Ел

Рідко, але трапляється, коли з першої миті відчуваєш, що усе котиться якось не так – ти є там, де не мав би бути, відбувається з тобою щось таке, що за жодних умов не мало б відбуватись, та й події, якби одразу збочують із колії узвичаєного часу. Як от зараз - переконаний, що знаходжусь на околицях Львова, хоча, насправді, це Кримські гори. До яких ніколи не мав сентименту, й гадки не мав їхати сюди на екскурсію. Невже причиною всього оте дівча? Розбудила у серці романтичну закоханість, (до якої не мав схильності навіть в юності), та так становчо, що відмовився від усього, що насправді любив і цінував у своєму як не як, але дорослому житті...

Травень. Рання весна. Ніколи в таку пору не ходив у гори. Іще одна причина почуватись не в своїй тарілці.

Ладно скроєна дівчинка, м’якенька, мов домашній цвібак із потужними, пухкими персами, привабливим личком, й глибокими очима, кокетує собі з Остапом – студентом, Могилянки. Часами дівча кидає позирки й на мене, перевіряє як реагуватиму, чи що? Можливо, це мені лиш здається, - попросту придивляється – товариство зібралось нове – усі незнайомці – знаємо усі лиш нашого провідника й організатора – Кривдика, або як іще його тут називаємо «Кривдника», бо кладе край нашим забаганкам, слідкує, як йому й належить, за дисципліною. Остап залицянням Соломійки не дуже радий – дивний у дівчини погляд - проймає до глибини… Не просто глянути в такі очі – знаєш, що не вільно, та спокусливе око таки зиркне, аби жах пройняв до найінтимнішого місця…

- Щось сталось із нашим Казановою, така дівка до нього липне, а він писочок вірне? – - Що скажеш на те, Оресте? - глузливо випитує мене  найближчий Остапів приятель.

- Розумна він людина - бачить незнане, і… відступає, - відказую з посмішкою.

- Гадаєш, злякався?

- Це не страх - інстинкт самозахисту. У того дівчатка в очах – безодня. Досвідчений турист краєм урвища не ходить…

Молоде дівча, відчувши, що пасталакаємо про неї, нараз перестає бути «уважною слухачкою», й свою увагу ділить навпіл - кидає Остапу ледь помітні кокетливі всмішки, мені ж дістаються не часті, нарочито холодні погляди - «старший пан» повинен «завоювати» її прихильність! Переймаю її тактику - демонстративно переключаю увагу на сусідку, якої Бог теж не обділив жіночою чарівністю.

Відповідь не забарилась: «обпікає устоньки» надто гарячою кавою, і вже до мене, благальним криком.

- Холодного! На Бога чогось холодного!!! Подаю їй свого видатних розмірів туристичного ножа, - красунечка з ножем в устах - романтична з’ява біля лісової ватри.

Окидаю поглядом присутніх - кожен зайнятий своїм – хто слухає Остапа, хто заводить нові знайомства, більшість же, попросту насолоджуються видивом вогню. Остап на сьомому небі - має стількох слухачів! Дівча давно його не слухає - втішається, бодай одним вдячним глядачем…Настирним поглядом, доводжу, що „клюнув”, що вже на гачку. Гра збуджує. Спокуса й прелюдія зливаються в одне. Мистецтво у тому, аби якнайшвидше здолати шлях один до одного.

Соломійка, з трепетом мисливця, не випускає мене з поля зору.

- Не дивись так на мене, - умовляю по-батьківськи, лагідно, - відповідати на такі погляди мені уже не личить. Я - старий пеньок, годжусь хіба, аби присісти.

- То й присядусь! – не задумуючись вмощується на  моїх колінах.

Ватра догорає, ніхто більше не докидає дров, натомлений люд швидко пірнає у свої намети, підтягаючи догори замки блискавиць. Добряче похолоднішало, не рятує ні светр, ні штурмівка.

