Гра в скелетиків

Кулька, залишивши по собі дугастий слід з червоних мерехтливих іскорок, вирвалась з відкритої пащеки дракона, у формі якої був зроблений набалдашник посоха і, кознувши лезом меча, продовжила шлях. Мактар відскочив убік і, перехопивши меча іншою рукою, побіг, стараючись не перетинати червоні лінії, що висіли в повітрі, адже кульки, втративши магічний заряд, поверталися пронизаною магією траєкторією назад. Досягнувши початку – розчинялися, а іскристий слід при цьому спалахував полум’ям.

Чарівник відступав. Посох випльовував все нові кульки, а Мактар, пробираючись лабіринтом вогняного павутиння, впевнено наздоганяв супротивника. Попереду бовванів похмурий осінній ліс, а зліва тягнулося оповите сріблястим туманом болото. Туман напливав і клубочився, стараючись вхопити примарними пальцями.

Раптом шалений потік кульок припинився. Мактар застиг на місці і виставив меча наперед себе.

Чарівник крутанув посохом. Всіяний зірками гостроверхий капелюх злетів з його голови. Він крутанув посохом ще раз. Піднявся вітер і закрутив в химерному танці пожовкле листя. З болота полинув туман і став збиратися під капелюхом, зливаючись з листяним вихором. Сріблясто-жовта мішанина набувала людської форми. Посох зробив ще один оберт. З болота прилетів невеличкий каламутний згусток води і, видовжившись, застиг в руці примари, наче клинок.

Мактар зітхнув. Магію він недолюблював – з того самого дня, як вони викрали його маму. Та завдання є завдання – коштовність, що висить на шиї чарівника потрібно дістати. Чого б це не коштувало. До такого Мактар готувався і від подальших дій залежало його майбутнє. Залежала доля матері. А ще не хотілося, щоб важкий рік навчання зійшов нанівець.

Примара рушила вперед, впевнено ступаючи шарудливими ногами. Меч вона тримала однією рукою. Мактар ступив крок їй на зустріч. Клинок примари описав плавну дугу, залишивши по собі дрібні крапельки води. Мактар відскочив назад і спробував вибити клинок різким ударом знизу в верх, та його меч пройшов крізь водяне лезо. «Вона мені не зашкодить», – блискавично зринув здогад, і Мактар кинувся вперед, занісши зброю над головою. У стрімкому випаді майнула туманна рука і Мактар відчув пекучий біль в районі гомілки. Він відскочив убік, перевернувся і рвучко схопився на ноги.

Здогад не підтвердився, але завдяки цьому відстань між ним і чарівником, що тримав посох у витягнутій вгору руці значно скоротилася. Мактар зробив хибний випад і спробував обійти димчасту фігуру. Та наче хмарка від подуву вітру, вона стрімко ковзнула вбік і загородила дорогу. Капелюх, немов човен дрібними хвильками, рушив за нею, проте зовсім трішки відстав, і Мактар помітив, що обриси примари злегка розмилися. Ось воно.

Він завмер у стійці очікування, опустивши меча вниз. Чарівник вирішив цим скористатися. Його слухняна лялька посунула вперед, послабивши захист. Мактар схопив меча за руків’я і метнув, наче спис. Кидок був не дуже точний, проте гарда все ж зачепила капелюха і той впав на землю. Листя плавно осіло, а в повітрі залишилася лише хмарка туману.

Мактар, скориставшись замішанням чарівника, підбіг до нього і вирвав посох з рук.

–Вітаю, – сказав чарівник, повільно скинув з шиї коштовність і протягнув Мактару.

–Дякую.

–Тепер принцеса?

–Ага.

–Співчуваю. Мало хто її рятує, але така вже система освіти.

–Це точно.

–Ну.... Тоді успіху!

–Дякую.

