Дудар, нишпорка та зореліт

Тихо тремтіла м’яка підлога – то працювали у половину своєї потужності іонні двигуни. Ледь чутно цвіркотала гравітаційна установка. Я сидів у капітанському кріслі, розглядав стару мапу та зрідка кидав погляди на Олесю – дівчина виглядала чарівною, як завжди.

А от мапа була якась трохи дивна. Жоден сектор на ній не співпадав з сучасним голографічним зображенням зоряного простору. Щось воно не те… Але що?

– Дарене, – підійшла до мене Олеся, – а коли мапу перевернути ось так? Дивись, тоді дійсно щось схоже на реальні сузір’я виходить.

Дівчина стиха пирснула.

– І перестань прикушувати губу, немов маленький хлопчисько. Переекзаменовщик! – сказала вона.

Подумаєш! Ну, тримав я мапу догори дригом, то й що з того? Зате вона – ось, ось! – на шкірі шаблезубого хвістостриба намальована. Раритет. Це мій дід накреслив! А дід у мене – ого-го! Справжній герой.

– Не задирай носа! – сказав я. – Вступила вона на навігатора вчитись. Теж мені – великий навігатор у Резервації. Далі кордону все одно не злітаєш. (На обличчя Олесі насунула хмаринка печалю). А я теж вступлю… У наступному році. На програміста! Вивчусь і зроблю штучний інтелект на злість Господарям. Скажи, Троглодите?

І Троглодит, що сидів на столі, погодився своїм захриплим голосом з динаміка:

– Звісно, хазяїне! Цього разу тобі просто часу підготуватись не вистачило. Ти ж мене створював.

– От! – тицьнув я у напрямок Троглодита, що миготів світлодіодами. – От він мені друг! А ти мене кривдиш!

– Я?!

– Ти!

– Я ображаю?

– Так!

– Усе, я обурена. Надовго! А ти – справжній дикун. Пірат! Спадковий!

Зараз образився вже я.

– Скільки можна казати, що мій дід був не піратом, а козаком! І не простим козаком, а козаком-характерником. А характерники – це були такі люди…

– Які могли руками лазерні спалахи відбивати, та чорні діри відчували раніше від приладів! Літали – знаємо! В котрий раз розповідаєш. Казки це все! – Олеся впала у крісло навігатора і прийнялася стирати з панелі керування неіснуючий пил.

– Ні, це правда! Я і сам чорні діри відчуваю! Ну… трохи.

– Так! Відчуває! – додав свого голоса Троглодит.

– Еге ж! Коли діра тебе вже затягне! – засміялася Олеся.

– А коли нас діра затягне?! – перепитав Троглодит.

– Штучний інтелекте, мовчи! Не втручайся у людські розмови! – щоки дівчини почервоніли. І взагалі, якщо Олеся сварилася, то ставала такою гарною. Як… Як валькірія!

– Він не штучний інтелект, – сказав я.

– Я не штучний інтелект, – погодився Троглодит. – Розробка штучного інтелекту заборонена Господарями. Це – святотатство. Я – звичайна комп’ютерна програма у рухливому корпусі. Я не усвідомлюю свого існування і нічого не розумію.

– Маєш рацію, – погодилася Олеся. – Який майстер, така й програма. Без-глуз-да!

У чому різниця простої програми-імітації від штучного інтелекту? Вибір по Тюрінгу, пам’ятаєте? Зі штучним інтелектом можливо розмовляти про що завгодно, і ви не здогадаєтесь, що то не людина. З Троглодитом також можливо розмовляти. Про що завгодно. Але після розмови ви, мабуть, захотіли б викликати для свого співрозмовника швидку допомогу. Для ізоляції від суспільства.

Але сам Троглодит гадає, що він геній.

– Знову ти вголос розмірковуєш, Дарене, – похитала головою Олеся.

– Невже?

– Еге ж! Скоро разом з вами і я вголос думати почну. Вже стук у шлюзові двері верзеться.

– Який стук? Ми ж мандруємо відкритим космосом! На зорельоті-яхті! Хто ж у шлюз ззовні стукати буде? Це ж – нісенітниця!

– Нонсенс! – увернув розумне слово Троглодит.

Але тут мені також здалося, що хтось грюкає по металевій обшивці.

«Стук-стук. Стук-стук-стук!»

– Скільки до найближчої планети? – подивився я на Олесю.

