Фіолетова Земля

Капітан Мірошник довго роздивлявся в ілюмінатор Землю. Нарешті її стало видно неозброєним оком – вперше за п’ять років. Місію завершено. За кілька годин вони будуть вдома. Прилади вказували на те, що приземлення йде у штатному режимі, допомога людей у керуванні кораблем не потрібна – автопілот впорається.

— Якась вона… Миколо, глянь сюди! – капітан Олег Мірошник нерішуче кивнув на ілюмінатор, запрошуючи подивитись наукового керівника місії, професора Понамаря.

Той з явним незадоволенням відірвався від капсули зі спорами гамайстру. Інтелект цього гриба за тестами перевищував розумові здібності щурів та собак. Під час досліджень виявилась здатність гамайстра розпізнавати дорожні знаки, формуючи міцелій; імітувати звуки тварин, підманюючи тих, хто брав участь у розповсюдженні спор; розпізнавати ворогів, відстрілюючись від них їдким слизом.

— Ну, що тут? - Подивився в ілюмінатор Олег .

— Вона наче стала фіолетовою, бачиш?

Професор Понамар перевів погляд з білого метеора на Землю.

— Може трохи… Так, наче колір інший.

Астронавти подивились один на одного.

— Думаєш, не наша Земля? - Микола Пономар пірснув, але не стримався і зареготав. Олег також зайшовся від реготу. - Друже, хай вона навіть картопляного кольору буде - ніщо не примусить мене продовжити відрядження! Хай їм грець з тією колонією на «тридцятці»! За ці п’ять років я добре усвідомив, що відчуття щастя схоже на земне тяжіння, а не на невагомість і політ, як пишуть земні письменники, що жодного разу не перетинали межі Сонячної системи!

— От би зараз смаженої картоплі… - зітхнув Олег. – Іди до дідька із своїми порівняннями!

— Скоро вже! - Микла відштовхнувся від ілюмінатора і вправно перелетів до свого дослідницького стенду.

Земля зустріла як завжди м’яко. Капсула з астронавтами гойдалась на хвилях Тихого океану, поки ті адаптувались до земного повітря та тяжіння. Вони звикали до нової ваги власних тіл. Капітан Мірошник задрімав, і йому наснилосьніби друзі старанно закопували його в пісок одеського пляжі.

Звуковий сигнал сповістив про те, що шлюз відкриється на п'ятнадцять хвилин. Відкинувши залишки сну, Олег тяжко підвівся. Потрібно було, поки капсула пливе до суші, встигнути поголитися і вдягнути урочисту форму, інакше ще тиждень головні новини земних інформагенцій прикрашатиме його неголена пика.

Коли андроїд сповістив про відкриття шлюзу, команда з тринадцяти українських астронавтів була при повному параді. Перший їх крок на Землю зустріли спалахи кількох сотень репортерських бліців. Їх оточили мікрофони.

— Пане капітане, як пройшла місія?

— Дуже добре. Відкрито двісті вісім нових форм життя, укладено сорок п’ять угод про міжпланетну співпрацю. Місію з врятування атмосфери планети К 489267 DI виконано успішно. Облаштовані три нові колонії землян на землеподібних планетах галактики Коверла, відкритої минулого року – сухо і трошки протокольно доповідав капітан у направлені на нього мікрофони. – Деталі і подробиці завтра на прес-конференції.

Йому страшенно кортіло обійняти, нарешті, дружину і дочку, пройтись босоніж по траві, наїстися тієї самої смаженої картоплі, а потім кохатися з дружиною до ранку, знов і знов пропускаючи крізь себе потужні хвилі земного оргазму. Але питань було ще багато. Він позадкував, пропускаючи до камер інших членів експедиції.

— Чи вдалося синтезувати корміловий сплав?

— Так, ми працювали разом з науковцями планети Е 367 Кальт. Іх досвід у контрольованій зміні швидкостей ядерних реакцій дозволив синтезувати карміновий сплав.Є домовленості по бартерному міжгалактичному обміну – сказала Марта Сіра, фахівець з ядерної фізики.

— Скільки часу потрібно для запуску рейсів до Чорного Сонця?

— Ця зірка залишається небезпечною, адже шлях до неї пролягає через море Чорних дір. Тож, гадаю, цього року масовий туризм до Чорного Сонця неможливий – зітхнув професор Понамар. – Минулого тижня там зникла група стакерів - екстрималів, врятувати їх не вдалося, нажаль. Ця зона залишається небезпечною.

