Гавань кохання

Його думки були кольоровими. Саме так. Кожна висвічувалась якимось кольоровим спалахом. Він звик до цього. У дитинстві дивував маму, бабусю, друзів. Ті лише руками махали, або знизували плечима. Дивувався, що не розуміють. Потім звик. Мовчав про це. А коли одного разу не стримався і намалював світ свої думок, клас і учителька так реготали…. З тих пір не брав до рук ні пензля, ні олівця.

– Якби я був художником, то я напевне б первершив своєю геніальністю самого Леонардо – спіймав колись світло-блакитну думку, блукаючи у своїх кольорових нетрях. Та не пробував. Став програмістом.

Хоч хдопець зовсім недавно перебрався у цей будинок за містом, але полюбив його відразу. Давнє помешкання добре зберігся. Господиня, подейкують, була не з бідних, берегла свою садибу. Свого часу вдало вийшла заміж за високопосадовця, тому дім реконструювався, ремонтувався, мав досить пристойний вигляд. Чому саме його продали так дешево, хлопець до цього часу дивувався. Пощастило, одним словом. Із радістю залишив свою міську квартиру разом із сумними спогадами про катастрофу, три домовини…  Думки відразу посівітліли. Спогади вже не так боліли.

Роман звичним рухом натиснув на клавішу – Що там мені пишуть? – майнуло світло-фіолетово.

− Напевне якась таємниця, адже фіолетовий – колір містичний…

 Монітор засвітився і…  Боже, яке гарне створіння! Хлопець аж рота роззявив. Сині-сині очі, темне волосся якимись дивакуватими буклями, матова шкіра, така ніжна, що видно, як пульсує кров на шиї по намальованій венами букві «А». Здригнувся під її поглядом. Уважним і ледь насмішкуватим. Синя сукня оздоблена химерним мереживом…

− Що за мара… Чиє це фото? Бузково- фіолетові думки заполонили простір, і серед них одна червона. Смикнув павутину своїх думок і маленькою цяткою заясніло: «дім». 

Фото ожило. Дівчина ледь усміхнулась куточками губ, глянула якось трохи іронічно, обвела поглядом все, що мождна було побачити з монітора. Наче аж виглянула із нього. ЇЇ погляд уважно ковзнув по полицях старої бібліотеки, яка залишилась від колишньої господині. Зупинила уважно-вивчаючий погляд  на оторопілму хлопцеві.

− Добрий вечір, Романе!? – прозвучало дивною мелодією. Мелодія була ніжно-бузкового кольору.

− ???

− Чого це ти так карапудишся?  Ти там дивись, бережи мою сукню! Ось, тримай ключ від скрині.− Тендітна рука з нігтями стального кольору простягнулась з екрану і поклала на стіл мідний ключ. Схожий на золотий ключик Буратіно.

− Скоро зустрінемось! Бай бай, − дівчина так чарівно та цнотливо посміхнулася, і так легко змахнула своєю ніжною ручкою, що Роман аж сахнувся. Видіння зникло.

− Привиділось, чи що? Так ні краплі ж сьогодні! І ключ! Ключ лежить ось на столі!

Роман взяв ключ, йому показалось, що він ще зберігає тепло її рук… І дивні пахощі…

− Де ж ти поділася, загадкова кралечко? – гнарячково натискував клавіші, оглядав стрічки новин соцмереж. Даремно!

− Завтра детально обдивлюся своє помешкання, − вирішив і вимкнув ноутбук. − Де ж ті заповітні двері, що відчиняє цей чарівний ключ?  А може я здурів? З глузду з’їхав. Буває таке з людьми. Так чому я? А скриня, певне, на горищі, бо у будинку її точно немає. От шкода що там немає світла! Зараз би поліз! −  вимкнув комп’ютер, тремтячими руками налив у кавову чашку коньяку.

− Перезавантажитись, певне, треба. Галюни нападають! Ніщо так класно не перезавантажує людину, як сон. – вимовив глибокодумно. Романові раптом так захотілось спати, що він навіть не пішов чистити зуби. Упав у ліжко і відімкнувся.

Його розбудив сніп сонячного проміння. Воно, те безсовісне проміння, просто залазило під заплющені повіки. 

− Боже! Проспав!− схопився мов ошпарений. Серце застукотіло уж у скроні. Сірі тривожні думки розсіяли сірість по будину,  накопичились ось тут поряд з його ліжком, тяглися по скрипучих дошках пілдлоги до кухні, куди попрямував Роман, швидше за звичкою, ніж за по требою. Випив води. Глибоко вдихнув. Полегшало.