– Не мели дурниць! – Олеся виглядала збентеженою. – На радарі – чисто. Ніхто до нас не наближався.

Не знав, що мою відважну навігаторшу можна налякати. Хіба що гуркотом в двері зорельота у відкритому космосі. Моя рука сама намацала щось важке.

– Ні! Тільки не аналізатор! – зойкнула Олеся. – На! Ось!

І впхнула мені до рук універсальну монтажну викрутку.

Я підійшов до шлюзу.

– Хто… – голос вийшов якимось тоненьким. Я прокашлявся. – Хто там?

У відповідь – тиша. Я перевів подих. Може, дійсно здалося? Аж раптом – «бум, бум», – забухкала у найближчий ілюмінатор коротка товста лапа з трьома скрюченими пальцями-гачками.

Олеся зойкнула. А я – ні. Чоловіки не лякаються. Хоча, насправді, я просто не встиг. Тому що після страшної лапи у ілюмінатор зазирнув усміхнений писок з вузенькими оченятами-щілинами.

– Це ж нишпорка! – вигукнув я. – Звичайна нишпорка!

І поспішив відчинити зовнішній шлюз.

«Фш-ш-ш», – поступово заповнилася повітрям шлюзова камера. Двері відчинилися, і до зорельота вбігла нишпорка. Шість її лапок радісно витанцьовували по підлозі.

– Подумаєш… Я теж так можу, – сказав Троглодит, висунув із свого корпусу десять пар маленьких ніжок і спробував злізти зі столу.

– А ну перестань! – гримнув я на нього.

– Такий швидкий перепад тиску йому… їй – нишпорці не зашкодить? – запитала Олеся. – Ніколи у житті живу нишпорку не бачила.

– Ні! Не зашкодить! Нічого її не візьме.

Нишпорка між тим гасала біля Олесі, підстрибувала та намагалася лизнути дівчину в обличчя.

– Ну, годі вже, – сміялась Олеся. – Припини! Що ж ти за створіння таке непосидюче?!

– Космічне, – сказав я. – Створіння – космічне. У процесі еволюції, або чогось ще, у нишпорок з’явився внутрішній двигун. Вони ковтають космічний пил та накопичують будь-яку енергію. А працюють, як і наші іонні двигуни – випускають заряджені частки через заднє сопло.

– І велика швидкість? – поцікавилася Олеся, стримуючи нишпорку за броньовані плечі.

– Не маленька. Зараз вже точно не пам’ятаю. Але нашу яхту, бач, догнала. Ще й на радарі вони не помітні. На початку зореплавання люди нишпорок для пошуку кротовин використовували. Це зараз ціла купа кротовин на карту Галактики нанесена, а колись… Ех, романтика, куди ти поділася?

– І… як вони  кротовини… тобто міжпросторові тунелі знаходять?

– А хто їх знає. Відчувають просто і все. Вони ж нишпорки. Точніше від твоїх сучасних приладів винюхують. Саме така була в мого діда. Під номером вісімдесят дев’ять. Їх же нумерували…

– Яким-яким?

– Вісімдесят дев’ять…

Нишпорка сіла на чотири задні лапи. І я побачив цифри у неї на грудях.

– Так! Невже?!

Я підскочив до нишпорки. Точно! Цифри співпадали! Це нишпорка мого діда.

«Ура!»

Серце радісно закалатало. Невже дід Марко, який зник майже десять років тому, живий і шле мені звістку?

– Ух ти! Вона… Вона знає прохід до діда. Вона послана саме до нас! Треба поспішати! Ти ж приведеш нас до діда, правда?

Нишпорка впала на спину, підставляючи живіт, щоб її чухали.

– Дарене, ти казав, що твій дід загинув, як і твій батько… Вибач, – стиха сказала Олеся.

– Батько загинув. А дід – ні. Він пропав вже після останньої Центавріанської битви. Але до цього дід довго самотужки збивав зорельоти Господарів. Підстерігав їх, саме військових, на своєму зорельоті «Перуні», а потім зникав. І ніхто не знав, де його база. Як я діду заздрю…

– То він, все ж таки, був корсаром.

– Ні! Я ж говорив – козаком-характерником!

– Одне іншому не заважає. То, думаєш, нишпорка приведе нас до секретної бази? А як ми цю тваринку до зорельота підключимо? Такого застарілого обладнання з нейровиводами в нас нема.

