Ілюзії

Вчитель обвів уважним поглядом десятьох маленьких учнів та усміхнувся. Він ще не знав, на що здатен кожен з них, але деяких впізнав одразу. Після перших відповідей вже міг з точністю сказати, хто допитливий та старанний, хто вразливий до критики, а хто неуважний та не вміє слухати. Помітив і чорняву дівчину, що вперто не хотіла його бачити, замріяно дивлячись у вікно.

Зацікавити учнів новою темою – часто складне завдання навіть для досвідченого викладача з чарування. Тому сьогодні Вчитель розпочав урок не з пояснення, а з демонстрації. Плеснув в долоні і прямо перед учнями на місці старої дошки з’явився велетенський червоний дракон з трьома головами. Він зайняв весь вільний простір від підлоги до стелі, вражаючи учнів своєю красою та величністю. Щільно прилягаючі одна до одної червоні лусочки виблискували на сонці, так і притягуючи погляди. Дракон обережно розправив перетинчасті крила, аби нічого не зламати, і солодко позіхнув кожною пащею по черзі, показуючи гострі ікла. А потім покрутився навколо себе і, немов звичайнісінький кіт, згорнувся калачиком, сховавши пазуристі лапи та хвіст-стрілу, задоволено примруживши жовті очі у сонячних промінях. Він виглядав абсолютно реальним, робив глибокі вдихи та шумні видихи, але хіба може в класі нізвідки з’явитись справжній дракон? Це було занадто навіть для уроку чарування.

Спостерігаючи за ошелешеними учнями, Вчитель дав їм змогу поділитися один з одним враженнями. Навіть мрійницю біля вікна вдалось зацікавити. Зелені очі дівчини широко відкрились від щирого подиву та захоплення.

Соломія – саме так звали мрійницю – роздивлялась дракона мовчки. Поруч з нею не було жодного учня. По її очах Вчитель зрозумів, що дівчина уявляє, на що здатне це створіння, як швидко й високо може літати, чи дихає полум’ям, чи вміє розмовляти.

– Тсс, – Вчитель підніс вказівний палець до вуст, роблячи збентежений вигляд. – Якщо ви розмовлятимете так голосно, то неодмінно розбудете дракона! І хто зна, в якому настрої він прокинеться.

Учні в одну мить стихли. Одна тоненька ручка піднялась вгору.

– А це дійсно справжній дракон? – запитала Соломія.

Вчитель загадково усміхнувся.

– А як ти гадаєш? – запитав замість відповіді.

Дівчина закліпала очима.

– А можна до нього доторкнутись? – промовила, подумавши.

– Не страшно? – поцікавився Вчитель.

– Трішки, – чесно відповіла Соломія.

– Ну, гаразд. Спробуй.

Соломія повільно піднялась зі свого місця і нерішуче пішла в сторону сплячого дракона. Всі інші проводжали її сповненими цікавості та остраху поглядами. Дуже близько підходити не наважилась. Зупинилась біля Вчителя і спробувала дотягнутись пальчиками до колючого хвоста.

– Обережно! – зойкнув хтось з учнів, не втримавшись.

Та коли її рука торкнулась дракона, він вибухнув білою парою і зник.

Учні з переляку закричали, а потім зі здивуванням поглянули на Вчителя.

– Це називається ілюзія, – пояснив учням з усмішкою. – В цьому семестрі ви знайомитесь з новим предметом – Магія ілюзій. Сьогодні ми розглянемо походження цього поняття, а згодом дізнаємось, як створювати і керувати власними ілюзіями. Більш того, будемо тренуватись творити ілюзії прямо в класі!

Отже, повернувшись до свого місця, Соломія записала в зошиті нову тему, передчуваючи, що їх очікує щось неймовірно цікаве. Адже як інакше, коли початок видався такий захопливий?

