Будь-який гасконець з дитинства академік

Будь-який гасконець з дитинства академік

фантастики «Зоряний міст», 18 вересня 2010р.)

Генрі Лайон Олді

Стівен Кінг

Олег Ладиженський:

Сьогодні ми проводимо семінар про семінари. Хочемо поспілкуватися про сам принцип навчання як такий, навчання літературному ремеслу та навчання літературній майстерності. До речі, це різні поняття, різного рівня. На семінарах з карате ось тут займаються кольорові пояси, тут – перші і другі дани… Різні програми. Отже, семінари, майстер-класи, самонавчання; спробувати нове, змінити стиль, планування: етюди, ескізи, замальовки…

Раптом ми зрозуміли, що навчання – неймовірно гостра та болюча тема. Коли ми на прохання різних оргкомітетів почали вести семінари і майстер-класи, кількість негативних відгуків зросла у рази. Хоча здалося б… Ніхто силою не змушує семінариста їхати у Харків, чи до Партеніту, або на Роскон. Їдуть самі, за своїм власним бажанням. Аж раптом, з боку глядачів (не семінаристів!), особливо віртуальних глядачів з інтернету – навала обурення, ненависті, якоїсь незрозумілої злоби. Звідки береться така нервова реакція на сам принцип того, що навчатися – це непогано, і самонавчатися не шкідливо? Сама ідея необхідності літературного навчання викликає в фантастичному середовищі неприйняття, емоційність якого переходить всі можливі межі. Це не так? Почитайте сайти, де люди самонавчаються; почитайте конкурсні сайти. Хоч у початківців, хоч у метрів. Хоч навчання, хоч самонавчання. При цьому усі погоджуються, що вчитися, наче б то, потрібно. Але знаходять такі форми навчання, котрі дозволяють нічого не робити самому і зневажати тих, хто робить; форми доступні і необтяжливі.

Це неприйняття і дратливість до смішного нагадує капризи дитини, яку ранком суворі батьки гонять до школи. Дитина спати хоче, а потім ганяти футбол у дворі. А їй і кажуть: «Вставай, вмивайся, снідай, і біжи у другий клас, вивчати цю бісову арифметику». Усі, здавалося б, знають, що потрібно навчатися основам ремесла та майстерності. Це знають музикант, архітектор, режисер, художник. Техніка пензля, гармонія і звуковидобування, пластика та сценічна мова, мізансценування та подійний аналіз п’єси. От лише письменники впевнені, що літературі навчатися не потрібно. А письменники-фантасти впевнені, що будь-який гасконець з дитинства академік. Чи не отримаємо ми натовп бандерлогів, які «найрозумніший народ у джунглях, тому що ми усі так кажемо». Ну й Мауглі у королі – в статую запхати, сідницями втрамбувати.

Ще раз підкреслюю: навчатися основам ремесла – це початок творчої кар’єри, до того, як починаєш навчатися основам майстерності. Це природно. У письменницької справи – літератури – є своє ремесло, яке багато хто зневажає. «Ремесло – нижче за наш рівень. Нам відразу високе мистецтво!» Але, яке мистецтво, коли я хочу зіграти прелюдію мі-мінор Шопена, а у мене пальці не рухаються? Спочатку доведеться довго грати етюди Черні. Але з усього різноманіття, народ вітає основну форму навчання – конкурси та мережеві форуми!

Розглянемо ситуацію на прикладі семінарів та майстер-класів. Ми провели їх чимало, маємо деякий досвід. Ми не кажемо зараз: «Приходьте до нас на семінар!». Ми самі навчаємося. Ми, коли проводимо ці семінари, вивчаємо у десять разів більше, ніж семінаристи. Тому що бачимо, чому потрібно навчатися. Аналізуючи чужі тексти, ми бачимо, в першу чергу, свої помилки. Але зараз про інше. Як сама ідея семінарів сприймається на «творчих» форумах?

У людей основне питання:

- Для чого це потрібно семінаристам – і для чого це потрібно ведучим семінару?

Люди не розуміють. Відомі такі версії:

- Олдям подобається «пасти народи». На семінарі вони реалізуються свою згубну пристрасть, самостверджуються за рахунок молоді;

- Олдям це не важко. Для розбору їм не потрібно читати романи повністю – достатньо половини або, навіть, двох сторінок;

- Це комерційний проект, Олді отримують чималі кошти;

- Так Олді втішають свою самозакоханість, яка страждає від малих накладів і забуття;

- Олді мають багато вільного часу.

Про семінаристів домінує одна основна думка:

- Їм це абсолютно не потрібно, вони марно витрачають час та гроші.

Григорій Панченко (репліка з залу):

Це не так!     

Олег Ладиженський:

Чому?

Григорій Панченко:

Кожен хоче отримати перше місце і почути, що «помітив їх Державін сивий – Олді сивий – і край труни благословив».

Олег Ладиженський:

Потрібно казати: «… їх помітив і на труну благословив». На цій мажорній ноті передаю слово Дмитру Євгеновичу.

Дмитро Громов:

Чомусь ніхто не бере до уваги найпростіші і найочевидніші варіанти:

- Ведучі семінарів віддають борги. В свій час допомагали нам, тепер допомагаємо ми. Якщо ми спроможні дати вам щось корисне, чому б це не зробити? Ми ходили до Клубів любителів фантастики, де письменники, які на той час вже мали публікації, розбирали наші тексти. Ми їздили на семінари: в тому числі на семінар у Ялті, котрий (нашу групу) вів Сергій Олександрович Снєгов, зараз, нажаль, вже покійний. Тоді йому було вже більше ніж вісімдесят років, але він дуже цікаво – і достатньо в’їдливо, до речі, - розбирав тексти. Коротше кажучи, якщо ми маємо певний досвід, то чому б ним не поділитися?

- А семінаристи хочуть навчатися ремеслу письменника.

Дійсно, чому найбільш просте не потрібно? Чи не тому, що бажання поділитися і бажання навчатися, мають неприродній та підозрілий вигляд?