Мактар озирнувся. За стіною лісу, ледь помітна на фоні сірого неба, виднілася верхівка вежі. «Що ж, – подумав він, – кваліфікацію варваравра я підтвердив. А варварістр то вже таке: з ним, чи без нього – а я вже варвар»

Згадався день вступу. Йому хотіли відмовити, адже його мати – Озіре́м. Дакон Варварського Кровену боявся, що Мактару передались її здібності, а варвари до магії ставились негативно. Та ще й до такої. Та в Мактара була погана пам’ять, він не вмів лікувати і відновлювати речі словами, тому, врешті-решт, зміг переконати у своїй “немагічності” Хавроса Марнока. І ось тепер він нарешті став варваром. Мактар підняв меч, одягнув ланцюжок із коштовністю на шию і закрокував до лісу.

Вежа була висока. В тридцяти метрах від неї виростала гора, а в горі, вочевидь рукотворна, зяяла рівна арка печери. «Дракон, – подумав Мактар. – Невже справжній?»

З печери долинуло розкотисте ревіння. Мактар перевів погляд на вежу. Вгорі, з невеличкого стрілчастого вікна виглядала принцеса. Невже всі лиходії, злі мачухи та лжекоролі закривають принцес у вежах? І де вони тільки беруть драконів? Чи не простіше принцесу вбити? Адже рано чи пізно її все одно хтось врятує. «Але якби так не було, – подумав Мактар, – варвари залишилися б без роботи»

Дракон вийшов з печери. Напівпрозорий. Мактар з полегшенням зітхнув – все таки з ордену Іграшкового Дракона. «Ну хоч не помру», – похмуро подумав він. Тепер головним було не дати себе зачепити, адже, як підозрював Мактар, можливі поранення екзаменатори рахуватимуть за справжні. В такому разі він провалить випробування і кваліфікації варварістра йому не бачити.

Крила дракона плавно розправились і він здійнявся в повітря. Спалахнуло полум’я, огорнувши чахле деревце, що пробивалося із тріщини в гірській породі. Деревце похитнулося, але не згоріло – вогонь також був ілюзорним.

«Ну що ж…Вперед!» Мактар щосили побіг до вежі. І тут все сталося. В повітрі виникла невеличка, з кулак, сніжно-біла кулька, і в той момент, як драконяче крило пропливало крізь стіну вежі – впала дракону на голову. На ту коротку мить, поки кулька проходила крізь його тіло, дракон став матеріальним. Крило прохромило кам’яну кладку, наче її там і не було. Верхівка вежі, де знаходилась принцеса полетіла вниз. Принцеса закричала, а Мактар, широко відкривши очі, переварював побачене. «Ну й…», – почав він.

Дракон розчинився. З лісу вийшло два чоловіки. Один м’язистий, широкоплечий, з пов’язкою на стегна і металевими браслетами на руках. За спиною в нього висів дворучний меч. Інший у мантії чарівника.

–Що сталося? – запитав Хаврас Марнок.

–Не наша провина, – випалив чарівник. – Наші дракони – всього лиш ілюзія.

–Е-е, – видавив Мактар. –Я здав?

–Принцеса мертва, – констатував дакон. – На жаль…

–Розумію, – зітхнув Мактар.

–До речі про принцесу, – сказав чарівник, – вона ж Принцеса-Що-Не-Ламається?

–Аякже, – відповів Марнок.

–Тоді може розберемо завал? Їй напевне дуже незручно.

–А й правда. – Тут дакон повернувся до Мактара. – Тримай. Тепер ти справжній варвар. 

–Дякую. – Мактар взяв папірець і передав дакону коштовність. «Діплом. Мактар Кемор – варварістр», – значилось на ньому. А внизу красувалося ім’я дакона і химерна, схожа на хрестик, карлючка навпроти. Мактар вмів і читати, і писати, проте приховував це від усіх – варвару таке не личить.