На першому уроці учні дізнались про походження слова «ілюзія», що з латині перекладається як «обман». Одразу були попереджені про небезпечність ілюзій, які інколи виглядають настільки реально, що можуть зіграти злий жарт навіть з тим, хто їх створив. Та створити ілюзію не так вже й просто, як їм здалося з першого погляду. Для того, щоб породити такого великого дракона, що дихає та рухається немов живий, Вчителю знадобився не один рік тренувань. Ця новина, звісно, засмутила всіх, адже учні очікували, що вже на першому уроці зможуть дати волю своїм фантазіям. Виявилось, для того, щоб ілюзія ожила та її змогли побачити всі, необхідно спочатку подумки уявити певну картину у найдрібніших деталях. Чим більше деталей продумано, тим яскравішою і реальнішою виглядатиме ілюзія. Після декількох спроб, стало зрозумілим, що навіть подумки робити це не дуже просто. Вчитель пояснив, що для початку вони будуть розвивати власну уяву.

– Кожна фантазія – це подорож, – розповідав Вчитель, проходячи між рядами, а учні повертали голови слідом, уважно слухаючи. – Що очікує на вас в кінці цієї подорожі, невідомо. Цим фантазія і відрізняється від ілюзії. На відміну від першої, що існує лише у вашій уяві, останню слід продумати досконало і з точністю знати, чим вона завершиться. Інакше, – Вчитель зробив паузу, обводячи кожного поглядом та зупинившись на Соломії, – ризикуєте потрапити у пастку, влаштовану вашим же розумом. І наслідки можуть бути дуже прикрі.

Перші вправи з розвитку уяви виявились прості і цікаві. На першому ж уроці Вчитель роздав всім кольорові олівці та папір, а потім запропонував намалювати тварину, якої не існує в природі. Поступово завдання ускладнювались, але Соломії все вдавалось без особливих зусиль, тож скоро Магія ілюзій стала її улюбленою дисципліною. Особливо добре запам’ятався один з тих уроків, коли вони вчились фантазувати.

– А тепер закриємо очі та зробимо глибокий вдих і видих., – тихенько розповідав Вчитель. – Уявіть собі чисте блакитне небо і яскраве сонце, що сліпить очі. Інколи його закривають пухнасті та непостійні хмарини, схожі то на дивних тварин, то на людські обличчя. Вітер-пустун жене їх в лише одному йому відомому напрямку. Одні хмарки розвіє, так що й сліду не залишиться, з інших ліпить грізні чорні тучі, що пахнуть дощем. Але ті тучі ще десь далеко, за горами, поки що їх не видно. Перед вами загадковий темно-зелений ліс, що так і манить своєю красою та первозданністю. Вгорі з гілля на гілля грайливо перестрибує білка, десь ухкає пугач. В лісі темно. Густі крони дерев зімкнулися над головою, не пропускаючи світло всередину. Ліс затаївся та уважно вас вивчає. Де-не-де проскочить заєць з великими вухами та довгими лапами або фуркне над головою чорноока сова, в траві та листі під ногами шарудить метушливий їжачок. Начебто нікого більше і не видно, проте є відчуття, що хтось за вами спостерігає. Ви обережно йдете далі, роздивляючись навкруги. Дерева-велетні чіпляються за вас гілками, немов намагаючись привернути увагу, стукають та потріскують, спілкуються між собою своєю дивною мовою. Поміж гілками й листям, здається, промайнули зелені очі. Одна мить – і таємничі очі розтанули в повітрі. А може їх і не було? Можливо, привиділися?