Ось початківець, романіст-фантаст пише на форумі (2010 р.):

«Давно вважаю, що існування таких закладів, як Літературний інститут імені Когось-там , зовсім позбавлений будь-якого сенсу (але це так – примітка на полях).

Коли б Флобер чи Стендаль побували б на семінарі Олді, впевнений, класики сиділи б, відкривши рота від захоплення… Та що й казати, розумні дядьки – язик, мов помело. В той самий час, а що власне там відбувається на семінарі? А роздають милиці тим, хто ходити не вміє. Чи допоможуть ці милиці? Навряд. Фактично, Олді діляться тим, про що самі думали, коли зрозуміли що слава Лук’яненка для них недосяжна. А тому їх знання – непотріб. Тим, хто пише, це знання має прийти через власну впертість – тому що власний «творчий шлях» за такими конспектами не пройти…»

Отже, багато хто стверджує, що головний і ледь не єдиний спосіб навчання – практика. Майстерність, з їхньої точки зору, має прийти через власну впертість. Тому чому вони так мало пишуть? Лише тільки на конкурси. Вони кажуть, що паралельно працюють, а ми, нероби, можемо лише писати. Але й ми працювали з літературою паралельно не рік, не два та й не десять. Ось приклад: Андрій Валентинович і зараз викладає в університеті. Але коли з’явилась реальна можливість публікації, з’ясувалось, що у нас, у Андрія і в інших наших (працюючих!) колег написано по п’ять, вісім, десять, дванадцять книг! Чому тоді у форумних опонентів, якщо практика – їх головний варіант, на пропозицію надрукуватися є лише з десяток оповідань та незакінчена (тобто майже не розпочата) сага бозна про що?

Тобто, запропонований ними спосіб на них самих і не працює. Отже, за їхньою логікою, вони й не навчаються.

Зараз прийнято дотримуватися думки, що справжньому фантасту ні до чого стиль, мова, літературність. У фантастики, кажуть, інші завдання. Особисто ми вважаємо, що така позиція – рятівний круг агресивної бездарності. Коли автор пише художню літературу і заявляє, що вміти це робити – не обов’язково та навіть шкідливо, оскільки він, автор, багатий на ідеї та нейтронні (нейронні?) генератори… Зрозуміло, що така позиція відкидає будь-яку необхідність навчання.

Для чого?

Андрій Валентинов:

Так звідки така «нелюбов до навчання?» Простіше за все в черговий раз згадати «падіння моралі». Одначе, «мораль», якщо довіряти сучасникам, псується с кожним поколінням ще з часів Давнього Єгипту, однак рівень художньої літератури з «падінням» жодним чином не корелює. Скажімо, більша частина фантастичних творів 1960-70 років в художньому плані значно вище, ніж у наших сучасників (якщо, знову таки, брати їх «у масі»).

Звичайно, впливає горезвісний ринок, що потребує здешевлення книжкової продукції, а також профанація, а інколи і повна відсутність редакторської роботи. Однак, ці причини не головні, більш того, вони є слідством глобальних змін того, що ми називаємо Фантастикою. Те, що в дев’яностих було (чи намагалось бути) Літературою, нині остаточно перетворилося у «жанр».

(«Жанр», як термін застосовано замість набридливого терміну «формат». Обидва терміни не досить влучні, але мають на увазі одне й те саме. «Жанр», як і «формат» потребує від «продукту» перш за все зміст. Це шкодить літературній формі, а інколи і повністю заперечує її).

Наступний параграф я б назвав: «Вбивця не може бути китайцем».

В якості приклада, можна згадати детективний «жанр». До 1920 рр. детектив мав давню і міцну літературну традицію, прикрашену іменами Діккенса, По, Достоєвського, Честертона, Стівенсона. Багато «детективів» стали класикою світової літератури. Однак, це й викликало протест тих, хто намагався розвивати безпосередньо «жанр», тобто детектив, як літературно оформлену логічну задачу. В якості відповіді з’явились такі собі правила написання «справжнього» детектива, що були сформульовані американцем Стівеном Ван Дайном. Вони досить кумедні (вбивця, справді, не може бути китайцем), але дещо здається зовсім не смішним. Ось наприклад:

«В детективному романі недопустимі довгі описи, літературні відступи на побічні теми, витончений аналіз характерів та відтворення «атмосфери». Усі ці речі несуттєві для розповіді про злочин і логічне його розкриття. Вони лише затримують дію і додають елементи, що не мають жодного відношення до головної мети…»

А тепер згадаймо день теперішній, і не детектив, а рідну Фантастику. Дуже багато авторів, у більшості навіть не знайомі з ідеями давно забутого містера Дайна, послідовно виконують його вимоги, відкидаючи усі «несуттєві» речі. Література заважає «жанру» - отже, до біса літературу! Інколи цим навіть пишаються. Не один раз доводилося читати в авторських коментарях зізнання про те, що в літературному плані рівень книги «не дуже», але вона чітко відповідає іншим вимогам, що ведуть «до основної мети». Читач вже знає, що обов’язково має бути у книзі про «відьмочку», в опусі про «попаданців» чи в космоопері. Дещо навіть офіційно формалізовано. Згадаємо список вимог видавництва «Крилов» з забороною на зґвалтування подруги головного героя. Вбивця не може бути китайцем!

Результат є очевидним. «Жанрова фантастика», що не потребує літератури, все віддаляється від неї. Відповідно і автори не зацікавлені в тому, щоб писати краще (з точки зору витонченого письменства). Їм потрібно чітко дотримуватися правил «жанру»; звідси й така увага до форми вух у «йольфів» і до видів клепок бойової техніки. Саме про це точаться суперечки, інколи досить люті (достатньо просто продивитися сторінки Самвидаву). Мова, психологія та інша «літературщина», якщо й цікавлять автора і читача, то лише з точки зору простоти сприйняття тексту.

Боротися з «жанром» неможливо, більш того, така боротьба не потрібна. Потрібно чітко уявляти, що ти пишеш та що ти читаєш: твір витонченого письма, де головним, в будь якому випадку, є людина з її проблемами – чи інструкцію з експлуатації порохотяга, написану з дотриманням деяких формальних літературних прийомів. Інструкції також потрібні, але з ними – у іншу касу. Винятки бувають, але їх небагато. За останні сотні років написано чимало путівників, але лише один з них – «Троє в одному човні».