Хаврас Марнок з чарівником пішли витягати “багаторазову” принцесу з-під завалу, а Мактар чомусь підняв кульку, що лежала поруч, обернувся і рушив у бік міста. Скоро вузька стежка перейшла у дорогу, а дорога вивела його на вулицю Склоударних Світлячків. Мактар зайшов у першу ліпшу таверну – отримання диплома гріх не відсвяткувати.

В таверні панував напівморок. Зліва розмістилася стійка, справа – чотири грубо сколочених столи. Біля стійки, на високих стільцях сиділи два чарівники. Найближчий до входу столик займали харкери. Наскільки Мактар знав, зараз вони намагалися зламати перший шар реальності, який відповідав за захист від протікання снів. Для чого? А їм просто подобалося щось ламати. А ще вони не хотіли спати. Зовсім. Зараз вони також майже не спали, бо намагалися вночі, з допомогою кави, знищити сон. Це їм поки що не дуже вдавалося. Мактар терпіти не міг харкерів, бо вони нагадували їх. Прожирмістів. «Добре, – Мактар подумки потер руки, – буде кого побити під кінець п’янки»

Перший стілець полетів через пів години. Причому в Мактара. Варварська освіта пригодилася – згодом полетів перший харкер. Зав’язалася хороша бійка. Літали пляшки, столи і стільці. Згодом всі харкери лежали на підлозі із зламаними пальцями. Знову щось зламати вони зможуть ще не скоро.

Іншим завсідникам, що брали активну участь, бійка набридла. Столи розставили на місця і продовжили випивати. Мактар, похитуючись, вийшов за двері і рушив до кровену – відіспатися. Зранку він планував зібрати речі і вирушити на пошуки матері. Цього дня він чекав дуже довго і тепер у нього достатньо сил, щоб її врятувати. І якщо йому це вдасться, може, нарешті забудеться та ніч. Ніч, коли Прожирмісти її викрали.

Мактар так і не зміг викинути з голови образи двох фігур. Йому тоді було всього одинадцять років. Коли до кімнати хтось увірвався – він встиг  сховатися під ліжко. Один з них, вищий, зайшов всередину, інший стояв в дверях. На шум вибігла мама. Високий вийняв із сумки подовгастий камінь і провів ним по стіні. Яскравий білий спалах затопив всю кімнату, а коли повернулася темрява – матері не стало. Камінь повернувся до сумки, а його власник заглянув під ліжко.  З десять секунд він не відривав погляд від Мактара, а потім підвівся і вислизнув за двері. В той момент, як спалахнуло світло, Мактар зміг частково розгледіти обличчя того, що, судячи зі всього, стояв на чатах. Багато раз Мактар питав себе, чому його залишили в живих? Адже він міг колись їх упізнати. Проте причин не знаходилось. З розповіді Мактара сусіди зробили висновок, що то Прожирмісти.

Існувала легенда, що саме Прожирмісти створили світ – водячи дивними каменюками і стукаючи пальцями по Небесній Плиті Творення. Декілька разів їх зустрічали, проте такої могутності вони не мали. І магія їх здавалася примітивною. В те, що саме Прожирмісти викрали його матір було важко повірити. Але Мактар повірив. І захотів помститися.

Тут його рука потягнулася до кишені і він намацав гладку холодну поверхню кульки. «Через неї я провалив друге випробування, – думав він. – Чому ж я тягаю її з собою? І що важливіше – що вона зробила з драконом?» Кулька, мабуть, небезпечна, проте Мактар не зміг від неї позбутися. 

З вулиці Склоударних Світлячків він вийшов на площу подій – центральну полощу міста Мию-Морда. В самому її центрі стояла гігантська статуя Чистоти – чоловік в халаті, з високо піднятим рушником в одній руці і відром у іншій. Статуя мала символізувала душевну, а також тілесну чистоту жителів міста. Та, скоріш, вона була втіленням іронії.

