Гра

Він зайшов у кабінет із дивною впевненістю у своїй правоті. Сів на стілець навпроти лікаря та відкинувся на спинку, повністю розслабившись.

– Так-так. Дмитро Кирилович Васильківський, я правильно вимовив? Чи наголос не туди? – старенький лікар поблажливо посміхнувся, поклавши ручку на стіл. Він перевів погляд на чоловіка, намагаючись не дивитися йому прямо в очі.

– Можете і так звертатися.

– Чудово. Я Олег Анатолійович Шерешевський, лікар-психіатр. А з недавніх пір і ваш основний куратор. Будемо знайомі.

– Ну що ж, будемо, якщо вже познайомились. – Чоловіка явно не цікавила розмова, він перевів погляд на стелю, видивляючись щось у штукатурці.

– Мені сказали, вас знайшли минулого четверга на вулиці. Без особистих речей. Голого. Посеред парку, – витримав багатозначні паузи психіатр.

– Було таке. Знаходили. А могли і не знайти. Хоча жартую, звісно ж знайшли б, я знаю, – Дмитро раптом пронизливо глянув у вічі лікаря. – Я знаю.

– Пробачте, то я можу дізнатися, що ж ви там робили? – запитав лікар спокійно, зовсім не змінюючись у лиці. Грав роль його великий досвід у таких випадках.

– Тікав від самого себе. Кажуть, що то марна справа, але вони всі брешуть. Розумієте лікарю, — я бог. Це я створив цей світ і все, що ви у ньому бачите: цей стіл, цю ручку, ці дерева за вікном, власне це дурнувате вікно. Добре пам’ятаю, як усе це творив минулого четверга.

– Хочете сказати, нашому світу всього декілька днів? А як же вся наша історія? Ну ці всі народи, війни, різні імператори? – із зовсім непримітною долькою іронії промовив Шерешевський.

– Це все я також створив. Світ повинен мати якусь вигадливу історію, щоб бути хоч трохи цікавим. Знаєте, я ненавиджу нудні світи. Коли перебуваєш у них, так гостро відчуваєш самотність. Вона ніби пронизує все моє єство.

– Дуже цікаво, продовжуйте, – лукаво посміхнувся лікар.

– Я знав, що ти знайдеш мене! Сорок друга кімната. Якщо встигну, я переміг. Сорок друга кімната!

– Ну не кричіть, заспокойтесь, може вам води?

– Досить вже, я знаю, що це ти! Ламаєш тут комедію! – Дмитро вдарив кулаком по столу, його очі палали божевільною люттю.

– Спокійно, спокійно. Ви у повній безпеці. Ніхто вас тут не знайде.

– То ти все ж таки просто лялька?

– Навіщо ж так ображати? – знервовано відповів лікар, намагаючись виказувати якомога меньше хвилювання.

Кімнату заполонив шалений регіт.

– Значить, у мене ще є час. Поки побуду тут, а коли він втратить пильність, я дістануся туди.

– Так, звісно дістанетеся, звісно. А поки пройдіть з цими ось прекрасними людьми до своєї палати. Бачте, на ваші крики збіглося багато народу.

Лише зараз Дмитро обернувся та побачив у дверях переляканих санітарок та санітарів, шо слідкували за кожним його рухом.

– Люблю добре пробудовані світи. Це цікаво, – чоловік зиркнув на лікаря пронизливим поглядом, злегка посміхнувшись, – нехай буде так. Але я бачив тебе. Мене не обдуриш так просто.

Він спокійно розвернувся і пішов за санітарами, не попрощавшись із лікарем, що витирав піт зі свого чола.

…

Лео перечитував стареньку книжку із пожовтілими сторінками вже у сьоме. Коли йому це нарешті збридлося настільки, що від завчених фраз і сюжетних ходів захотілося блювати, він встав із ліжка та повільно пройшовся кімнатою, визирнувши із вікна.

Досить сумний осінній пейзаж. Вітер перекидає листя у повітрі, ганяє його туди-сюди у якомусь божевільному танці, а все небо закрите суцільною пеленою брудно-сірих хмар.

Він повернувся на ліжко, сів, обпершись спиною на стіну, та глянув на свого сусіда, що лежав у позиції дубової колоди весь той час, який Лео перебував у лікарні. Звісно ж, жодного слова за весь цей час, він так і не вимовив.

