Дзеркало богів

Вранішня зірка не зійшла, і кволий місяць ледь-ледь висвітлював з темряви обриси піраміди – чималого пагорба з терасами. Нагорі, там, де храм, палав вогонь. На нього, здерши голови, дивилися три юнаки, які стояли перед широкими сходами.

Нечутно підійшов старий зі смолоскипом.

- Ви готові?

- Так.

- Пішли.

Йти крутими сходами було нелегко, та юнаки ледь-ледь встигали за старим жерцем. Нарешті захекані хлопці дістались верхівки – площі на височині, яка могла вмістити всю їхню жрецьку школу. Храм був поряд. Палав невгасимий вогонь на даху та виривав з мороку ряди колон, що вишикувались, як вояки перед початком бою. Вони справді мали подобу вояків, проте якихось нетутешніх – у високих шоломах, з дивною зброєю у правиці.

Хлопці застигли на порозі. Ще не пізно. Можливо, ну його, оте посвячення... Хай вчитель та ще декілька жерців вважатимемо їх боягузами! А інші... Ніхто – навіть батьки і друзі не здогадуються, що цієї ночі вони тут.

- Обрані, чи ви готові? – запитав старий.

„Так. Вони – Обрані!”

- Так!

*     *     *

Колись, як кажуть, вже дуже давно, їхнє місто відвідали боги. Один з них навіть залишився, став могутнім владарем і навчив людей багато чому. Іншим богам це не сподобалося. І була страшна битва – змагання богів. Трощилися скелі, й натвердіший камінь ставав плавким, неначе віск. Потім боги покинули землю, та залишили магічну річ – Дзеркало, яке здатне творити дива.

Ця коштовність здавна зберігалась у храмі, під наглядом жерців, які знали його таємницю. Сьогодні про диво дізнається ще трійко Обраних – майбутніх Хранителів Дару богів.

Учні, переборюючи острах, прямували за жерцем лісом колон, який у темряві здавався нескінченним. За головною залою ховалася інша, маленька кімната, а у ній...

Смолоскип старого давно згас, проте юнаки бачили стіни, олтар і магічне дзеркало на ньому. Воно було великим – майже в людський зріст. Блискуча обсидіанова поверхня немов вбирала в себе світло й морок. Здавалося – там, з того боку, є Дещо.

Жрець не марнував часу на зайві церемонії.

- Готові? – ще раз спитав він.

Учні відповіли схвально.

- Зійде Вранішня Зірка – і розпочнемо. Пам’ятайте – щоб не відбулося з вами ТАМ, вам слід повернутись до заходу сонця.

Зачекали ще мить.

- Час настав, – нарешті, промовив старий.

- Підійди! Торкнись дзеркала! – наказав він Першому Учню.

Той несміливо підійшов, торкнувся гладкої поверхні... і щез.

- Дзеркало згодилося взяти його. Підійди, Другий Учень...

*     *     *

Перший Учень опинився на березі великої водойми дивовижного синьо-зеленого кольору. Небо було криваво-червоним, неначе при заході сонця, проте самого сонця він не бачив. Місяця або зірок – також. Того ж зловісного кольору був і пісок, скоріше, порох, який вкривав землю. Десь вдалині сіріли гори, а ближче, за смужкою пляжу, здіймались невисокі рудуваті пагорби.

Хлопець, переборюючи острах й сум, неспішно пішов берегом. Довго нічого не відбувалося, краєвид теж залишався незмінним. Та ось у воді щось плеснуло. Раз, другий. Він вдивився. Довгий риб’ячий хвіст, а потім... людська голова!

Істота то підстрибувала, то пірнала в воду, пропонуючи для огляду на мить то людську, то тваринну частину. Потім підпливла ближче, помахала майже людською (за винятком перетинок) рукою, немов запрошуючи: „Друже! Йди до мене!” Хлопець застиг. Одуріло дивився на неї.

Потвора наближалася. Вже можна розрізнити круглі очі та луску, яка вкриває тіло... Надійшло відчуття небезпеки. Тікати!