Кулькою пройшло дрібне тремтіння. Зліва, в п’яти метрах, Мактар помітив дивну будівлю. Повністю білу. Раніше вона тут не стояла, принаймі, Мактар її не помічав. І як так вона з’явилася посеред площі? Сонна Шістка цього б нізащо не дозволила. Мактар наблизився. Двері злегка привідкрилися і він, гнаний цікавістю – зайшов.

Про те, що це крамниця свідчив прилавок. За ним стояв чоловік з білим циліндром на голові. На підлозі лежав човен – вочевидь, єдиний товар. Когось той чоловік Мактару нагадував.

–Добрий вечір!

–Добрий, – відповів хазяїн.

–Я шукаю… – почав Мактар.

–Човен. – закінчив за нього хазяїн.

–Е-е..

–Саме так.

Хазяїн вийшов з-за прилавка, схопив човна, який, схоже, був на диво легким і всучив Мактару в руки. Після чого наполегливо випхав з крамниці. Коли Мактар оговтався – двері зникли. Човен  він поклав на землю, два рази обійшов будівлю, проте з усіх боків на нього дивилися гладенькі стіни. Спочатку Мактар хотів залишити “подаруночок”, та все ж передумав. Коли він відійшов приблизно на двадцять метрів, то обернувся – крамничка зникла.

Зброю Мактар здав при вході у кровен – її видавали лише на час навчання. Своєї він поки не мав, та завдяки постійним підробіткам назбиралася чималенька сума. Частину грошей він планував витратити на хороший меч.

Увійшовши до своєї кімнатки, Мактар спер човен на стіну і ліг у ліжко, поклавши кульку під подушку – він зловив себе на думці, що не хоче з нею розлучатися. Сон не йшов, але коли від кульки розійшлося приємне тепло – Мактар миттю заснув.

Сон йому снився дивний – все навколо було білим. І його тіло також. Він зробив невпевнений крок – повітрям пройшло коливання і проступили невиразні контури. Ще крок. Світ знову став трішки чіткішим. Білий колір нікуди не дівся, проте тепер впізнавалися загальні обриси приміщення.

Мактар стояв на початку великої зали. В кінці напівкруглі сходи вели до химерного трону, схожого на крісло з однією ніжкою посередині. Зліва від Мактара височів величезний пташиний скелет, тільки із цілими крильми, які, схоже, висікли з мармуру. Крила обіймали, підтримуючи, білу троянду. На стеблині висіла жінка. Велика колючка пробила їй живіт, а руки завели за стеблину і зв’язали.

–Допоможи. – прохрипіла вона. – Я тримаю… реальність.

Мактар прокинувся. За вікном все ще висіла ніч, отже спав він недовго. В кімнаті пахло димом – тліла подушка. Вочевидь, кулька сильно нагрілася. Але як? І чому?

Перед очима зринув сон: біла зала, гігантська троянда. Жінка… Щось в ній було знайоме, хоча обличчя Мактар не бачив. Раптом щось дзенькнуло. Він скосив очі вниз – на підлозі, у тьмяному світлі місяця лежав одноручний, з білим різьбленим ефесом меч. Мактар зірвався на ноги. Невже хтось прокрався до нього в кімнату? Але ні. Двері зачинені. В кімнаті нікого, через вікно залізти ніхто б не зміг. Тоді звідки взявся меч? Може подарував хтось із друзів в честь отримання диплому? Він лежав тут весь день, а Мактар його просто не помітив, коли прийшов. Напевне все так і є. А як ні, то завтра все з’ясується.

Скоро Мактар знову заснув.  А розбудив його гучний сплеск води і дрібні бризки на обличчі – він опинився в човні посеред моря. Все ще було темно. Мирно перекочувалися хвилі і звуки, з якими вони бились об борт човна, звучали ніби насмішки.

В човні лежав меч і кулька. Як Мактар тут опинився? Перенести його не могли, бо до найближчого моря двадцять кілометрів. За той час мало би зійти сонце, або ж він прокинувся б. Останнє, що відклалося в пам’яті – слабкий запах диму. І кулька. Може вся справа в ній? Він взяв її в руки. Зненацька човен зрушив з місця і повільно поплив уперед.

