Ілюзія сну

Знову цей сон. Скільки разів я його вже бачив? Напевно, двадцять, не менше. Таке взагалі буває? Треба буде завтра це питання вивчити, бо раптом це якийсь початковий симптом? Ну, наприклад, якогось психозу чи шизофренії. Єдине втішає – у цьому сні я можу думати та діяти наче в реальному житті. Шкода лише, що немає тут чого робити, тільки ходити та роздивлятися навколо.

Я знаходжуся в якійсь печері. Стіни гладенькі, але не відшліфовані, зроблені з граніту чи з чогось на нього схожого. Інколи виходжу на перехрестя чи розгалуження. Спочатку я просто чимчикував навмання, але останні рази старався обирати напрямок, в якому печера ставала більшою. Чомусь це мені здалося правильним. Ліхтарів немає, та я добре бачу все навколо, всі тріщини, всі нерівності. Інколи знаходжу знаки. Не знаю, що воно таке, схоже на якесь письмо, але нічого подібного я раніше не зустрічав. До того ж, кожного разу ці знаки інші, жодних не бачив двічі.

Одноманітні сірі коридори. Шкода, що не можу прокинутися і облишити цю марну справу, хоч прекрасно розумію, що це сон. Бігти теж не виходить. Лиш починаю – як одразу наче потрапляю у воду, хоч ніякої води не видно. Ноги переставляти так важко, що вони починають боліти і я вимушений зупинятися. Тож я просто йду, крок за кроком.

О, знову знаки. Цього разу вони схожі на листочки конюшини. Знаки різні за розмірами, кутом нахилу та кількістю листочків, найбільше трилистих та п'ятилистних. Я трошки постояв, пошукав значки з чотирма листочками – на удачу. Таки знайшов два. Але я зовсім не можу второпати що ці знаки означають. Ніякої логіки у їх розміщенні я не бачу. Якби це було в реальності, то я б зфотографував їх і ретельно вивчив у спокійній обстановці. Точно! Я поліз у кишеню і... смартфон тут. Чого ж я раніше не додумався це перевірити? Прикладаю палець до сенсора, але нічого не відбувається. Натискаю на кнопку живлення. Екран спочатку біліє, потім сіріє і знову чорніє. Що ж, цього варто було очікувати від сну, нехай він і дуже дивний. Кладу смартфон назад у кишеню.

Ні, точно треба звернутися до психолога, хай подивиться що це зі мною.

Цікаво, а скільки часу має тривати подібний сон? Я десь читав, що найдовший сон триває максимум двадцять хвилин, а в мене таке враження, що я йду вже декілька годин.

Попереду видніється чергове розгалуження. Ну, хоч якась різноманітність. Ого! Я вийшов до якоїсь реально гігантської труби, метрів п'ятдесят в діаметрі, не менше. Але найцікавіше те, що десь дуже далеко, в самому кінці труби, видніється світло. Це щось новеньке. Йду туди.

Починає грати музика. Ого, цього теж раніше не було. Стою, прислухався. Помічаю на стіні ще одну порцію знаків. Цього разу вони схожі на купу переплетених між собою ниток. Виглядає цікаво, але жодного змісту знову не можу вловити. Що це? Якийсь дивний алфавіт? Вибрики моєї хворої уяви? Чи може якийсь підсвідомий тест Рошарха?

Довго не затримуюся, йду у напрямку світла. І знову починає грати музика. Стоп, тепер я впізнаю мелодію. Це ж... це ж мій будильник.

Відкриваю очі. Ні, я ще не виспався. Але клятий будильник не замовкає. Хтось стукає в стіну. Що, ви теж чуєте мій будильник? Вставайте разом зі мною, друзі.

Підіймаюся з ліжка і лізу на шафу. Десь там, серед всякого мотлоху, схована моя портативна колонка. Доки лізу за нею, доки знаходжу, мозок вже прокидається. За стіною чути крики, їм явно не хочеться вставати так рано. Вставайте, гади! Нічого було вчора грати на гітарі до першої ночі.

Все, знайшов ту колонку. Бажання розтрощити її об підлогу вже зникло. Я акуратно вимикаю девайс і знову ховаю на шафі. Влад і Павло не дуже люблять цю мою звичку, але вони другокурсники, а я вже випускник, тож мусять слухати старших. Влад ще нормальний, от з Павлом доводилося вже двічі говорити «по-дорослому», бо ніяк хлопець не розуміє, що у всьому має бути порядок. Сьогодні їм пощастило, сьогодні їх немає в гуртожитку.

Починається новий день, наступний з нескінченної черги клонів. Туалет, ванна, кухня, збори в універ. Гуркотлива маршрутка. Корпус. Пари.

