Гід

Чудової літньої ночі я лежав на ослоні в невеличкому сквері напроти хтозна-якої, але аж занадто офіційної будівлі... А з неба падали зірки. Тобто, авжеж, метеори, але кому потрібна ця педантична точність? Втім, якщо на те ваша воля, будь ласка – цілими зграйками персеїди креслили небо, тільки й встигай загадувати бажання. Однак проблема полягала в тому, що, як це не парадоксально, бажання щось загадувати не було зовсім. Уся красота космосу була мені нині остогидлою – мій стан геть не відповідав святковому небесному феєрверку і навпаки. Скажу більше, жорстоке похмілля в порівнянні з моїм самопочуттям здалося б нірваною.

„В чому ж причина?” – запитаєте ви.

Та вона, відповім, давня як світ, як космос, як кохання. Сьогодні я вщент посварився зі своєю дівчиною, і зорепад над головою здавався вишуканим знущанням над моїми почуттями. Глибокими, як сузір’я Помийної Ями... Ніколи не бачили такого сузір’я? І навіть не чули про нього? Однак, мушу запевнити, воно є, бо мусить бути, і мета його існування – чекати на таких невдах, як я... Де знаходиться? А біс його знає! Швидше за все, ховається від щасливчиків за якоюсь невизначеною туманністю. І лише нікому непотрібні волоцюги знають туди дорогу. Надто добре знають. Їх навіть можна в якомусь сенсі назвати моїми колегами...

Саме так, колегами, бо теж дуже добре знаюсь на своїй роботі, що безпосередньо залежить від космосу та його мешканців, адже працюю земним гідом. У мої обов’язки входить зустріч гостей із дальнього космосу в космосі, так би мовити, ближньому – в основному, на супутнику Сатурна, що з давніх давен зветься Титаном. Я навіть народився там, тож коли друзі називають мене Титаноїдом, не ображаюся.

Щодо моєї роботи, то можна сказати, що мало не щоденно швендяю туди-сюди між Землею та Титаном і дякую тим, хто винайшов нуль-транспортування. Ще із плюсів цього заняття можу назвати той факт, що виключно завдяки йому познайомився з Тетяною. Як ви вже зрозуміли – зі свою коханою. Колишньою...

Знайомство наше було куди веселіше, аніж розставання. У той день до нас якраз прибули скреглі – такі собі білі півтораметрові шкіряні кульки на коротких, але дебелих ніжках. На їхній батьківщині десь у сузір’ї Діви сила тяжіння чи не в три рази більша, ніж на Землі, і щільність атмосфери теж відповідна. Ось чому після посадки я по одному виймав їх із телепортаційної кабіни, де прибульці, жваво стрекочучи, висіли під стелею, і одягав їм спеціальне взуття. Робив я це для того, аби вони не розлетілися навсібіч дирижабликами, дивуючи диспетчерів космопорту та інших зівак, що полюбляють ловити гав.

– Доброго дня! – пролунав зненацька дівочий голос, що аж тремтів від обурення. – Що це ви з малюками виробляєте?! Вони що – заарештовані?!!

Мушу вам сказати, відреагував я миттєво. Це в мене професійне – відгукуватися на привітання. Розумієте, мені доводиться спілкуватися із представниками найрізноманітніших космічних рас, що розмовляють на з біса великій кількості мов. Тож, щоб не морочитися, попросив, аби мені під гіпнозом вселили звичку, так би мовити, автоматично перемикатися на потрібну мову, як тільки почую нею аналог будь-якого привітання, адже традиція здоровкатися для космосу універсальна.

Коротше кажучи, наші зі скреглем теревені миттю перетворилися на якесь кректання, яке я перестав розуміти. Кинувши морочитися із чужим взуттям, зірвався на рівні, обернувся... і вперше побачив Тетяну.