– Агов! Слухай, я знаю, що тебе накачують різною гидотою, але може ти нарешті вийдеш із цього стану і поговориш зі мною. Мені просто дуже нудно. А хоча, з ким я балакаю? – махнув рукою хлопець. – І чому мене запхнули саме у палату із цим шизофреніком?

– Кажеш нудно? – тихо відповів Дмитро, нарешті піднявшись у ліжку.

Від несподіванки, Лео навіть втратив дар мови на кілька секунд.

«Казала ж мама, треба було йти на лікаря. Я людей із коматозу можу одними тільки словами вивести», – подумав хлопець.

– А, добре. Привіт! Я Леонід, але друзі звуть мене Лео. Тобто, у мене їх, звісно, немає, але якщо б були, то називали б мене Лео, тому я б хотів щоб…

– Добре, Лео. Радий знайомству. Я Дмитро, – монотонно промовив чоловік.

– І я радий. Може мені цей, типу, покликати когось? Сказати, що ти прийшов до тями?

– Не треба.

– Ну, тоді добре, як хочеш, – Лео намагався говорити впевнено, але замість цього, лише більше запинався та нервував. Однак, Дмитру на це було зовсім байдуже, його порожній погляд був направлений кудись далеко за межі кімнати.

– Ти сказав, що тобі нудно.

– Сказав, це і справді так. Я тут вже тиждень, разом із вами до речі, а ви оце тільки зараз промовили до мене хоч якісь слова.

– Вибач, мені треба було дізнатися стан справ у інших світах та функціональних лініях. Він може бути де завгодно. Скоро треба буде рухатися. Однак, я вперше у такому місці, і мені досить цікаво. Я радий, що не особливо слідкував за тим, що створюю. Це вносить певний елемент несподіванки. Намагаюся навіть не дивитися майбутнє, хоча інколи не відмовляю собі у такому задоволенні.

– А, вибачте? – знітився Лео, – хоча, так, ми ж у психлікарні. Я вас зрозумів. Добре. Ніяких питань.

Помовчали. Незручність моменту здається, відчув лише Лео. Погляд Дмитра все ще виражав лише повну байдужість.

– І все ж таки, мені стало цікаво, то ви бог? Пане?

– У розумінні тих обмежених істот, що я створив, можна сказати і так. В тобі я не бачу Його. Але все ж таки, нікому довіряти не можна.

– Не розумію, про якого «Його» ви говорите, але якщо ви вже бог, то може просто покажете якесь диво, і вас звідси випустять. Або заберуть кудись на досліди. Це вже як пощастить.

– Не хочу я нічого демонструвати. Просто повір мені. А якщо не хочеш, то і не треба, значить, ти створений таким.

– Вами?

– Мною.

– Ліки вам явно не допомогли, – посміхнувся Лео.

– А сам чого тут? Розкажи. Мені цікаво.

– Та я звичайний студент. Навчаюся у одному не дуже крутому університеті. А може, мене звідти вже відрахували, не знаю. У мене не дуже веселе життя. Навіть можна сказати, гидотне життя. Я навіть намагався покінчити із собою, але таблетки були поганим рішенням. Як тільки мене відкачали, то відправили сюди, лікувати депресію.

– Ти не хотів покінчити із собою, ти хотів, щоб на тебе звернули увагу і допомогли. Саме тому і обрав таблетки. Якби справді хотів померти, ти б це зробив.

– А ви не дуже добрий, – натягнув посмішку Лео.

– Я просто кажу правду. Знаєш, у мене теж гидотне життя. Я існую поза часом і простором, для мене будь яка річ немає особливого сенсу, оскільки мені нічого не потрібно. В таких умовах, єдиним порятунком є штучне створення сенсів. Але навіть так, це допомагає лише ненадовго. Маленька гра, що відволікає від нудної реальності.

– Але ж ви можете робити що завгодно, як вам може бути нудно?

– Я роблю все що завгодно вже безкінечність часу. Ти, наприклад, знудився від прочитання книжки вже на сьомий раз.

Лео раптом відсахнувся, його долоні затремтіли.