Те, що частина письменників пішла ліпити інструкції та путівники, не заперечує те, що багато хто досі міцно стоїть на ґрунті Літератури. Однак, їх положення та умови праці, значно погіршилися. Збито літературну «планку», пописувачі текстів про «відьмочок» та «попаданців» створюють відверту халтуру, інколи не лише не знають жодних «відмінків», але й навіть не цікавляться ними. Практично зник стимул писати добре.  Ті, хто приєднується до літератури, змушені орієнтуватися на гіршу (у якості літератури, а не у кількості клепок) зразки. Більш того, навіть у досвідчених письменників виникає спокуса писати нижче «планки» - зусиль менше, а результат достатньо задовільний, якщо все це робиться у рамках чергового «проекту».

Тому, якщо ми все ж таки говоримо про літературу, навчання  необхідне – як молоді, так і «метрам». Останнім – не менше, оскільки до перерахованого слід додати штампи, які неминуче з’являються, готові прийоми, які досвідчений письменник часто застосовує, навіть не замислюючись. Як результат, книги навіть досить відомих авторів стають клонами, що ще більш підриває і без того не досить високий авторитет Фантастики.

Олег Ладиженський:

Вчора на семінарі мова йшла про те, що в художньому творі частина сенсу, частина змісту віддано формі викладення. Я хочу показати це на простому прикладі. Будь-хто з залу підійдіть до мене, будь ласка. Дякую (виходить Антон Свириденко). А тепер я прочитаю відомий вірш Пушкіна:

Я Вас кохав. Кохання ще існує,

Його вогонь у серці ще не згас,

Але нехай воно вас не турбує —

Я не бажаю ображати Вас.

Я Вас кохав, таємно і безмежно,

І біль і радість разом відчував

Так відчайдушно, так необережно,

Як дай Вам бог, щоб інший Вас кохав.

(Переклад Євгена Чуприни)

Тепер ми попросимо Антона переказати його своїми словами.

Антон Свириденко (починає, але швидко затинається):

А що тут переказувати? Я вже переказав. Хто не бачить, хай сам підійде і прочитає (демонструє саморобний бедж з якимось афоризмом). Зараз я б сказав простіше: «Я вас кохав – розрахуватись хочу».

Олег Ладиженський:

Красно дякую. Це було чудово. Звернули увагу на різницю? Так ось, ще раз: вірш Пушкіна і переказ Антона – дві різні форми. Хіба лише форми? А зміст від цього не змінюється? От і повторюсь: в художньому творі те, як він написаний, виконує функцію більшої частини сенсу. Це не допоміжний фактор, а один з базових! Це може не сподобатися, але самої лише щирості та емоційності автора недостатньо для того, щоб пробитися до серця читача. Художність – система образів – оформлена засобами мови. Досить потужний інструмент впливу. Без нього більша частина змісту зникає А без нормального набору інструментів художність не народжується.

Вчора я вже казав, що письменник може визирнути у віконце і написати оповідання про те, що бачить. Старенькі на лавочці, діти грають, двірник… Справжнє, гарне оповідання. Не ховаючись за костюмованість, фантастичність, стрілянину з бластерів та двобої на мечах. Час від часу таке робити необхідно – щоб «не збивати руку». Ну добре, не оповідання – ескіз. Замальовку. У різних манерах, стилістиці… В архівах Олексія Толстого знайшли триста описів одного й того самого двору, який він бачив з вікна – різних описів! Різних стилістично, емоційно, технічно… Письменник тренувався. Чому ми не навчаємось, не ставимо завдання стилізувати замальовку під Кінга, Желязни чи Стругацьких? Якщо вже не вміємо під Олексія Толстого та Ісака Бабеля. Чому відразу – багатотомна сага? Маячня якась – композитор-початківець - і одразу симфонія.

Дмитро Громов:

Дозвольте дві цитати: коротшу і довшу:

«Одна з багатьох ідей, знайдених мною в античній літературі, в яку я заглибилась у вісімнадцять років у пошуках чогось непереборного, була записана грецьким автором Плутархом: «Розвиток внутрішнього світу змінює зовнішній». »

Тепер – конспект і тези доповіді для вчителів гуманітаріїв на міжнародному семінарі, присвяченому сучасній літературі. Матеріал у стислій формі опубліковано у колективній монографії Кафедри філологічної освіти Московського інституту відкритої освіти (КФО МІВО) в 2009р.:

«В першій половині XX століття в есе «Про читачів книг» Г.Гессе міркував про три типи читачів. Один в процесі читання слідкує за розвитком сюжету та супутніх персонажів. Інший складає власний асоціативний ряд. Третій намагається розгледіти обриси самого письменника та його характер, викриває вміло приховані прийоми, що спонукають нас співпереживати вигадці. Природно, жодна людина не залишається у межах одного типу навіть при читанні однієї і тієї ж самої книги.

Естетичною задачею автора сьогодення стає звернення до всіх трьох типів читачів.

Постмодерністичний текст – це багаторівневий запис: під інформацією, що доступна кожному, лежить інформація доступна людині добре освіченій, яка здатна впізнати цитату, оцінити авторську алюзію, конструкцію тексту; ще глибше – інформація, що доступна професіоналу, тобто посвяченому, тому хто милується самим процесом творіння. Тут і починається гра: задоволення від авторської творчої гри, задоволення від процесу «читання».

Перший тип (назвемо його стихійним чи «емпатичним») буде слідкувати за динамікою сюжету, драматизмом подій, стосунками героїв. Якщо автор зупиниться на цьому, створивши легко «пізнавану модель», то ми матимемо справу с кітчем, який створений за законами  спрощення, паразитичного запозичення апробованих знахідок. Кітч завжди серйозний, він не має самоіронії, котра передбачає стосунки, інтелектуальних поклик. Яскраві монстри на обкладинках, рекламні буклети – уся атрибутика паратексту також орієнтована лише на читацький ринок.