Як згодом з’ясувалося, вона вже аж другий день працювала в телепортаційному відділі й була вдягнена у форму. А позаяк космічна служба вміє підбирати кадри, то виглядала дівчина як ангел. Щоправда, на той момент вона, не маючи зеленого поняття про скреглів, організми яких виробляли надлегкий газ, аби протистояти тиску рідного повітря, скидалася, швидше, на янгола відплати. Не вистачало лише меча, щоб покришити на капусту чудовисько, яке знущається над такими симпатичними кульками.

Я не встиг і рота відкрити, як дівчина знову накинулася на мене:

– Та що ж вони такого зробили, аби їх так мордувати?!

– Розумієте... – пробелькотів я, не зводячи погляду з обуреної красуні, – вони...

– Що вони? Невже є такий злочин, що заслуговує на таке ставлення?!

– Яке?

– Він ще питає! Чи це я на них кайдани чіпляю?!

Навколо нас почала збиратися юрба. Треба було терміново щось робити. Я озирнувся й проти волі посміхнувся – скрегль, вдягнений лише в один черевик, стояв із задертою ногою, де другого черевика, звісно, не було, бо мені не стало часу його защебнути. Як на мене, то вигляд прибулець, завдяки вродженій підйомній силі, мав досить кумедний, але тільки-но я спробував пояснити присутнім усі тонкощі ситуації, як скрегль прокректав:

– Най ваш міхур ніколи не лусне! – це в них одне із привітань, – і невдоволений гомін юрби став просто безглуздим шумом, а той продовжував: – Добродію, чи ще довго мені смішити рідню?

Розгублений, я стояв напроти Тетяни, а вона сердито говорила щось абсолютно незрозуміле. „Навряд чи вона знову захоче привітатися...” – майнула невесела думка, аж тут зненацька почув:

– Привіт, Титаноїде! Що сталося, звідки цей гармидер?

Бозна звідки взявся мій друг Телесик, але не можна не сказати, що сталося це дуже вчасно.

– Слухай! – заблагав я. – Вдягни цьому опудалу черевика, поки спробую пояснити людям, що я такий, як і вони, а не звір в образі й подобі!

Телесик заходився навколо скрегля, а я почав розказувати Тетяні та іншим про особливості еволюції прибульців. Коли непорозуміння владналося, усі посміялися, а я набрався хоробрості й запропонував дівчині зустрітися після роботи. Так ми й познайомилися.

Того вечора я був безмірно вдячний невідомій мені, але дуже вченій миші, що перша додумалася до того, як прогризти дірку в підпростір, і відкрила людству міжзоряні подорожі. Сталося це, до речі, не так давно – усього якихось два десятиліття тому, коли я пішов до першого класу. Та вже за кілька років відбулися перші контакти між землянами та іншими представниками космічної спільноти. Як не прикро, але цей факт добряче вдарив по людській гідності тих, хто вважав, буцімто розумне життя має бути обов’язково антропоморфним. Однак ще більший жах ми нагнали на мешканців інших світів, яким навіть у ті місця, де в них розташовано мозок, – а маю вам сказати, у цьому питанні природа проявила неабияку фантазію, – не приходило, що може існувати така форма розумного життя, як земляни. Врешті-решт, після неабияких зусиль як із нашого, так і з їхнього боку, людей визнали за більш-менш дружніх диваків. Потім, образно кажучи, розклеїли людські зображення на всіх стовпах уздовж Чумацького Шляху, і до нас, таких екзотичних, почалося справжнє паломництво...

Варто було лише про це згадати, як збоку від ослону, де я все ще перебував у пригніченому постлюбовному стані, почувся голос:

– Нехай ваші роздуми будуть плідними!

Не підіймаючись, я розплющив очі. Зірки заволокла імла, що швидко перетворювалася на непроникні хмари. У густій тіні каштана виднілося якесь чудернацьке одоробло. Треба думати, з неабиякою пам’яттю, бо такого зроду не бачив. Його, певно, доставив на Землю один із моїх колег. Виходило, що прибулець під час реєстрації міг лише бачити моє голографічне зображення в кутку нашого офісу, де красувалися не тільки співпрацівники, а й напис – „Завжди до ваших послуг”.