На цьому Вчитель урок завершив, так і не розкривши таємниці. На самостійне завдання залишив учням закінчити цю подорож по лісу і написати невеличке оповідання. Тож Соломія з захопленням взялась за виконання завдання і на одному подиху написала історію про Лісовика, якого перестріла в чарівному лісі, та в неймовірних подробицях описала всі чарівні місця, які відкрив для неї Лісовик. Вчитель читав та посміхався собі у вуса, дивуючись на що здатна дитяча уява і в той же час радіючи успіхам дівчини. Ще на першому уроці по замріяному погляду Соломії він зрозумів, що ця дитина зможе втілити найскладніші ілюзії в життя. Адже лише той, хто не боїться мріяти, ладен створювати свої власні світи. Втім, окрім радощів, Вчитель відчував ще й невиразний острах. Не міг не передбачити, що, навчившись контролювати уяву та творити ілюзії, кожен з учнів постане перед питанням: як і для чого використовувати ілюзії в житті? Знайти відповідь на це запитання вдасться не одразу та й не всім.

Після уроків розвитку уяви почались перші спроби творення ілюзій, і з’явились перші перешкоди. Коли Вчитель оголосив, чим вони сьогодні займатимуться, гарненьке личко Соломії засяяло нетерпінням.

– Почнемо з простого завдання, – сказав Вчитель. – Сьогодні будемо уявляти те, що добре вам знайоме. Спробуйте за допомогою ілюзії показати класові свого домашнього улюбленця.

Учні зраділи та застрибали на місцях, тягнучі руки вгору – кожен хотів спробувати. Та Соломія в цю мить чомусь засмучено опустила очі і притихла. Тож першим Вчитель покликав жвавого хлопця, що активніше за всіх інших тягнув руку і благав назвати його ім’я.

– Ну, гаразд, Олесь, – погодився Вчитель. – Сьогодні ти будеш першим.

Радіючи, хлопець вийшов уперед та став обличчям до всього класу. Напружено насупив світлі брови, прикрив повіки, зробив дивні жести руками та, коли нічого з того не вийшло, розгублено поглянув на Вчителя.

– Давай спробуємо ще раз, – підбадьорив той. – Хто твій домашній улюбленець?

– Кішка Маруся.

– Якого вона кольору?

– Чорного.

– Отже, закрий очі і спробуй уявити свою кішку Марусю. Що вона робить?

– Сидить на підвіконні і вилизує лапу, а потім умиває морду. Вона часто так робить.

– Чудово. А тепер уяви, що вона сидить на підвіконні в нашому класі, саме зараз. Та треба в це дійсно повірити, інакше нічого не вийде.

Олесь кивнув і знов насупив брови.

– Можеш її погладити, – запропонував Вчитель. – Я проведу тебе до вікна.

Коли Олесь з заплющеними очима, тримаючи Вчителя за руку, підійшов до підвіконня та почав гладити невидиму кішку, учні спочатку захихотали.

– Відчуваєш яка гладенька в неї шорстка? – запитав Вчитель у хлопця.

– Так! – впевнено відповів той. – А ще вона виблискує на сонці!

– Дивіться! – вигукнув хтось з учнів, тицяючи пальцем на вікно. – Маруся!

І дійсно під рукою Олеся тепер проглядалися обриси невеличкої чорної кішки, що задоволено мружачи очі, грілась на сонечку та вилизувала себе. І хоча вона виглядала дещо прозорою (хихотання однокласників таки завадило Олесю зосередитись), для учнів це було справжнє диво, оскільки тепер не тільки Вчитель міг творити ілюзії. Тож після вдалої спроби Олеся ентузіазм лише збільшився. Соломія теж зраділа, побачивши ілюзорну кішку, але, коли Вчитель запитав, хто хоче бути наступним, знов заховала очі.

Всі учні по черзі робили перші спроби в магії ілюзії. Звичайно, перші ілюзії не були бездоганними: комусь з улюбленців бракувало вусів, комусь хвоста, хтось не моргав, проте були і більш вдалі результати. Наприклад, одному з учнів вдалось створити ілюзію свого папуги та змусити його сказати декілька навчених слів.

Нарешті, з усіх учнів залишилась лише Соломія. Дуже невпевнено дівчина підійшла до Вчителя і, коли він запитав, хто її домашній улюбленець, важко зітхнула.