Отямився вже біля пагорбів. Сповільнив крок. Ніхто не переслідував його, проте – слід бути обережнішим.

Уважно роздивився на всі боки, обстежив пісок на наявність слідів. Наче порожньо. Пішов далі.

Наступна потвора з’явилась зненацька – вигулькнула з-за пагорба. Тікати запізно, та й ... не хотілося. Істота не здавалася загрозливою. Навпаки – якоюсь недоладною й беззахисною. Вуха неприродного розміру вкривали тіло, неначе накидка. Рук і тулуба видно не було, проте нога вражала. Довга – у два людських зросту  - вона підносила тіло створіння угору й незграбно несла піщаною пустелею. Великі очі дивилися вниз з сумом и і острахом.

Істота наблизилась до нього, привітно помахала вухами – і сунула далі. Юнак сприйняв жест створіння за запрошення – попрямував слідом. За мить відстав, бо кумедна тварина пересувалася напрочуд швидко, та незвичний слід – одна суцільна лінія – слугував йому дороговказом.

Лежбище дивних істот з усіх боків захищали пагорби. Потрапити туди можна було тільки через вузенькі проходи. Там розмістилося десять створінь – більших і менших, два чи три – зовсім малі. Деякі стояли, роззираючись довкола, інші відпочивали.  Це видовище викликало і подив, і сміх. Велика нога підіймалася вгору, немов парасолька, а вуха ковдрою вкривали усе тіло.

Хлопець стояв біля проходу, бо не вирішив, підійти познайомитись ближче чи ні. Це його і врятувало.

Над верхівкою пагорба з’явилася велика куля, з іншого боку – ще одна. Попервах здалося – вони висять просто у повітрі, та за мить він побачив жердину, на котрій трималась потвора. Вухані-вартові зойкнули з відчаю. Все було зрозуміло без перекладу: „Нас щойно викрили! Тікаймо!”

Повторення заклику він не чекав.

Він встиг вирватись з пастки, відбігти убік, поки ще одне чудовисько, крокуючи на трьох велетенських ногах, не перекрило вихід. Вуханям так не пощастило. Коли перший вислизнув із сховку, з середини кулі щось спалахнуло. Промінь яскравого світла вирвався назовні і розрізав бідолаху, мов ножем.

Далі він вже не дивився. Біг по коліно в піску – не знати куди і не тямлячи скільки. Віднайшов себе знову на березі. Сахнувся вбік: там – водний монстр.

Все щезло. Темрява. А потім – храмова кімната і магічне дзеркало.

- Ти повернувся надто швидко, - мовив старий жрець. – Злякався?

*     *     *

Другий учень також опинився на березі. Проте небо було звичним, синім, пісок – жовтим, а море – таким, яким він його уявляв, слухаючи оповіді купців з півдня. Все, як казали ті: вода до небокраю, прозоріша й синіша, ніж у озері, хвилі, що котилися на беріг й відступали. Єдине, чого не було в оповідках – дерев’яних гір, які повільно наближалися до берега. Їхні верхівки, здавалось, торкалися хмар.

„Гори” підпливли ближче. З’ясувалося – то гігантське житло на воді. Можна було побачити маленьких чоловічків у різнобарвному чудному одязі, що сновигали в усі боки і метушилися. „Хмари” виявилися чималими відрізами тканини, які припнули до високих паль.

„Будинок” проплив ще трохи й зупинився. Декілька мешканців сіло у човен. Той попрямував до берега.

Юнак вирішив сховатися серед дерев, які росли неподалік від пляжу. Хто зна, що їм тут потрібно, цим чужинцям!