– Вибачите, чи не міг би я вас потурбувати? – поцікавилося одоробло, наближаючись.

– Ні, – похмуро відповів я, позаяк у цей день, мій рідкісний вихідний день, який так катастрофічно змарнував, воно могло б потурбувати й кого-небудь іншого.

– Але, ну... але, ну... але, ну... – власник голосу зациклився на протиріччі між бажаним і видимим. Виходить, думки читати не вміє.

– Я – не пуп Землі, – підкинув я йому більш складнішу задачку на кмітливість, знову втупившись у небо й не опускаючись, так би мовити, до рівня. Це був її улюблений докір: „Ти вважаєш себе пупом Землі й ніколи не опускаєшся до рівня співрозмовника!” А що робити? Спілкуючись із черепахою, ставати раком? Одним словом, усередині мене буяло каяття, але здаватися першому-зустрічному я наміру не мав. – Потурбуй ліпше його.

– Але, ну... але, ну... але, ну... – змінив тональність на прохальну приблудний зануда.

– Бублика гну, – розохотив я одоробло, щиро знущаючись.

– Але ж його тут немає.

– Я в цьому не винен, – хто скаже, що це нелогічно, нехай плюне отрутою проти вітру.

– Але ви могли б покликати кого-небудь...

– Сьогодні я – вихідний філантроп!

– Але мені потрібен ксенофіл. Не могли б ви потривожитися з цього приводу?

Це вже було занадто. Я відірвався від неба, сів і уважно подивився на двометрового нахабу. Він тупцяв усіма своїми вісьмома ніжками за два кроки ліворуч, одягнений чи то в простирадло, чи то в тогу, і мав рацію. З однією невеличкою поправкою. Йому потрібен був божевільний ксеноман, чи то пак, просто якийсь фанатик позаземних форм життя.

На голові в еліпсоїдного прибульця жовтогарячого кольору красувалася майже яскраво-зелена панама у великі жовті горошини, а з-під неї випирало, якщо звернутися до людської логіки стосовно розумних форм життя, щось на кшталт обличчя. Але якого! Слово „морда” дало б лише бліде уявлення про цю пику. А я, що вже неодноразово згадувалося, кохав жінку, земну настільки, що в неї для мене навіть була теща.

– А ти, випадково, не бажаєш, щоб я роздягнувся?

– Навіщо? – перехопив він ініціативу задавати дурні питання.

– Не знаю, – я теж поняття не мав, з якого дива мені сидіти на ослоні голяка.

Розмова, природно, зайшла в глухий кут. Від несподіванки я дістав і проковтнув кілька пігулок для поліпшення хоча б своєї розумової діяльності.

– А, може, ви не будете роздягатися?

„Ох, ти! Спритний який! Здалеку заходить, – зметикував я, коли мозок запрацював на повну. – Спочатку відмовляє, а потім почне: „Давай махнемо штанами на пам’ять, бо, мовляв, мої єдинояйцеві не повірять, що був на Землі... Дзуськи, сьогодні твої пончо й безкозирка на додачу мені навіть на знак сердечної дружби непотрібні!”

Втім, уголос лише погодився:

– Звісно, не буду.

– Тоді я потурбую вас?..

До мене дійшло, що в нього на думці ціль ще більш підступна, ніж я думав, але потім згадав, що побічною дією пігулок, які проковтнув, бувають напади параної. Тож тут же вжив заходів, хлебнувши відповідної мікстури. Не подумайте, що тягаю із собою цілу аптеку – просто необхідний набір для регулювання сприйняття навколишнього світу.

Коли здалося, що попустило, я стенув плечима:

– Уже потурбував.