На ранок наші намети приморозило, та підіймаємось на світанку - у перші дні, коли іще не здолала хронічна втома, намагаємось пройти найскладнішу  частину маршруту. До обіду плануємо дійти до ріки Суат, далі хребтом Караби Айла до вершини Каратау. Кривдник, як і наші кримські товариші, підганяють, то ж квапливо збираємо намети, обпікаємось гарячим чаєм, і, вирушаємо в путь. Як і вчора, тримається Остапа, який зосереджено щось їй тлумачить. Зі мною вітається, із нуткою відчуження, це інтригує, а й трішечки заводить...

Увесь наступний день, йдемо по хребту, Соля - попереду, ні разу не міняє свого місця в колоні, Остап слідом. Навіть на вершині Каратау, де бушують пристрасті, (як же, переможці!), всі цілуються, ще й намагаються танцювати запальний „аркан”, Соля навіть не зирка у мій бік...

На третій день мандрівки, помітно втрачаю гумор. Тримаюсь позаду, ні з ким не заводжу розмов. Друзі заклопотані - знають, у мене проблеми із серцем. Шпичака закидає Соля, - мовляв в такому поважному віці не варта вибиратися в далекі мандрівки...

Водопад Джур-Джур - справжнє чудо, захоплююче видовище! Заради нього варто було долати десятки кілометрів кам’янистого хребта - дехто з наших ризикує зануритись у широкий басейн, куди скидає свої води. З тієї крижаної купелі вискакують мов обпечені, з несамовитим криком. Соля теж роздягається і... уперше за увесь той час дозволяє мені пірнути у глибочінь своїх очисьок.  Секунду, дві, три, - тривав цей погляд - не відаю, що саме він означав – виклик, запрошення?

Солоха швидко перепливає басейн, й вже стоїть біля стіни водопаду. Мить і її тіло розчиняється у водяній стіні. Не встиг водопад проковтнути її, як я вже був у крижаній воді, а за якусь мить холодний кип’яток водопаду накрив і мене, притискаючи до кам’яного дна. За вируючою стіною - інший вимір. Світ, де тільки-но був, відступив далеко-далеко. Соломія стоїть насупроти, насправді у тому казковому водяному мороці розпізнати її не можу, знаю лиш - нікого окрім Солі, тут бути не може. Навала води міняє людину до невпізнанності - пишноволоса Соломія узагалі позбавлена волосся, радше якась химерна маска, не задаюсь питанням – як виглядаю сам? Навіщо? Дівча протягує руки, тулиться до мене міцно-міцно. Підводить голівку - уста ворушаться, та слів немає, шум води їх розчиняє. Застигаємо у довгому поцілунку. Тут інше відчуття часу. Здається, його тут, узагалі немає. Дівча трохи відсторонюється, уста ворушаться швидко-швидко. Ще руки торкається моїх долонь, і врешті зникає, розчиняється  у стіні водопаду. Окидаю поглядом це святилище чи грот, і провалююсь у водяну завісу.

Сонце – яскраве, палаюче й холодне, – засліплює, якби хоче стерти з пам’яті тільки-но бачене диво. Далі – непам’ять розмиває усе. Кілька людей метушаться біля мене й Соломії, розтирають рушниками. Урешті упихають нас у спальники, розстелені тут же, на скалистому березі.

- Краще б в один - швидше б зогрілись, - жартую, надалі слів не стає - цокотять зуби, хоча холоду, й не відчуваю, зате до мене знову повертається світ звуків. Звичайно ж сварять, щонайбільше - Кривдник :

- Гірські купелі у травні!!! Не сподівався від тебе, старий коню... Хочеш, ґальопки дістати?!

 З водопаду опускаємось до моря, в район Солнєчногорська. Пізнє пообіддя. На пустинному у цю пору року пляжі, розбиваємо намети. Любуємось заходом сонця, білим пароплавом на горизонті, і дельфінами, що влаштували нам справжню виставу метрів за 200 від берега. Суцільне замилування. Наша остання ніч в Криму – вранці автобусом до Сімферополя, а там – хто куди.

- Усе це чомусь мене не радує, - шепоче у вухо Солоха, - так хочеться іще раз пірнути, пройти крізь водяну стіну Джур-Джуру… Дарма так швидко покинули цю казкову місцину? Збігаємо?.. – занурює мене в безодню своїх очисьок, що  захоплюють й тримають міцно, голублять, обіцяють райську насолоду.

