добігало рівно шість днів.

IV

Впершись лівицею об ліхтарний стовп, я стояв на острівці світла посеред моря нічної темряви. Після бігу серце ще досі шалено билося. Аж забивало дух. Та поступово все заспокоїлося.

– Чекав більшої пунктуальності від СБ. – прошелестів утомлений голос.

Я здриґнувся, а тоді повернув голову на звук. Переді мною, немов виринувши з пітьми, з’явився чоловік у шкіряній куртці. Він дивився в землю, тому його очі залишалися за непроникною тінню.

– Вуглевський, Йон? – напружено запитав я, ледь стримуючись, аби не потягнутися за службовим револьвером.

Хоча зброї насправді не було.

– Ага… – буркнув детектив, видихнувши хмаринку пари, а тоді нарешті підвів погляд.

На мене дивилися вкрай заморені очі. Холодні, якісь сіро-бурі, обрамлені темними колами. Здавалося, що ця людина жила з останніх сил. Моторошне враження.

Попри все, він таки нагадував людину на фото, що я знайшов серед своїх матеріялів. Віддалено нагадував. Я полегшено зідхнув.

– Ви чимось подібний на привида. – прошепотів я, не помітивши, що кажу це вголос.

– Справді? – Вуглевський підняв брову.

І нащо я це бовкнув? Не личить так. Та я був навіть радий його зустріти, бо це значило, що не схибив. Ця зустріч була передбачена у звіті, отже, я ще міг дотримуватися такого-сякого порядку, попри втрату пам’яті. А це для мене було важливо.

– Ну, що тут скажеш… бути, мов ті привиди, це у нас і з вами професійна навичка. – пояснив він, криво посміхнувшись, а тоді пожвавішав. – Є нова інформація. Все ось тут. – сказав він, рвучко простягши папку з паперами.

Я взяв її. Звичайна собі папка, не дуже товста, без жодних підписів.

– Чудово… – промовив я, притисши скарб під пахвою.

– Ми, друже, встряли до самісінького осиного гнізда. Вони вже знають, що ми на них вийшли. Якщо ваші колеги не заворушаться найближчим часом, ми залишимося в цьому проклятому місті назавжди. – говорив Вуглевський, дивлячись кудись у бік.

А я лиш мовчав. Він наразі знав набагато більше за мене, та не можна було цього виказувати. Детектив знову подивився на мене, напружено чекаючи відповіді. Враз, його обличчя набрало злості й нетерплячки.

– Чого ви мовчите? Я за вашими вказівками тут життям ризикую! – хрипко вигукнув він, аж легка луна розляглася алеєю.

Я ще трохи помовчав, уважно добираючи, як на це відповісти. Краєм ока побачив, як десь праворуч сліпуча вітрина магазину загасла. Глитнувши, я нарешті заговорив.

– Пане Вуглевський, держава цінує вашу роботу… – почав я.

Слухаючи, детектив вирячено спостерігав за мною.

– … і дані, що ви зібрали, добре послужать країні. Я уважно проаналізую їх і передам, куди треба. На основі наших висновків ви отримаєте нові вказівки. Але не сумнівайтеся, що ваше бачення ситуації теж буде взято до уваги.

Вуглевський пильно вдивлявся в мене, немов зазираючи в самісіньку душу. І щось таке він там побачив, бо вираз обличчя змінився. Злості поменшало, натомість її заступила приреченість. Схоже, що моя вистава його не надурила.

– Не знаю, що ви намагаєтеся приховати, та не буду розпитувати. Ваша контора ніколи нічого не пояснювала. Просто не хотілося помирати в цілковитій темряві. – скрушно сказав детектив, знову опустивши очі. – Коли будуть нові дані, я зателефоную. На все добре, інспекторе. – кинув він наостанок.

Не чекаючи відповіді, він обернувся спиною і хутко покрокував геть. Вийшовши з-під ліхтарного світла, він миттю щез у пітьмі. Лише тьмяний відблиск від шкіряної куртки, а також лункі кроки вказували, що він досі був близько. Та згодом і ці деталі зникли.

Повертаючись додому, я від нетерплячки йшов усе швидше й швидше. Хай що там було у цій папці, воно мало багато чого пояснити.

Непомітно для себе, я проминув занедбаний двір, піднявся ліфтом і опинився у квартирі. Тремтячими руками розкрив папку і заглибився в читання. Переді мною розгорнулася історія цих подій, якими їх бачив Йон Вуглевський.

Перше, що стало зрозуміло, це причина залучення приватного детектива. Виходячи з його пояснень, той уже деякий час співпрацював із есбівцями і мав їхню довіру. А це було головне – адже, як виявилося, значна частина місцевої адміністрації, поліції та ЗМІ були безпосередньо пов’язані з об’єктом розслідування.

Хоча становлення суверенітету відбулося вже майже 10 років тому, тільки нещодавно уряд почав наповажне займатися контр-розвідкою і знешкодженням ворожих аґентів. У Вороневі стан справ щодо цього питання був попросту катастрофічний. Принаймні, так вважало центральне управління, яке розпустило місцеву гілку СБ, щоб сформувати її з нових кадрів. Тутешні вважалися ненадійними.