Плив Мактар не дуже довго. Світив місяць і він зміг розгледіти попереду п’ятачок острова. На ньому виднітися чорні споруди, розсіяні всією поверхнею. Та було в них щось дивне. Вже діставшись берега він зрозумів що – то не будинки. Заввишки три метри, довжиною в два і різною шириною – вони походили на могильні плити. «Кладовище велетів» – ось що приходило на думку.

Невеликий кам’янистий острів. Мактар не помітив на ньому ні звірів, ні людей. Та й що їм тут робити? Одноманітність порушував лише гігантський білий куб в самому центрі.

Мактар обережно рушив вперед, прихопивши з собою меч і кульку. Тиша тиснула на вуха.

Раптом прямо з плити вийшла людина. Чоловік. Тонкий чорний одяг тісно облягав його тіло. Лише обличчя та долоні виділялись на загальному чорному фоні.

–Ей, – гукнув Мактар.

–Ей, – спокійно, ніби переконуючи себе в чомусь, мовив незнайомець. Його дивний одяг блистів у сяйві місяця, що схилився над горизонтом. А прямо над ними – суцільна темрява. Тонка, з рівними краями смуга без зірок. І це не через хмари. Здавалося, хтось просто відірвав смужку неба.

–Що це за місце? – запитав Мактар.

–Дім.

–Дім? – перепитав Мактар. – І де ж ти живеш?

Незнайомець вказав рукою на плиту, з якої він недавно вийшов.

–Це твій дім?

Та відповіді не було. Незнайомець зосереджено розглядав Мактара, ніби перший раз бачив іншу людину.

–Ти живеш тут один?

–Ні.

–Де ви берете їжу, воду? – Мактар сильно зацікавився – такої дивини він ще не бачив.

–Нам це не потрібно, – флегматично відказав незнайомець. – Елоро дав нам свободу. Тепер ми всі рівні. У нас немає заздрощів. Немає вбивств і воєн. Немає голоду.

Мактар переварював почуте. Звучало все надто добре.

–А що в тих плитах?

–Нічого. Темрява і сон.

Ось і ціна свободи – відсутність щастя. Але ж навіть краплина щастя дорожча свободи.

–Всі ви можете стати щасливими. Достатньо лише звідси забратися – у справжній світ, до справжнього життя.

– Справжній світ? О. Ми бачимо його у снах – насильство, війни і зло.  Щастя у ньому нема. Добре, що Елоро його зруйнував.

–Але ж я звідти, – заперечив Мактар. Проте незнайомець його не слухав. –А що то за білий куб? – спитав він наостанок.

–Нам заборонено туди ходити. Хто в нього увійде – більше не повернеться.

Рука Мактара смикнулася, кулька вирвалась крізь пальці і полетіла вперед. До куба. Мактар послідував за нею. Незнайомець, з дурнуватою посмішкою залишився на місці.

Розміри куба приголомшували – не менш як десять метрів висоти. Кулька прилипла до нього десь посередині. Дверей і вікон не було, і цим  куб нагадував дивний магазинчик на Площі Подій.

Мактар згадав, як незнайомець з’явився з плити – ніби вийшов з-за водяної завіси. Він протягнув руку і торкнувся білої поверхні – пальці прошили її наче масло. Мактар глибоко вдихнув і зробив крок вперед.

Білий коридор. Причому, значно довший, ніж куб виглядав ззовні. Стінами вилася химерна різьба. Джерела світла Мактар не помітив, проте виднося було, як у день. Він пройшов декілька поворотів і вийшов у велику залу. Залу з його сну. Тільки тут йому відкрилися нові деталі. Стелю, здавалося, закрили шматком зоряного неба. Перед троном розмістився невисокий столик, зліва, як і у сні, стояв скелет птаха. На ньому висіла жінка. Вона повернула голову і Мактар з жахом впізнав свою матір. Її животом розповзалася червона пляма.