Другий тип – читач «другого рівня» («асоціативний» чи «масовий») балансує на рівні «високої» та низької культури. Саме тут ховаються витоки техніки цитати, римейків, симуклярів та інших винаходів постмодерну. Читач отримує право на будь-яку концепцію дійсності; право на експеримент та моделювання, на свободу творчості та винахідництво. Навіть коріння віртуальної фанфікшн-літератури ховаються у можливості культурної гри в суспільстві, що визнає полілог, що використовує гіпертекст, який будується на текстах. В цьому полі проявляється цікавість до мови, використання гри знаків. Ця гра на освіті. Тут також ховається своя небезпека. Ця література побудована на грі з сакральним, часто схиляється до нігілізму, до втрати Абсолюту. Смерть, кров, реклама, сміх, блуд та абсурд існують в одних площинах.

Лише небагатьом авторам вдається подолати планку «високої» літератури і звернутися до мистецтва для посвячених. Не зважаючи на кінцеву зверненість до третього типу читача («професійного» чи «елітарного»), вони, ти не менш, впадають у гіперестетизм, що веде до нерозуміння. Відмінність їх творчості в «подвійному кодуванні» (термін Чарлза Дженкса, що означає подвійну апеляцію автора – до маси і до професіоналів), багаторівневому писанні, розраховану на різну компетентність читача.»

Давайте порівняємо ідеї Гессе і те, про що казала Джоан Роулінг. Здавалося б, письменники різні, говорили про різні речі, а насправді – про одне й те саме. Принципи, декларовані Гессе, Джоан Роулінг успішно втілила в життя. Гадаєте, що популярність «Гаррі Поттера» пояснюється лише рекламною «розкруткою» та захоплюючим сюжетом? А у своєму романі-епопеї Роулінг реалізувала саме процитований нею принцип Плутарха методами «трьох сприйняттів» Гессе. Плюс – різноманітні алюзії та архетипи, явні та приховані звернення до реальності, асоціативні шари, культурний контекст, в якому можна побачити значний шар світової літератури від античності до наших днів – ось чим є «Гаррі Поттер», окрім історії дорослішання молодих героїв, крім магічного антуражу, пригод і загадок.

«Гаррі Поттера» читають не лише діти і підлітки. Книзі присвячено чимало серйозних критичних, літературознавчих та аналітичних робіт. Отже, в чому справа?

А саме в тому, про що казав Гессе. В трьох типах читачів і, відповідно, трьох типах книг, що призначені для них. Нажаль, з-під пера авторів найчастіше виходять книги, що торкаються лише одного зі згаданих читацьких шарів. Бойовики, детективи, простенька пригодницька фантастика і млосно-сльозливі «дамські романи» - для першого шару. Мутний потік свідомості, щільно нафаршировані «вишуканою» психологією та літературними алюзіями, але з повною відсутністю зрозумілого сюжету та яскравих героїв – для другого шару. Та «експериментальна проза», де експеримент перетворюється на самоціль і закриває  собою усе інше – для третього.

Уміння зацікавити і захопити хоча б два із цих трьох шарів читачів – мало кому вдається. Не кажучи вже про книги, які здатні серйозно зачепити всі три читацькі страти.

Без літературного навчання розвинути у собі вміння «чіпляти» хоча б два (а тим більше - три) згаданих читацьких шари – неможливо. На природному таланті і працелюбності можливо створювати досить популярні «одношарові» твори. Але для «поліфонії», для охоплення двох чи більше із вказаних читацьких груп, письменнику потрібно навчатися. Розвивати свій талант і відчуття слова, опановувати нові прийоми і методи, наповнювати «ящик з інструментами», про який писав Стівен Кінг. Лише тоді книги зможуть зацікавити різні читацькі страти. Оскільки автор, який не вивчає нічого нового, ніколи не зможе якісно розширити свою читацьку аудиторію. Йому просто нічим буде зацікавити читачів з інших груп.

Андрій Валентинов:

Можна, звичайно, задати провокаційне питання – а чому саме навчатися? І навздогін: як оцінювати успіхи – і власні, і ті, що у колег.

Відповідь на перше питання, нажаль, проста. Дуже багато (не буду згадувати поняття «більшість») з тих, хто вступає у літературу, і навіть ті, хто встиг «пустити коріння», пишуть у найкращому випадку «рівно». І те, що доводиться чути про не таких вже малих «метрів», що здають до редакції сирі чернетки. Мовляв, виправлять, якщо захочуть. Для письменника (фантаста, детективника чи елітарника, все одно) це – відсутність необхідної кваліфікації. А для тих, хто вже друкувався – ще й важкий гріх, тому що такий «рівнописець» неминуче стає поганим прикладом для початківців. Навчитися писати «рівно» не так вже й важко, але це занадто низький рівень планки, ледь-ледь над землею, не пролізти.

Наступний, необхідний етап – навчитися писати не роботу на задану тему, а все ж таки літературний твір. Скільки разів доводилося відзначати, і вголос, і подумки: мова персонажів, темп, кульмінація, фінал. Це – основи професіоналізму, але і їх часто не вистачає.

Але цього замало. Прагнути треба більшого – текст має ставати пізнаваним, «особистим». Тоді письменник, насправді, може казати у повний голос, і, головне, цей голос стане його власним.

Однак, це не має заспокоювати – навпаки. Відразу з’являється ще одна спокуса. Рука «набита», текст сам по собі ллється з-під клавіатури, нічого не потрібно вигадувати… І як результат – неминуче самоповторення, клішування, а надалі – втрата індивідуальності, що нароблялась з такою працею. Отже, навчатися потрібно усім, незалежно від стажу, калібру та «метражу».

Нехай нам, письменникам, служитимуть прикладом наші антиподи з самвидавних форумів. Ті персонажі пишуть, м’яко кажучи, не дуже; більш того, їх це не сильно й непокоїть. Одначе погляньте, з яким ентузіазмом, якщо не з фанатизмом, вони обговорюють кожну змістову деталь тексту (припустимо, чергову «залізяку»). Такий би напір нам самим – і в першу чергу саме на художню складову того, що ми пишемо. Залізяки нікуди не втечуть, додадуться.