– Я можу спробувати, – сказав Троглодит та висунув зі свого корпусу два довгі контакти. – Іди до мене, космічне створіння.

Контакти доторкнулися до нишпорки і пролізли під броньовані пластини. Нишпорка не заперечувала.

– Шукай діда! Шукай. Приведи нас до нього, – сказав я.

Нишпорка немов мене зрозуміла. Вона зашкребла лапами по підлозі і закрутила товстим коротким хвостом.

– Дід! – сказала нишпорка і лизнула Троглодита.

– Є сигнал! – вигукнув Троглодит. – Вона веде нас до кротовини. Я підключаюся до системи навігації?

– Ну що, навігаторе, даєш згоду? – обернувся я до Олесі.

Очі дівчини заблищали, і вона кивнула:

– Так, капітане!

***

До цього ми вже декілька днів провели у космосі. Взяли на прокат зореліт-яхту та й полетіли на пошуки артефактів зниклої раси Передвісників. Тих, хто жили задовго до людей та Господарів. Тільки не кажіть, що це казка. «Все одно, що голку у копиці сіна шукати – раз. Простір Резервації майже весь досліджений вздовж і впоперек – це два. А три… це… Ви все одно нічого не знайдете!» Скільки  разів я вже чув щось подібне. А, може, мені все одно, куди летіти, лише б разом з Олесею? Та й я сподіваюсь на своє відчуття. Я ж спадковий характерник!

Я ж повинен артефакти заздалегідь відчувати. Як порося гриби-трюфелі під землею. Ой, щось не дуже гарне порівняння вийшло. Мабуть, я знову думаю уголос, бо Олеся засміялася, і Троглодит також захихикав. Теж мені, штучний інтелект. Друг, називається. Повернемось додому – вимкну.

***

Нишпорка вела нас майже двадцять годин.

Нарешті зореліт завмер біля входу у кротовину. Нишпорка очікувано подивилася на нас своїми вузенькими оченятами.

Кротовини видно, звичайно, не було. Вона – відчувалася. За допомогою приладів. От з цієї сторони підлетіти до кротовини – і, «гайда» сказати не встигнеш, як опинишся на її виході. Але куди вона веде?

– Я просканую, – повідомила Олеся. – …Ой, – через деякий час сказала вона. А потім ще знову додала, вже зі знаком оклику: – Ой!

– Що «ой», кажи вже.

Олеся посерйознішала.

– Ми вилетимо з кротов… Вибачте, з міжпросторового тунелю, вже за межами Резервації. Наш зореліт і так дуже близько від кордону. Що будемо робити?

Кротовини можуть з’єднувати будь-які точки нашої Галактики. Будь-які… Кажуть, що повинні існувати міжпросторові тунелі, які приведуть до іншої галактики. Теоретично. Але на практиці таких тунелів не знаходили. І це погано. Тому що людство (та й не тільки) замкнене Господарями у Резервації. Зараз ми знаходимось на самому кордоні. Але, якщо ми його перетнемо… Якщо нас упіймають… То ми матимемо доброго чосу.

Я поринув у роздуми.

– А що там, на виході, планети ніякої нема на мапі?

– Нема. Але мапа за межами Резервації зовсім не точна.

– І на дідовій мапі також пусто.

– Ти ж її знову догори дригом тримаєш.

«От, дідько!»

– Зореліт на підльоті! – раптом сказала Олеся. – Це Господарі.

Зореліт, що наближався, був великий і страшний. Немов хижий птах, він націлювався дзьобнути та проковтнути нашу маленьку яхту. По зв’язку пролунала команда прийняти перевіряючих. Ми з Олесею перезирнулися. Що робити?

Нічого!

Через декілька хвилин двері шлюзу відчинилися, і зі шлюпки до нашого зорельоту увійшли двоє – Господар, та пеніпеліканець. Огиднішого створіння ніж цей пені.. пелі… тьху! – «павук» (інакше ми їх не називаємо) складно собі було уявити. Він метушився на своїх сірих товстих лапах біля Господаря, та підлесливо зазирав тому у фотоелементи. А Господар був начищений до засліплюючого сяйва. І дуже поважний.

– Бугум-бугум, – сказав він, дивлячись кудись крізь нас.

Єдині органічні розумні, яких терпіли біля себе Господарі – це павуки.