–Ти прийшов, – прохрипіла вона.

Її вигляд  і надривний голос Мактара приголомшили. Він хотів щось сказати, втішити, та тут трон на ніжці повернувся і з підлокітників сповзли бліді руки.  Висока худорлява фігура скочила на підлогу

– Гарно, правда ж? – в його голосі вчувалося божевілля. – Птах з трояндою – мій шедевр.

На столі перед троном лежав округлий камінець. Мактар напружився.

–Ти той Прожирміст? Ти викрав мою матір?

–О так! – скрикнув він.  – Вона була просто необхідна.

–Для чого? – Мактар ледь стримував гнів.

–Для цього, – він обвів зал рукою. – Щоб втримати тут всю реальність з острова. А це не просто! Тут будь-хто не підійде. Потрібна людина із здібностями Озіре́м.

–Де твій спільник? – перебив Мактар. 

–Спільник? Ах. То ти пам’ятаєш ту ніч? Але я там був один. Того чоловіка створила твоя матір, щоб він відвів від тебе очі. Та вона марно старалася. Я лише прикинувся, що тебе не помітив.

–Відпусти її, – прошипів Мактар. «Точно! Чоловік з магазинчику. Це ж він тоді стояв біля дверей»

–Ну-ну, – заспокійливо промовив Прожирміст. – Може хочеш прогулятися? Тут чудові сади. Є навіть річка. І їжу тут вирощують значно кращу. Концентровану, більш реальну. 

–Хто? Люди, що порушили заборону? Ти зробив їх рабами?

–Ні, ні, ні. Вони самі не захотіли повертатися. Я їх не тримаю. Їм вистачило сміливості сюди увійти і тепер вони насолоджуються життям. Звісно, прислуговуючи мені. А ті дурні і дальше можуть животіти. Знаєш, коли людина помирає і залишає після себе лише кістки – з них можна зробити будь-що. І це будь-що втратить всю людяність. Тут я можу гратися “кістками” людей, які ще не померли. Ніякої шкоди. Всі задоволені.

–Крім моєї матері.

–Я міг позбавити її страждань. Навіяти сон, де щастя тривало б вічно. Проте вона відмовилася.

–Щоб боротися! І вона змогла тебе обдурити, привівши мене сюди. І я тебе переможу!

–Ха-ха. Це був розумний хід. Накопичити силу і відправити тобі шматок реальності. Саме він привів тебе сюди. Я правильно розумію? Робив справжнім те, чого ти хотів і водночас виконував бажання матері – щоб син прийшов і врятував її. Як зворушливо – Веселі нотки зникли з його голосу. – Але це я їй дозволив.

З троянди долинув приглушений стогін.

–Що? Навіщо?

–Навіщо? Навіщо?! Бо твоя мама закінчується. Забита під зав’язку. А в тобі також є здібності Озіре́м. І ти її заміниш.

–Але я…

–Коли ти ховався за ліжком – я їх притупив.

–А що буде з нею? Ти її відпустиш?

–Звичайно. Якщо смерть можна так назвати.

–Ти..– прошипів Мактар і рванув через залу.

Прожирміст опустився на трон, схопив каменюку і застукав пальцями по плиті. Просто перед Мактаром виросла стіна. Тонесенька стіна вогню. Вона відгородила частину зали, де розмістилися сходи. Білі стіни, наче пісок, почали осипатися дивними символами. До Мактара долинув сміх,  мати на троянді закричала.

Він щосили рубанув по стіні. Від кінчика меча розповзлись дрібні тріщинки, але майже одразу ж зникли. Мактар вдарив ще раз. І ще. З-за стіни долинув дикий регіт.

