Гіперлалія

– … нині правлячий король Гаральд VIII? А ще він сказав, що в Університеті Осло рівень освіти, як у нашому ПТУ, а рівень життя яким був у Середні віки, таким і залишився, навіть нафта не допомогла. А я йому кажу, що коли у нас буде така тривалість життя і коли випускники наших ПТУ отримають хоч кілька задрипаних Нобелівських премій з хімії, тоді я йому повірю. А король їхній хай хоч Бокассою Блідим зветься, мені байдуже. Взагалі цікава ідея: звеличення своєї національної гідності через втоптування чужої в болото. Такий собі парапатріотизм, замість покращувати своє – кажеш, що чуже гірше.

Але я хотів сказати щось інше. Що ж це було? Гаразд, Будда сказав, що сидітиме під деревом, аж поки не просвітліє. А я ж, наслідуючи його, доки на просвітлію – говоритиму. Щоправда, я вже давненько почав, але спинятись не збираюсь, маю ж я колись згадати?

Тут починається довжелезна вулиця, вона може далеко мене завести, якщо дати їй волю. Я не збираюся їй опиратися, йтиму до кінця, назустріч їдуть машини, йдуть люди, дує вітер, мабуть, було би легше в інший бік іти, але я не можу. В інший бік нехай ідуть інші, логічно? Отож уперед, назустріч, ой, вибачте, ох, перепрошую, люди, стільки людей і всім іти прямо важливіше, ніж мені, настільки важливіше, що вони і не дивляться вперед, вибачте, думають я їх, пробачте, пропускатиму. Моржа однозубого!

Не кричіть, тітко, що таке? Вдарили дверима? А чого ж ви хотіли, написано ж «Вихід», а ви заходите. Вхід ось де, на метр лівіше. Вам так було зручніше? Слухайте, ви не думали, що ці написи на дверях не для задоволення естетичної потреби чисельних перехожих? Хочете, історію розкажу? Була у мене тітонька, теж якось хотіла зайти в супермаркет там, де їй було зручніше, це зрозуміло. За кілька хвилин до цього прибиральниця торгової зали пішла у підсобку, щоб викурити сигарету. Для цього є спеціальне місце надворі, але їй там було незручно. Так от, день їй випав важкий, тут пляшку кетчупу розбили, там олію розлили, грязюку з вулиці несли увесь день. Їй набридло витирати перед дверима, вона втомилась і, прибираючи, розлила там півцеберка води, не помітила цього і пішла на перерву. Підкуривши, вона сіла на якийсь ящик і сама незчулася, як задрімала. Між залою і підсобкою гуляв протяг, він грався легкою завіскою, яка відгороджувала цю сплячу красуню із цигаркою в опущеній руці від поглядів покупців, які, втім, не так часто туди підходили. Тоненька, легесенька завіска швидко зайнялась.

Отож, почалася пожежа, з підсобки вогонь вийшов у залу, відразу накинувшись на вату і туалетний папір. За хвилину полум‘я піднялося до стелі і його стало видно на увесь магазин. Якась істеричка закричала і народ охопила паніка, всі покупці, скільки їх було всередині, кинулися до дверей. А там якраз моя тітонька з‘явилась! Рада з того, як їй зручно, вона не зайшла – затанцювала всередину, побачила юрбу, яка бігла просто на неї, і, може від несподіванки, а може й через півцеберка води, впала, заблокувавши вихід. Люди, що бігли, не побачили її – у когось саме все життя перед очима пролітало, у когось в очах стемніло і єдине, що вони бачили – світло, що падало крізь скло дверей, під якими лежала тітка, тримаючись за коліно. Вони підбігали, спотикалися об неї, намагалися повзти, хтось кричав, хтось лаявся, усі штовхались, усі хотіли розповідати наступні кілька місяців, як вони врятувалися там, де інші загинули. І що ж? У підсумку, найбільше шансів померти було саме у моєї тітки. Звісно, комусь наступили шпилькою на долоню, хтось підвернув ногу, когось пошкрябали, можливо, хтось навіть вчадів, коли вогонь перекинувся на підгузники. А от її неодмінно мали затоптати, бо їй, бачте, так зручніше. Не хочете дослухати? При своєму, при чийому ж іще? Не розумію питання. Куди ви?