– В мене немає домашнього улюбленця, – приречено сказала Соломія. – Я не зможу вам нічого показати.

Вчитель добродушно розсміявся. То он воно, в чому справа.

– Взагалі-то, це не проблема, – заспокоїв дівчину. – В такому разі, ти можеш уявити свою улюблену тварину.

Обличчя Соломії одразу посвітлішало. Дівчинка замислилась над тим, кого обрати.

– Вчителю, я можу обрати будь-яку тварину? – уточнила про всякий випадок.

– Тільки якщо вона безпечна і нікого не налякає, – попередив Вчитель.

Соломія задоволено кивнула. Наступної миті в класі раптом стемніло. Поглянувши у вікно, Вчитель помітив, що тяжкі чорні хмари затулили яскраве сонце. Збіг чи це ілюзія Соломії? Хіба здатна недосвідчена дівчинка на таку магію? Та незабаром класна кімната засяяла своїм власним сонцем. Тобто, це, звісно, не було сонце, проте яскраве світло, що випромінювала істота, нагадувало небесне світило. Згодом світло дещо потьмяніло, чи то просто звикли очі, і Вчитель разом з учнями роздивились чарівну жар-птицю. Її краса та реалістичність приголомшила їх. Яскраво-червоне пір’я світилось немов зсередини. Жар-птиця сиділа просто на руці в дівчинки, велично споглядаючи всіх. Вона дихала, крутила головою, моргала – робила все як справжній живий птах. Соломія задоволено посміхалась, розглядаючи своє творіння. Раптом жар-птиця витягла тоненьку шию та розправила широкі крила і злетіла. Учні ойкнули від здивування, підняли голови та слідкували за кожним змахом крил диво-птиці, зачаровано роздивлялись довгий хвіст з мерехтливого пір’я. Вчитель, втративши дар мови на якусь мить, вражено спостерігав, як чарівне створіння облетіло весь клас, знов сіло на витягнуту руку Соломії, а потім повільно розтануло в повітрі. Тільки-но жар-птиця зникла, розлетілися й чорні хмари, повернувши на місце сонце та відчуття дійсності.

– Соломія, як давно ти практикуєш магію ілюзій? – серйозно запитав Вчитель.

– Вже декілька місяців, – сором’язливо відповіла дівчина.

– Ти знаєш, що робити це без нагляду небезпечно для недосвідчених учнів?

– Так… Але мої ілюзії почали з’являтись якось самі собою, і тоді я почала тренуватись.

– Що ж, твої досягнення просто неймовірні, і це похвально. Та я б хотів, щоб відтепер ти тренувалась лише у моїй присутності на додаткових заняттях.

З цього часу, окрім загальних уроків з Магії ілюзії, Соломія почала відвідувати ще й індивідуальні заняття, на яких Вчитель давав їй більш складні завдання. На цих уроках вона творила такі ілюзії, що всі її однокласники просто луснули б від заздрощів, якби побачили. Та Вчитель чомусь не дозволяв їй гратися з ілюзіями в повну силу перед всім класом. Спочатку дівчина слухняно виконувала всі інструкції, проте одного разу була змушена не послухати Вчителя.

За вікном йшов рясний дощ, монотонно стукаючи у скло, тому на перерві учні залишились в класі. Обговорювали нові іграшки, малювали на дошці, робили паперові літачки та запускали в повітря, грали в квача, і тільки Соломія, як завжди, сиділа самотньо біля вікна й спостерігала, як стікають краплини по склу. Неподалік від неї гиготіла маленька купка з трьох учнів, яка несподівано вирішила звернути на неї увагу.

– Агов, Соломіє! – покликав дівчачій голос. – Покажи нам щось цікавеньке.

Повернувшись, Соломія побачила Евеліну. Ця блакитноока білявка зі складною зачіскою завжди збирала навколо себе зграйку учнів, якими потім командувала, як їй заманеться. От і зараз поруч з нею сиділи Олесь та Гнат, дурнувато посміхаючись.

