Хата

За вікном йшов дощ. Важкі холодні краплі залітали у хату через розбите вікно і здіймали на підлозі невеличкі хмарки пилу. Серж сидів на твердій лавці і намагався зосередитися на грі. Смартфон уже двічі пискнув, повідомляючи про слабкий заряд батареї, але Серж безтямно перетягував кольорові кристали позолоченою ґраткою. Безглузде заняття, безглузда гра, безглузда ніч.

Вітер продував хату наскрізь. Шматки тканого килима, котрими Серж завісив вікна, швидко набрали вологи і гримнулися додолу, піднімаючи фонтани бризок. Чергова крапля потрапила Сержу на обличчя. Він поморщився.

Смартфон ще раз пискнув. Батареї вистачить зовсім ненадовго. У сумці ще лежить старенька нокія, на ній ніби була змійка. Можна провести ще годину, втупившись у дрібний, зернистий екран. Тільки б не оглядатися по сторонах. І не закривати очі, бо бачене там ще моторошніше від розсипу тіней на долівці. Бісовий страх.

Смартфон нарешті вимкнувся, моргнувши наостанок зеленим світлодіодом. Серж відкинув його на лавку і почав ритися у сумці. Десь тут мав бути телефон на всяк випадок, коли смартфон розрядиться, а дзвонити треба терміново. Одного разу через недосконалу техніку Серж пропустив важливу зустріч, з того часу страхується. Страхувальник страхується. Серж посміхнувся власному каламбурові. Поки шукав, почав згадувати, з ким він працював цього місяця. Потім кварталу. Потім року.

Згадувати обличчя, жести, голоси. Запонки на краватках, носові хустинки, персні, ланцюжки, дорогі годинники. Згадувати деталі контрактів, цифри, формулювання, зноски. Думати про будь-що, про найменші дрібниці, тільки не оглядатися по сторонах, тільки не вдивлятися у морок.

Кілька разів Серж був готовий встати і вийти. Плюнути на дощ і вітер, вийти у ніч, і блукати хутором у пошуках якихось людей. Тут же мають бути якісь люди? Сусіди, наприклад. Були ж колись. Він, здається, бачив чоловіка на возі, коли вони з Ігорем сюди приїхали. Чи це було не тут, а у сусідньому селі? Скільки йти до нього? Годину? Дві? П’ять?

У нього коротка зачіска, широкі скули. Шкіра суха, зморшкувата. Гострий ніс, маленькі очі. Ігор возив ще Сержевого батька, вірний працівник, добрий друг. Цікаво, він доїхав до міста? Папери, які він мав відвезти на підпис саме сьогодні, досить важливі. Від цієї справи залежить…

Серж різко піднявся, перекинувши сумку на долівку. Що може залежати від цієї справи? Що може залежати від усіх справ на світі? Кому взагалі цікаві ті папери тут, у цій хаті?

Дощ, тобі цікава наша виручка за квартал? – закричав Серж з усіх сил. – А тобі, лавко, цікаві особливості податкових ставок? Чи може маркетинговий план тобі цікавий? Фіскальні поправки, ні?

Серж засадив ногою по скрипучих ніжках, важкий різьблений брус навіть не здригнувся. Серж зробив кілька кіл по кімнаті, переступаючи обломки старої печі. Потому зупинився і спробував нормалізувати дихання. Серце вискакувало з грудей, нога боліла від удару, по щоках стікали сльози.

Так, спокійно. Нічого особливого не сталося. Ну нема другого телефону, подумаєш. Він просто переспить тут, у хаті, на оцій дерев’яній лавці і завтра зранку звідси поїде. Це якщо дощ вщухне і можна буде заїхати сюди машиною. Якщо ні – він піде пішки. Тут недалеко, через ліс. Колись, у дитинстві він кілька разів ходив так, один раз навіть вночі. Баба потім сварилася…

Баба… У темному кутку щось зашаруділо і Сержу здалося, що він бачить згорблену постать. Він голосно вилаявся. Крик допомагав йому взяти себе в руки. Серж уявив себе зі сторони. Чоловік у дорогому костюмі сидить на старій лаві і матюкає розбитий глечик. Йому знову стало смішно. Дуже смішно. Регіт навіть ненадовго заглушив шум грози.