– Великий Екс п’ятдесят другий просить доповісти, з якою метою ви підлетіли до кордону Резервації? – просичав павук.

– З метою виключно екскурсійною, – подивилася на нього Олеся. – Розумієте, ми мандруємо – туди, сюди…

– Як ти відповідаєш Господареві?! – павучі очі (усі вісім) почали наливатися кров’ю.

Але Господар не звернув уваги на відповідь Олесі. Він підняв маніпулятор і показав на Троглодита.

– Бугум! – сказав Екс п’ятдесят другий, і павук відразу перевів: – Що це, штучний інтелект?

– Ні-ні! – відповів я. – Зовсім не штучний, і зовсім не інтелект. Ой, не робіть цього, будь ласка. Не підключайтеся до нього! Хід його думок неможливо зрозуміти… І це небезпечно! Та, що ж я кажу – у програми не може бути думок! Це звичайна програма… Ой!

Господар витягнув датчик і підключився до Троглодита. Троглодит і Господар почали гудіти: «У-у-у. У-у-у». А потім з голови Господаря пішов білий димок, по кабіні потягнуло легким запахом паленого. Кінцівки Господаря підігнулися, і він гупнув на підлогу, трохи причавивши павука.

– Вбивці! – загорлав напіврозплющений пеніпеліканець. – Ви вбили Господаря!

– Я нічого не робив, – розгублено сказав Троглодит, зніяковіло підвівши зір на нас. – Тільки розповів цьому металобрухту свою теорію багатовимірності простору, яку сьогодні вигадав. Ви ж зранку не захтіли мене слухати. Розумієте, якщо поєднати вимір простору «зет» з квазі-зіркою…

– Я ж попереджав, – розгублено подивився я на павука («Ой, що буде. Прощавай, Олесю»). – Може він не зовсім помер, а так, трохи з глузду з’їхав?

– Ви за це відповісте по закону! Всі!

Павук схопив Господаря за кінцівку і потягнув у шлюз. Ворожа шлюпка стартувала.

– Нам кінець, – прошепотів я, роздивляючись гармати на зорельоті Господарів, що позначали закон сильного.

– Стрибаємо у міжпростр… у кротовину! – вигукнула Олеся.

– Так, навігаторе! – погодився я. – Летимо!

І чорнота тунелю проковтнула наш зореліт.

«Гайда-а-а-а!»

***

Ми виринули за декілька парсеків від кордону Резервації. Не дуже далеко, але це вже був чужий космос. Незвичний.

Ворожий.

Вся наша Галактика – Чумацький шлях заповнена Господарями. Вони перекрили розвиток біологічним видам (ну, крім павуків), і ми навіки зачинені у Резервації. А тих, хто Резервацію покидає… Я згадав плазмові гармати на зорельоті Господарів.

Бр-р-р-р…

– Через який час нас доженуть? – запитав я у Олесі.

– Ну, не знаю. Спочатку вони повинні знайти кротовину.

– То де ми опинилися?

Планета все ж таки існувала, хоча на мапах і була відсутня. Самотня, холодна, вона плавала космосом сама, без зоряної системи. Жодна зірка не освітлювала чорну камінну поверхню, де-не-де порослу темним космічним мохом. Та й «планета» – дуже гучно сказано. Скоріше, це був великий астероїд.

Таємничий великий астероїд.

Загадковий астероїд.

Саме такий, де повинні приховуватись артефакти Передвісників. Або секретна база мого діда Марка Люльки.

– Бачиш? – прошепотіла Олеся.

– Бачу, – з тремтінням у голосі відповів я.

На поверхні астероїду стояв старий зореліт. Коли я збільшив зображення на головному екрані, ми змогли прочитати його назву: «Перун».

«О!»

– Діду! Діду, ми прилетіли! – загукав я у систему зв’язку.

– Ке-хм-м, – загуло у динаміку. – Чую рідного онука. А ну швиденько приземлюйтесь!

Ми зустрілися з дідом на нашому зорельоті. Він увійшов – високий, могутній, у чорному скафандрі, немов сам бог наших прадавніх пращурів Перун. Це був мій рідний дід, і його довгі вуса, зовсім вже сиві, лоскотали мою щоку, коли ми обіймалися. Дід приніс з собою запах дитинства – пахощі міцного тютюну та далеких таємничих планет. І пригод. В долоні він стискав свою стареньку трохи потріскану незмінну люльку, але не запалену.