– Ти можеш перетворити наш клас на джунглі? – запропонував Олесь.

– Мені заборонено творити ілюзії без нагляду Вчителя, – пояснила Соломія.

– А як він дізнається, якщо його тут немає? – сказав Гнат.

– Я не хочу його обманювати, – зізналась дівчина.

– Дурниці, – махнула рукою Евеліна. – Може, ти більше нічого не вмієш, окрім тієї безглуздої жар-птиці? Нездара!

І всі втрьох, голосно сміючись, відвернулись від неї. Соломія ще декілька хвилин не зводила з них ображеного погляду, а потім прийняла рішення. Класна кімната поволі почала обростати тропічними деревами, стаючи яскраво-зеленою та наповнюючись новими звуками. Під стелею на ліанах гойдалися мавпи, спускаючись до водоспаду на місці дошки, щоб разом з іншими тваринами напитися води. Лежачи на товстій гілці, за ними сонними очима спостерігала велика чорна пантера. Довкола кружляли барвисті папуги, перекрикуючи шум води. Опинившись у справжніх джунглях, діти з захопленням розглядали чарівну красу природи. Соломія мигцем поглянула на радіючого Олеся та зупинила очі на Евеліні, що відкрила рота від здивування. Вона була настільки вражена побаченим, що навіть не відчувала, як її ногу повільно огортає жовтий пітон. Та, коли дівчина, нарешті, побачила страшну змію, заверещала від жаху. Саме в цей момент до класу й увійшов Вчитель.

Ілюзія Соломії розвіялась, адже, злякавшись, дівчина більше не могла її контролювати. Після галасливого вереску джунглів в класі настала ідеальна тиша, навіть Евеліна заспокоїлась, тільки-но зник пітон.

– Після уроку чекаю на твої переконливі пояснення, – Вчитель спокійно звернувся до Соломії, тому що знав: вона єдина з класу здатна створити ілюзію таких масштабів.

В старенькому кабінеті, де зазвичай проходили індивідуальні заняття Соломії, Вчитель провів з дівчиною довгу та напружену розмову, говорячи про те, що ілюзії можуть бути небезпечною зброєю. І сьогодні Соломія вперше використала свою ілюзію як зброю, намагаючись налякати Евеліну. Дівчина уважно слухала, роздивляючись книжкові шафи, в яких всі книжки були розставлені рівненько й за алфавітом. Та коли почула ім’я Евеліни, не стерпіла:

– Вона сказала, що я нездара!

– Та хіба це привід залякувати дівчину пітоном?

– Я просто хотіла її провчити, – тихенько відповіла Соломія, опускаючи очі на дерев’яну підлогу.

Вчитель стомлено зітхнув.

– Соломіє, навіть безневинна ілюзія може завдати людині великої шкоди, – пояснив терпляче. – Будь-яка ілюзія, спрямована нашкодити, травмує людську психіку. Це може бути непомітно спочатку, та згодом перетворитися на серйозну проблему. А що як після твоєї витівки Евеліна заробила собі фобію? Що як вона боятиметься ходити в ліс, або просто ступати на траву, бо вважатиме, що там на неї чатує змія? І хто знає, які ще страхи можуть в неї розвинутись внаслідок твого невдалого жарту? Ти готова нести за це відповідальність?

Дівчина крутнула головою, не підводячи очей.

– Та для чого вони взагалі потрібні, ці ілюзії, якщо від них тільки проблеми? – пробурмотіла собі під носа.

– Слушне запитання, – зауважив Вчитель. – Ілюзії, які ми творимо – це частина нас самих, відображення нашої підсвідомості. Саме тому так важко від них відмовитись. Не завжди створені нами ілюзії бачать інші, часом вони існують лише для нас. Та якщо спробувати розібратись, чому вони виникають, зрозуміти власні бажання, можна дізнатись багато нового і цікавого про самого себе.