Цікаво, реально з’їхати з глузду за одну ніч? Серж знав історії, у яких люди сивіли за лічені години, стикаючись із чимось справді моторошним. Сержеве волосся почало сивіти зовсім недавно. Він спочатку намагався фарбуватися, але потім зрозумів, що сивина тільки додає імпозантності. Він навіть жартома вимагав у керівництва вищу посаду, мовляв, всю молодість на вашу компанію витратив. Треба буде, до речі з ними знову поговорити, знову зачепити тему окремого кабінета. Це якщо він повернеться звісно. Якщо серце витримає.

Ідіот! Довбень! Придурок! Злякався хати? Ти ж був тут, хоч і давно. Ти проводив тут місяць, а то й довше, коли батьки були зайняті у відрядженнях. Невже з того часу стільки всього змінилося, щоб звичайна хата, проста сільська мазанка викликала у тебе стільки страху? Це – глечик, а не баба. Це – лавка, а не гріб. Це – розвалини печі. Там стіна, там двері, а там – жмут сухого листя, принесеного вітром через розбиті вікна. Не привиди, не мерці, не вурдалаки.

На горищі щось зашаруділо. Серж смикнувся і різко сів на лавку, обхопивши коліна руками. За вікном блиснуло, освітивши на мить облізлі стіни. У кутку Серж встиг побачити ікону. Перед очима постала баба, яка востаннє припадає губами до холодної поверхні металевого Бога, прощаючись із хатою. Батьки пропонували забрати ікону з собою, до міста, разом з іншими речами, але з хати образів не виносять. Це закон. Але з хати виносять мертвих.

Серж часто думав, що баба, переїжджаючи до них, вже не була живою. Вона майже не говорила, важко дихала і майже не могла ходити. Її тіло ще з останніх сил намагалося функціонувати, але сама баба назавжди залишилася тут, у цій хаті, разом зі своєю іконою. Цікаво, коли її намалювали? Сто років тому? Двісті? П’ятсот?

А коли побудували саму хату? Баба розказувала, що будував прадід. Чий прадід? І на біса було будувати хату посеред лісу? Навколо лише кілька сусідніх мазанок, таких же нещасних, як і ця. До найближчого села – кілька кілометрів. І то, селом це назвати важко. Навколо одні ліси. Віковічні дерева, широкі стовбури, що намагаються дотягнутися до неба своїми мозолистими гілками.

З-за вікна почулося виття. Чи не почулося, чи просто згадалося? Ота ніч, коли малий Сергійко біг через ліс до фельдшера, коли бабі стало погано. Зараз можна було б просто подзвонити. Хоча ні, не можна було б. Мережі нема. Телефону нема. Був, та розрядився.

Не в силах більше сидіти всередині, Серж підхопився на ноги і вийшов надвір. Дощ з кожним разом посилювався. Краплі барабанили листям старої яблуні, падали вниз на високу кропиву, стікали заваленим дахом старого сараю.

У дверях сараю темніла постать. Там стояв хтось високий, дебелий, з довгою чуприною. У руках у нього, здається коса. Чи серп. Він дивився прямо на Сержа і стояв не рухаючись, лиш вітер розвівав поли довгої сорочки.

Це тіні, мало не закричав Серж! Вітер, яблуня, камінь, кропива. Просто зорова ілюзія. Така, як на картинах сюрреалістів. Коли з хаотичного поєднання елементів око вихоплює портрети, пейзажі і натюрморти. Це тіні, тіні, тіні! Як обличчя на марсі, як інопланетяни в Єгипті. Серж зрозумів, що вмовляє себе і засміявся ще раз. Занадто багато він сьогодні сміється. Хоч це і допомагає від первісного жаху, яким огортає його ця ніч.