– Вибачте, – одоробло помовчало й знову занило: – Ну, але... але, ну от ви не могли б підказати, де збираються учасники конференції?

Я розтулив було рота для гідної відповіді, але так і завмер із відвислою щелепою. Мати моя земна жінка! Ось що з людьми кохання витворяє!

Я озирнувся й... пом’янув незлим тихим ту ящурокурку, що знесла яйце, з якого вилупився мій візаві. Треба ж було обрати місцем розумових страждань сквер біля Галактичного Центра, де вранці розпочнеться конференція спільноти Чумацького Шляху! Так, робота дається взнаки вже з підсвідомості, а всім відомо, що штука це темна й з нею треба бути дуже обачним.

Зітхнувши в тому розумінні, що навіть вроджений автопілот, який привів мене сюди після сварки з Тетяною, виявився не те, що ненадійним, а справжнім зрадником, я тицьнув у будинок навпроти. Приблудне одоробло красно подякувало й розтануло в просторі. Телекинетик, чорти його забирай!

Я подивився по сторонах. На здоровенну площу неподалік від центра приземлятися „тарілки” тих, хто міг дозволити собі мандрувати в індивідуальному порядку, а також інша літаюча мізерія. Відтіля виходили, виповзали й ще якось висувалися їм одним відомими способами прибульці. І, певно, усі вони бачили моє зображення під час реєстрації на Титані. І зараз ідентифікують оригінал та, що вже буде зовсім кепсько, кинуться вітатися, і мій мозок просто закипить від їхньої радості з приводу зустрічі...

Потрібно було терміново вживати радикальних заходів, і я щільно загорнувся в естиконовий плащ. Ви не знаєте, що це таке? Я теж і гадки не мав, поки не виміняв його на вісім пар шкарпеток у дивовижного, схожого на павука створіння родом звідкілясь із системи Сиріуса. Отож, ця штука робить мене невидимим. Майбутня теща душу б за неї заклала, але... Не планида їй!

– Хай буде довгою ваша тінь! – увірвався в мою самітність завиваючий голос поважного триметрового глави синьо-зеленого сімейства, що вишикувалося в кількості восьми осіб навколо ослона. Їхні ультрафіолетові очі свердлили мене з неприхованою зацікавленістю.

„А не пішли б ви...” – ледве встиг подумати я, як цей здатний до телепатії пройдисвіт охоче заявив:

– З величезним задоволенням, тільки вкажіть, будь ласка, більш точний напрямок.

Дуже схоже, що раса цих водоростеподібних роззяв не відрізняється ненав’язливістю. Щоб не подумати нічого зайвого в дипломатичному плані, я й мої скорботні думки перейшли в інфрачервоний діапазон. Для цього потрібно було всього лише зрушити набік лейстикову шапочку. Такий необхідний головний убір може роздобути кожен, хто запропонує двадцять пар кросівок комусь з області сузір’я Гончих Псів, що дуже нагадував нашу стоногу. Приємно було усвідомлювати, що, якби не завбачливість, то бути б мені причиною першого міжзоряного конфлікту, адже в звивинах почало зароджуватися таке, що борони великий космос!

Мене ніхто не тривожив хвилин двадцять. Весь цей час я тільки й робив, що подумки прокручував епізод, який призвів до краху майбутнього сімейного життя.

Усе почалося з того, що суджена оголосила про день народження батька. Без п’яти секунд родичів потрібно поважати, тут я сперечатися не буду. Схопивши дуже гарний пакунок, що його в якості сувеніра презентував мені залітний і дуже волосатий та товстелезний напівжук десь із району Андромеди, я попрямував у гості. І все було б чудово, якби не забув, що від інопланетних створінь з їхнім розумінням добра і зла можна завжди чекати на будь-яку капость.