В той час Соломія ще не розуміла, що намагався донести до неї Вчитель, але, подорослішавши, почала аналізувати чужі та свої ілюзії, пильніше приглядатися до людей та шукати пояснення їхній, а заразом і своїй поведінці. Якось спіймала себе на думці, що Евеліна дратує її виключно тим, що постійно знаходиться поряд з Олесем. Щоразу, як Олесь починав розмову з Соломією, вона з’являлась наче нізвідкіля і вже не відлипала від нього. З роками характер хлопця не змінився. Олесь залишався таким же активним і веселим, багато жартував та з усіма перебуваючи у добрих стосунках. Соломія так і не знайшла друзів серед однокласників, та з Олесем їй завжди було легко і приємно спілкуватись. От тільки їхні розмови ніколи не тривали довго, адже Евеліна не випускала хлопця з поля зору. Тож Соломії ще не один раз кортіло скористатись своїм талантом, щоб якось відволікти Евеліну, але дівчина добре запам’ятала слова Вчителя про небезпечність жартів з ілюзіями.

Додаткові заняття дозволили Соломії розвинути свої здібності, і тепер ілюзії стали звичайною справою в житті дівчини. Намагалась використовувати їх з розумом: доповнювала ними відповіді на уроках, створювала живі ілюстрації до книжок та брала участь у змаганнях з кращих сюжетів ілюзій. Її однокласники так і не досягли визначних успіхів у цій дисципліні. Можливо, тому, що не приділяли стільки уваги ілюзіям, скільки її приділяла Соломія. Вона тренувалась щодня, вдосконалюючи ілюзії та роблячи їх все складнішими. Одного разу навіть Вчитель прийняв її ілюзію за дійсність. Якось Соломія начаклувала директорку в кабінеті Вчителя, і той від несподіванки привітався з нею, увійшовши, і ще декілька хвилин відповідав на запитання. Лише, коли директорка почала невтомно розхвалювати Соломію, здогадався, що це витівки його учениці.

Коли Соломії виповнилося шістнадцять, вона була здатна створювати не просто секундні ілюзії, а цілі історії. Інколи настільки захоплювалась власними персонажами, що викликала їх до життя знов і знов, прив’язуючись до них навіть більше, ніж до оточуючих її справжніх людей. Вона створювала яскраві та виразні образи, сильні та харизматичні особистості, позбавлені людських слабкостей. Дівчата в її історіях чомусь завжди виходили схожими на неї. Вона максимально змінювала їм зовнішність, намагаючись додати чогось їй не притаманного, проте, передивляючись ілюзії заново, помічала, що всі вони ведуть себе однаково, точнісінько як вона. А от хлопці нагадували Олеся. Спочатку це виходило несвідомо. Соломії подобалось малювати в своїй уяві високих, світловолосих і яснооких парубків, сміливих і дотепних, вони завжди приходять на допомогу та рятують від поганців. Потім вже навмисно робила їх схожими на Олеся, насолоджуючись його компанією, хоч і уявною.

Звикнувши до власних світлих ілюзій, тим болісніше Соломії було дізнатися, що Олесь і Евеліна почали зустрічатись. Якось побачила крізь вікно, як вони, тримаючись за руки, гуляють подвір’ям. Евеліна вперше розпустила довге волосся, посміхалась та часто сміялась. Олесь не зводив з неї очей. Хоч і розуміла, що ліпше займатись своїми справами, Соломія все одно продовжувала крадькома підглядати за ними, навмисне змушуючи себе дивитись і страждати від того. Спостерігала, доки не побачила їхнього першого поцілунку. Очі її тоді застелили сльози, і дівчина побігла геть від того вікна. Проплакала цілий день, не виходячи з кімнати, навіть пропустила всі заняття. Нікому нічого не пояснювала.