Зблизька мешканці водних будинків мало скидались на звичних, нормальних людей. Їхні тіла від ніг до голови вкривав дивний одяг з цупкої тканини, пофарбований у різноманітні кольори: червоний, жовтий, фіолетовий, зелений. Деякі мали обладунки з невідомого металу. В одних вони вкривали лише груди, у інших – все тіло. На голові дехто з них мав щось схоже на округлі таці, дехто – металеві шоломи. Непокритими лишалися лише обличчя, і дивитись на них було моторошно. Шкіра – бліда, мов вапно, великі світлі очі, і волосся що спускалось з підборіддя до шиї, до грудей, в двох – навіть вкривало живіт.

...Він спостерігав за прибульцями до вечора. За першим загоном розвідників на землю зійшли майже усі мешканці будинків. Привели вони з собою і тварин – теж дивних: велетенських оленів без рогів та гігантських псів.

Повелися чужинці напрочуд буденно: почали облаштовувати табір, будувати хижі з тканини та віт, збирати хмиз, рибалити та готувати їжу. Ховатися від них ставало важче й важче, проте скоро це стало непотрібним. Люди з прилеглих селищ збіглися на беріг, щоб роздивитись прибульців. Найсміливіші згодом підійшли до них, пропонували їжу та прикраси. Чужинці реготали, пригощали своїми наїдками, міняли золоті браслети й персні на буси зі різнокольорових перл. Поговорити з ними не вдавалося – мова водних людей була незрозумілою.

Він теж відвідав їхній табір, роздивився як слід і „оленів”, і одяг, і помешкання чужинців. І їх зброю. Вона здавалася не дуже грізною: маленькі луки, якісь палиці, металеві мечі, гострі, та, на його розсуд, надто тонкі. Морські люди були налаштовані мирно і не поспішали скористатися навіть тією нестрашною зброєю. Небезпеки він не відчував, проте й цікавість швидко вщухла. Люди, трохи незвичні на вигляд, займаються своїми справами – і все. Ніяких інших див, здається, не очікується – отже, час збиратися додому. Сутеніє.

„Ви повинні повернутися до заходу”, - згадав юнак. Повернутись... Куди? Як?

Пішов берегом, уважно роздивляючись довкілля у надії знайти невідому підказку. От, здається, те місце, куди він потрапив спочатку. А якщо...

Сонце опускалося у море. Час спливав. Раптом... Чому темно? Невже – ніч?! Ні! Знайома кімната зі дзеркалом.

- Ти повернувся вчасно, - мовив старий жрець.

*     *     *

Третій Учень опинився біля річки, та дістатися її не було змоги. Від берега відділяла довга і широка сіра смуга, якою шаленою швидкістю мчали істоти, схожі на риб з ногами гусені. „Риби” були різнокольоровими й досить великими – хлопець з подивом побачив в їхніх „черевах” людей. Перелякався, відступив у протилежний бік – до пагорбів, вкритих деревами. У підніжжі крізь траву блищали тонкі довгі смуги. Став навколішки, щоб роздивитися – і почув гуркіт.

З лісу на нього сунула... змія. Гігантська червона потвора більш ніж з людину заввишки. Зловісно мерехтіли велетенські круглі очі.

Він не пам’ятав, як дерся крутим схилом, обдираючи руки гіллям. Нарешті, вчепився у стовбур і наважився глянути вниз.

Змія проповзла ще трохи й зупинилася. У череві відкрився якійсь отвір, і звідти посипались... люди. Більшість спустилася до підземелля. Двійко – здається, хлопець й дівчина – попрямували Дорогою з Блискучих Смуг. Інша пара полізла на пагорб напівзруйнованими сходами.

- Мабуть, це – світ богів, - подумав жрецький учень. – А всі ті „риби” та „змії” – чудовиська, яких їм вдалося приборкати.

...Він йшов і йшов уздовж дороги з „рибами”. Стежка з Блискучих Смуг, що попервах йшла поряд, вже давно звернула вбік. Бувало, час від часу нею проповзали „змії”, проте людей (богів?) з себе не випускали. Натомість, він побачив інших „змій”, коротших, які бігли разом з „рибами” і теж везли людей. Цих потвор він навіть не злякався.

Коли він остаточно вирішив – у цьому химерному світі нема нічого особливо небезпечного, то побачив таке, що волосся стало сторч.