– Звідки ви…

– О, бачу тобі вже краще! – до кімнати раптом увійшов Шерешевський, осяявши присутніх білосніжною усмішкою, – ви вже готові визнати, що хворієте?

– Так, я був неправий, я ніякий не бог, це лише маячня, яку я говорив, через свою хворобу.

– От і добре. В нагороду дозволяю вам прогулятися на подвір’ї. Вам конче треба подихати свіжим повітрям. А як щодо вас, молодий чоловіче, – лікар повернувся до Лео. – Ви щось зовсім блідий. Все гаразд?

– Та нічого. Все добре, лікарю. Знаєте, набагато краще почуваюся, – різко проговорив хлопець.

«І справді, чого це я? Мабуть, просто непомітно рахував моменти, коли я доходив до кінця книжки. Я собі вигадую усіляку дурню», – заспокоїв себе хлопець.

– Це чудово. Ви сьогодні вже гуляли, тому вам не пропоную. Однак, зважаючи на позитивну динаміку, виписати ми вас зможемо вже дуже скоро.

– Я радий це чути лікарю.

Шерешевський швидко попрощався з обома та вийшов із палати, зачинивши за собою двері.

– Ви зараз брехали мені, чи йому?

– А ти як думаєш? – Дмитро підморгнув хлопцю та вийшов із палати, залишивши його на самоті.

Він пройшовся брудними коридорами лікарні, із пошарпаними стінами, фарба на яких майже зовсім зійшла, лишаючи по собі голий бетон. В одному із кутів стелі, на павутині сидів велетенський чорний павук, що саме піймав у свою сітку необачну муху.

Нарешті, Дмитро вийшов на двір, вщент заповнений старенькими деревами із негустою кроною. Сів на одну із лав, роздивляючись небесну сірість та погладив невеликого пса, що тихо підійшов до нього, аби просто познайомитись.

– Ця лялька трохи розважила мене. Треба частіше розмовляти. Якщо абстрагуватися, та уявити, що він має хоч якусь мізерну частку свободи волі, то стає навіть весело.

Собака тим часом лизнула йому руку та радісно гавкнула, зустрівши нового друга.

– Кажуть, спілкування з тваринами позитивно впливає на стан хворих, – Шерешевський підсів непомітно та тихо. Його лице виражало непохитний спокій та впевненість. Як і личить йому.

– Воно і не дивно, адже це моє прекрасне створіння, – усміхнувся Дмитро.

– Так і знав, що ви мені збрехали. Вам зовсім не краще.

– Я просто розважаюся тут. Мені все одно скоро потрібно буде йти. Він десь близько. Чесно кажучи, я б вже давно переміг, якби просто зараз рушив до сорок другої кімнати. Але мені вперше за довгий час цікаво перебувати у власному світі.

– На жаль, мені доведеться виписати вам сильніші препарати,– лікар пропустив повз вух усі його слова.

– Добре, – широко посміхнувся Дмитро, – я чекаю з нетерпінням.

…

Руки та ноги Дмитра міцно прив’язали ременями до кушетки декілька дужих санітарів. Хоча він і не намагався чинити опір. Його лице виражало лише спокій і, навіть, зовсім не доречну в такій ситуації ейфорію.

Основний пристрій, схожий на металеву каску, йому на голову одягнув уже сам Шерешевський, намагаючись триматися упевнено перед іншими.

Дмитро зацікавлено роздивлявся кімнату. Її гнітючі стіни, із обшарпаною фарбою яку не могли відновити вже років із сорок. Власне, вона існувала не так довго, він сам створив її такою, як вона є. Завжди цікаво, коли у всесвіту є якась історія. Це схоже на написання дуже ретельної та точної книжки. Треба прописати усі закони всесвіту, зробити модель його подальшого існування та навіть смерті. Адже будь який всесвіт не існує вічно, якщо на те немає волі творця. Хоч саме ця книжка і була написана скоріше без якогось чіткого плану, у сподіванні на цікавий виверт випадковості.

Дмитро говорив все це вслух. Але усім, здавалося, було зовсім байдуже на його монолог. І справді, хто б став прислухатися до слів божевільного? Хіба що такий же божевільний. Він припинив говорити, як тільки доктор декілька разів показово кахикнув.