Конструктив, потрібен конструктив. Згадай хто ти, згадай де ти, згадай навіщо… Привидів не існує, мертві не встають з могил, максимум їх викопують, але і тоді вони… Чорт, ну що за дурні думки? Навіщо зараз думати про викопаних мерців?

Перед очима стояло мертве тіло баби. Воно розпухло і посиніло, рот залишався відкритим, незважаючи на усі намагання ритуальної служби.

Малий Сергійко тоді стояв біля труни і намагався знайти щось спільне між його улюбленою бабою і цією грудою протухлого м’яса. Якийсь час Сергійко думав, що його обманюють, що баба насправді просто поїхала додому, а натомість залишила ляльку, як він колись лишав скручені ковдри замість себе, коли вислизав у вікно, ловити жаб у нічному озері.

Блиснуло. На мить на подвір’ї стало світло ніби вдень і Серж зміг роздивитися постать. Чоловік стояв, прихилившись до стіни. Ватний кожух перетягнутий стрічками з патронами. Прадід. Серж бачив його колись на пожовклому фото. Той посміхався, видершись на тачанку і обіймаючи блискучий ствол кулемета. Над головою вітер розвівав прапор кольору землі з написом Воля або Смерть. Закінчилось, зрештою, другим.

Серж зірвався з місця і побіг у сторону сараю. Якщо він зараз не роздивиться ближче, якщо не переконає себе у тому, що це все – ілюзія, до ранку він не доживе. Або, принаймні, не доживе при власному розумі. Кропива боляче жалила, але Серж біг вперед, не перебираючи дороги. Зверху безперервно лив дощ, костюм встиг промокнути, важка краватка не давала дихати. Серж вже йшов, а не біг. Раніше йому чомусь здавалося, що подвір’я невеличке, що можна його перескочити за кілька кроків. А тепер…

Відстань не зменшувалася. Серж пробирався поміж високих трав, кропиви і стовбурців молодих дерев, але розвалені стіни не ставали ближче. Блиснуло ще кілька разів. Прадід стояв, майже не рухаючись і дивився на Сержа кам’яним поглядом. Серж оглянувся. Хата встигла віддалитися на добрих кілька кілометрів, у її вікнах світилося, з комина йшла цівка сизого диму. Поволі скинувши важкий від води піджак, Серж кинув його просто на землю, сів зверху і взявся за голову.

Йому це сниться. Йому це однозначно сниться, він просто заснув на дерев’яній лавці, підсунувши під голову рюкзак. Треба просто прокинутися і тоді все буде добре. Серж вщипнув себе кілька разів. Безуспішно.

Головне не втрачати відчуття реальності. Серж спробував зосередитися на подіях сьогоднішнього ранку. Дурний сон про бабу, дурна ідея «провідати землю предків» і знайти старі фото. Ще й ця Мері, чорт би її забрав. Розповідала про свого прадіда, вояка УПА. Розповідала, як її брат знайшов криївку у лісі і як вона планує поїхати додому і на неї подивитися. Сержу тоді захотілося відновити у пам’яті спогади про своїх рідних. Це модний тренд цього літа – гордитися своєю автентичністю, розповідати про предків і генеалогічне дерево.

Дощ раптово вщух, але вітер продував до кісток. Серж встав, роздивився, і зрозумів, що пройшов всього кілька кроків. Сарай бовванів облізлими стінами там, де і раніше. У дверях, звісно ж, нікого не було. Хата позаду чорніла вибитими вікнами. До біса сарай, до біса примари, подумав Серж, треба йти в хату, інакше можна застудити собі легені або нирки. Він вже не в тому віці, щоб гуляти під дощем. Закинувши на плече мокрий піджак, Серж понуро побрів до похилених дверей.

Якби можна було хоч запалити пічку. Підкинути дрів і довго милуватися тим, як вогонь пожирає темні волокна осики. Чи ясеня, ясень найкраще тримає тепло, а сосна горить дуже швидко, залишаючи по собі густий смолянистий запах хвої. Часом баба просила його розпалити самотужки і тоді він задоволено пихкотів, просовуючи газету «Правда» під тоненькі щіпки, збирані перед тим за сараєм.