Чи то в мене осіння депресія, чи то ще щось, але все навколо неймовірно нудне. Нічого нового. Може дарма я на заочне не перевівся? Працював би зараз десь, займався б чимось цікавим. Заробляв би гроші врешті решт. Хоча, курсові та реферати теж приносять стабільний дохід, але й вони мені вже набридли.

Після пар вирішую прогулятися пішки. Ну, щось мені так захотілося. Моросить дощ. Холодно. Цьогорічна осінь зовсім не золота, вона бруднувато-коричнева. Сонця майже не видно, суцільні хмари, щодня дощ. Не дивно, що у мене депресія. І не лише в мене, як мені здається. Он, всі навколо такі, наче солених лимонів наїлися, одні кислі міни і жодної посмішки.

До гуртожитку залишається менше ста метрів, коли починається злива. Справжня, з вітром, що дме прямо в обличчя. Біжу щосили до входу. Важкі холодні краплі вдаряються об мою шкіру, вибиваючи з неї залишки тепла. Здається, ще трошки – і я замерзну. Але від участі замороженого оселедця мене рятує теплий подих гуртожиткового під'їзду. О, як це приємно. Але ще приємніше буде, коли я переодягнуся у сухий одяг. Забігаю в свою кімнату. Тепло. Блін, конспекти всі змогли, кладу їх на батарею опалення, хай сохнуть.

Тепер моя черга. Швиденько знімаю все мокре та одягаю теплий спортивний костюм. Як добре, що я його з собою взяв. Дякую, мамо, ти була права. Роблю двадцять присідань і двадцять віджимань від підлоги, аби розігнати загуслу від холоду кров. Подіяло. Як це приємно - відчувати тепло у кінцівках. Все, здається починаю відживати, тепер можна і пожувати щось.

Стук в двері.

- Привіт! Це я, - радісно каже мені Віта. Як вона може мати гарний настрій у таку погоду?

- Привіт, сороко-білобоко! – відповідаю їй, відчуваючи, що мій настрій одразу покращується.

- Чого це я сорока? Та ще й білобока? – вона трошки підтягує кофтинку, демонструючи свій прекрасний засмаглий животик. От бешкетниця.

Всі мої думки вмить розчинилися і відійшли на задній план. Залишилася лише вона. Вона...

Я не встигаю кліпнути, а Віта вже в моїх обіймах. Яка ж вона тепла, наче розжарена вуглинка. Відчуваю, як кров лине до обличчя. І не лиш до обличчя. Мені стає жарко. Вже й не віриться, що декілька хвилин тому назад я цокотів зубами від холоду.

Цілую її. Ніжно. Вона так любить.

- Все-все-все, - виривається Віта з моїх обіймів, - Ми зараз захопимося, а в мене «гості». Не сердься, любчику, що тебе трошки подражнила, добре?

- Не добре, - відповідаю. Насправді, це не я відповідаю, а мої гормони. Дарма, що я це усвідомлюю, перебороти їх вплив мені важко.

- Ну ти подивися на нього! – надуті губки, руки в боки – справжня фурія.

- А що таке? – починаю себе ніби оглядати з усіх сторін, - Молодий, розумний, красивий парубок, все на місці.

- Ой, знаю я твої місця, - кепкує з мене.

- Невже?

- Вже, - і знову мене обіймає.

Нам добре, ми щасливі. Дивимося один одному в очі і радіємо життю. Тепер навіть дощ за вікном якось по-іншому виглядає, не так сумно.

Віта швиденько цілує мене в губи, і мовчки вибігає з кімнати. Звісно, сьогодні ж п'ятниця, вона їде додому, автобус у неї через тридцять хвилин.

- Мало не забула, - Віта знову з’являється у дверях, - там на кухні тебе борщ чекає, з перцем, як ти любиш.

- І коли це ти встигла його зварити? – здивовано уточнюю у неї.

- Все просто: оптимально використовую свій час.

- Що, знову пари прогуляла?

- Бе-бе-бе, - показує мені язика і знову втікає.

Лишаюся сам. Що ж, вихідні будуть не дуже веселі, але хоч їсти варити не треба.

Йду на кухню. Ммм, як смачно пахне. Ціла каструля борщу і вся для мене.

Обідаю. Чи це вже вечеря? Так, майже вечеря. Думаю, що однієї тарілки мені досить, не буду переїдати перед сном. Борщ ще гарячий, тож залишаю його на плиті, нехай охолоне, а потім поставлю в холодильник.

Чим би це зайнятися? Може, курсову доробити? Ні, не хочеться. Сідаю за ноутбук. Напевно, завантажу якийсь серіал цікавий. Подивлюся я «Гру престолів», перший сезон, щоб освіжити все в пам'яті. Знаходжу торрент, починаю завантаження. В гуртожитку мало хто залишився, тож швидкість інтернету дуже непогана. Декілька хвилин – і все готово.