Спочатку Солоха, за нею й я щезаємо за скелею.

Розпалені, й збуджені до краю, швидко досягаємо мети. Біля водопаду - ні душі. М’яке, вечірнє освітлення перетворило місцину у справжню казку. В окремішню країну, у відрубаний, не належний нікому час, який проживає увесь Божий світ перед самим смерком, коли Сонце своїми косими променями-пензлями покриває усе довкола лиснючим лаком, від якого світ нараз набуває пречудової, святкової, ілюмінованої барви. Солоха в мить скидає із себе усе, й голенька кидається у воду.

- Вода потепліла! - вигукує радісно. Ілюзія, звісно – сонце підфарбувало воду у теплі тони... Поплила не задумуючись, розмашистим брасом, звичайно ж, я услід за нею. Кілька хвилин й вируюча стіна водопаду розступається перед ними. Знову відрізані від світу. Щемкий жах й шалене щастя водночас. Так рвучко й палко, мене, здається, іще ніхто не обіймав… Застигаю на мить, аби випити до дна келих насолоди, та й миті вистачає, аби відчути, як дубіє від пекучого холоду тіло. Про любощі, звісно, й гадки немає. Хутчіш назад, аби не покорчило від холоду! Соля чогось опирається, та мої обійми міцніші. Завалюємось у водопад. Руки Солохи на моїй шиї замкнулись щільним замком. Не можу їх розчепити. Занурюємось у глибочінь. Далі гірше – починає крутити – нас затягло у водоверть. Дивний танець...

Густий туман, піниться мов молоко залишене без догляду, вирівнює гори, перетворюючи їх на білу пустелю. Роблю крок, другий, нога ковзає по гілці косодеревини, з'їжджаю униз, аж поки не зупиняє який побільший стовбур...

- Де ж моя Соля?– опам'ятовуюсь, що згубив найдорожче.

- Тут я, коханий, - прозвучало, замалим не біля вуха, – кручу розгублено головою, довкруж вода. Дивний, утробний Солошин смішок, якби зашкрябав у горлі, раптом відчув, щось на  шиї, мацнув рукою і, задерев’янів від переляку – шию обвила змія.

- Не лякайся, це я, лиш в іншій подобі. Я надто чутлива до середовища...  По дзюрки в носі маю вже ту воду. На твоїй шиї мені зручніше, головне ж – сухо. Зміна форми не позначається на моїй сутності... Не напружуйся так, зісковзну чого доброго, ти ж не хочеш мене втратити? Лопотить щось про форму та функцію середовища, я ж гарячково намагаюсь уяснити, що відбулось? Збираю до купи фрагменти що засіли в пам’яті: плили в льодяній воді... Як дістались берега? Ні, не пам’ятаю… Куди йдемо? Звідкіля тут стільки води? Де наші? Де взагалі ми в біса? Така панорама була – райські барви... Зараз же, зловісно відсвічують косогори, дихають, буруняться, простір якби вигойдується тамованим квилінням і шепотом... Можливо, оптичний обман? Обриси навколишнього видозмінює дощ, що січе навскісно? Адже не може такою безмежно широкою бути гірська ріка? Та й не шумить вона, як мала б річка, радше плещеться, мов море. Навіть не помітив, коли Солоха знову стала звичайною дівчиною, й чалапала поряд. Суцільна загадка. Усе нереальне. Сон, марево?

Раптово знявся вітер, що підхопив води, і сплів їх у велетенський смерч. Те, що бачив у телевізійних хроніках зовсім не схоже на те чорне, ревуще мов сотні Єрихонських труб страхіття, що здійнялось над нами, і зараз розчавить! Навіть злякатися не встиг, моя ж супутниця якось дуже спокійно підняла правицю, і мовила.