— Як почуває себе король Манурії?

— Йому набагато краще. Вперше з часу поранення він особисто очолив розвідницький загин, вивчаючи Цисею.

— Чому?..

— Коли?..

— Як довго?...

Олегу здалось, що запитання тривали кілька годин. Він здебільшого мовчав, вдихаючи солоне океанське повітря. Яке ж воно було смачне після стерильного, ідеально дозованого очищеного штучного повітря корабля! Так, саме смачне! Він легенями відчував присмак йоду, степового, прогрітого сонцем вітру, квіткового пилку та чогось солодкого, дуже знайомого. Так пахло літо у його рідній Одесі. Нарешті прес-секретар Центру Міжгалактичних досліджень Космосу (ЦМДК) підняв догори правицю, закликаючи до уваги:

— Шановні колеги! Астронавти виснажені, вони потребують відпочинку, тому на сьогодні спілкування закінчено. Всі ваші запитання ви зможете поставити завтра, під час прес-конференції. Чекаємо вас у великій залі Центру о двонадцятій. Дякую!

Вони сіли до великого червоного крауза та полетіли над узбережжям. Олег кинув останній погляд на капсулу і здивовано підняв брови: біла у місцях контакту з водою, над ватерлінією капсула була рудувато-червоною.

— Що це за холєра? Чого вона червона? – штовхнув він плечем Миколу, кивнувши у бік капсули.

Той знизав плечима і просунувся до вікна, намагаючись роздивитись.

Останній з десяти післяполітних вихідних капітан Олег Мірошник вирішив провести вдома. Сьогодні буде багато смачної їжі, кіно, парк та ще ось особливе для дружини, коли мала ляже спати, – вирішив він і вийшов на балкон. Сонячна Одеса гомоніла шелестом дерев, серенадами котів та різноголосим життям Молдованки. Він настільки прикипів до цього району, що квартира у новому хмарочосі космічного містечка досі стояла порожня. Скільки часу пройшло з тих пір, коли малий Олежка з зеленими, постійно забитими колінами, спостерігав з-за платану за трамваєм, що наближався до підкладеного на рейки камінця! Згодом тут, в Одесі, він закінчив Космічний університет, очолив місію на Марс на початку тридцятих, отримав Нобелевську премію за відкриття у сфері трансформацій часу у сорокових, що дозволяли подорожувати у просторі майже миттєво і без негативних вікових змін, відкрив кілька тисяч планет та отримав десятки винагород за доблесть та відвагу у міжцивілізаційних миротворчих операціях… А стара Молдаванка не зазнала жодних змін! Так само лаялись тьотя Міня та старий Йешта на товкучці, що вивернула свій скарб на кілька провулків, так само сходились до старої, розваленої хати Рози цигани на вечірню гру, подзвякуючи пляшками під сорочками, так само прапорами висіли на мотузках рушники та покривала туристів, що, замість всіх благ міжпланетного ол –інклюзіву, надавали перевагу маленькім кімнатам з загальною кухнею та санвузлом надворі у приватному секторі Молдаванки. Є речі, які не змінюються, подумав Олег. Задзвонив телефон. З екрану дивилось фото Понамаря.

— Алло!

— Привіт, Олеже! Як ти?

— Професоре, я тебе як облупленого знаю! Ти не телефонуєш, аби дізнатись про моє самопочуття! Кажи одразу, Що трапилось?

— Добре… - Микола Понамар запнувся, наче добирав слова. Дивно для людини з бездоганною дикцією та словниковим запасом поліглота. – Пам’ятаєш, наша капсула мала червоний колір, коли ми приземлились?

— Ну?

— І ще… коли ми були на підльоті… Ти тоді зауважив, що Земля стала фіолетовою, пам’ятаєш?

— Ну? До чого ти ведеш?

— Воно живе! Воно розумне і воно розмножується! Ми не можемо зрозуміти, як його зупинити! Вдалося лише уповільнити розмноження , зануривши це у наднизьку температуру – затараторив професор, зриваючись на панічні нотки. - Воно було на зовнішній обшивці корабля та ілюмінаторах, тому блакитна планета здалась тобі фіолетовою! Розумієш? Частина його змилась в океан з капсули при приземленні! А вчора океанологи помітили незвичайну буро-червону пляму на поверхні води, кілометрів двадцять у діаметрі. і вона збільшується! І головне – воно жере кисень. Якщо так піде далі, атмосфера Землі залишиться без кисню за два-три тижні! Темпи розмноження просто неймовірні! - Останні фрази професор Понамар майже верещав у слухавку.