Частину пагорба відгородили парканом. За ним гордовито стояла найбільша й найдовша потвора з усіх бачених – однонога, з довжелезною рукою, у якій тримала каменюку завбільшки з будинок. Тулуб у монстра був порівняно малим.

Чудовисько не здавалось агресивним. Він підійшов поближче, потім знайшов дірку у паркані, зазирнув... І тут...

„Груди” потвори розіп’ялися. Висунулася голова людини – замала, як порівняти з розмірами монстра. Голова щось загрозливо кричала. Він не розумів, не чув – закам’янів. Потім схаменувся і побіг. Якомога далі.

Більше пригод не було. Через деякий час подорож здавалася нудною та одноманітною. Майже нічого не мінялось навкруги, хіба що краєвид став більш пласким. Він вирішив пройти ще трохи й повертатися.

Дорога скінчилась раптово. Видовище, яке відкрилося очам, затьмарило усе – навіть потвору з людською головою у грудній клітині.

Велика площа була вщент забита „рибами” і „зміями”, з яких виходили людиноподібні істоти. Приборкувачі монстрів з великими пакунками прямували до великої будівлі. Деякі з подивом дивилися на нього. Він не переймався.

Велетенського птаха у небі він бачив давно. Час від часу позирав на нього, не вважаючи чимось занадто особливим. Проте – чи це йому лише здавалося? – птах ставав дедалі більшим й більшим.

Від гуркоту заклало вуха. На землю впала тінь. Він, переборюючи острах, глянув вгору.

Він вважав, що на сьогодні всі пригоди вже скінчилися? Цей світ приготував йому Найбільше Диво. Найбільше у прямому сенсі слова.

Крила гігантського птаха, здавалось, закривали усе небо. Він відчув себе мурахою, яку той за мить проковтне або розчавить. Проте потвора – він це досить швидко зрозумів – не хотіла сісти на людей. Для неї з іншого боку будівлі приготували великий відкритий майданчик. Цікавість перемогла страх – побіг туди.

На саме літовище потрапити не зміг, проте побачив достатньо. Як сідав на землю велетенський птах. Як з нього виходили люди. Як пересаджалися до короткої „змії”, яка вже чекала на них. Як блимали жовтим її очі, запрошуючи до нової подорожі.

Це мерехтіння нагадало – день закінчується. Час потурбуватись про повернення.

З жахом усвідомив – жрець не підказав, ЯК саме дістатися домівки. Напевно, це – теж частина випробування.

„ПОВЕРНУТИСЯ до заходу... А що як розпочати шлях додому з місця, де почалася мандрівка? Можливо, там він знайде якусь підказку?”

Вирішити – легко. Та здійснити... Чи вийде? Пройшов забагато. А сонце зовсім низько – от-от сяде.

Сяйнула думка про швидких потвор. От би приборкати котрусь!

До натовпу на краю площі неспішно підпливла змія. У череві відкрився отвір. Люди, штовхаючись, полізли всередину. Відважився та приєднався до них.

Всередині „змії” була тіснява, та, якщо стати навшпиньки, крізь прозорий камінь можна було бачити шматочок краєвиду. Здається, вони рухались туди, куди потрібно. Ось вже і знайомі пагорби з’явилися...

Деякі з боголюдей, які сиділи і стояли в нутрощах „змії”, з подивом позирали на нього. Іншим було байдуже. Хто спав, хто пильнував пакунки, хто намагався встояти й не впасти на сусіда. Його також не вельми цікавили їхні дивні шати та бліді обличчя – зосереджено дивився крізь кришталь, щоб не пропустити, де виходити. Він швидко зрозумів – про це слід потурбуватися завчасно.

„Змія” час від часу зупинялася. Частина натовпу вивалювалася зовні, інша завзято штурмувала отвір. Часом ставалися непорозуміння: одних виштовхували надто рано, інші не встигали вискочити вчасно. Здіймався галас, „змія”, як не відповзла надто далеко, знову зупинялася і відчиняла отвір. Проте були і ті, кому не пощастило – вони потрапляли не туди. Подібну неуважність він собі дозволити не міг.

