Доведіть, що ви – людина

Мене завжди закачувало в транспорті.

І кожного разу стоячи на обочині, біля автобуса, поруч з водієм і мамою, і вивергаючи на пожовклу траву вміст свого шлунка, поки весь автобус нетерплячими поглядами витріщався на мене з вікон, я вважав, що не може бути нічого гірше за це.

Виявляється – може.

Наприклад, коли тебе закачує в Гелендвагені. А точніше, в його багажнику. На шляху до лісу, де тебе обіцяно було вбити і закопати. Так, щоб ніхто в житті не знайшов.

Така собі насолода, погодьтеся.

Так, звісно, я читав Шопенгауера і повністю з ним погоджуюсь у тому, що наше життя – тільки коротка мить. І, не переживаючи про те, що з нами було ті кілька мільярдів років до нашого народження, смішно паритися про те, що відбуватиметься наступні кілька мільярдів після нашої смерті.

Тільки от мені і справді плювати на те, що буде через мільярд років. І навіть через мільйон, якщо чесно.

Я більше переживав про те, що буде через рік після моєї смерті. Через два, через десять, може через п’ятдесят, не більше. Я не залишу після себе дітей, тому пам’ятатимуть про мене тільки люди мого віку, які через п’ятдесят років помруть самі, і все – на цьому моя присутність в цьому світі остаточно завершиться, і мені стане нецікаво.

Але що буде до того?

За кого заміж вийде Настя, якщо я буду мертвий?

Вона і так би, напевне, за мене не вийшла, але я вірю, що моя смерть здатна тут щось змінити. Як той метелик з оповідання Бредбері. Себто, моя смерть може приректи її на довічні нещастя. Або, навпаки, на ідилію. Хтозна?

Машину підкинуло на якійсь особливо вибоїстій вибоїні. Мені знову скрутило шлунок, і цього разу я вже не зміг себе стримати.

Через хвилину я озирнувся, наскільки дозволяло тьмяне світло з салону, і вирішив, що нічого особливо страшного не сталося. Череп мене, зрештою, все одно уб’є, і двічі йому це зробити не вийде. А та їжа… Вона все одно б не встигла нормально перетравитися.

Нас ще трохи потрясло: Череп, здається, виїхав на польову дорогу. Але більше мене не нудило. Більше того, звільнення шлунку від їжі спрацювало і як звільнення свідомості.

Я вже більше не переймався про свою смерть. Налаштований стоїчно, чи радше по-буддистському, я просто приймав навколишню реальність, як тільки один з варіантів Сущого. В якомусь із варіантів Череп давно мене застрелив. А в іншому я вибив ногами двері і втік, пробираючись між деревами і лякаючись кожного шурхоту позаду.

Усі можливі події зі мною вже сталися принаймні у одному із світів. Десь мені таки вийшло закінчити університет, а десь я навіть отримав Нобелівську премію. Враховуючи, які в мене були шанси добитися чогось у цій, конкретно взятій реальності, себе-вченого мені переплюнути все одно не вдасться. То для чого взагалі намагатися?

Перспектива бути закопаним в лісі посеред ночі раптом видалася ідеальним варіантом, адже вона знімала з мене усю відповідальність за власне майбутнє.

Тому, коли Череп відкрив багажник і різко скривився, затуляючи носа, я зустрів його з блаженною посмішкою.

Ця посмішка не злазила з мого обличчя і тоді, коли він витягнув мене з машини і кинув на мокру холодну землю. Я посміхався і мовчав.

Можна було звісно спробувати ще раз виправдатися і пояснити, що я не винен у тому, що злі дядьки у погонах чекали його разом з дружками у квартирі, яку вони зібралися грабувати.

Справжня причина полягала у тому, що плани свої вони умудрилися обговорювати прямо в коментарях до публічного запису в соцмережі, в їхній улюбленій групі «Мутки по-взрослому».

Череп же натомість вважав, що навів ментів я, дізнавшись про плани з Черепового комп’ютера, коли лагодив йому інтернет.

Ні, я звісно бачив на його вінчестері гігабайти пікантних відео категорії «солодкі хлопчики», але мені й на думку б ніколи не спало ділитися такого роду інформацією. Більше того, розуміючи, які наслідки може мати така балакучість.