Майбутній тесть розгорнув подарунок, вийняв звідтіля досить елегантний флакон із мутно-білою рідиною, роздивився етикетку і... його аж корчі взяли. Ні, не тому, що сьорбнув тієї гидоти, а позаяк був лисим до надзвичайності. Не вловлюєте зв’язку? Пояснюю – у флаконі був шампунь...

Ну, а далі все пішло за раз і назавжди заведеним серед вищих приматів порядком. Сварка, вереск майже тещі, сльози ненаглядної та репетування її батька, яке зводилося до твердження, що цю образу я шампунем не змию. Коротше, сімейка зажадала моєї крові, і я ледве встиг накивати п’ятами... Клятий жучара!

Я все ще сидів у сквері, метикуючи, яким чином виправити те, що сталося, аж тут мене знову засікли.

– Батьку, батьку! Ондечки дядько місцевий сидить! – недорозвинений виродок тицяв у мене зазубреними півтораметровими вусиками, що з успіхом заміняли йому прилад нічного бачення. Явно підсліпуватий у цьому діапазоні батько, який розгублено крутив дивною частиною стрибунцеподібного тіла, завмер.

„Не дай боже мати такого знайомого в ролі тестя...” – тільки й встиг подумати, як старший прибулець кинувся в мій бік із запитальним виразом на тому місці, де я був схильний розташувати йому обличчя.

Не залишалося нічого, як тільки схопитися за ліве вухо, де висіла радикова серга, і пірнути в радіохвилі. Що б я робив, якби одна триноса жаба із сектору Водолія не спокусилася трьома справжніми ритуальними кільцями з Нової Гвінеї?! Однак за лічені секунди моє тіло виявилося вщерть нафаршированим закодованими сигналами міжпланетної павутини. З розпачем я ретирувався в людську подобу й виявився віч-на-віч із тим місцем, що цілком можна було вважати в чергового гостя Землі черевцем. Щоправда, цей мандрьоха весь виглядав як суцільне черевце з десятком щупалець по боках.

– Нехай ваш словниковий запас ніколи не зазнає нестачі визначень! – почув я геть несподіване привітання. – Чи не могли б ви поповнити мій запас місцевими ідіомами?

– Ти мені – „тарілку”, я тобі – спілкування, – з ходу заявив я ультиматум.

„Черевце” здригнулося, зморщилося, витріщилося очицями, провалилося ротом і забелькотіло:

– О, так! Звичайно, добре, відмінно, просто здорово, чудово...

– Ключі, – зажадав я від цього ходячого словника синонімів, аби зупинити словесний потік.

 – Будь ласка, радий прислужитися... – у процесі чергового слововиливу простір навколо нас помутнів, і він простягнув мені щось середнє між компактним ліхтарним стовпом і штангою.

– Оце ключі? – я з жахом уявив зореліт у вигляді невеличкої фабрики з виготовлення спортивного інвентарю та предметів освітлення.

– О, так! Це є одночасно, у той самий час, я б сказав, синхронно...

– Коротше!

– І ключі, і тарілка, – істота тицьнула членистоногою кінцівкою в „ключ”, і ліхтарний стовп із металевими млинцями, розкрившись парасолькою, перетворився на малолітражну, але досить пристойну „тарілочку”.

– Ого! – захоплено вигукнув я і запитав, гарячково міркуючи, які з наших ідіом можу запропонувати для поповнення знань, аби в прибульця залишилося адекватне ставлення до землян.

Однак „черевце” не дало мені часу на роздуми.

– Сувенір, подарунок, презент, гостинець! – і тут же вручило мені щось на кшталт візитки. – Виробництво індивідуальних міжзоряних яхт, доставка, постійним клієнтам постійні знижки, прижиттєві пільги, значні поступки, розумні компроміси!

– То ти комівояжер?

– Авжеж, звісно, ще б пак...