– Діду, – сказав я, – я так за вами скучив.

– Ну все, все, годі вже тобі, – дід змахнув одиноку сльозу. – Дякую, що провідав старого. Мене ж підбили у останньому бою. Без палива, з майже несправним двигуном, я дотягнув до цього астероїда. Тут і залишився. Енергії ледь вистачило, щоб підтримувати кисневу станцію та гравітаційну установку. А ти молодець! Справжнім козаком став! І наречена в тебе гарна, – дід Марко підморгнув Олесі, і та почервоніла. – А от з цією нишпоркою, котра десь загуляла цілих десять років, коли потрібно було привести допомогу…

Нишпорка вискнула й заховалася за Олесею.

– Діду, вибачте, – сказав я, – але за нами женеться військовий зореліт Господарів.

– Господарі!!! – гримнув дід. – А бодай їм вже щастя не було! Нічого, ми зараз покажемо цим іржавим залізякам! Швиденько все паливо на мій корабель! Дещо я зміг відремонтувати за цей час. Ну ж бо! Швидше! Швидше!

Невдовзі ми перенесли атомні батареї з паливом до «Перуна», не зважаючи на те, що Троглодит метушився під ногами і всім заважав. «Перун» був старим, залатаним військовим зорельотом, який побував у багатьох халепах. Колись його плазмові гармати наводили жах на ворогів. Лазерні випромінювачі могли випустити десятки смертоносних променів за секунду. У торпедних відсіках ховалися мегатонні ядерні торпеди.

Але зараз енергії не вистачало навіть на слабенький лазерний вогонь, не кажучи вже про мільйоноградусну гарячу плазму з гармат. Торпедні відсіки давно спорожніли, і лише всюдисущий космічний мох розпорошував свої спори за холодними люками.

– Діду, а як же ж ви тут самі цілих десять років?

– Ну, я не зовсім сам, – посміхнувся у вуса дід, – Десь тут іноді з’являється такий собі зелений і в пухирчиках, з ротом до вух. Каже, що він Передвісник, але я називаю його Дударем. Ну, дуже докучливий. Ніде від нього не сховатися. Ви його не бачили?

– Ні, – похитали ми з Олесею головами.

– Мабуть, то він вас соромиться. А ти, випадково, не палиш, ні? Тютюн закінчився.

Дід показав на спорожнілу люльку.

– Діду, – сказав я, – палити шкідливо.

– Знаю, – позіхнув дід. – Ех… Добре. Готуємось до бою.

– Але як ми будемо воювати? Енергії замало.

– Що-небудь придумаємо! Головне, що ми вже разом. Та й Дудар допоможе.

«А він точно є, цей Дудар?» – прошепотіла мені на вухо Олеся.

Я грізно на неї подивився – ніхто не сміє звинувачувати мого діда у брехні, навіть після його десяти років самотності.

Раптом дід завмер посеред рубки керування, і його обличчя зблідло.

– Сюди летить Рій, – коротко кинув він. – Я це відчуваю.

– Не може бути! – сказала Олеся.

– Летить, – схопився дід за голову. – Їх крила гудуть. Простір коливається. Через декілька хвилин Рій буде тут.

Рій… Скільки у цьому слові страху та відчаю. Рій складається з мільйонів енергетичних створінь – рійників, які відрізняються як від нас, людей, так і від Господарів. Вони не залишають після себе нічого – зжирають усе – пил, комети, астероїди. Розривають цілі планети. Навіть зорі гаснуть від їх натиску. Мільйони рійників гинуть, висмоктуючи зоряну енергію, але потім зірка захлинається і згасає.

Рій залітав за кордон Резервації тільки одного разу, зачепивши Рігель. Зірка вижила, а от її четверта планета, де була людська колонія… Де працювала лікарем моя матуся… Ні. Не вижив ніхто. Від Рою не врятуватися.

– Ми загинемо? – тихо запитала Олеся.

– Не мели дурниць! – вигукнув дід. – Характерник я, чи хто? А як же ж ви думаєте, я тут жив стільки років, і мене не знайшли Господарі? Та й ви з Дареном допоможете.

– Ми?

– Так! Сідайте швидше на підлогу, ось так – ноги під себе, руки у сторони. Повторюйте за мною слова, та уявляйте, що цього астероїду нема. Його взагалі не існує.