Зараз пічка розвалена, почорнілі від сажі стінки розкидані у різні кутки. Та й дрова, промоклі під зливою, навряд чи розгоряться просто так. Серж раптом зрозумів, що цокотить зубами. Дурнувата прогулянка під дощем вимочила наскрізь його одяг і тепер вітер довершував справу, обдуваючи його з усіх боків через тріщини у стіні. Серж встав, скинув з себе краватку, сорочку, брюки і почав присідати. Треба пригнати кров до м’язів. Стало трохи тепліше.

Після вправ Серж вирішив не сідати знову на лаву, а натомість прогулятися кімнатами. Вітер розігнав хмари і у вікна лилося м’яке місячне сяйво, висвітлюючи залишки меблів і кухонного начиння. До нього тут вже хтось побував. Складалося враження, що хтось навіть жив тут, недовго. Встигнувши лише порубати на дрова майже всі меблі і розвалити на прощання пічку. Чи то навпаки, мандрівник пішов, коли пічка розвалилася?

Серж вирішив трохи відволіктися і уявити собі мандрівника, який міг би зупинитися на ночівлю у цій хаті. На думку чомусь приходили тільки образи зачуханих бездомних біля запалених смітників. Серж поморщився. Згадалися поради психотерапевта. Мислити позитивно і викликати в уяві спогади про щось хороше. Серж заплющив очі і почав згадувати відпустку на Фіджі. Лазурне море, білий пісок, пальми, хвилі, запальні вечірки, Мері у купальнику, а потому і без. У вікно постукали.

Точніше не у вікно, у раму. Дуже тихо, ледь чутно, але Серж здригнувся. Це гілка. Це просто гілка, котру вітер примушує битися до скла. Звідки у тебе стільки страху? Звідки стільки нервів, ти ж зберігав спокій на найважчих зустрічах, тримав себе в руках тоді, коли інші зривалися. Невже це просто вік? Тук-тук-тук. Тихо, але настирно. Серж примусив себе відкрити очі.

Місячне світло на мить осліпило, і він мусив підняти до очей долоню. У прорізі вікна, прихилившись до стіни, стояв чоловік у камзолі і шапці. Він дивився прямо на Сержа і вистукував ритм руків’ям мушкета. Ритм, здається, козацької пісні. Серж знав їх багато, у дитинстві, баба часто йому співала, але зараз він навряд чи згадає, якої саме. Хоча, якщо напружитись… За-світ вста-ли ко-за-чень-ки… Ніби вона…

Серж з усієї сили дав собі ляпаса. Біль спалахнув у очах різнокольоровими плямами. Серж бив себе по обличчю до тих пір, поки не заболіли руки. Тоді нарешті зважився підняти погляд. У вікно заглядала самотня гілка яблуні.

Місяць поволі застилали хмари і у хаті знову стало темно. Серж наосліп дібрався до лавки, витяг із заначки цигарку та сірники і тремтячими руками загодився запалювати. Густий дим пробрався у ніздрі, примусивши Сержа закашлятися. Тим не менше він робив затяжку за затяжкою, несамовито вдихаючи гіркоту.

Серж знав, звідки взялася тінь. Баба показувала йому колись старий вицвілий портрет запорозького сотника. Він був прадідом прадіда. Чи прадідом прадіда прадіда. Серж не пам’ятав. І яка зараз, взагалі різниця, ким він там був. Він давним-давно мертвий, і кістки його вже кілька століть покояться десь під полем чергового бою. Хто ще прийде цієї ночі? Га, бабо? Чому сама не приходиш, натомість посилаючи привиди своїх історій?

Ну, де ти? Боїшся? Серж здригнувся від власного крику і різко замовк. Відколи він почав думати вголос? І чим це зрештою закінчиться? Рука, шукаючи наступну цигарку, намацала щось гладеньке. Серж витяг упаковку на світло. Таблетки. Снодійне. Серж засміявся. Все так просто.