Звідки вона взялась, ота огрядна тітка? Чому причепилася до нього? Що від нього хоче? Він не розумів жодного слова.

Татка розчервонілася, мов стиглий помідор. Здавалось – от-от лусне. Промова ставала дедалі виразнішою. Дехто з зацікавленням дивився в їхній бік.

На поміч до галасливої тітки протискався молодик з суворим виразом обличчя. Юнак зметикував – треба тікати. На його щастя, „змія” вчасно зупинилася.

Він проштовхував шлях до рятівного отвору, звивався вужем. Молодик сунув слідом. Інший – мабуть, його помічник – намагався заступити вихід, проте марно. Натовп виніс за собою  „охоронця”, а за ним – й учня жерця.

Молодик дременув було за хлопцем, та той швидко сховався у заростях. „Наглядач за порядком у нетрях змії” роззирнувся, мовив щось – та й повернувся у нутрощі монстра.

Він наважився вийти зі сховку, коли „змія” вже відповзла далеко. Уважно роздивився навкруги. Здається, дуже схоже на те місце, звідки він почав мандрівку, та хто знає... Біля дороги все таке одноманітне...

- Сходи! – раптом пригадав юнак. – Напівзруйновані сходи!

Сходи знайшлися, хоч і не одразу – виявилося, він вискочив зі „змії” трохи завчасно. Тепер треба пригадати, ДЕ САМЕ він стояв в ту мить, коли... Думки не йдуть, а сонце вже сідає. Мить – і він стане полоненим цього світу.

Треба пригадати. Сходи... Змія... Пагорб... Можливо, особливий кущ чи гілка незвичної форми... Ось тут!

- Ти повернувся у останню мить, - промовив старий жрець.

*     *     *

- Що мало б статися якби... у разі ми не встигли? – запитав Третій Учень. – Лишилися б ТАМ?

- Так. Дзеркало діє у зворотній бік не більш ніж день і лише з того місця, звідки почалась мандрівка. Як ти здогадався, як вибратись?

- У твоїх словах була підказка, Вчителю.

- Ти молодець – найсміливіший й найдогадливіший. Другий теж впорався. Перший... Проте, умову він виконав, отже, відкрити таємницю йому можна.

Той, хто знає, як працює Дзеркало, зможе врятувати наш народ – привести в інші світи в час небезпеки. Треба лише вивести людей подалі й залишити на ніч. Дуже просто. Боги потурбувалися про нас.

Але є дещо, що збиває з пантелику. Один з отих світів – наше майбутнє, до того ж, украй небезпечне, куди потрапляти не слід. Та нам ніхто не розповів – який.

*     *     *

У тронній залі було темно і порожньо. Щезли звичні юрби слуг та радників. Навіть вартові – і ті пішли. Три дідугани залишились сам-на-сам з правителем.

Старі жерці вклонились, опустили очі.

- Облиште! – мовив цар. – Ніяких церемоній – часу обмаль. Ви знаєте, чому я викликав вас.

- Так. Варварська навала, - відповів найстарший.

- І Дзеркало, про яке ходять чутки, нібито воно – наш порятунок. Ви і справді можете?

- Так. Але – чи варто?

- Поясніть!

- Всі ці світи – нелюдські. Усі три. До того ж, один – наше небажане майбутнє. А варвари – хай варвари, та люди. Їх можна подолати. Якщо ні – змінити поступово, дечому навчити, з часом перетворити ЇХ  на НАС. Це була б перемога, хоч і крізь віки. А втеча – завжди втеча.

- А Дзеркало?

- Ми його збережемо. Розповідь про мандри іншими світами – теж.

*     *     *

Ватажок варварів стрибав від захвату. У нього – найкращий трофей! Велика брила коштовного каміння. Якщо розламати на частини...