– Мені також уявляти? – запитав Троглодит. – Я не вмію уявляти.

– Ні! Іди он, з Дударем побазікай.

– Процент реального існування об’єкта «Дудар» складає нуль цілих одна…

– Геть!

Ми сіли на підлогу. Я заплющив очі. Мої пальці злегка торкались дідових, та Олесевих.

«Ми загинемо», – почув я чиїсь думки.

Може, то мої?

«Онучок, припинити паніку, усе буде добре».

Дід Марко вголос почав наспівувати щось незрозуміле:

– Ау, ау шихарда кавда! Шивда, вноза, митта, миногама!

І ми півторювали за ним:

– Каланди, инди, якуташма биташ! Окутоми ми нуфан, зидима!

Дід підхоплював продовження:

– Тирь, щарь, кордоко, ау! Коно-то-цо-іо, ія, іо, іо-цок, цок!

Оце «цок-цок» раптом м’якими лапками пробігло по спині, і волосся заворушилося на моїй потилиці. По якій спині? Невже у мене є спина? Адже я вже не відчував свого біологічного тіла. Я став старим залатаним зорельотом. Космічний мох на моєму днищі коливався від  подиху сонячного проміння. Чорне каміння шкребло по металевій обшивці. Каміння? То також я! Я ж і є оцей одинокий астероїд посеред безмежного космічного простору. Ні – я сам космос! Я дивлюсь очима – зірками; я вдихаю космічний пил, і хвости комет смішно лоскочуть моє нове тіло.

Десь здалеку до мене доносяться слова:

– Болдо ро-ко, булдарам, ганем…

Хто це співає? Я не знаю, але мені робиться весело. Я вдивляюсь у космос і бачу, як чорна грозова хмара наближається до того місця де сиджу я, де я пливу космосом, розчиняюсь у нескінченному просторі. Мені неможливо зашкодити.

Тому що мене більш не існує у матеріальному вигляді.

Мене немає.

І ці енергетичні хижаки також мене не бачать, бо як можна побачити те, чого не існує? Вони обминають місце, де я колись знаходився. Вони пролітають, мов швидка ріка чорних спалахів. Вони не мають сталих тіл. Вони – рухливі, наче ртуть.

І смертоносні.

Але мій розум малює зовсім іншу картину. Гострі зуби клацають у пошуках здобичі. Драконячі крила закручують простір у космічний смерч. Хвости з отруйними голками, лапи з зігнутими пазурами – все змішалося у вихор навколо великого чудовиська з червоними очима – Рій вів смертельний танок навкруги своєї королеви.

Я побачив, як з міжпросторового тунелю вискочив зореліт Господарів. Як він спробував розвернутися і втекти, але Рій витягнув довге щупальце і всмоктав зореліт, немов комашку. Якщо б у мене - космосу були вуха, то я б їх затулив, щоб не слухати скреготу та чавкання космічних чудовиськ.

– Діду, – сказав я, – Рій летить до Резервації.

Дід Марко мовчав.

– Діду, – сказав знову я, – якщо ми не зупинимо Рій – загинуть планети, діду. Загинуть люди. Як мати. Діду, скажіть хоч щось.

– Я дуже довго чекав, Дарене, – стиха промовив дід. – Я не хочу втратити тебе так швидко.

– Але…

– Приготуватись до бою! – раптом скочив дід на ноги. – По місцях! Завдамо удару хижакам! Олесю – до керма! Дарене – до іонної гармати! Влуч у королеву.

Рій побачив нас, відчув що простір біля королеви наповнений їжею.

– Енергія, діду…. Не вистачить…

– Виконувати! – гримнув дід і тихо додав: – У тебе вистачить енергії тільки на один постріл, онуче. І не дуже сильний. Не схиб.

– Я не зможу без вас. Ви...

– Я повинен нас захищати.

Олеся без зайвих питань скочила до керма. Я піднявся у крісло іонної гармати. Тепер я бачив Рій крізь перехрестя прицілу.

«У тебе є тільки один постріл, Дарене».

А потім? У нас не залишиться енергії на політ, ми загинемо у космосі. Нас зжере Рій. Годі! Не можна розмірковувати. Ти повинен влучити!

«Цілі ескадри воювали з Роєм та програли».

Але ж вони не були у центрі Рою біля його королеви.