Він зараз ковтне кілька і засне на цілу ніч. Розбудить його хіба що ревіння двигуна вірного джипа. Або Ігор. Спати, спати, спати. Ранок краще за ніч, а сонце краще за місяць. Це всім відомо. Серж вийняв з упаковки дві пігулки, швидко їх ковтнув і приліг на лавці, чекаючи результату, а хмари тим часом повністю сховали місяць.

Коли він прокинувся, надворі вже було світло. Палюче сонце встигло висушити майже всі калюжі, по небу пливли поодинокі білі хмарки. Серж встав, обтрусився. Було зовсім не холодно, мокрі речі жмутом лежали на долівці, він переступив їх і вийшов у двір, потягуючись і позіхаючи.

Баба поралася біля сараю, натираючи буряк свиням. Зараз знову скаже щось робити. Сергійко любив допомагати бабі, але усі ці сільські роботи навіювали на нього нудьгу. Він точно знав, що не залишиться жити тут, у цій хаті, серед корів і свиней, хоч як би це не розчаровувало бабу.

Сергійко навшпиньки пробрався повз скоцюрблену постать і завченими рухами видерся на дах. Баба йому забороняла, сварилася, але якось слабенько. А одного разу навіть призналася, що і сама у дитинстві любила туди видряпуватися. Хата стоїть на горбку і з даху видно все навколо: ліс, озеро, річку, старе кладовище, сусіднє село, і навіть силосну башту, десь там, на горизонті.

Сонце тільки-но вийшло з-за лісу і попереду був цілий день. Сергійко любив ранок більш за все. Ранок містив у собі усі події наступного дня, усі можливості, усі бажання. Удень можна було реалізувати тільки якусь їх частинку, а увечері і взагалі можна було тільки згадувати і жалкувати, як мало вдалося зробити за цей надміру короткий літній день.

Сергійко приліг на холодну за ніч солом’яну покрівлю і загодився спостерігати за хмаринками. Він полежить так зовсім трохи, а тоді відразу злізе, допоможе бабі, пробіжиться босоніж високою травою, збиваючи з неї росу, забіжить у сусіднє село, вигадає чергову капость місцевій відьмі. Разом з тамошніми хлопчаками змайструє нарешті пліт, яким можна спуститися по річці аж до самого моря. Додасть кілька дощок до будиночка на дереві, наловить мурах для бійцівського клубу. Може скупається у крижаному потоці річки, може забіжить на пасовисько, послухати життєві історії старих пастухів. Сергійко заплющив очі, уявляючи собі літній день, але за мить здивовано їх розплющив.

Відбувалося щось дивне. Сонце з шаленою швидкістю бігло небом, обганяючи навіть найшвидші хмари. Не встиг Сергійко і кліпнути, як настав полудень, не встиг і поворушитися, як диск сонця почервонів і поволі почав скочуватися додолу, у свою нічну схованку за горою.

Серж спробував скрикнути, зупинити сонце, адже день щойно почався і це нечесно, просто нечесно перетворювати його у вечір. Він встав, розминаючи затерплі ноги і раптом унизу, на подвір’ї, побачив їх.

Вони були повсюдно. Поодинці, чи групами, стояли чи сиділи, але неодмінно дивилися прямо Сергійкові у очі. Чоловіки з автоматами, мушкетами, шаблями, списами, мечами, чоловіки з серпами, косами, молотами, кувалдами. Чоловіки у френчах, камзолах, жупанах, вишиванках і латах. Старигани і зовсім молоді хлопці. Сергійко знав їх усіх.

Декого він впізнавав з малюнків і старих пожовклих фото, декого просто так уявляв, слухаючи бабині розповіді. Багато на кого Сергійко хотів бути схожим, декого недолюблював, декого відверто ненавидів. Вони воювали по різні боки усіх світових воєн, будували церкви, палаци і тюрми, орали землю і вчили дітей. Лікували хворих і страчували злочинців. Сергійко впізнавав кожного з них, кожного знав поіменно, про кожного у баби була своя історія, свій сюжет.