Це все пояснював Черепу разів десять. Різними словами, у різний спосіб. Я думаю, навіть його папуга, який лаявся увесь час, поки він мене допитував у себе в квартирі (дуже розумно тягнути потенційну жертву спочатку до себе додому, я знаю). Так от, навіть цей дурнуватий розцяцькований птах вже зрозумів, що я не винен. Але тільки не Череп.

Я його зрештою розумію: суддя за виправдальний вирок попросив дуже пристойну суму. І це не рахуючи навіть тих хабарів, що вони заплатили слідчому і прокурору. Тому тепер йому просто хотілося зігнати на комусь злість.

І, саме тому, він зараз за чуба витягнув мене з багажника, і почав лупцювати ногами по нирках. Мені було боляче, так, але тільки фізично. «Відпусти їм, бо не знають, що роблять», думав я, а ще думав про Настю, яка десь там, у одному з потенційно можливих світів, виходить за мене заміж.

Саме тому коли на Землю впав промінь світла від велетенського проектора, я не здивувався. В мене просто не було часу – я якраз випльовував разом з кров’ю шматок переднього зуба.

Коли промінь, обійшовши Черепа, підхопив мене у повітря, я смішно замахав руками і нарешті втратив свідомість, що, по-хорошому, варто було б зробити набагато раніше.

Я не знаю точно, скільки саме часу я летів, але мені встиг наснитися повноцінний сон.

Настя у ньому стояла біля вівтаря, у весільній сукні. Я мав стояти поруч з нею, але чомусь затримався і тепер мусив бігти між рядами сидінь, які ніяк не закінчувалися, і я хотів закричати, мовляв, я тут, я зараз, але кричати чомусь не міг.

Потім я зрозумів, що чомусь вдягнутий зовсім не у весільний костюм, а в балахон, в якому біля грудей червоніла тоненька дірка. А кричати не можу через те, що мої легені зморщилися, як це трапляється у мерців. Відразу потому бігти стало набагато важче. Тепер я пересувався, як зомбі у фільмах. Але за дивними законами сну, вівтар став наближатися набагато швидше.

Тепер я міг роздивитися обличчя Насті під фатою. А ще побачити, що біля вівтаря вона не сама. Я не бачив обличчя нареченого – він стояв до мене спиною. Але ось він повертається і посміхається, показуючи своїх три золоті зуби, і я розумію, що поруч з Настею стоїть ніхто інший, як Череп, власною персоною.

Цікаво, можна померти двічі, подумав я, але натомість тільки прокинувся.

***

Прокидатися було важко.

В мене у вухах досі стояв мій крик, хоч уві сні я так, здається, кричати не міг. Та й голос був не мій. Я відкрив очі і, роздивившись, відразу побачив і джерело крику (Черепа), і заодно його причину.

Я відразу зауважив, що істота, на яку перелякано витріщався Череп, і справді могла бути досить вагомим приводом для переляку. Більше того, якби мене кількома секундами назад не гамселили лакованими туфлями у обличчя і не погрожували б закопати під деревом, і якби я не бачив Настю біля вівтаря з кимось іншим, я би теж напевне її перелякався.

Але резерви страху в моєму організмі були вичерпані, та й мій буддистський настрій ще не встиг до кінця випаруватися, тому я сприймав істоту як музейний експонат, або як персонажа кунст-камери. Як бородату жінку, чи напівгорилу-напівкальмара.

Першим, що я зауважив, була гуманоїдність істоти. Себто, її творили за образом і подобою людини: голова, дві руки, дві ноги, вертикальна постава. Тільки от голова її більше була схожа на риб’ячу. Велетенський рот відкривався і закривався, а замість носа на товстій шиї надувалися і опускалися зябри.

Замість кожної ноги (які були все ж відокремлені одна від одної) істота мала по десятку щупальців, які постійно рухалися. Так, якби людина постукувала по підлозі кінчиками пальців.

Замість рук в істоти були ратиці, тому, на додачу до сюрреалістичності, я відзначив відверту непрактичність даної моделі живого організму.

Незважаючи ні на що, коли істота заговорила, голос у неї був близький до людського.

– Вибачте, – сказала істота, коли Черепів крик ненадовго замовк. – Ми, здається, трохи помилилися.