- Годі! - як лиш почув в тому дикому реві її голос?! Чорна стіна води, що наблизилась майже впритул, раптом розсипалась на міріади дрібненьких бризок. Долинув відголосок грому, одразу ж за тим інші пречудові звуки - ніжно вступили арфи, залились волинки, ні, ні, це були не арфи й не волинки! Мелодія, що неслась невідаль звідки, лиш нагадувала  їх ... Заплющив очі -  іще ніколи не отримував від музики такої насолоди. Світ наповнювався сутінню, мов би занурений у світло морської глибини. Звідкіля ця кардинальна відміна? Яка природа усіх тих явищ?– лиш фіксував думки, які мене більше не тривожили – проминув  поріг вражень, як інші переступають поріг болю.

- Подобається?  - вивів мене із блаженного сну голос чоловіка, що виріс тут же, біля нас, мов тобі шушеренок після дощу, голос у нього на диво знайомий, хоча особи, що так несподівано до нас приєдналась, з певністю не знав ніколи, нагадував якогось атланта, чи античного бога, в очах Солошки дитяче захоплення, та не здивування...

- Хто ви? – тільки й міг витиснути із себе, втупивши у незнайомця збаранілий погляд.

- Тут, на землі, мене по різному називають, - відповів той ухильно. Зовіть мене просто - Ел. Ніби поважний паняга, і  нараз Ел... байкерська кличка, чи що? Десь чув я уже оце – Ел. - пнулись в голові думки... Згадав! Ел Шаддай! Бог Всемогутній!? Він, напевно, жартує. Не буде людина при повному глузді величати себе найшановнішим в піднебессі ім’ям… В ту ж саму мить цілком по іншому побачився мені той велетенський смерч, і пречудові звуки, що передували появі незнайомця... Невже він з’явився із тієї жахливої стіни води? Звідки інакше? Й небесні музики... Взагалі я не з лякливих, та власна гіпотеза шокувала. Юрлю очима нового подорожника – ще трохи, і я таки поїду мізками... Хвилину йдемо у повній мовчанці. Опанувати оргіастичну вібрацію нервів, не сила, випалюю.

- Що зі мною, і з цілим отим світом відбувається! Хто ви? Поясніть врешті! Здавалось, криком кричу, та власний голос ледь чую...

- Відповідь ти уже отримав у серці своєму, - якнайспокійніше відказує Ел.

- Це – помилка! Я недостойний перебувати у присутності Божій! – вигукую істерично.

- Ніхто не хоче зі мною зустрічатись... – мовить Ел зі скрухою. Достойний, достойний  ти - цинічний, відважний, не визнаєш авторитетів, а що головне - не боїшся переступити межу незнаного. Соля не помилилась - жіноча інтуїція – найкраще мірило...

-  Боже, де ми? – вигукую у відчаї, не усвідомивши саме в цю мить, що звертаюсь до Того, хто поряд...

- У своїх оповіданнячках ти полюбляв називати це місце Сферою... – посміхається Ел. Від непроминального подиву у мене починають роздуватись ніздрі., достоту, як у корів перед отеленням.

- Це просто н е м о ж л и в о!!! У мене зараз закиплять мізки! Відмовляюся усе це сприймати! - заквилив голосно.

- Чому? – здивувався Ел, - хіба ніколи раніше я не розмовляв з людьми?

- Розмовляв, на якійсь горі, а іще палаючому кущі. Але, щоб отак...

- А ти хіба не чув, що я всюдисущий, усюди присутній? Усе що бачиш, усе в чому хоч якось присутнє життя, не що інше, як різноманіття моїх форм. Можу промовити з куща, зі скали... Та, хіба не комфортніше саме так розмовляти зі мною? 

- Але ж ти завше розмовляв з вибраними, - Ел здивовано звів брови, - з праведниками, - виправився я, - які дотримувались твого Закону, і яким передавав нові вказівки для свого народу...

- Давно це було, - мовив протягло, з нутками ностальгії в голосі. Живу я на цій землі споконвіку, та все ж постулат про «завжди однакового й незмінного бога» - казочка. Коли міняються докорінно створені за моїм образом і подобою, хіба не свідчить, що й я теж міняюсь? Я експериментував. Не все було вдалим. Аж врешті створив істот, схожих на себе, і подарував їм цілковиту незалежність. Я, навіть дозволив їм визнавати й возвеличувати тих, що в своїй гордині відвернувся від мене, бо ж лібералізм теж витвір мого розуму...