Вона розповідала тільки про мертвих. Тільки після смерті життя людини перетворюється у оповідь. Із зав’язкою, кульмінацією та розв’язкою. Із дійовими особами, сюжетними лініями і конфліктами. Про живих баба не розповідала. Вони ще в силах були зламати усю систему подій, переламати сюжетні лінії, перенести кульмінацію, змінити розв’язку. Але люди унизу вже були оповідями. Вони стояли нерухомо і безмовно. Усі слова вже сказані. Усі вибори зроблено. Сержеві перехопило подих.

Посередині, тримаючи у руках приспущений чорний стяг, стояв прадід. Збоку сидів дід. Батько стояв поодаль, спираючись на яблуню. Серж втиснувся у гарячу солому, намагаючись не дихати. Він знав, для чого вони тут. Вони прийшли по нього. Його день поволі доходив до кінця, зовсім скоро і він стане оповіддю. Цікавою? Повчальною? Захоплюючою?

Серж спробував пригадати своє життя, виділити ключові точки, які зробили його тим, ким він є зараз. Пам’ять розпливалася сірою плямою. Я ще не ваш! – закричав Серж, вимахуючи руками, ніби намагаючись прогнати мерців. Я ще не ваш! – повторював як мантру, як заклинання, як молитву.

– Я ще встигну, – прошепотів радше для себе. Мертві не чують. Мертві не бачать. Їх вилуплені очі направлені у вічність і це тільки здається, що кожен з них поглядом пожирає Сержа. Ви всі мертві! – закричав він, примушуючи себе повірити. А я – живий! – це теж, виключно для себе. Сонце, поки він кричав, опустилося ще нижче і тепер майже торкалося горизонту. Серж впав додолу і заплакав, вивергаючи прокляття на адресу сонця, неба, хмар, лісу, річки, озера. На адресу баби з усіма її мерцями. Зверху почала падати роса.

– Ну ти і спиш, я тобі отвічаю, – Ігор посміхався, винувато ховаючи за спину порожній кухоль. – Хріна з два так просто розбудиш.

– Таблетки, – коротко відповів Серж, протираючи очі.

– Ну і що, як тобі земля предків? – спитав Ігор, оглядаючи розвалини печі.

При денному світлі вони виглядали радше жалюгідно, ніж зловісно. Ікона сіріла у кутку вицвілими лініями. Лавку поточили терміти, стіни покривало павутиння. Серж згадав, як колись на горищі намагався спалити павутиння і ледь не спалив самої хати. У очах його з’явився божевільний вогник.

– Слухай, – повернувся він до Ігоря. – У тебе бензин є?

***

Серж лежав головою на колінах Мері. Вона гладила його по голові і наспівувала якийсь африканський мотив, почутий на останньому корпоративі.

– Уявляєш, – почав Серж, намагаючись зобразити відчай, – приїжджаю я туди, а там, замість хати –¬ одні чорні стіни. Згоріла уся моя сімейна історія. Згоріла вщерть.

– І що, жодного фото, жодного портрета не вціліло?

– Жодного, – при згадці про прадіда по спині Сержа пробігли мурашки.

– Бідненький мій, – пожаліла його Мері. – Ну нічого, от візьмемо відпустку і гайнемо до мене. Бразер проведе нас лісом, покаже криївку. Це амазінг штука, я тобі гарантую.

– Домовились, – відповів Серж, наперед знаючи, що ніхто і нікуди не поїде.

Витрачати цілу добу відпустки на поїздку у якісь волинські нетрі, виключно, щоб подивитися на яму в землі – це надмірна розкіш. Тим більше, що дають ту відпустку останнім часом все рідше – у компанії проблеми, а крім Сержа їх не вирішить ніхто. Та й сама Мері прекрасно це розуміє, і на Фіджі, по правді, їй подобається більше, ніж у заболочених лісах. Але поговорити їй ніхто ж не заборонить. Жінки…