Ставлю ноутбук на стільчик біля свого ліжка і поринаю у світ жорстокого, але видовищного фентезі.

Раптом, я знову у печері. Ні. Ні-ні-ні! Я не хочу цей сон! Я хочу сон про Віту!

Ех, треба змиритися. Тим більше, що пам'ять до мене потихеньку повертається і я згадую про дивне світло в кінці печери. Починаю повільно крокувати. Цього разу це чомусь досить важко. Лиш трошки пришвидшуюся – одразу підлога печери починає повзти назад, наче полотно ескалатора у метро. Та я підлаштувався і йду з оптимальною швидкість.

Раптом бачу перед собою знаки. Хотів було пройти і не глянути, щоб не витрачати час, та у підсвідомості ніби щось кольнуло і я повертаю назад.

«Don’t stop!»

Я протер очі, але надпис не змінився. Дивний, дуже дивний цей сон. Я вже серйозно починаю переживати за своє психологічне здоров'я. Завтра зранку обов'язково пошукаю номер психологічної консультації. А поки що зроблю так, як пише на стіні.

Судячи із простих математичних підрахунків, я вже давно мав би бути біля того сяйва, але печера наче розтягується, не даючи наблизитися до цілі.

О, ще один напис. Підхожу до нього ближче. Мати рідна!

«Віта тебе чекає!».

О, бідний мій розум. Що там Фройд казав про сни і сексуальність? Не пам'ятаю, але він щось точно про це казав, і не раз.

Серце моє забилося сильніше, кров прилинула до кінцівок і я з новими силами рушив уперед, прориваючи в'язке повітря.

Важко йти крізь воду, ой важко. Але я себе переконую, що так треба. Йду. Крок. Крок. Крок. Раз, раз, раз-два-три.

Ну коли ж я дійду до цього клятого світла?

Стоп, це мені ввижається? Чи ні? Ха! У сні, та ще й щось ввижається, капець. Але, ні. Світло дійсно рухається мені назустріч. Воно витягується довгими пасмами і стелиться понад землею наче дим.

Не зупиняюся. Йду назустріч світлу, тягнуся до нього.

Вже близько, зовсім близько. Раптом світло стрибає і хапає мене за руку. Яке дивне відчуття... Мене ніби щось і тримає, та водночас, я не відчуваю жодного дискомфорту чи болю. Протягаю іншу руку. Світло хапає і її. Щось із цим світлом не так. Воно яскраве як сонце, але очі зовсім не сліпить, я можу дивитися на нього і не мружитися.

Світло продовжує мене охоплювати і ось я вже поглинутий ним з ніг до голови. Ворухнутися не можу.

Щось відбувається. Я відчуваю, як мільйони дрібненьких голочок проникають у моє тіло. Це майже не боляче. Майже. Подібне відчуття виникає якщо засидіти ногу. Правда, тоді то болючіше.

Ай!

Одна з голок вчепилася за щось всередині мене і смикнула! І це було достобіса боляче!

Пробую вирватися. Марно. Я наче вмурований у бетон.

А голки тим часом перетворюються на гачки. На мільйони гачків...

Ааа!

Всі гачки одночасно смикнули! Як же це боляче! Вони що, хочуть витягнути всі мої нерви?!

Все тіло пронизує нестерпний біль. Кожну клітину щось розриває зсередини.

Здається, я відчуваю, як мої м'язи відділяються від кісток, рвуться на окремі волокна. Моя шкіра розходиться мільйонами тріщин, що з кожною секундною стають все більшими, спричиняючи нестерпний біль. Та водночас мої очі бачать, що з тілом нічого дивного та страшного не відбувається, тільки ворухнутися не можу.

Біль зводить мене з розуму. Хіба не мав я вже прокинутися від нього? Думки плутаються, розбігаються. Хочеться вмерти, лиш щоб це все припинилося.

Зненацька я відчуваю сильний удар, щось у мені ніби рветься, спалахуючи купою бенгальських вогнів і я розлітаюсь на всі боки.

***

Густий білий туман. Я – його частинка, мала і невагома. Нас нескінченно багато і всі ми одне ціле. Але чомусь інші часточки мене уникають, відштовхуються і летять у протилежний бік. На їх місці опиняються інші, щоразу нові, і щоразу вони роблять те саме, що й попередні. Стоп, я ж не часточка, я – людина! Де? Де моє тіло? Де все?

А, я ж ще сплю, це сон такий. Цікаво, цікаво, ніколи не мав подібного відчуття. Шкода, що як прокинуся, не буду пам’ятати нічого з цього.

- Радий, що ти повернувся!