Ого, подивіться, яка цінна археологічна знахідка, навіть копати не довелося. Стоянка первісних гомінідів, пляшки, недопалки, ціла купа. Австралопітеки, точно вам кажу, бачите? Вогонь ще не опанували, писемності не знають, говорять погано, ходять не дуже прямо, але здатність заплювати все навколо і схильність піти, нічого не прибравши, говорить про те, що вони захоплюють і мітять територію, а значить у них все ще попереду. Шлях до міжвидової домінації – непростий шлях.

До речі, така ж стоянка є у моєму під‘їзді, між другим і третім поверхами. З‘явилася там роки три тому, не менше. Мабуть, то були розвідники якогось особливо розвиненого племені, все ж таки раз влаштували стоянку під дахом, значить прагнуть комфорту, чи не так? Комфорт – нянька цивілізації. Колись ми сиділи на голому камені і дивились на стіну печери, зараз подушки, спинки, крісла, стереопанелі, все це має форму тіла і зовсім не напружує. А жителі нашого будинку з пошаною ставляться до археологічних пам‘яток, тож прибирати сліди візиту ніхто не поспішав. Пройшло два роки, пляшки вкрились пилом, яскраві кольори розкиданих обгорток вицвіли і мій сусід, асоціальний тип, зібрав усі докази того, що еволюційний шлях цього виду проходив через наш під‘їзд, і викинув усе в смітник. І що було далі, спитаєте ви? А от що: через день ми знайшли свіжі сліди на тому ж місці! Кентервільське плем’я! Сусід довго лаявся, але цього разу нічого не зробив – порозумнішав.

Доброго дня і вам. Ні, зі мною все добре, дякую, що спитали. Хто чіпляється до перехожих? Хто вам таке сказав, отой чолов‘яга? Я взагалі не до нього звертався, а до Всесвіту. Він теж Всесвіт, його частка, більша, аніж він думає, але менша, ніж хотілося б. Я не чіплявся, лейтенанте. Просто веселий настрій, погода хороша, усі на вулицю висипали, якщо щось скажеш – багато людей тебе почують. Мати можливість звернутись до багатьох і не використати її на добру справу – злочин. Тут питання в тому, що саме їм сказати, чи не так, не хочеться забивати їм розум непотребом.

Радіо грає, так приємно, люблю, коли вмикають радіо на всю вулицю. Ви любите слухати радіо? Я-от дуже люблю. Сам я, щоправда, давно вже його не вмикав, але цього й не треба, я і так чую його скрізь, а як не радіо, то телевізор або мережу, а як не їх, то рекламу, новини, читаю плакати, оголошення, сканую, якщо можна так сказати, інформаційний ефір, купаюся, так би мовити, у стрімкому потоці. Хочете перекажу коротенько, що я виловив з нього за останній тиждень? Слухайте: приходь, працюй, дивись, слухай, купуй, їж, голосуй, працюй, працюй, їж, слухай, купуй, розкажи друзям. Втік, треба ж таке. Це ти від мене можеш втекти, але не від ефіру!

Мені треба щось розповісти, щоб всі почули, щоб всі знали. Трісь! Аж загуло! Не забився? Куди біжиш, хлоп‘я? На плавання? Корисна це штука. Хочеш, розкажу як плавати брасом? Запам‘ятай послідовність рухів: руки, голова, ноги. Навіть не так, перед ногами невеличка пауза. Руки-голова – ноги. Руки-голова – ноги. Затямив? Вдихаєш над водою, видихаєш під водою, дивись, не переплутай. Гаразд, біжи, але не забудь, що я тобі сказав, це дуже важливо. Може, він виросте і стане чемпіоном? «Скажіть, ви завжди знали, що переможете усіх? Що підтримувало вас усі роки ваших тренувань, з самого дитинства і по цей час? – Якось один незнайомець сказав мені: вдихаєш над водою, видихаєш під водою. – Чудові слова. Чи назвали б ви так свою автобіографію? – Чом би й ні?»