— Я прилечу за десять хвилин! – Олег вискочив надвір.

Лабораторія ЦМДК світилась червоним. Це означало найвищій рівень небезпеки проводимих наразі досліджень та допуск лише науковців Вищої Колегії Міжгалактичної Наукової Ради. Олег до неї входив. Перетнувши десять захисних кордонів він дістався, нарешті, серця лабораторії. Від несподіванки капітан здригнувся. Все, – столи, підлога, стіни, вікна та стеля були наче затягнуті у напівпрозору червону плівку. Типу кольорового поліетилену, що використовували земляни на початку двохтисячних. Плівка ледь помітно ворушилась. Професор Понамар підійшов до нього. Погляд у нього був спокійний, зіниці розширені. «Наковтався вже заспокійливих!» - подумав Олег, а вголос промовив:

— Що це, в біса, за лайно?

— Точно не знаю. Напевне, підхопили десь у скупченні дворогих галактик… Пам’ятаєш планету на SDІ789 з системи Білого Лева? Червона така, з чотирма супутниками ? Я думаю, воно звідти, проте це лише гіпотеза. За розрахунками штучного інтелекту на тій планеті мала бути атмосфера та умови, ідентичні земним, а вона виявилась непридатним для життя пеклом. Я вважаю, саме RD знищило там атмосферу, а ми звідти притягнули її на Землю.

— RD?

— Red Death – червона смерть. Для живих істот вона безпечна, проте харчується , як я вже казав, киснем, а розмножуватись починає за температури вище -200°С. Розмноження припиняється лише у кріобоксах. Іншого методу знищення ми поки не знайшли. Відомі кислоти, радіаційне випромінювання, молекулярний лазер, механічне знищення, вогонь… - нічого не діє.

— Як воно проскочило систему карантину корабля?

— Жоден з наших приладів його не ідентифікує.

— А що воно взагалі таке? - скривився Олег, намагаючись роздавити, або хоч розірвати червону плівку на підлозі ногою.

— Я не розумію. – Микола Понамар знизав плечима. – Це точно не білкова форма життя. За біохімічним аналізом воно – синтетичний матеріал з полімерів та невідомого гелеподібного секрету, але воно живе і, більше того, розумне. Воно реагує на слова, моментально виробляє імунітет на вводимі віруси та бактерії і…

— І жодного шансу це зупинити?

— Ну хіба заморозити Землю десь до -200°С. – Микола подивився на монітор та прошепотів – Червона пляма в океані зросла до ста сорока кілометрів у діаметрі. Менше ніж за годину!

Кілька секунд капітан та професор мовчки дивились один на одного. Від напруженні у скронях пульсувало. Олег схопився за голову, потім витягнувся. Голос його став металевим:

— Терміново скликати Раду Безпеки Земних Держав! Оголосити надзвичайний стан! Рівень небезпеки – найвищій! Всім службам – почати підготовку до повної евакуації з планети!

Ноги підкосились. Він впав на стілець і схопився за серце.

П’ятирічний Даня Мірошник роздивлявся у телескоп зоряне небо. Він змалку проявляв неабиякі здібності в астрономії. «Весь у дідуся!» часто казала гостям мама, хизуючись малим вундеркіндом. Даня навів прилад на маленьку фіолетову планету у Сонячній системі. Подивився на монітор. « Земля. Третя від Сонця планета. Форма Землі — геоїд. Середній радіус Землі становить 6371,032км екваторіальний — 6378,16 км, полярний — 6356,777 км. Площа поверхні земної кулі 510 млн км², об'єм — 1,083•1012 км³. Маса Землі становить 5976•1021 кг. Непридатна для життя через повну відсутність кисню» - прочитав хлопець в описі.

— Мам, а правда, що люди прилетіли з Землі?

— Так, синку. Колись люди жили на цій планеті. Тоді вона була дуже красивою і блакитною. На ній росли квіти і дерева, літали пташки… Дідусь Олег врятував багатьох людей, керуючи переселенням з планети.

— А чому люди переселились?

— На Землі з’явилась Червона Смерть, яка знищіла атмосферу, а з нею усе живе.

— А звідки вона взялася, ця Червона Смерть?

Мама тяжко зітхнула і притиснула сина до себе.

— Ходімо обідати, досить гратись!

Згодом з кухні долинуло:

— Мам, а що таке дерева?