- Не роби цього, владарю, - мовив полонений жрець, ледь розтуливши скривавлені губи. – Якщо ти збережеш Дзеркало цілим, усі тобі заздритимуть. Ніхто...

Жрець закашлявся. Змовк.

- Що – ніхто?

Полонений був мертвий.

- А й справді – непогана думка, - вирішив дикун. – Якщо цей камінь – Дзеркало, я зроблю його Дзеркалом Бога. Свого бога. І нехай йому вклоняться всі народи!

Дикуни залишали розорене місто. Попереду крокував ватажок у барвистій пір’яній накидці, здертої з загиблого царя. За ним четверо носіїв тягли ноші, на яких спочивало Дзеркало Богів. Вояки гнали юрбу полонених. Всіх їх, звісно, принесуть у жертву, та спочатку дехто попрацює для їх бога. Казали, в цьому місті вправні різьб’ярі...

За спинами у дикунів – руїни. Розтрощений царський палац, повалені колони храму. І – потаємна кімната, повна трупів: нападників і захисників. Біля олтаря – той, кого звали Першим Учнем. Другий помер у полоні. А Третій...

Пустелею йшла купка вигнанців. Переважно – жінки, малі діти. Попереду – старий в жрецькому одязі.

- Ми збудуємо місто, - думав він, - хай навіть і в інших краях. Відродимо все, що можливо. Шкода, що Дзеркало лишилось в дикунів. Проте – лишилось цілим, ось що добре. До того ж – у мене Літопис...

*     *     *

Відвідувач, як вимагав ритуал, прикрив одяг бідною накидкою. Проте це, мабуть, було зайвим – надто пошарпаний вигляд він мав.

- Володарю, - промовив він, - я прибув з узбережжя. Одного дня я прогулювався там й побачив дещо, схоже чи на гору, чи на великий пагорб. Це диво спочатку пливло по воді, а потім підійшло до берега, і звідти на нашу землю вийшли дивні люди. У них біле обличчя, білі руки, густе волосся, що росте на підборідді, одяг різних відтінків й кольорів: білий, жовтий, червоний, зелений, синій, фіолетовий – всілякий. На головах у них – округлі таці. А намалював декількох. Ось.

Цар вивчав малюнок довго і ретельно.

- А що то за схожі на безрогих оленів тварини?

- Чужинці на них їздять.

- А оце?

- Важко сказати. Певно, якась зброя.

- Я залишу малюнки у себе. Йди, відпочивай. Я розпоряджуся про твою винагороду.

*     *     *

Цар нервово курив в тронній залі. Минуло двадцять діб, як копії зображень істот з узбережжя було направлено до храмів усіх міст, а результату нема. Ніхто з жерців не впізнавав малюнків, ніхто з наймудріших не знав жодної легенди при прибульців, ніхто не міг сказати, хто вони – смертні, земні люди чи боги.

- Володарю, на вас чекає... – доповів слуга.

- Ще один? Запрошуй. Хай заходить.

Увійшов старий, сивий чаклун.

- Я походжу з давнього роду. Мої предки були жерцями у Старій Столиці. Після її зруйнування саме нам довірили на зберігання це.

Старий вийняв з-під одягу згорток, передав царю. Той глянув.

Малюнки на дуже старому папері. На першім – майже те, про що казав посланець з узбережжя: білі люди з волоссям на обличчі, що опускалось мало не до поясу, одягнені у дивні різнобарвні шати, деякі – верхи на „оленях”. Позаду, на умовних „хвилях” – великий дерев’яний дім, верхівка вкрита чимось схожим на хмарини.

На інших двох – ще більш химерний світ.

Біля смуги води – декілька створінь, схожих на риб з ногами гусені; кілька людських істот визирають зі тіла змії; гігантський орел, на спині в якого – цілий натовп: люди сплять, їдять та розмовляють. І, нарешті, найстрашніший монстр – людина з головою у грудній клітині.