До речі, зараз якраз проходить чемпіонат з водних видів. Взагалі, тепер стільки всього одночасно відбувається. От я йду зараз вулицею, а в цей час у всіх куточках планети люди пишуть історію: якийсь вжалений спринтер пробігає стометрівку за дев‘ять і чотири, вчені виходять на фінішну пряму в марафоні з пошуку ліків від раку, вже от-от людина полетить до Марса, це, правда, ще не колонія, але, тим не менш, крок немаленький. А я за цей час два квартали пройшов.

Буууу! Бачите, яка гарна штука цей клаксон, людина за кермом хоче наговорити мені кілька абзаців, але один звук зумів замінити їх так, що я усе зрозумів. Слухайте, я теж маю щось сказати, але не пам‘ятаю що саме. Якби ж ми могли керувати своєю пам‘яттю, самі вирішувати що нам берегти, наче скарб, а що викинути в безодню забуття. Тоді б ми були зовсім інші люди: робили б те, що мусимо, пам‘ятали б тільки корисне. Читаєш книжку, кажеш про себе: «О, це мені знадобиться» – і запам‘ятав. Їдеш у транспорті, думаєш: «Стерти все, крім номеру автобуса» – і виходиш з нього чистим і свіжим, неначе щойно народився.

Мрії, мрії… Вони ведуть нас, як ослика морквина. Добре, коли вона висить попереду і веде кудись. Бо коли ослик ходить за морквиною по колу, це означає, що він – лише джерело енергії для машини чийогось щастя, а йому самому з того користі немає.

Бачив я нещодавно мрійницю в одній установі. Доброго, кажу, дня, дайте мені ось цей документ, будь ласка, я покажу його в сусідньому кабінеті і зараз же поверну. Та що я таке кажу, доброзичливо закричала вона, та хто мене сюди прислав? Ну то й що, що у неї ці документи під рукою? У неї таких, як я, сто, сто п‘ятдесят, може навіть двісті дванадцять! А ну як кожен зажадає, щоб вона шукала такий папірець? Невже вона для цього тут сидить? Питати, для чого вона насправді тут сидить, було помилкою. Ідея, сенс її діяльності опинились під загрозою. Морквина відхилилась від ідеальної траєкторії. Світ захитався. Вона повідомила мене про останнє розпорядження, згідно якого їм забороняється видавати довідки, якщо їх потім нестимуть у будь-який кабінет на відстані менше кілометра. Особливо, підкреслила вона, якщо перед цим прохач провів у цій установі менше сорока хвилин, або здійснив менше п‘яти телефонних дзвінків, або оббив менше семи порогів. Це налагоджена система, пищала вона, невже заради мене її варто порушувати?

Я таки оббив сім порогів, на що витратив не сорок, а сто сорок хвилин, і мені дали дозвіл замість того, щоб взяти готову довідку, піти у архів і самому зібрати чотири документи, на основі яких та довідка пишеться. Риючись у стандартних бланках, я помітив дещо цікаве. Формат бланків був затверджений у 1997 році. Ось  воно! Розумієте? Бланк не змінився! Зараз, у 2829 році процедура внесення даних в архів така сама. Невже усе інше теж таке, як і було вісім століть тому? Де ми були увесь цей час, що робили, чому все залишилось, як було за царя Чортополоха? Жалкуємо, що Середньовіччя затримало розвиток людства, а самі? Про це кричати треба, щоб усі усвідомили. А що, як вони й без мене знають? Де ви, усі?

Що за звук розноситься цим пустим провулком? Вуличний барабанщик вистукує пульс міста! Ритм – це чудово, ритм – основа порядку, раз-два, лівою-правою, не відволікатися, як вагон, туди-сюди, непередбачуваною стежкою залізної дороги.

О, погляньте – равлик! Привіт, друже, як справи? У мене теж, дякую, що спитав. Повзеш по випуклій поверхні, хоч про геометрію Рімана і не чув ніколи, молодець. Вибач, часу немає, я мушу йти, повідомити, попередити про Рімана. Чи Евкліда? Евклід був парубок моторний!