− Ну що ти, мій затишний будиночку, приготував мені сьогодні? Дуже вже я радів з того, що придбав саме тебе. Аж танцював з радості. А ти мені, бач! Сюрприз! Невідомо, чи до добра. Знаєш, як мені важко було жити в квартирі наповненій спогадами по сім,ю. Мама, тато, сестра… Здавалось , вони вийшли на хвилину... Знав би ти, мій доме…

Докучливий телефонний дзвінок затримав його вже одягненого. Брудно-фісташкові думки заметушились довкола, застрибали аж в очах..

− Ромчику, котику, ти чому вчора не зателефонував! Я спеціально чекала, щоб ти перший. А ти мені навіть на добраніч не сказав. Та я не ображаюсь, я ж кохаю тебе! Давай сьогодні проведемо день разом. Їдь до мене. Предки в гості до тітоньки злиняли…  Будуть пізно. Потім в нічний клуб зхиляємо. Пивка поп’ємо, потусуємось. Ромчику! Чого мовчиш?

− Соню, ти хороша дівчина, тільки не моя. Зрозумій. Не ображайся. Давай! − Сам здивувався, що не приховав своїх думок, а так чесно та відверто виклав давно замовчуване своїй подружці. Вимкнув телефон і вкинув у кишеню кожуха. Ще новий, добротний, залишився від колишніх господарів.

 Роман оглядав горище.

− Нічого собі музей раритетів!− аж присвиснув хлопець− та тут цікавіше аніж у будинку!  Прялка, гребінь, рубель і качалка поточені шашлем. Глечики, пляшки чудернацькі. Ага, ось і скриня! Велика, мальована, різьблена і точена. Не скриня, а справжній витвір мистецтва. За такими скринями плачуть усі музеї. Це точно! – Тремтячою рукою всунув клуча у великий кований замок. Глухо клацнуло, дужка обвисла.

Скриня зі скрипом відчинилася і Роман обережно взяв до рук перший згорток. М’яка біла тканина легко розчаклувала вузли, хлопець розгорнув її і аж сахнувся. У згортку лежала та сама сукня! Синя з мереживом. Як на тій вчорашній незнайомці.

− Цікаво, чого це я так зтупив! Ну спитав би її їм’я – ця думка мала темно синій шлейф. Таємниця пов’язана з чимось високим. Цікаво. Хто ж вона? І що робити з цією сукнею?

Тремтячими руками взяв до рук. Навколо застрибали фіолетові спалахи. По них попливло світло бузкове мереживо. Вона мінилося, пульсувало. А ж очі закрив в передчутті чогось незвичайного. Із сукні випала картонка.

− Може тут розгадка?!− схопив її, підставив під проміння. Там було щось написано хімічним олівцем. Але годі прочитати. Гарячково перебирав речі.

−  Які ще таємниці зберігаєш, стара скрине? Старі рушники, сорочки, домоткане полотно…  Ой, мереживо! Точно таке, як пришите до сукні… Жодного документа чи бодай світлини…

Прийшлося ввімкнути телефон.

− Гей чувак! У тебе випадком немає знайомих серед кримінальних експертів? – телефонував за мить своєму другові та колезі Максу . Тут же в простір зв’язку почала ломитись Сонька. Пі, пі, пі! − ніби заверещало у вухо Соньчиним голосом. 

− У мене немає! А у Олекси знайома наче там працює. Він на неї здорово запав, а вона така, ну мов з минулого століття. Від слова «секс» червоніє до кінчиків волосся.

− Господи, це мені, ні до чого! Мені напис розшифрувати треба. Ось було щось написано хімічним олівцем на картоні. Прочитати треба кров з носа!

− Ти що скарб знайшов у своїй заміській віллі? Не можеш довідатись, кому він належить? Яка різниця.Тепер тобі! Не переймайся!

− Мені не до жартів. Я тебе попросив…

− Зараз запитаю.

Хвилини очікування видались довжелезними.

Нарешті!

− Ну що? Як?− його запитання розлилося світло-жовтим. На такі завжди мав стверджувальну відповідь

– Так! Вези хоч відразу!Записуй адресу! Підійдеш, там закриті двері, натиснеш кнопку, скажеш : «Мені потрібен експерт Наливайченко» Все.

− Зараз їду! Дякую тобі!

Мороз аж тиснув. Сніг скрипів під благенькими черевиками, взутими похапцем.

− От дурень, про чоботи забув, − майнуло рожевим у голові, але він тільки підстрибнув від того та ще жвавіше зачеберяв до свого авто.