Усе випливало з мене, навіть дисидентські думки про мою особу, аж до повного заперечення мене самого, мого існування. Я був не верху блаженства, упивався від радості, коли мої творіння твердили, що мене немає, в той час, коли кожна клітина їхнього тіла була часткою мого єства, кожна травинка, кожен листочок був виплеканий мною.

Це я влаштовував призахідні заграви, щоб ними могли милуватись закохані. Змоделював голос соловейка й інших птахів, аби вони підсолоджували слух закоханим, творив дивовижні барви квітів, а скільки попрацював над оперенням птахів! Треба визнати, був я гойно винагороджений – у відповідь линула в небо хвальба творцеві! Поети оспівували велич кохання, художники натхненно писали пейзажі й натюрморти, архітектори, беручи за основу те, що бачили в природі, творили небачені раніше споруди, композитори, наслухавшись мови птахів і тих звуків, що дарував їм світ, укладали предивні симфонії. Здавалось цій ідилії не буде кінця, але... Горда людина вирішила що мусить явити своє бачення світу... Те, що було найприємніше, що могло піднести до небес, людьми якраз і не сприймалось...

Відкрилося справжнє поле попису для мого супротивника! Ой вже й навтішався, спостерігаючи, як художники і скульптори викривляють вишукані форми, поєднують непоєднувані кольори, творять противні природі гами. А какофонія звуків, від яких в’янули квіти, й ламались подекуди структури ДНК... Світ втрачав божественну гармонію – те, над чим я так довго, й невтомно трудився...

- Чому ж не повернув усе навспак?

- Як міг піти супроти себе самого? Сам поділився часткою свого божества - дав людям вільну волю: «Усе вам можна!»

- Шкодуєте, Ел?

- Сподіявся, що дочитають до кінця – «Та не все вам корисно...» Не вірив, що людина чинитиме собі на згубу... Оголосивши людей рівними собі, я й поводитись став з ними як з рівнею. Більше того, дослухався до їхніх зауваг. Тут, мушу визнати, купився на лестощі  богословів та теологів, які розводились про мою досконалість, пояснювали ту чи іншу подію в ракурсі, з якого б сам ніколи не глянув. Мої вчинки, навіть несподівані, після аналізу вчених богословів ставали мені самому зрозумілими і... виправданими. Я повірив навіть у те, що таке розуміння дароване їм таки мною... Що вони знають мене краще, аніж я сам. Богослови затягли мене в дивовижний світ філософських роздумів, й я разом з ними почав сушити собі мізки, й чим далі я поринав у створені ними нетрі, тим незбагненішим сам собі здавався.

- Але навіщо здався вам цей самоаналіз? Адже ви – Бог! – щиро дивувався.

- У цьому вся суть... До моїх обов’язків належало карати й милувати народ, вчинки якого мені перестали подобатись... Та ці нескінчені молебні хоч кого виведуть з себе! До того ж, заразився я їхніми філософськими термінами: толеранція, лібералізм... Сподобались мені дуже, то ж і став чинити в їхньому дусі.

- Перестали бути богом?!.. – вперше зірвавшись на крик почув свій голос. Ел криво посміхнувся.

- Дуже вже вони прагнули посісти моє місце. Тут вже я, не втримався,  розсміявся. Ел, напевне вперше глянув на мене здивовано, поспішив пояснити.

- Декларувати бажання – одне, взяти на себе всю повноту відповідальності - зовсім інше. Бути богом насправді ніхто не хоче.

- Не хоче? 

- Думаю, й не хотів ніколи.

- Але ж коли людина заперечує існування бога, то усвідомлює, що треба брати відповідальність на себе...

- Як  би ж то! Для цього існує інший виверт – колективна відповідальність.

- Коли всі прагнуть відповідати? Я знову розсміявся.

- Всі означає лиш одне – НІХТО!