Погано, коли вже про досвідченого автора кажуть: таке, мовляв, у нього виходить, а цьому він так і не навчився. Але ще гірше, коли досвідчений, почувши подібне, не зробить потрібних висновків. Можна, звичайно, й образитися, але краще ліквідувати сам привід. Це й надійно, і нервів менше витратиш.

Олег Ладиженський:

Перш ніж передати мікрофон вам, бажаючим дискутувати, я хочу ще раз пояснити ситуацію. Все що ми сказали, ми відносимо до себе у повній мірі. Не з Олімпу віщаємо: вас треба навчатися, а ми вас навчимо. Нічого такого. Ми так само сидимо, сушимо голови, шукаємо нові способи, нові засоби, нові прийоми. Шукаємо болісно, тяжко. Часто не виходить. Ну, не завжди у навчанні врешті решт пряник буває?

Хто хоче до мікрофону?

Станіслав Безкоровайний:

Ось тут було дуже добре сказано – і навіть дехто поскаржився – що немає замальовок, нарисів. З чим це пов’язано, до чого призводить?  Молоді автори дуже люблять свої тексти. Я теж їх люблю, до цих пір. Так ось, коли їм тицяють пальцем – і мені також – стає моторошно, бридко. Поки шкіру не наростив чи з початку не увімкнув велике нахабство. Критика тексту, навіть достойна, сприймається виключно як «наїзд». Тому є необхідність розділити власне текст, як твір завершений, як оповідання, статтю, і таке інше – і навчання. Але це чомусь відбувається досить нечасто. Можливо тому, що мережа дає можливість усім зібратися, з усіх точок, де є інтернет, разом, і видати вже готові тексти, які можна порівнювати і лаятися над ними. Це значно цікавіше. В десять тисяч разів цікавіше лаятися за конкретними текстами. Це є так.

Григорій Панченко:

Перш за все, скажу, що Олді абсолютно праві, оскільки вони це все співвідносять і до себе, в першу чергу. Справа в тому, що дуже мало хто з успішних фантастів співвідносить це до себе. З цього з приводу, семінари не є правилом у нашому середовищі.

Я маю на увазі семінари, що проводять «метри». Оскільки «метри» дуже полюбляють коли люблять їх-коханих. Нажаль, це надзвичайно сильно задає тон на більш низьких рівнях. Згадаємо відому статтю Олега Дивова у «Єслі», коли він каже, що у нас фактично зникла критика, оскільки це все – наша тусовка, в тому числі і видання, де критика публікується. Якщо шаман ворожого племені критикуватиме мене, вождя іншого племені, то я, оскільки став вождем недарма, може ще й зрозумію, але моє плем’я – не зрозуміє. В результаті складається ситуація гречаної каші, що вихваляє себе сама. Критикувати можна, у більшості випадків, молодих, котрі ідуть у «Крилов» не від гарного життя.

Подивимося наші списки номінацій: там самі лише «Крилови». Я маю на увазі не конкретне видавництво. «ЕКСМО» ще тримає якість… А скільки було видавництв, хороших, а головне, різних – тут навіть важливіше різних, ніж хороших – під час перших «Зоряних мостів». Бачимо ситуацію, коли уся фантастична страта приймає певні правила гри. Я вважаю, що роль редакторів тут гірша за роль звичайних авторів, що видалися. Але згадаємо і про нас, тих, що пишуть, читають, беруть участь у семінарах. Олді в свій час критикували таке явище, як «проекти». Тепер у проекти пішли «менстри». Це похідне від «метру» та «монстру». Так ось, думаю, що критика проектів в подальшому не буде часто підніматися навіть на найвищому рівні фендому. Хіба що Олді підіймуть…

Олег Ладиженський(посміхається):

А раптом Олді «Сталкера» пишуть?

Григорій Панченко (сміється):

Зрозуміло. Тоді й Олді не підіймуть. Але в чому спокуса для молодих? В тому, що велика кількість авторів, що успішно видаються, отримують премії – вони не піддаються критиці. І це створює замкнене коло.

Володимир Аренєв:

«Сталкер має бути один» - файна назва… Григорій, між іншим, дав ідею, яка, я вважаю, може бути цікавою. Можливо, ви її використаєте: семінар, де метри аналізують тексти один одного, а інші – слухають.

Олег Ладиженський (уїдливо):

Ви уявляєте, що в інтернеті закипить наступного дня?

Дмитро Громов:

Та навіть прямо у цій аудиторії…

Володимир Аренєв:

Два зауваження, думки і поправки. Мені здається, не досить коректно казати про те що, у нас зараз ніхто не пише замальовки, нариси і таке інше. Ці речі ніколи не викладаються до інтернету. Ми дізнаємося про те, що вони існували у класиків, коли читаємо їх архіви.

Олег Ладиженський:

Я спілкувався перед цією доповіддю з колегами усіх видавничих калібрів – не пишуть! Ну, Логінов пише, ще хтось… Пишуть небагато!

Володимир Аренєв:

Некоректно казати, що ніхто не пише. Це перше…

Олег Ладиженський:

Я ж не узагальнюю – «ніхто».

Володимир Аренєв:

І другий момент… Коли автор вже «сідає до потягу», від’їжджає від самвидаву – чому у нього з’являється спокуса? Мета інша! Не зробити гарну книгу, а видаватися та заробити. Ось коли буде мета написати гарну книжку… У мене є ідеальний образ книги, яку я хочу зробити, і я намагаюсь її зробити найбільш якісно. Якість книги – це головне, а не видатися, не найбільший наклад, не слава! Тоді, можливо, все ж таки…

З залу:

Це можливо лише тоді, коли авторам платитимуть за те щоб вони НЕ писали, і не приведи Господи, не видавалися. За невиданий наклад – премія року.

Володимир Аренєв:

Можливо і так. Гроші проїдаються, а сором залишається.

Ольга Чигиринська:

Те що казали про критиків… На мою думку, в останній час у фендомі повністю забули одну річ: критика є не лише частиною літературного процесу, але й науки, наукової дисципліни, що має назву «літературознавство».