Череп знову скрикнув, але цього разу ненадовго.

– Помилилися в чому? – запитав я, намагаючись триматися холоднокровно.

Якщо ця істота – інопланетянин, і це – перший контакт, то про цю зустріч складатимуть легенди. І мені зовсім не хотілося поставати у них таким самим дебілом, як Череп.

– Ми змоделювали вигляд людини вашого часу на основі еволюційних алгоритмів, – сказала істота, – За нашими розрахунками ви мали виглядати так, як виглядаю я.

– Що ж, ви таки помилилися, – відповів я, на всяк випадок оглянувши свої руки і ноги.

– Це трапляється, – погодилася істота. – Чи буде вам комфортно, коли я надалі залишуся в такому стані? Ваш… еее… компаньйон, чи як ви це правильно називаєте, проявив певну реакцію, але ми не певні, що можемо її правильно кваліфікувати.

Череп, ніби уточнюючи свою реакцію, а радше, зрозумівши, що істота не така страшна, як здавалася на перший погляд, зірвався на ноги і кинувся у її бік, розмахуючи руками і вивергаючи звук, схожий на бойовий клич людиноподібних мавп.

Істота ніяк не зреагувала на його випад, і ось уже вони разом борсалися на поролоновій підлозі, а Череп мотузив кулаками по риб’ячій пащеці, яка жодного дискомфорту з цього приводу не відчувала.

– Поясніть мені, будь ласка, – почулося з-під Черепа, – що зі мною робить ваш компаньйон.

– Це така своєрідна форма привітання, – сказав я, спостерігаючи, як Череп намагається зрозуміти, чому його удари не наносять істоті ніякої шкоди. Очевидно, модель була не настільки складна, щоб відтворювати і пошкодження.

– Що ж, в такому разі, і вам привіт! – сказала істота і одним влучним ударом копита відправила Черепа у нокаут. Потім вона встала і направилася до мене, щоб, очевидно, повторити свій жест.

– Це зайве, – сказав я, піднявши перед собою руки. – Обійдемося без фамільярностей.

Істота зупинилася, обмірковуючи почуте і роздумуючи, як їй бути далі, але зрештою вирішила не робити нічого. Череп очуняв і мовчки переліз у куток, потираючи щелепу.

– Так для чого ви нас… підняли? – запитав я, довго роздумуючи над потрібним словом, так як «викрали» могло істоту образити. – Ви збираєтеся нас… вивчати?

– О, ні, – замахала копитами істота, – раси на вашому рівні розвитку нас не цікавлять. Тут вже все вивчено і систематизовано. Хіба що еволюційний алгоритм деколи збоїть, але погодьтеся, концепція вірна!

– Концепція вірна, – машинально погодився я, не бажаючи вдаватися в деталі. – Тобто ви прибули з минулого, і вас цікавить зародження життя на планеті, я правильно розумію?

– Вибачте, але ні, – опустила голову істота. – Якраз із зародженням життя для нас все зрозуміло. Ми самі його провокуємо, розкидаючи фрагменти ДНК по різних системах. Нас більше цікавить кінцевий розвиток цивілізацій. Час перед тим, як вони розносять в друзки свою систему, а деколи і цілу галактику! Кожного бісового разу! І ми досі не можемо зрозуміти причин!

– Тобто ви з майбутнього? – перепитав я.

– Саме так. Ми знайшли сліди вашої цивілізації приблизно через мільйон років після її самознищення. Тепер ми намагаємося віднайти, що ж там у вас трапилося.

– Почекайте, – дійшло раптом до мене, – ви ж можете подорожувати в часі. Ви ж викрали нас з далекого минулого, перемотайтесь до часу, коли все рвануло, та й подивіться!

– Справа у тому, – похнюпилася істота, – що підірвавши простір, ваші нащадки умудрилися якось розірвати на шматки і час. Як не намагалися, ми так і не змогли потрапити до ваших нащадків. Ніяк. Останньою доступною точкою виявилася ваша епоха.

– Так чого ви хочете від нас? – не зрозумів я.

– Нам вдалося знайти невеличкий літальний апарат, у пам’яті комп’ютера якого закешувався один сайт. Це сайт вашого людського професора – там нічого цікавого, якісь особисті нотатки. Але справа у тому, що окрім відкритої частини сайту, там є ще один розділ, у який нам потрапити вже зась.