- Але ж це суперечить логіці – науці, якою люди найбільше гордяться...

- Вивих - найбільше захоплення людства. Вивих в усьому – малярстві, скульптурі, музиці, архітектурі, мові, науці – нема царини людського життя, яку б не діткнув ВИВИХ!

- Гм... – Ел вперше замислився.

- Хіба не час усе повернути в стару колію? – запитую в надії.

- Бог не може ламати раз даного слова. Тоді б світ втратив свій фундамент.

- Саме така уява про тебе й банує -  Ел, дуже «делікатна, й ненав’язлива особа...» Сидить собі на небесах, й гадки не має втручатися в наші, земні справи.

- Чуму ж, син мій виразно сказав – завіса упала! Можете  самі звертатись до Бога.

- Ніхто не поспішає, як сам бачиш. Не прагнуть люди ближчих взаємин, їм цілком достатньо прийти до твого храму пару разів в році, аби заспокоїти своє сумління, і дозволити йому спокійно дрімати далі. Люди не полюбляють коли чогось забагато - тебе вони теж готові приймати невеликими порціями...

- Але ж є у мене справжні поклонники... – заперечив Ел.

- Фанатики! – стрілив в свою чергу я.

- Ти так вважаєш?

- Не я - суспільство вважає їх сектантами й виродками!

- Запитав, як вважаєш ти сам...

- Я вважаю, що це узалежнення. Люди узалежнюються від тебе, як від алкоголю, наркотиків, солодощів, чи статевих утіх.

- Віра у бога збочення?.. – трощився Ел.

- Хто б говорив про збочення? - тут уже я не стримався, - хіба ота вільна воля, необмежена свобода – найбільший дар божий, про який так широко розводишся, не лицемірна? Твій хвалений «наріжний камінь» насправді – піщаник.

- ???

- Нема чого робити такі воці!  Хіба ні? Даєш волю і тут же: «Віддайте мені її назад! Добровільно! Бо... не зумієте розпорядитись нею! Коли знаєш, що не зуміємо, навіщо даєш? Аби тут же забрати, та іще виставити себе благодійником! Жоден земний батько не вчинив би так зі своєю дитиною!

- Але ж я хотів як краще.

- А мені здається, вчасно схаменувся. «Коли хочете бути божими, маєте добровільно визнати себе рабами»... Вишукане лицемірство, нічого не скажеш!

- Справді хотів, аби був це добровільний вибір – лише для тих, хай небагатьох, які оберуть для себе таку планиду.

- Н е  б а г а т ь о х? Навіщо ж множення храмів, проповідь в усіх засобах масової інформації, коли для небагатьох?

- Але ж храми, медіа – не моє все це, людське...

- Навіщо ж допускаєш?  

- «Не пущать»! – діло жандармське, не боже!

- Заплутав мене отим своїм – боже – не боже...

- Може й в храми свої  ніколи не заглядаєш?

- Що мав би там робити?

- Як це що? Адже там вдень і вночі тобі «осанну», славу Богові несуть!

- Богові? Ти придивись... Мене усунули геть з усіх царин людського життя,  залишивши місце весільного генерала. Скільки святих люд собі придумав – на кожну щонайменшу потребу... В усіх ситуаціях людина лиш собі зберігає вірність, свої інтереси пильнує. До мене волає лиш потрапивши в глухий кут. Коли ж витягаю її з безвиході, переконує що це вона сама, власними силами видряпалась! Людина найневдячніша зі створених мною істот...

- Коли все це так добре бачиш, чому не покладеш тому край? – не стримався я.

- Я вірю...

- Віриш? Ти усе ще продовжуєш вірити?

- Так...

- Усе навспак! – ніхто не вірить у бога, зате бог вірить в людину! Вибач, але це – парадокс!

- Ти хотів сказати ідіотизм... Годі, не переч. Ти забув, що я читаю в думках... Хтось мусив мені це сказати... Дякую синку!

- Вартувало запросити тебе сюди, аби після усіх тих кадил, хвалебних гімнів і псалмів почути слово правди. Саме п о ч у т и, бо знав це завжди. Та що вже поробиш? Не лише мене – усіх богів губило марнославство, - вимовив скрушно.