Святослав Логінов:

Літературознавство окремо, критика окремо. Котлети та мухи – у різні тарілки!

Ольга Чигиринська:

Це стійке переконання, яке озвучив метр, є однією з причин того, що критика у фендомі рівнем нижче, ніж навіть проза Для того, щоб критикувати книгу, потрібно знати, як це робиться. Тобто, треба знати хоча б основи літературознавства. Люди не знають цих основ. Вони беруть своє «мені подобається» чи «мені не подобається», оформлюють це у більш чи менш читабельну форму і викладають у вигляді рецензії, чи навіть оглядової статті. Професійність потрібна критикам. Може, семінар для критиків влаштувати?

Андрій Валентинов:

Від цього критики лише вмирають.

Святослав Логінов:

Пан Аренєв, він же Пузій, сказав найголовніше тут слово: МЕТА. Шановні Олді та Валетнтинов можуть «розбитися на коржик», «розсипатися золотим пилом» - і марно, якщо автор-виробник тексту чітко, холоднокровно, для себе-коханого не вирішить: чого він хоче. Якщо він хоче бачити видані томи, хоче отримувати великий чи малий гонорар – за будь-яким «метром» обов’язково бігатиме «хвостик» групи підтримки, і це він також отримає – тоді йому не потрібно буде слухати усе що сказали шановні доповідачі. Потрібно притримуватися цих рецептів, йти у формат – і матимете щастя. Це, перше. Якщо всередині щось болить, і хочеться сказати, сказати щось нове – отже, холоднокровно розумієш: «Воля – усвідомлена необхідність», як казав Гегель. Книжки, у такому випадку, може й будуть, але початкові наклади… Смішно і боляче дивитися. І у рецензії мережевій скажуть: «Фуфло! Прочитав і нічого не зрозумів. Це погано». Ви не згадали найголовнішу рецензію: «Гарна книга, не вантажить!»(оплески).

І нехай автор вирішує: буде його книга «вантажити» чи ні. Якщо буде – слухайте, обирайте те, що вам розказали, те, що вам потрібно. Інше відкладайте, щоб мати на увазі. Це ж не рецепти – люди просто діляться своїм досвідом. Вони ясно сказали: «Ми самі навчаємось!» Хто уважно читає книги Олді, бачать, як вони змінюються. Інколи кажуть: «От, чорт, списалися!» - а вони просто пішли не в той бік, куди хочеться мені. А потім: «О! Та у них друге дихання відкрилося» - а вони просто зробили крок ліворуч, у той бік куди хочеться мені. Навчаються, навчаються. Кожен хто пише – обирай собі сам. Долю Марії чи Марфи.

Олег Ладиженський:

Чесно кажучи, коли Святослав сказав «розсипатися золотим пилом», я чекав, що наступне буде «розметатися бісером»…

Олег Поль:

Я б зараз посперечався. Олег Семенович навів добру аналогію. В музичній школі у першому класі грають гами, у другому Черні та Гедіке. У третьому – Берковича та Майкапара. В четвертому можна переходити до Чайковського. У п’ятому вже можна вивчити і зіграти, наприклад «Місячну сонату». Увага! «Місячну сонату» у п’ятому класі можна, а «Апасіонату», між іншим, категорично заборонено. А чому? Тому що, гарний учень п’ятого класу може при належній завзятості, «на слабо», взяти і зіграти «Апасіонату»? І що буде? По-перше, він зіграє її погано. Але це не головне.

Олег Ладиженський:

Він і «Місячну» погано зіграє.

Олег Поль:

У п’ятому? Не впевнений. Гірш за все, що намагаючись вивчити «Апасіонату», він неминуче неправильно «поставить» собі руки.

Олег Ладиженський:

«Заграє» собі пальці і в’язи.

Олег Поль:

Саме так. Тут пригадується одна фраза Олега Семеновича з минулих «Зоряних мостів», фраза проста, при вивчення карате: «Лікоть сюди!» І я зараз на противагу сказаному хочу похвалити «10 правил видавництва «Крилов» Як ви вважаєте – питання метрам! – чи не є ці правила таким собі аналогом фрази «лікоть сюди» для першої, підкреслюю, для першої, але може й для другої книги?

Олег Ладиженський:

В жодному випадку! Видавництво «Крилов» прописало ці правила для авторів, що видаються. Це не учень, а – користуючись аналогіями «лікоть сюди чи туди» - професійний спортсмен, що виступає на змаганнях. За великої кількості глядачів. Музикант, що вийшов на сцену. Ми кажемо не про п’ятикласників, а про професіоналів, які показують світові свою працю.

Олег Поль:

А тут я згоден. «Крилов» ці правила так не позиціонує. Але самі правила для першої книги, на мою думку, згодяться?

З залу:

Ні!

Андрій Валентинов:

Мати таку першу книжку? Ти ж не відмиєшся до останніх днів!

(зал аплодує)

Олег Поль:

Відмитися не проблема. Значно гірше, якщо людина і надалі піде цим самим шляхом. Але треба вміти будувати фундамент.

Олег Ладиженський:

Одного разу Дмитро Биков сказав за нашої присутності, що «потрібно написати перших п’ять-шість книжок за інструкцією видавництва «Крилов» - для того щоб розкрутити ім’я автора. Написати шість книжок непотребу, а потім, отримавши таку можливість, написати нарешті свою геніальну книгу та видати її». Я спитав у Бикова лише одне: «Назви мені цих людей, хто так і зробив?» Він не назвав жодного, хто б потім написав свою геніальну книжку.

Дмитро Громов:

Сам Биков начинав з відмінних віршів.

Олег Поль:

А я б назвав такого автора. Це колективний автор: брати Стругацькі. «Шість сірників» пам’ятаєте?

Михайло Успенський:

Будь-який роман розпочинається з назви. Раніше у кожній поважній газеті існувала спеціальна людина, яка нічого не робила, а лише вигадувала назви. Він міг приходити після обіду. Проставити назви на статями та йти. Йому усі заздрили. Але нечасто у газету на цю посаду наймали. Зараз таких і немає. Я з великим задоволенням у кримській газетці побачив статтю про те як місцевого депутата-шахрая заарештували на його дачі. Він забарикадувався так що туди не могли дістатися. Стаття називалася: «Замурувався, демон?»