− На жаль не можу впустити стороннього у наше королівство, почекайте хвилин тридцять. Ваш випадок  для нашої Танюшки −  жменя соняшникового насіння.

 «Ця сукня належала моїй матері, графині Аполінаріїї Калиновській, уродженій Краснопольській. Зникла у Різдво тисяча дев’ятсот вісімнадцятого року».

− Аполінарії, значить, належала сукня. Вітаю. ЇЇ звали Аролінарія… Кого? До чого все це?  Адже недаремне та красуня була в такій же? А, може, саме у цій? Яка дивовижна та глибока таємниця. Я вже стомився від цього фіолетового кольору! Це все мій новий дім!  Дивно… Згадка про дім – червона. Колір любові…

Авто мчало за містом, та Роман не помічав ні зимових пейзажів, ні легких сутінків, що рано спускались на змерзлу землю. Він поспішав додому.

Спалах знищив усякі думки. Забракло повітря. Пекучий вогонь, тріск в ушах. Червоно, жовтоггарячо – жовто, жовтизна мережана салатним. Дихати стало легше. Відкрив очі, заплющив їх міцно, міцно.

− Це якийсь сон жахів, зараз я прокинуся все мине. Зараз…

Нарешті він потягнувся, спроквола розплющив очі.

− Не зрозумів…  Чому я на вулиці, а зорі так близько… Я роздягнений та мені тепло… Зима ж.  Руку простягни. Таке незнайоме небо… Де я? В планетарії? Хто це зі мною так пожартував?

− О, він прокинувся! − почулося  із- за білосніжної ширми. Вона заколихалася, і з-за неї вийшло двоє: чоловік і жінка. Вони обоє були дуже вродливими. Правильні риси обличчя, виразні очі, розкішна шевелюра у чоловіка, та довге світле волосся у жінки. Білий одяг м’яко облягав стрункі граційні тіла.

− Немовби принц та принцеса із комп’ютерного кіно, − промайнуло ультрамариновим. Стало неспокійно на душі. Сталево-моторошно.

− Хана, тобі Ромко, − майнуло аж закололо, ніби сто гострих голок одночасно штрикнули його тіло.

−  Авене, об’єкт прокинувся. Які будуть вказівки?

− Почніть програму «Адаптація». Нехай розслабиться. Його сутність скручена в тугу кулю. Ввійти неможливо.

− Де я? − нарешті спромігся хлопець. Не впізнав свого голосу.

− На зірці Пікула. Ти привернув нашу увагу своїми кольоровими думками.Ти – провідник.

− Кого та куди я мушу проводити? Я звичайний програміст, мені треба завтра, кров з носа, бути на роботі. Програму замовник чекає. Чувак вже давно гроші фірмі перерахував… Треба відбити! Та й заробіток мій не повинен постраждати…

− Яка залежність! Ну й програми у цих землян. Треба, потрібно, гроші, гроші… Страхіття у голові. Може він не годиться. Теж дуже засмічений!

− Почистимо. Спокійно. Це кращий матеріал з усього, що я обстежив.

− Хто ви?

− Ми жителі Карійської Системи.

− Маячня якась. Це розіграш? Я що, потрапив на знімальний майданчик фантастичного кіно. Хто це організував. Макс? Це у нього скрізь знайомі, цей може! От пройдисвіт. У мене немає часу, мені додому пора. −  Роман рвучко схопився, та побачене так вразило його, що він аж присвиснув. Думки його стали блакитними. Він заспокоївся. Де це? Далеко від нашої, Сонячної?

− Дуже далеко. Просто ми існуємо у взаємозв’язку з простором, часом. Нам усе близько. Поруч.

− Чому у вас так?

− На нашій планеті, та й в усій нашій системі, жителі дотримуються певних правил, тому ми живемо у щасті та любові,− рівним та спокійним голосом промовив чоловік.

− Он як! І які ж вони, ваші правила? Можливо ви поділитесь і ми теж станемо швидше розвиватись?

− Абсолютно такі ж, як і ваші. Ви їх називаєте «Заповіді Божі».  Хтось  називає по іншому. Ми тільки дивуємось, як можна, маючи на руках ідеальну програму співіснування, ви на своїй планеті, влаштовуєте безглузді війни, ворожнечу, якісь змагання. Абсурд!

− Сам дивуюсь. І не тільки я.  Десь, напевне , пішов збій у нашій добрій програмі. Уся наша історія замішана на крові. Війни, боротьба за місце під сонцем…

− Місця усім вистачить… Просто ви часто ведетеся на поклики зла. А вони інколи виглядають так привабливо. – Чоловік зітхнув. – От і приходиться використовувати у методах вашого перевиховання не досить гуманні методи.