– Отже, оскільки медикаментозна терапія виявилася неефективною, ми змушені вдатися до радикальних заходів. Це називається електросудомна терапія. Раніше її застосовували значно частіше, але і зараз вона не втратила своєї актуальності у складних випадках. Ви мене чуєте, пане Дмитро? Я взагалі то не мушу вам це розповідати, зважаючи на стан справ. Ваша згода тут все одно не потрібна.

– Так-так, а як там Лео? Цікаво.

– Лео? А, ваш сусід по палаті. Ми його виписали. Він почувається значно краще. До речі, теж запитував про вас.

– І що ви сказали?

– Що ваші справи кепські. Власне, так і є.

– Ваші також, чесно кажучи.

– Це погроза?

– Констатація факту.

– Що ж, я міг би поцікавитись чому, але, гадаю, не слід. Ви готові починати?

Великий чорний павук саме спускався по довгій павутинці, акурат на підлогу перед кушеткою.

– Готовий, – промовив Дмитро кудись у порожнечу.

– Ну що ж, тоді починаємо! – як тільки Шерешевський промовив ці слова, світ зупинився у часі, немов хтось розбив той годинник, що відраховує його плин у цілому всесвіті.

– Привіт! Я такий радий тебе бачити! – чорний павук перетворився на точну копію Дмитра. Хіба що очі у нього блистіли зовсім по-іншому.

Дмитро за мить опинився позаду кушетки. Замість лікарняного одягу на ньому тепер був красивий костюм, у якому не соромно було б прийти на будь- який званий вечір.

– Ти програв! Ти програв! Значить я наступний! – радісно вигукнув клон Дмитра, витанцьовуючи безумний танок.

– Ой ти такий смішний. Я б уже давно виграв, якби мені не було так весело тут. Та і взагалі, гра ще не завершена.

– Це я б уже давно виграв… Але ти правий, вона ще не завершена. Проте, хіба ти думаєш, що встигнеш потрапити до кімнати? Як нерозумно. Відповідно до правил, ми маємо тільки обмежені сили, не забувай про це. Навіть якщо ти вже знаєш де вона, я тебе не пропущу.

– Ніяких порушень правил. Лише чесний спринт. Згода?

– Чи не забагато ти просиш у мене, як для того, хто вже майже програв?

– Ти мене не торкнувся, – Дмитро хижо посміхнувся, – і ще щось мені кажеш, про поразку. Хіба ти не хочеш зробити усе цікавішим?

– Як же добре ти мене знаєш, – розсміявся клон. – Твоя взяла, хочеш спринт, буде тобі спринт!

Дмитру не потрібно було більше слів, – одним помахом руки, він утворив позаду себе розлом у тканині всесвіту, що з тріскотом розійшовся по кімнаті, вивільняючи безкінечну порожнечу.

– Спіймай мене, якщо зможеш! – чоловік кинувся у безкінечну темряву розлому, а за ним і його копія, не стримуючи шалений сміх.

Всередині розлому не було жодного натяку на будь-яку матерію чи енергію, а час тут зовсім не йшов, тому Дмитро спокійно розкрив свою справжню подобу, розпластавши свою сутність на всі плани абстрактності. За ним так само зробив і його переслідувач. Декілька новостворених всесвітів стали стіною перед ними, створені нашвидкуруч Дмитром. Переслідувач зруйнував їх декількома командними моделями. На мить вони опинилися зовсім поруч, але Дмитро встиг прошмигнути у новостворений розлом.

Тепер він падав із величезної висоти, десь серед снігової бурі. Його людська подоба відчувала льодяний вітер та мороз, віддаючи ознобом. Зверху за ним летів Він, прискорюючись силою тисяч енергетичних сплесків. Вони перейшли на швидкість більшу за світло, обігнувши безлюдну льодяну планету декілька тисяч разів. Аж поки Дмитро не розірвав матерію цього всесвіту, утворивши декілька розломів.

В один із них він встиг прошмигнути, розділивши свою сутність на декілька частин, так йому вдалося виграти трохи часу.

Дмитро знову опинився в тому ж самому світі, з якого почався спринт. В ньому знову розпочався відлік часу, однак всесвіт повільно руйнувався, втративши енергію від свого творця, однак, ніхто нічого не помічав, оскільки руйнувалася сама реальність, а значить, кінець буде зовсім тихим та непомітним, без кіношного апокаліпсису.