(сміх у залі)

Я про що? Коли я бачу (показує номінацій ний список) цей страшний скорботний список з п’яти сотень назв… Що я бачу за цими назвами? Повну відсутність смаку, лінь, вульгарність, паскудство! Практично неможливо зустріти заголовок, в якому б перефразували віршований рядок. У Айтматова роман називався «День – триває довше за століття…» - рядок Пастернака. Не зустрічаю я такого у сучасних авторів. Зачитаю кілька назв: «Вояка долі» (з залу: «Вояка Оля» - і сміх), «Заміж за ельфа», продовження книг «Вітаю, я ваша відьма» та «Ельф із відьмою – не друзі». Тут є спроба зробити щось оригінальне, але спроба не досить вдала. «Арес. Переможець. Реформатор», продовження роману «Самозванець». «Герцогиня», друга книга циклу «Кожен обирає для себе». Нарешті! – рядок з Юрія Девитанського. Далі: «Чисто пацанська казка або справа №2. Зав’язав». «За Русь святу. Грім перемоги лунай».

Андрій Валентинов:

Це видавництво дало назву…

Михайло Успенський:

«Війна морів», продовження книги «Лицар доріг». Йшов собі, дійшов до моря і поплив (сміх у залі). «Помста амазонки», «Гріхи батьків» - смішна назва. Якщо хто пам’ятає текст роману про солдата Швейка, то роман «Гріхи батьків» був шифрувальною книгою австрійського генерального штабу.

З залу:

Може це й малось на увазі?

Михайло Успенський:

Навряд! «Нічого неможливого», «Галактична брама» - яка це вже брама за рахунком? «Дженнаг невловимй». Так ось, Ахманов – старий кінь борону не зіпсує – «Ассірійські танки біля воріт Мемфісу». Це добре.

З залу:

Професіонал, все ж таки…

Михайло Успенський:

«Лукомор’я. Канікули бойового мага», «Вештання бойового мага», «Цілунок звіра», «Тяжіння страху», «Око смерті». А ось ще, найсмішніше: «Держава під тварюкою», продовження книги «Тварюка над державою». (сміх у залі)

Антон Свириденко:

Людям покоління Михайла, може, щось каже така назва «Не плеснуть весла в синій тиші». Чи є хоч одна назва такого ґатунку у списку?

З залу:

Наче ні.

Ольга Чигиринська:

А звідки воно там з’явиться?

Станіслав Безкоровайний:

Маленький камінець в город тим, хто не любить писати нариси, не любить тренуватися, тощо. Чим це виправдовується? Більшість починають писати (це не виключає наявність талану) через хворобливу самозакоханість чи через бажання заробити. Перша категорія швидко опускається

до графоманії, друга намагається ліпити те, що «піпл хаває». У графоманів виникає спокуса переплутати гордість та гординю. Знайти, що вони чимось кращі, і тренуватися їм не обов’язково. Ті, хто намагається заробити більше грошей, бояться загубити час. Інформаційні процеси біжать все швидше… І людина забуває, що ще років триста-чотириста тому молоді люди його віку жалкували: «Ось Македонський в моєму віці вже півсвіту завойовував, а я ще нічого не встиг!» Потрібно себе знати. Де хвора самозакоханість, де заробити грошей, де потрібно зупинитися і потренуватися, щоб якість була краща.

Стосовно прикладу з віршем Пушкіна і зміною форми у мене виникла асоціація. Форма змінилася, зміст також – це як гарний часовий механізм у лещатах.

Вадим Кирпичов(з іронією):

Коротко кажучи. Фантасту літературна майстерність не потрібна. Ми усі це добре знаємо. Потрібна сума прийомів та вихід на масового, бажано підліткового віку, читача. Усе! Майстри фантастиці не потрібні. Тут нема про що сперечатися. Це все розуміють. Маю питання. Що робити майстрам? Де та сама єдина премія – а премія має бути одна – яку б давали за майстерність? Чи буде вона у нас? Хто за це візьметься?

Андрій Валентинов:

«Мандрівник» («Странник») так засновували – спочатку.

Сергій Байтеряков та Наталія Єгорова (дуетом):

Слухав я доповідачів, у душа моя стражданнями уражена стала, тому ще уся розмова йде тільки про один бік процесу, колеги! Про те, чи потрібно навчатися чи ні. Ми маємо ще й інший бік процесу: а хто, власне, навчає? Чи вміємо ми навчати, взагалі? Ні, це не до питання про присутніх тут поважних метрів, котрі вміють вчити, нажаль (оплески). Це я як піддослідний кролик кажу. Це швидше про нас усіх, з однієї простої причини. Подивіться, що у недавньому минулому ми зробили з літературного навчання. Перше: літературні майстер-класи з нагородженням учасників. Це навчання, чи це змагання, добігти швидше і отримати велику «плюшку». Перше! Друге: літературні конкурси, які є сурогатною формою навчання – тому що люди отримують зворотній зв’язок, нехай навіть «багатолітер, незміг». Одначе, це не можна назвати адекватним середовищем професійного спілкування, а лише сурогатним середовищем, і, плюс до усього, конкурси, буває, вироджуються у шоу, чи… скоріш у бійку. Так – у бійку, у тусовку, в усі ці форми. Що ми ще бачимо у літературному навчанні – це шоу, яке влаштовує метр перед «дециметрами», «міліметрами» та «нанометрами». Логічно? Я дещо ще забув з таких загальних процесів, котрі у нас були? З глобальних проблем? Тим не менш, це всі ми знаємо, це все, що у нас є, і все це до літературного навчання має дуже мале відношення, якщо чесно. І винятки, в основному, підтверджують правило.