Хто це? Я обертаюся. Ну, не зовсім обертаюся, я можу дивитися у всі боки одночасно, просто концентрую увагу на одній з часток, що, як мені здається, звернулася до мене. Але котра з них? Вони всі однакові, нічим не відрізняються. Чи відрізняються? Так-так. Вони відрізняються! Просто я не одразу це розгледів. Це як вперше побачити величезне стадо корів – спочатку вони всі на одне обличчя... морду. А потім розумієш, що кожна з них унікальна і її легко виокремити з-поміж інших.

Тепер інше питання: котра з часток зі мною поздоровалася? Важко відповісти. Вони постійно рухаються, перемішуються. А чому б мені їх про це не запитати? Точно. Але... Але, виявляється, в мене немає чим. Оце так. Я – чистий розум, без тілесних обмежень. Кант би мною пишався. А може і йому снилися такі сни? Цілком можливо.

Ану спробую я трошки ворухнутися. Марно. Теж немає чим: ні рук з ногами, ні крил. А що як?.. Не встигаю додумати думку до кінця, як плавно зринаю догори.

Сила думки. Як просто! А в снах і не може бути складно, мозок такого навантаження не витримає.

Так, для початку трішки поплаваю. Це легко. І так круто! Ще б відчуття вітру на обличчі і взагалі було б супер.

Помічаю, що часточки не відштовхуються від мене як раніше. Вони розступаються, ввічливо і невимушено, але доторкнутися до них мені не вдається.

«Привіт усім!» - голосно думаю я. На мить все зупинилося, а потім часточки почали вібрувати, наче прив’язані нитками повітряні кульки, якими колише ураган. Далі вони стали кружляти навколо мене, утворивши щось на кшталт вихору. Це ж... Це ж весело! Я приєднуюся до їх шаленого танцю і вливаюся у потік. Разом ми кружляємо, то туди, то сюди. Як приємно! Я відчуваю, ніби ціле життя займався цим, настільки це для мене природно.

- Ти з нами! Ми з тобою! Ти – ми! Ми – ти! Ти! Ми! Ти! Ми! - лунає дружній “гул” з усіх сторін.

Таке відчуття, наче я повернувся додому. Давно вже мені не було так добре. Хіба що коли ми були разом з... тією, ну як там її? Я усвідомлюю, що не можу згадати ім'я своєї дівчини. Дівчини? Щось я вже й забув, що це означає. Як дивно, як легко мені тепер. Я щасливий. Я нереально щасливий! Моє місце тут, а не в... Неважливо. Неважливо те, куди я раніше ходив. Навіщо я туди ходив? Що таке ходив? А, неважливо.

Я починаю розслаблятися ще більше, розчиняючись серед часточок. Я – такий як вони. Я – вони. Ми – одне ціле. Ми з’єднуємося, вони поглинають мене, а я їх. Мільйони думок думаються в унісон. Мільярди рухів відбуваються одночасно, вони ідеально гармонійні та синхронізовані. Ось він – ідеальний стан.

Вмить я усвідомлюю все. Та слова і думки, якими користувався раніше, не можуть виразити те, що я зараз відчуваю і розумію. Тепер я вдома, тепер я частка Всього, одна з незліченної кількості. Я знаю все. Я існую серед таких як Я. Нас безліч. Безкінечність. Ми — частки Всесвіту.

Спогади... Тепер їх немає, бо я існую вічно. Я — завжди, немає минулого, немає майбутнього.

Сон. Це ж не сон тепер. Я це знаю, я спокійний. Немає турботи. Немає розчарувань. Немає пошуку сенсу свого існування. Я є. Я — енергія в чистому виді, Я — інформація, Я — Всесвіт.

СИМУЛЯЦІЮ ЗАВЕРШЕНО! СИМУЛЯЦІЮ ЗАВЕРШЕНО!

Отакої... Вже? Так швидко? Вічно вони поспішають з виведенням. Та все одно, було непогано. Чудова симуляція, ні на мить не жалкую, що її взяв. Шкода лиш, що вона одноразова.

Я від’єдную нейроконтакти, вилізаю з капсули. Все таки приємно відчувати власне тіло, хоча й дотепер пам'ятаю чуже. Ну й вигадники, ці нейромеханіки... І як їм вдається кожен раз вигадувати щось нове і незрозуміле? Подумати тільки: ти ходиш на двох ногах, а кругом немає води, вона тільки зверху падає, та й то якась дивна – прозора. Та й взагалі стільки незвичайних подробиць, нюансів, про які б навіть не подумав. Вони не дарма отримують свої гроші, ой не дарма.

Я махнув всіма своїми плавцями і здійнявся вверх, до виходу з кімнати. Обережно протиснувся через фільтраційну камеру і опинився назовні. Ще пару рухів – і я в струменевому потоці. Розслабляюся, дозволяючи воді нести мене в потрібному напрямку. Ех, хоч це й дорого, але прийду сюди знов наступного циклу, ще й друзів приведу, нехай побачать що життя може бути всяким.