Символи, що сипалися на підлогу закрутилися. Накочуючи хвилями, вони утворювали якусь фігуру. Спочатку з’явилися ноги – дві короткі, зігнуті дугою, кінцівки. Від них наростало худорляве туловище і довгі покручені руки. Біла маса розійшлись вихором і з лівого плеча виросло довге крило. З’явилася голова – ніби гриб, що вдягнув ковпак блазня.

Істота махнула крилом. Мактар інстинктивно відскочив і якраз вчасно. Там де він стояв виникло щось на кшталт чорної блискавки. Проте вона так і залишилась в повітрі. Ніби тріщина. Мактар опустив погляд – спереду чобіт розірвало.

Накотив жах. В кровені вчили боротися проти магії, та на заняттях ніхто не намагався по справжньому його вбити. Зараз він просто розгубився. Який сенс освіти? Як вона допомагає в реальному житті? Він глянув на матір і жах замістила рішучість. Чи треба було вчитись володіти мечем і рятувати жінок від біди? Можливо і ні, проте зараз ці навики згодяться. Мати просто перед ним і такий шанс він не прогавить.

Істота скочила назад і знову змахнула крилом. Мактар ухилився і ривком підібрався до неї. Просвистів клинок меча і біла плоть розійшлася. Але десь на середині шляху меч зупинився, наткнувшись на щось тверде. Мактар сробував його вирвати, проте меч не піддавався.

–Твій меч не належить цьому місцю, – відчайдушно закричала мати. – Скористайся словами. Озіре́м…

Мактар здригнувся. Сила слів…  «Відпусти!» – голова затріщала від безмовного крику. Меч піддався і Мактар полетів назад. Перед ним спалахнула чорна блискавка і зрізала підошви чобіт разом із шаром шкіри. Полилася кров.

«Його не перемогти», – подумав Мактар.

Та раптом він згадав слова Прожирміста – це місце підтримувала його матір. Без неї  Прожирміст ніщо. О… Він допустив велику помилку, що не сховав свій шедевр за стіною. Мактар звівся на ноги та, ігноруючи монстра, кинувся до матері. Він заніс меча і щосили рубанув по товстій стеблині. Меч перерізав стеблину наче нитку. Кістки птаха посипались, троянда осунулась, ніби стовп піску. Мати м’ягко приземлилася Мактару в руки. Все навколо них почало зникати. Прожирміст зареготав.

Мактар поклав мати на землю і рішуче рушив до нього. Білий куб розтанув. Вони опинилися посеред кам’яної рівнини. Чорні плити, що слугували людям домами – теж зникали. Самі люди стояли як бовдури і не рухались. Напевне, не знали що робити. Над ними знову сяяли зірки.    

Мактар підійшов до Прожирміста. Той все ще сміявся.

–Було весело, – сказав він.

–Люди тепер вільні. Моя мати тепер вільна.

–Е ні. – заперечив він. – Вони були вільними, коли нічого не мали.

–Тебе ми заберемо з собою і кинемо до в’язниці.

–Що? – засміявся Прожирміст.  – О! Все не так – ти давно програв. І матір твоя мертва. А тобі я зроблю подарунок – довгий щасливий сон, від якого відмовилась вона.

Мактар стис руків’я і увігнав меча Прожирмісту в живіт. Адже так чинять справжні варвари? Ніякої пощади. Такі люди не заслуговують на життя – навіть у в’язниці.

На острів тим часом поверталося життя. Земля заміняла камінь. Виростали будинки, зеленіли дерева – все приходило до норми. Мактар відшукав матір, взяв на руки і відніс до одного з будинків. Сьогодні вони переночують тут, а зранку вирушать додому. І все від тепер у них буде добре.

Мати посміхалася. Рана на животі швидко затягувалася і виглядала вона вже значно краще. Мактар вклав її у ліжко. Сам ліг поряд і миттєво заснув. І снився йому дивний сон – ніби велетенська мармурова змія, закутана в плащ, тримає його за ноги високо у повітрі. На його обличчі грає широченна посмішка. А навколо лунає дикий регіт.