Тут я можу сказати лише одне: навчання інших людей – це праця. І поважні Олді казали: «Ходять чутки, що ми заробляємо на цьому гроші». А я скажу таке: дуже погано, якщо шановні Олді і інші люди, які вміють навчати, професійно навчати, не отримують за це гроші. І до того часу, поки у нашому середовищі, з усіма колегами, не з’явиться інститут професійного навчання – не з’явиться нормальне відношення до того, що ми можемо узяти і заплатити гроші тій людині, котра здатна навчити. У нас насправді не буде професійного інституту…

Із залу (зі сміхом):

Збільшити партійні внески!

Сергій Байтеряков і Наталія Єгоров (дуетом):

Легко! Якщо це призведе до збільшення кількості нормальних навчальних програм… Ні, не потрібно збільшувати партійні внески – потрібно організувати нормальні, пролонговані навчальні програми, що мають на меті підвищення творчої майстерності. І це має бути метою, це має бути навичкою.

Андрій Валентинов:

Літературний інститут імені Горького. Там аж п’ять років навчають…

Олег Ладиженський:

Дякую. Передаю мікрофон далі. Я лише додам, що ти з партійними внесками вбив увесь диспут. Завтра усі в інтернеті знатимуть, для чого ми з Валентиновим зібрали тут людей! Щоб усі зрозуміли і дали грошей!!!

(оплески у залі)

Федір Березін:

Я від великої киргизької фантастики скажу дві репліки. Перша – стосовно конкурсів. Був узимку конкурс, у якому мене призначили суддею. Ну, було прохання. Коротше кажучи, всі кого я там розтрощив на друзки – декого не жалів, потім почав жаліти – через три місяці звертаються до мене через інтернет… Тепер вже вони організували конкурс. Тепер вони навчають! Уявляєте? Три місяці пройшло, чесне слово! Весною вони мені кажуть: ми тепер головні організатори конкурсу, і вас теж хочемо притягнути. Суддею будете…

Друге – міф про те, що письменник багато заробляє… Скільки ж можна його повторювати? Це ж заманює нових дебютантів. Їх у номінаціях скоро буде п’ять сотень… Заробляють багато – це хто? Навіть не Олді, я гадаю. Безумовно, Сергій Лук’яненко і величини такого ж порядку, у яких зняли фільм, і наклад став мільйон, п’ять мільйонів на рік після фільму. Інші – це досить важка праця заробляти. Я не зі студентських років почав заробляти гроші літературою, а спочатку довго служив у війську, потім на шахті працював, потім підприємцем був, торгував… Цими шляхами значно легше заробити грошей, і більше, ніж письменник.

Денис Луженський:

У мене склалось враження, що певна необхідність у навчанні – може смутна – у людей, що починають писати, є. Рік чи два тому я був свідком, як на одному літературному форумі самвидавники – певна тусовка, десь хтось вже розпочав публікуватися, а хтось був із бажаючих опублікуватися – намагалися організувати щось на кшталт самонавчання. Вони розбирали тексти один одного і намагалися таким чином навчатися. Але зрозуміло що з того вийшло. Все скотилося до усіляких дрібних нюансів, і до розпаду проекту. В першу чергу чому? А чому може навчитися письменник-початківець у письменника-початківця? Людина, яка не вміє писати, чому навчить людину, яка не вміє писати.

З залу:

Людина не вміє навчати, але навчатися вона вміє!

Вчитися можна чому завгодно і де завгодно!

Денис Луженський:

Наскільки це ефективно? Я, в усякому разі, не побачив жодного результату. І хочу додати невеличке уточнення. Коли була висловлена одна з версій, що Олді самостверджуються за рахунок тих, кого…

Олег Ладиженський (сміється):

Ну, самостверджуються, для чого тут сперечатися…

Денис Луженський:

Так ось, я звернув увагу, що це звинувачення висувається не лише метрам. Воно висувається будь-які людині, яка намагається давати поради – не має значення у якій формі: в різкій, уїдливій, ввічливій – у будь-якому випадку тебе починають звинувачувати, що «прийшов і намагаєшся навчати інших». Це певна форма самоствердження.

Степан Вартанов:

Я хочу сказати, що ви, насправді, егоїсти. Усі егоїсти. Ви кажете про те, як добре писати, ви кажете про те, як заробити більше грошей, але жоден не сказав про головне. Жоден не сказав про відповідальність. Тому що спочатку все ж таки було слово.

Це слово згодом неодноразово змінювало світ. Ви змінюєте світ! Спочатку написали про Гуллівера – і слухняні мореплавці відправилися відкривати нові землі. І відкрили, собі на голову. Почали писати про ракети і космос – і слухняні люди полізли відкривати космічний простір і будувати роботів. Тепер раптом написали про Толкіна і про ельфів. Президентом Росії стає хатній ельф, потім халфлінг, а потом в Америці до влади приходить дроу. Вам мало цього? (оплески) Зараз книгарні затоплені книжками про вампірів, а далі що, я вас питаю?

Олег Ладиженський (з іронією у відповідь):

А коли там вибори?

Олег Сілін:

Я вважаю, що ситуація з навчання у середовищі письменників-фантастів – в цеху, так би мовити – дуже схожа на ситуацію з освітою в цілому. Від сесії до сесії студенти живуть весело, диплом можна придбати; незрозуміло, чому викладачі взагалі викладаються перед студентами за такі копійки – вони що, телепні? І таке інше. Цей загальний флер, що кружляє навколо процесу навчання і освіти, здається, передається і на поняття, що пов’язані з цеховим навчанням.

Один з учасників:

Учора я почув цікаву річ. Шановні Олді оголосили, що 95% письменників використовують однакові описи, однакові прийоми. Чому б не уніфікувати і зробити у вигляді окремих файлів ці елементи. Тоді будь-хто, мінімально комп’ютерно освічений, міг би стати письменником.

Олег Ладиженський:

Дуже дякую усім учасникам. Пані та панове! Я дуже радий, що диспут вийшов бурхливим, що була маса бажаючих виступити, але у добі лише 24 години. Нас ще чекає концерт Бориса Смоляка. Тому ще раз дякую усім за те що прийшли. Дякую за участь, було висловлено багато цікавих думок.

Скачати (переклад Сергій Торенко, редактура Олег Сілін)

Оригінальна стенограма вміщена на сайті «Зоряного мосту» та на сторінці Г.Л. Олді.