Запала напружена мовчанка. Відчувалося, що господар чогось не договорює.

− А чому ж ви схожі на нас, людей.

− Це ви на нас схожі! Навигадували, що жителі Космічного простору зелені та недолугі. На себе подивіться. Що це? – дівчина ткнула свого випещеного пальця в прищ, що чомусь вискочив на бороді. Вона провела долонею по обличчю, щось прошепотіла і … прища як і не було. Рівне безболісне підборіддя.

− Та не наїжачуйся так! Не бійся, ми нічого злого тобі не заподіємо. Просто обстежимо тебе і закладемо у твою свідомість одну дуже хорошу програму.

− Я що матиму змогу щось винайти, як Ньютон чи Енштейн?− незважаючи на спокійну розмову думки були все того ж, гостро-сріблястого кольору. Це насторожувалао Романа,  особливої довіри ще не було.

− Ні, це дещо інще, −  чоловік замислився, певне, підбираючи слова. Це … Ми тобі завтра пояснимо. – Він натиснув кнопку, промовив у невидимий мікрофон: − Панове, підготуйте адаптований матеріал про місію нашого гостя. Хлопче,− звернувся він до Романа, і простягнув руку, допомагаючи підвестися, − коли хочеш, можеш прогулятися. Тобі дати супровідника? Не відмовляйся, бо тобою зацікавилась вельми висока особа.

− І хто вона? – можу я дізнатися, перш ніж прийняти рішення?

−  Про це пізніше.

Романа «погодували» Він проковтнув дві невеликі пігулки, випив води. Відчуття голоду пропало, з,явилась енергія і бажання руху.

− Сідай, покажу тобі наше місто! Це було щось на зразок літаючого кабріолету. Нечутно піднялися в простір.

 Місто не дуже вразило Романа, хоча й було дивовижним. Високі і низькі химерні будівлі, широкі терраси, якісь чудернацькі ходи та виходи. Транспорт, немов з фантастичного кіно. .. Все це він готовий був побачити. Його вразило зовсім інше. Чисте повітря, дивні рослини, небачені квіти, комахи немов птахи. Розмаїття кольорів! Здавалось, що на цій планеті живе веселка. Яскрава та радісна, як у дитячій книжці.

− Ну, що, як тобі? – посміхався до Романа водій. Гарно ж! Хочеш, залишайся. Я тебе візьму у свій дім. У мене дім на вершині он того пагорба, бачиш! У мене класний дім! Навчу водити тебе ось таку тачку. Краса ж! – він радісно засміявся.

− Волів би повернутися до свого.− буркнув Роман, згадавши відчинениу скриню, дивну сукню і дівчину, що дала йому ключ.

−Монітор засвітився, виникло зображення вже знайомого чоловіка.

− Тлоне, вези гостя до до «Ладоса 17». Нам час його відправляти назад. Але перед тим його прийме наш Інтелектуал.

− Тебе викликають на важливу зустріч, летимо. Знаєш, ти мені сподобався, тобі можна доручати місію. Особливо мене вразили твої кольорові думки. Дуже гарно.

− Ти що їх бачиш?

− Звичайно. Я бачу, що тебе дуже хвилює якась таємниця. Звичайно, для тебе все незвичне, але все реально. Не хвилюйся. Розслабся, все скоро скінчиться. О, прикольно, твої думки стали блакитними! Молодець! Летимо!!!− Водій декілька разів зробив такі піруети, що у Романа аж у голові запаморочилось.

 Звучала якась прозора радісна музика. Він ішов сам. Перед ним відчинялись двері. Він знав, куди іде.

Кімната була кругла, без стелі. Матове світло м’яко огортала Романа, гріло, підтримувало. Світло мало свою субстанцію я це відчував хлопець усім своїм тілом, та не дивувався. За столом сидів красивий чоловік, виразні сині очі щось смутно нагадували хлопцеві.

− Ти, Романе, живеш на Землі. Так?

− Саме так, пане!

− Інтелектуал, як би керівник своєї планети. А це моя донька!

 Двері тихо розсунулись і до кімнати зайшла ВОНА. Тільки не в сукні, а у  червоному комбінезоні.

− Тату, я готова!

Роман спеленів.

− Хлопче, ми у твою сутність ввели просто підвищену дозу правдивості, щирості, любові. Ти тепер наш провідник. Ми вибрали тебе давно, ще юнаком. Ми відстежили твоє життя від твого чорного дня.  Але ти сам схотів придбати свій дім.

Саме там – наш вхід на твою планету. Ти готовий жити з цим?