Прослуховування, стеження та інший збір інформації підживили підозри про існування широкої аґентурної мережі. Але картина досі була не повна, не було даних про масштаби мережі, важко було виділити окремі імена. Окрім одного – все того ж Зиновія Матроса. На ньому сходилися всі ниточки.

Розслідування не могло зрушити з місця. Якби почалися арешти з допитами, навіть таємно, то інші шпигуни просочилися б крізь пальці. Тому було вирішено запустити до ставка начебто сторонню рибину, яка могла б зібрати докази й допитати свідків не здіймаючи намулу. В цьому й полягала роль приватного детектива. Щоб не привертати уваги, призначення було здійснене руками начальника місцевої поліції, якого вдалося взяти на гачок. Як саме – Вуглевський не знав.

Зниклий бізнесмен був дуже каламутною особистістю. Народився і виріс тут, у Вороневі, але потім поїхав до Росії, де закінчив інститут харчової промисловості. Повернувшись до рідного міста, влаштувався технологом до ресторану. Вдало крав, потім був звільнений разом із рештою персоналу, коли, після здобуття державної самостійності, пройшла приватизація. Після цього Матрос зайнявся комерцією, відкрив власну автозаправку й дуже швидко розбагатів, продаючи дешеве пальне – безперечно, завдяки своїм російським зв’язкам.

Пройшли роки, паливний маґнат витіснив усіх конкурентів і став неподільним володарем цього краю. Йому підкорялися всі – поліція, міська адміністрація, місцеві газети, телеканали, радіо і навіть школи. Казали, що без його схвалення не можна було відкрити навіть кіоск із канцтоварами. На початку такого нестримного піднесення ще інколи з’являлися повідомлення про те, як саме Матрос добивався свого – підкупом, шантажем і вбивствами. Та скоро він закрив роти усім критикам, яких відтоді більше не бачили. Запанувала тиша. Омана миру.

Подібне не було рідкістю для моєї молодої країни. Проте, ця історія мала ще один бік, своєрідне приховане дно. Північні сусіди, в яких Матрос купував дешеве пальне, ніколи не славилися самовідданою щедрістю. Вони мали зиск із того, що бізнесмен потрапив до них у цілковиту залежність.

Можливо, його завербували ще у студентські роки, або пізніше, коли він домовлявся про ціни. Достеменно відомо було тільки те, що свою імперію він будував уже руками «друзів». Ці люди, що зайняли найважливіші місцеві посади – підкорялися йому, але погано приховували свої справжні пріоритети. Досить сказати, що за цей час кількість українських шкіл і новинарних видань зменшилася втричі.

Певна річ, усі це помітили, але ніхто не став ризикувати, аби щось вдіяти. Сімдесят років ненажерливої російсько-комуністичної окупації привчили воронівчан жити тихо і не ставити зайвих питань. Ті кілька років після розвалу Союзу, коли Матрос іще не встиг цілком оповити все своїм павутинням, тепер залишилися в пам’яті людей хіба що напівзабутим сном, якимось чудернацьким непорозумінням. Для них все було так само, як і до незалежності. Нічого не змінилося.

Все це випливало з детальної біографії, яку Вуглевський включив до папки. Це була корисна інформація, але мене зараз більше цікавило, що він накопав про саме зникнення. Перегорнувши до потрібного місця, знову почав читати.

Спершу, детектив перерахував відомі факти: коротка поїздка до Франції, звільнення всієї охорони. Вуглевський був переконаний, що зниклий бізнесмен планував переїжджати, і що причина цього – непорозуміння з «друзями». Мабуть, вони вимагали від нього чогось такого, на що він не зміг піти. Це загрожувало смертю, що́ Матрос, безперечно, розумів, тому й готувався до втечі. При цьому він не мав довіри до власної охорони – всіх, крім одного.

Це був чоловік на ім’я Олексій Рибоґлаз, за чутками, давній товариш, ще зі студентських років. Переїхав до Воронева тоді ж, коли повернувся Матрос, і одразу став його правою рукою, беручи на себе всякі важкі чи брудні завдання. За роки такої роботи нажив славу напрочуд жорстокого мурмила, а в кримінальних колах отримав кличку Боров.

Читаючи про найближче оточення зниклого бізнесмена, я помітив одну дуже дивну подробицю. Левову частку інформації про те, з ким знався Матрос, детектив випитав у його дружини. Тільки не тієї, що пропала нещодавно разом із чоловіком, а першої – яку вважали мертвою останні п’ять років. Дивне й те, як Вуглевський писав про її свідчення, не кажучи, коли і за яких обставин проводив цей допит. Це разюче виділялося на тлі решти детально написаного звіту.

Або свідчення були отримані ще за її життя, або вона взагалі не помирала. Та хіба може звичайна жінка прожити півдесятиліття переховуючись від усіх? І, головне, чому? Ці питання закрутилися в моїй голові, та я не встиг закінчити міркування.

Десь за вікном, далеко за бездушними бетонними будинками, з-за обрію зійшло сонце. Я не побачив цього, радше відчув. Моє тіло обм’якло, а голова почала падати на стіл. Але удару вже не відчув – провалився у безпам’ять. Там не було ні думок, ні часу. Як сон без сновидінь.