Наступного дня Соломія прийшла до класу з новою зачіскою і в новій сукенці. Олесь, як завжди, до неї привітався та запитав, як справи. Бачила, що він помітив зміни, проте не наважувався нічого їй сказати. За мить до них підійшла Евеліна, розтягуючи посмішку, та обійняла Олеся за плечі.

– Лесику, мені личить нова зачіска? – запитала Евеліна, проводячи рукою вздовж шовковистого волосся.

– Звісно, цукерочка, ти просто чарівна, – лагідно відповів хлопець.

Вирішивши не очікувати продовження, Соломія залишила їх на одинці. Згодом в своїх яскравих ілюзіях вона не одноразово переживала цю ситуацію, але вже за власним сценарієм, де Олесь робив комплімент Соломії, а Евеліна йшла геть ображена. Проте розуміла, що все це не насправді, і від того ставало ще гірше.

Бачити Олеся поруч з Евеліною щодня було нестерпно. Щоб якось відволіктись від гірких думок, Соломія все глибше занурювалась у світ ілюзій. Свою історію про чарівний ліс, що колись написала за допомогою Вчителя, почала втілювати у життя. Так її крихітна кімната поступово перетворилась на зелені хащі. Тут по балакучим деревам стрибали дивні звірі, що їх колись малювали на перших уроках з Магії ілюзій: зелено-синій кіт з хвостом павича, крилаті зайці з довжелезними білими хвостами, пурхали метелики зі справжніми очима на крильцях, попід ногами бігали пухнасті ящірки. В лісі Соломія відчувала себе спокійною і захищеною. Це був лише її світ, де її нічого не засмучувало. Вона завжди приходила до старовинного дуба, що жалівся їй на неспокійних білок та надокучливих дятлів, сідала поряд з ним в траву та слухала, як дзвенить неподалік кришталево-чистий струмок. Розуміла, що все навкруги – виключно плід її ілюзії, тому тут існує лише те, що створила її уява. Та одного разу Соломія відчула, що за нею спостерігають. Спочатку не звертала уваги, зайнята плетінням віночку зі співучих квітів. Проте дивне відчуття присутності когось стороннього не зникало, а ставало дедалі нав’язливішим. Озирнувшись, помітила як затремтіло листя на кущі. Може, знову Лісовик бавиться? Та, коли встала перевірити, не повірила власним очам. Серед густих зелених нетрів побачила величного білого Оленя. На його розложистих рогах, що нагадували гілля, росли квіти. Олень деякий час дивився прямісінько на Соломію, наче так само дивуючись їй, а потім розвернувся і втік.

Соломія так і не змогла пояснити собі той дивний випадок, адже вона точно не створювала Оленя в своїй ілюзії. Та довгий час він більше не з’являвся, і вона про нього забула, навіть Вчителю розповідати не стала. До того ж сталося дещо, що турбувало її значно більше за уявного Оленя.

Одного сонячного осіннього дня, Соломія гуляла біля школи. Сиділа на лавці, спостерігала, як опадає листя і робила замальовки в товстому блокноті. Аж раптом побачила Евеліну з кремезним чорнявим хлопцем. Придивилась – а може здалось? – і переконалась, що зір її не підводить. Разом вони стояли у закутку, занадто близько один до одного, щоб не виникало неприємної підозри. Вона посміхалась до нього так само, як нещодавно посміхалась до Олеся, а він обіймав її за талію. Де в цей момент був Олесь, вочевидь, нікого не хвилювало.

Наступного дня Евеліна знов вдавала з себе закохану, звала Олеся «Лесиком» і тулилась до нього при кожному зручному випадку. Хлопець, звичайно, ні про що не здогадувався. Олесь сяяв від радості, відверто захоплюючись своєю дівчиною. Для нього вона була бездоганною. Соломія спостерігала за їхніми стосунками з жалем і злістю водночас. Навіщо тримати біля себе Олеся, якщо він тобі не потрібен? Навіщо обманювати? Довго терпіти тієї вистави не змогла – вирішила вивести Евеліну на чисту воду. Та якщо просто розповісти Олесеві правду, він нізащо не повірить. Він мав все побачити на власні очі.