− Так, я не залишу цей дім!

− Поліно, ти ще залишишся, маю з тобою ще порадитись, а ти хлопче, йди.  Щасти тобі!

Роман пішов, оглядаючись на красуню. Та вона тільки підморгнула йому і схилилась, уважно слухаючи батька.

Отямився в своєму авто. Ввімкнув опалення, довго грів мотор. Замерз.

− Ну й сон же мені прибандюрився! Добре, що встиг зупинитись, не з’їхав на узбіччя.

Скриню Роман, покликавши сусідів та Макса, перетягнув до світлиці. Нехай стоїть. Красива ж! Сукня лежала там же, та Роман на неї більше не дивився. Хотів забути.

Того вечора він чомусь завернув до художнього салону. Довго роздивлявся мольберти, підрамники, набори фарб. Уважно оглянув картини. Гарні і не дуже, Реалістичні і далекі від реалізму. Він не знав як називаються напрямки в живопису, та це його ні трішки не засмучувало.

− Будьте ласкаві, дайте мені фарби, пензлики, одним словом я хочу намалювати кртини.

− Ви художник? – допитувалась продавчиня.

− Так. Але я давно не малював. Складіть все, що потрібно.

Вдома Роман, навіть не повечерявши, почав малювати. Він малював свій дім. Свою планету, що хоче бути тако ю ж гарною, як та далека зірка, що наснилась йому. А, може, він дійсно там побував?

Вранці з червоними від безсоння очима, Роман поїхав на роботу. Звичним рухом, дістав ключі від свого кабінету, відчинив вхідні двері.

− Романе, стій. Фірма не працює.

− Не зрозумів. Як це не працює? У мене проект не закінчений.

− Нікому він вже не потрібний, твій проект. Збанкрутувала наша фірма. Завтра комісія збереться, а сьогодні усі вихідні. Телефонуй. Будуть новини, скажемо. Іди, хлопче, шукай собі роботу.

 Добре виспавшись Роман вирішив помилуватись на своє вчорашнє творіння.

− Нічого собі. Це я його наваяв? Сам очей не відведу!

− Слухай, чувак, у тебе немає знайомих десь на художніх виставках, не знаю ще де. Хочу картину показати.я знову телефонував Максу. Той вже влаштувався на іншу фірму, обіцяв і Романа з часом влаштувати.

−  Що, стара картина, раритетна? Чи сучасна? А хто художник?

− Я! Дивна картина вийшла. «Мій дім- ворота Всесвіту» називається.

− Ну ти старий, даєш. Зараз! Я тебе наберу!

Десять хвилин очікування здавлися вічністю.

− Гагаріна 38. Офіс «Митець» Знайдеш?

Тремтячими від хвилювання пальцями натиснув дзвінок. Відчинила сива бабуся.

− Заходьте, молодий чоловіче. Ви хочете виставити свою картину на наш аукціон?

− Нічого собі. Круто! Ну й Макс!− майнуло жовтим, і Роман не встиг простежити, що матиме «Так»: його картина, чи зв’язки Макса. 

− Спочатку покажіть її хорошому експерту.

− Я чомусь впевнена, що вона геніальна. Розгортайте!

− Поліно, іди поглянь, якого шедевра нам приніс цей хлопець! Дуже гарна картина. А головне, світла, наповнена життєвою енергією!

До кімнати поспіхом забігла молода дівчина. Роман вкляк на місці. Це була Вона! Власниця сукні, чарівна красуня з далекої невідомої планети!

− О, привіт, Романе! − вона кивнула йому, наче давньому знайомому.

 Картина мала шалений успіх. Гроші, виручені за неї, Роман розділив на три частини. Першу перечислив сиротинцю, за другу купив обручку для Поліни, а на третю − половину художнього салону і обладнав свою майстерню.

− Що тепер будеш малювати? – Поліна наливала духм’яний чай, ставила на стіл щойно спечений власноруч пиріг.

− Дуже хочу намалювати тебе в сукні твоєї бабусі.

− Давай я її одягну.

− Хто ж ти? − Роман не зводив очей з дівчини. −  Незнайомка з далекої планети, чи земна онука власниці мого будинку?

− Нашого, – дівчина чарівно посміхнулася, і думки Романа затанцювали ясно червоним.

− Я кохаю тебе!

− Я теж! І як дорбре, що у нас є цей будинок! Він завжди був і лишився гаванню чистого кохання. – Поліна розливала чай, а темно- синя ніч, огортала дім таємничими своїми сутінками. Можливо далека, покищо не відкритиа зірка Пікула теж заглядала у вікно, милувалась щастям.