- Завше дивувало мене, як терпиш ці занудні служби й неустанний хор хвалінь. Чому це бога мають хвалити лише за виконання ним своїх, божих, обов’язків? З таким же успіхом можна співати осанну бджолі, за те що збирає нектар, чи яблуні за те, що родить плоди...

- Мислив, вчинити вдячність природною рисою людини. «За все дякуйте!» Тут найбільше фіаско. Це противне духу людини!  

 Пригадую, в своїй повісті «Два дерева Едемського саду» анатомію гріха ти почав «розкручувати» саме з Едему, сподобалась думка -  Єва згрішила не тоді, коли погодилась з’їсти заборонений плід, а саме тоді, коли кинулась виглядати змія, на якого й звалила усю вину спокуси. Мислиш, лицемірство – учинок гірший, за гріх?

– Наслідки гріха, завжди страшніші за сам гріх. Тоді, в райському саду, ти вперше обмежив людську свободу мовивши «не вільно»! Але ж твоїм даром - Свободою, людина дорожить понад все - в деяких країнах утікачу за втечу з в’язниці навіть не продовжують терміну ув’язнення. Охоронці, звісно, можуть його вбити, коли помітять, але за саму спробу кари не буде... бажання свободи – неосудне!

- Думаєш, саме через ту заборону людина не може полюбити мене усім серцем?

- Краще поділюсь, чому я не любив свого батька. Він слив справедливим чоловіком. Не бажав коритись його волі, і раз, лише один раз покарав він мене, жорстоко, безжалісно. Впокорився, і став «послушною дитиною», та почуття ворожості до батька не звітріло ніколи...

- Думаєш, причина в карі? Але ж вся подальша історія повинна б переконати людство, що ця заборона людям на добро.

- Свободу не можна ототожнити з добром. У свободи своя, самобутня природа. Свобода це свобода... а не добро. Бодай маленьке її обмеження сприйме в штики. «Вчини так, аби мені ніхто на заваді не став, ніхто і ніщо!» - саме так тлумачу  Ісусове: «І не введи нас у спокусу, але визволи від лукавого».

- Гординя в тобі промовляє. Нічим не обмежений, а значить, усевладний... Хочеш змінити собі на користь навіть слова Бога свого...

- Інакше заява, що хочеш, аби людина була рівною Богу, саме лиш лицемірство. Обмежена свобода – уже не свобода!

- Божі постанови вічні і незмінні, як їх творець!

 - «Не заважай!» важливіша за  «Не убий!». Останню легко обійти. Он росіяни в Грузію чи Афган не вбивати прийшли, а з «миротворчою місією» - завадити вбивству...

- І як далеко мали б сягнути межі такої заповіді?

- Заповідь не може бути обмеженою. Інакше знову й знову повторюється гріхопадіння  – людина азартно починає за власними розумінням чинити поділ між добром і злом! Захищати те, що вона вважає добром, і азартно заважати тому, що в її розумінні зло. В результаті кожен насильник вважає, що своїм насильством він захищає добро...

Відчув, що йти мені стає щораз важче, тільки зараз помітив, що далі прямуємо водою, от тільки мені вона сягнула стегон. Соломія і Ел далі прямували мов по суходолу – не здіймаючи навіть близок. Можливо, таким чином  Ел дає зрозуміти, що аудієнція закінчена? Коли іще матиму шанс сказати усе Самому?! Мене прорвало.

- Ти реальний, чи ілюзорний, Боже? – вигукую не тямлячи себе з відчаю.

***

- Ну, слава Богу, прийшов до тями! Це не голос Ела – стріляє в свідомості! Розплющую очі. Так і є Кривдик! Стурбовані обличчя друзів.

- Це була твоя остання мандрівочка, Оресте! Більше ніколи не візьму тебе з собою! До тями не візьму – чого старий бовдуре тебе вдруге за добу понесло в той бісів водопад? Та ще й дитину за собою потягнув. Звернув погляд вліво – Соломія обкутана спальниками сьорбала гарячий чай.