Дмитру було не до порятунку чергового всесвіту. На швидкості світла він одразу дістався до до гуртожитку місцевого університету, а там, серед довгого коридору, віднайшов сорок другу кімнату.

Раптом за ним виник велетенський спалах енергії, що руйнував усе навколо. Однак крик його переслідувача зумів дістатися лише його спини. Було вже запізно. Дмитро відчинив двері. Коротко привітався із шокованим від його приходу Лео.

Вдарив гучний сплеск. Світ дожив свої останні миті.

Вже у повній темряві безкінечності, Дмитро сидів один, вдивляючись у вічність.

– Що ж, ти переміг, вітаю, – сказав йому переслідувач, злегка посміхнувшись, він матеріалізувався перед ним у людській подобі. Знову повторивши її у всіх деталях.

– Це не чесна перемога. Ти справді давно міг все закінчити, ще коли вселився у ляльку на початку.

– Я подумав, що переривати твої веселощі було б неправильно. Врешті-решт, ти б зробив так само.

Переслідувач підійшов ближче і опустився коло Дмитра.

– Зробив би. Хіба ж я не знаю самого себе? – розвів руками Дмитро.

– Может ти себе і не знаєш? – посміхнувся його клон. – Цікава була гра. Чекатиму на наступний раунд. Може, і я зможу повеселитися. Тільки тепер буду серйозним.

– Наступного разу ніяких поблажок, – погодився Дмитро.

Їхні сутності нарешті об’єдналися в одну. Тепер він знову сидів один, серед безкінечності та залишків всесвітів, які колись створив.

Клацнув пальцями.

Перед ним з’явився Лео. Живий і неушкоджений.

– Привіт, – коротко привітався Дмитро

–А… Привіт. Де це ми?

– Ніде.

– Це якісь штучки Бога? Я пам’ятаю тільки мить, коли ти зайшов, а тоді все якось зникло. Наче хтось вимкнув світло.

– Скоріше розбив лампочку. Однак, байдуже. Твій світ зруйнований, але ти отримав, мабуть, найкорисніше знайомство, яке тільки можливе.

– Це круто, але що далі? Що мені з цим робити? – розвів руками Лео, а тоді раптом замислився. – А можна питання?

Дмитро закотив очі.

– Питай.

– Ти можеш створити камінь, що не зможеш підняти?

– Можу, але тоді треба порушити закони логіки, я це не надто люблю робити. У світах без логіки жахливий безлад. Навіть більший, ніж у тебе в кімнаті.

– Ну вибач, під час депресії не надто хочеться витирати пилюку, її взагалі ніхто крім мене ніколи не витирав, а коли я припинив, ніхто не зайнявся цією проблемою, а одразу після лікарні я ще був не у тому стані, щоб все це прибрати. І взагалі, я не чекав на гостей, тим більше таких. Не кожен день до тебе приходить бог. До речі, продовжуючи тему з питаннями… А який сенс життя?

– Дурне питання. Послухай, я розумію, що ти не зможеш сидіти тут зі мною вічність. Тому ти просто станеш богом свого всесвіту. Добре?

– Перевів тему значить… Я не розумію, як це? Бути богом якогось всесвіту.

– Просто твій всесвіт. Роби в ньому що хочеш. Якщо треба питай у мене поради, та і просто можеш зі мною базікати.

– Я не думаю, що це нормальна ситуація. Може б ти краще відновив мій всесвіт? І вернув мене туди.

– Знав, що ти так скажеш. Але з тобою цікаво, наче дивитися хороший фільм, який вже багато разів бачив. Кінець, звісно, відомий, але…

– Не треба нудних промов, будь ласка, – буркнув Лео.

– Люди. Завжди вам щось не подобається. Ну, але, хто в цьому винен, егеж? – видихнув бог.

Дмитро підняв вгору палець. Над його кінчиком засвітилась маленька біла сфера.

– Якось іще побалакаємо, Вдалого тобі нудного життя, якщо щось треба буде, просто попроси. Бувай

– Дякую… Боже, – знітився Лео, і одразу ж зник.

– Хоча нічого ти, звісно ж, не попросиш, – тихо промовив Дмитро.