Я знову побачив перед собою великого дракона. Вогонь вилітав з його пащі, в яку міг поміститись цілий зореліт. Я похитав головою. Ні! Це не дракон, це енергетичний живий згусток. Паща – то лише моя уява. Але червоне ненаситне око дракона – ось воно, дивиться прямо на мене. Якщо влучити в нього зарядом гарячої плазми…

І тут я зрозумів, що енергії всіх батарей, що ми принесли до «Перуна», не вистачить, щоб завдати шкоди королеві. Вона майже не помітить мого пострілу. Все було марно. Ми безславно загинемо. Через мене.

«Олеся також загине!» – блискавкою пронизала мене думка.

Рій виростив щупальце і вдарив у сторону нашого зорельота. Але не влучив. Ще раз – знову промах! Я побачив, як мій дід стоїть посеред рубки, його очі заплющені, а по щоці збігає краплина поту.

«Швидше, Дарене, швидше», – ледь чутно шепотіли його губи.

Що це промайнуло біля стіни, немов велика рухлива зелена пляма? Приверзлось… Але раптом по підлозі покотилася блакитна кулька. І мені почулися тихі слова: «Ти гідний цього дару».

«Дару?»

Я схопив кульку, стиснув долонями. В її глибині грали різнокольорові спалахи. Одного разу я вже бачив таку. Колись давно у музеї нам демонстрували артефакт Передвісників. Але та кулька була пуста, вичерпана.

Мертва.

А у цій кульці вирувала та рвалася на волю могутня і дика чиста енергія.

Зараз не час було розмірковувати звідки вона взялася. Я помістив кульку до конвертору. Покази датчиків енергій скипіли до найвищих значень. Заревів за захисною оболонкою реактор. Енергія потекла до плазмових генераторів.

Я перемкнув на максимальну потужність пострілу, навів автоприціл. Ні! Ні – дуже багато мішеней. Не вийде. Тільки вручну. Сам!

Щупальці, що складалися з мільйонів рійників лупцювали по нашому зорельоті. Але промахувались.

«Заспокойся, Дарене!»

Королева кидалася зі сторони у сторону, перехрестя прицілу тремтіло перед очима.

Вдих – видих.

Вдих до середини, далі – затримати подих, і плавно-плавно натиснути на спуск…

«Ба-бах!» – згусток високотемпературної плазми проревів по силовому полю гарматного стволу і спрямував у тишу космосу. А далі – засліплюючий очі спалах. І – темрява.

І крізь цю пітьму, наповнену червоними потоками, я почув дівочий крик:

– Дарене! Ти влучив, влучив!

Підлога рухалась піді мною, зереліт летів.

А в космосі залишалася розірвана на шмаття королева і некерований Рій, що безпорадно метушився, не в змозі продовжувати свій рух.

***

– Я от що подумав, – сказав я згодом, коли ми всі зібралися за столом, – скільки живуть нишпорки?

Наша нишпорка, що сиділа у мене на колінах, пробувала стягти зі столу рагу у тюбику.

– Ну, не так вже й довго, – вийняв дід з рота незапалену люльку. – Ця пенсіонерка виглядає досить жвавою, як для свого віку.

– Звідси тільки один висновок – нишпорка побувала у часовій аномалії. Десь затрималась на десять років по відношенню до нас. Але в нашій Галактиці таких аномалій не знайдено. Я й міркую собі – може нишпорка залетіла в інший часовий потік?

– У іншу галактику? – несміливо запропонувала Олеся.

– Це ти сказала, не я.

– А що – може бути, – дід Марко почав смоктати люльку. – Може бути… А ну, нишпорка, де та кротовина, якою ти літала по допомогу? Шукай!

Нишпорка з тюбиком у роті скочила з моїх колін та побігла до нейровиводів.

– Невже, – прошепотів я.

– Треба її якось назвати, – сказала Олеся.

– Кого?

– Нишпорку!

– Ну що, командо, – сказав дід, – пригоди продовжуються?

– Так, капітане! – радісно відповіли ми з Олесею.

***

Десь на кормі зорельоту сиділи бік-о-бік двоє – штучний інтелект та зелений в пухирчиках. Троглодит жестикулював довгими контактами і розповідав про теорію багатовимірності простору.

А Дудар вдоволено посміхався своїм великим ротом – від вуха до вуха і крутив у руці маленьку блакитну кульку.