Зловити Евеліну на гарячому Соломії більше не вдавалось, тож вона дочекалась, коли Олесь виходитиме зі школи один, і начаклувала ту саму картину, яку нещодавно бачила на власні очі. Помітивши кохану в обіймах іншого, гарне обличчя Олеся викривилось від болю й люті. Одразу кинувся до них, готовий поринути в бійку, аби відстояти Евеліну. Проте пара, голосно сміючись, завернула за ріг і зникла. Олесь вперто кружляв вулицею, сподіваючись спіймати їх, але дарма. Минуло вже більше години, а він все ще залишався на тому ж місці. Соломія, не втримавшись, підійшла до нього і запитала, що трапилось.

– Здається, мене жорстоко обманули, – приречено відповів хлопець, вишукуючи очима Евеліну.

В цей момент він виглядав так само розгублено, як колись на уроці Магії ілюзії, коли з першої спроби не зміг начаклувати кішку. Серце Соломії болісно стиснулось.

– Знаєш, Соломіє, як це боляче, коли бачиш кохану людину з іншим?

– Знаю, – ледь прошепотіла у відповідь, та Олесь її не почув.

– Навіщо вона так зі мною? – хлопець немов говорив сам до себе.

– Облиш її, Олесю, – лагідно промовила Соломія. – Вона ж не єдина дівчина в школі. А що як є хтось кращий за неї?

Після цих слів Олесь прийшов до тями і вперше поглянув на Соломію, змусивши її здригнутись від такого глибокого погляду.

– Кращий? – здивовано перепитав хлопець. – Але мені не потрібен ніхто кращий за неї… Мені взагалі не потрібен ніхто, крім неї.

Раптом подув холодний осінній вітер, пронизуючий до кісток. Соломія ледь стримувала тремтіння. Зібралась з силами, і в останнє подивилась Олесеві в очі.

– Вибач мені, – промовила спокійно.

– За що? – не зрозумів Олесь.

– За те, що змусила тебе повірити в мою ілюзію.

Бачила, як поступово до нього приходить розуміння, і підіймаються від здивування світлі брови.

– То все це…

– Ілюзія. Евеліна та інший хлопець – так, вони несправжні.

Подив Олеся змінився обуренням. Він збирався виплеснути на неї своє невдоволення і образу, але Соломія не стала його слухати. Обійшовши хлопця, вона повернулась назад до школи. Піднялась на третій поверх і тихенько постукала в старенькі дерев’яні двері.

– Заходьте! – пролунав голос Вчителя.

Побачивши Соломію, він спочатку привітливо посміхнувся, але по її похмурому обличчю одразу зрозумів, щось не так.

– Все гаразд? – запитав щиро.

– Так, – відповіла Соломія. – Тільки хотіла запитати. Якщо людина почуває себе щасливою у власних ілюзіях, чи варто їх руйнувати?

Вчитель довго вдивлявся в її засмучені зелені очі, а потім важко зітхнув.

– На це питання, Соломіє, відповідь треба шукати в самому собі.

– Дякую, – сумно посміхнулась дівчина.

Повертаючись до чарівного лісу, Соломія вже знала, кого їй слід шукати. От тільки шукати його не довелось. Білий Олень сам прийшов до неї. В цей раз він дозволив дівчині наблизитись і торкнутися його. Квіти на розлогих рогах здавались ще яскравішими і прекраснішими. В лісі раптом посвітлішало і, піднявши голову, Соломія побачила, як над ними кружляє яскраво-червона жар-птиця. Олень повільно опустився додолу, і маленька дівчинка залізла на нього, лагідно обіймаючи. Тоді він підвівся і майнув у лісну хащу, назавжди забираючи дівчинку з собою.