За що люблю фанатиків своєї справи, так це за їхню вірність обраній пристрасті! Якийсь час я помпував його виразами, на які не слід ображатися, чуючи їх у відповідь під час проведення рекламної кампанії на Землі. „Черевце”, маю сказати, трималося добре. Після першого шоку воно сприймало інформацію на диво толерантно. Врешті-решт, коли прибулець, набравшись знань донесхочу, розтовкмачив мені, як керувати яхтою, ми розпрощалися, надзвичайно задоволені один одним.

Втім, коли ви думаєте, що після того, як прилетів на Місяць і зробив посадку на дні Моря Дощів – назва вельми відповідала настрою, – мені дали спокій, то дуже помиляєтесь. Дзуськи! Лише я вийшов з яхти, сів у позу для медитації і замислився, у який хитрий спосіб звести подарунок шампуню до жарту, як десь у животі зненацька завібрувало:

– Гучний будь, дземляк! Де тут Дземля?

Цей зараз невидимий, але напевно навіжений прибулець – який я йому з біса земляк! – явно існував і мислив десь в інфразвуковому діапазоні.

Довелося повертатися до корабля, бо коли кишки задають дурні запитання, то, самі розумієте, це не надто сприяє процесу самоспоглядання. Чого я, дурень, відразу не подався на зворотний бік Місяця? Та лишень я встиг спересердя ввімкнути двигун, як на пульті задзижчав сигнал виклику. Не дай галактика, це Телесик хоче, аби я вийшов на роботу! Порішу!

На своє щастя, це був не друзяка. Переді мною з’явилося тривимірне зображення Тетяни. Щоправда, тільки погруддя. Але яке! І дівчина... посміхалася.

– Вибач, – промовила вона, і в мене всередині все завмерло. Тетяна ж знову всміхнулася чарівно й продовжила: – Ми тут усі занадто погарячкували! Я вмовила батька і...

Голографічна камера віддалилася, і я побачив, що дівчина робить моєму – так! – знову без п’яти секунд тестю... зачіску! Той сидів на стільці, ловив витрішки і дурнувато посміхався.

– Як тільки батько остаточно прийде до тями, він сам тобі подякує, – тим часом казала Тетяна. – А ми з мамою просто в захваті! І чекаємо на тебе! Приходь, де б ти не був! – дівчина нахилися до камери й прошепотіла: – Я кохаю тебе, любий!

І відключилася. Мені аж замлоїло від бажання якомога хутчіше опинитися біля дверей до сімейного куреня, аж тут чоловіча гордість підказала, що, як не як, а паузу треба витримати – не цуцик же якийсь! Я вирішив, що коли десь із годинку попрацюю на добровільних началах, то це нашим відносинам піде лише на користь. Та й біля дверей коханої не буду виглядати таким збуджено-радісним ідіотом, як зараз.

І тут мені знову сяйнула чудова ідея. Я дістав із кармана флакон джиноузької настойки. Напій цей обійшовся мені в десять кілограмів дріжджів таукитянському амебонагадуючому, але в роботі мав себе виправдати. Вживати його, щоправда, мені раніше не доводилося, але коли ще випаде такий привід, як сьогодні!

Прочитавши інструкцію та впевнившись, що настойка саме те, що треба, я зробив три великих ковтки. Не минуло й п’яти хвилин, як моє тіло перетворилося на гігантський покажчик, добре видимий у діапазоні рентгенівських променів: „Учасникам Конференції рухатися прямо й після приземлення через два перехрестя ліворуч!”

– Хай живе та квітне! Я правильно лечу?

– Вірною дорогою рухаєтеся!

– Спасибі. Бачу щось рентгенівське, а зрозуміти не можу.

Пробігшись наявними на цей час рецепторами вздовж дорожнього знака, я виявив, що занадто заглибився в себе, бо тіло світилося самим людським надписом, який лише можна собі уявити, – „Я кохаю тебе!”

– Щасливої дороги! – побажав я прибульцю після корекції напису й розтягнувся в задоволеній, а тому щирій – від Місяця і до самої Землі – посмішці.