На останньому аркуші – кумедні вухані з однією довгою ногою. Один з них відпочиває, піднявши її парасолькою, інші стоять навкруги. У морі плавають півлюди-напівриби. Був там і ще один монстр, проте його зображення вкривала пляма.

Під малюнками – рядки із дивних знаків.

- Що це усе означає? – спитав цар.

- Це давній манускрипт, в якому йдеться, що колись зі Східного моря до нас являться люди з риб’ячими хвостами, люди з однією ногою, та такою довгою, що коли вони вкладаються відпочивати, ота нога слугує парасолькою, а великі вуха – ковдрами, потім – люди з головою у грудній клітині. Також прийдуть істоти, які їздять на величезних зміях, гігантських орлах. Та найпершими прибудуть білі люди, одягнені у різнобарвний одяг, верхи на „оленях”, у великих, схожих на пагорби, водних будинках. Вони вже прибули, я знаю, володарю – вони тут. Вони прийшли заволодіти нашою землею.

- І нічого не можна вдіяти?

Старий замовк. Щось там було, у легендах їхньої родини – щось про Дзеркало. ВОНО має врятувати. Але як? Секрет дії вже давно забутий, як і інше – таємниця давньої писемності. Він не читав – лише тлумачив малюнки. Та й вони – невідомо, чи вірно відтворені. Адже реліквія несправжня – лише копія. Безцінний манускрипт згорів під час чергової війни, коли їм знову довелось тікати. Відтворювали за переказами тих, хто встиг Побачити.

А може, й Дзеркало, що стоїть у головному храмі – вже не те? Тоді – навіщо марно тішити надією?

- Я знаю лише те, що розповів. Рішення – за вами, володарю.

*     *     *

Ватажок білих прибульців сидів у розкішних покоях палацу, який донедавна належав царю дикунів. Сам цар знаходився поряд, у сусідній кімнаті – в кайданах. Загарбник виводив на аркуші паперу:

„Головних ідолів, кому ці дикуни найбільш вклоняються, я повалив та наказав розбити”.

Посміхнувся. Приємно пригадати, як ті поганські жерці падали на коліна й белькотіли нісенітницю. Про те, що, як здійсниться святотацтво, боги позбавлять їх всього: врожаю, води, навіть життя. Найбільший галас здійнявся навколо потвори, яка тримала у руці, мов щит, чималу брилу темного каміння. Жерці казали – то магічне дзеркало, крізь яке бог може бачити майбутнє. Як на нього, цей дикунський витвір був схожий на дзеркало так саме, як і він – на їхнього дурного ватажка, який без бою впустив їх до міста. Проте... Щось-таки було в цій сатанинській брилі.

Він замислився. Чи доповідати королю про той прикрий випадок? Мабуть, ні. По-перше, навряд чи повірить. По-друге – небезпечно. А той хлопець... Він загинув як герой – в боротьбі із поганськими чарами.

*     *     *

На трамвайних рейках біля автостради стояв юнак в дивному одязі та старовинних обладунках. Повз нього проносилися машини. Він споглядав їх з сумішшю огиди й жаху і пригадував....

Той диявольський храм. Стіни вкриті сатанинськими малюнками і кров’ю. Перед олтарем – чималий істукан: людиноподібне чудовисько. У правиці потвора тримає щита. Чорну брилу каміння.

Він чекає на наказ від командира. Ледве втримується. Нарешті – ледь помітний помах. Можна!

Він кинувся на „диявола” з мечем. Гадав – той дерев’яний. Криця відскочила від твердої фігури, ковзнула по каменю-„дзеркалу”. Щось спалахнуло, і він опинився у цьому пекельному місці.

Диявол хоче залякати його, та він знає: все це – мара. Їх не існує, цих чудовиськ з палаючими круглими очима. І тебе теж нема, червоний монстр, що виповз  із-за рогу. Ось! Тримай!

Він зробив хресне знамення. Видиво не щезло. Велетенська червона змія насувалася.

- Згинь, примара! – загорлав юнак і кинувся з мечем на диявольське створіння. Почувся скрегіт гальм, відбірний мат...