– Чому так?

– Там якась дивна захисна система, ми віддали її на галактичний Мультивак, але навіть він не зміг нічого зробити. Сказав тільки, що для того, щоб цей захист пройти, потрібні справжні люди. Ми навіть виростили кілька екземплярів у пробірці, але це не спрацювало. Потрібні живі люди, і край. От ми вас і… запросили.

– Цікаво-цікаво, – сказав я.

Череп не зрозумів ні слова і грубо вилаявся, на що істота відразу запитала:

– Що ваш компаньйон має на увазі? Це якась інша мова? Скажіть яка, я спробую закачати собі словник…

– Не треба словників, – посміхнувся я, – мій друг просто хоче сказати, що він би не проти ще раз із вами привітатися.

– О, це будь ласка, – сказала істота і поповзла в бік Черепа, який забився в куток, волаючи і розмахуючи руками.

Буддизм буддизмом, а його крики мені приносили насолоду.

***

Потім ми довго і нудно йшли брудно-жовтим лісом.

Наскільки я зрозумів, це було зроблено, щоб підвантажилися усі текстури. Разом з тим, я не міг сказати точно, скільки це тривало, оскільки мене повністю полишило відчуття часу. Це, напевне, не дивно, для повної віртуальної реальності, але все одно, варто признатися, трохи страшно.

Череп просто йшов собі і наспівував. Йому було, по великому рахунку, все одно. Він боявся істоти з риб’ячою головою, радів, що нас від неї забрали, і чекав підходящого моменту, коли зі мною можна буде нарешті поквитатися.

Він, звісно ж, накинувся на мене, коли ми опинилися тут самі, але нас відразу викинуло назад, а істота пояснила, що будь-який прояв агресії відразу перезавантажує систему.

А ще істоті, здається, сподобалося «вітатися» з Черепом. Тому наступного разу, коли нас знову відправили у віртуальність, Череп просто тримався від мене збоку, кидаючи погляди з-під лоба і чекаючи, поки ми справимося з завданням і відправимось назад, щоб завершити свою справу і нарешті закопати мене в лісі, під деревом.

Нас і справді обіцяли повернути туди, звідки взяли, але я планував попросити істоту відмотати на кілька тижнів назад, коли можна буде прикинутися хворим і не йти на виклик до Черепа. Я думаю, з машиною часу це не проблема.

Черепу такий варіант теж мав би сподобатися. Він зможе видалити ті повідомлення і піти грабувати якусь іншу квартиру. Але я вирішив, що пояснювати це йому буде занадто складно, та й якщо чесно, його доля мене хвилювала не надто сильно.

Нарешті текстури підвантажилися, і ми вийшли на галявину, посеред якої стояла хатинка. Враховуючи болотяну місцевість навколо, будівельники підняли її на палі, здалеку схожі на пташині ноги.

Я чекав, що до нас вийде хтось на кшталт рибоголової істоти, але натомість на порозі я побачив красиву дівчину, одягнуту в футболку, джинсові шорти і кеди. Волосся вона збирала у два хвостики, на правій руці носила кольорові браслети, а на лівій – масивний електронний годинник.

– Вітаю вас, юзери, – звернулася вона до нас. – За вашим замовленням було вибрано оздоблення в стилі «початок двадцятого століття». Хочете зробити якісь додаткові налаштування?

– Та ні, ніби все добре, – сказав я.

– Добре, – кивнула дівчина. – Мене звати Каміла, я захищаю цей простір від ботів. Скажіть, ви не боти?

– Я точно не бот, – сказав Череп, вдаривши себе в груди. – А от він ботанік ще той, зуб даю.

Каміла на мить замислилася, і мені здалося, що по її обличчю пробігли хвильки, немов на телевізійній картинці від радіоперешкод.

– Знаєте, я ніяк не можу вас ідентифікувати, – знітилася дівчина. – В мене чомусь нема доступу до всесвітньої бази. Ми можемо трохи почекати, або можемо спробувати перевірити вас у автономному режимі.

– Не думаю, що це хороша ідея, – почав я якомога тактовніше. – Навряд чи ви отримаєте доступ до ваших серверів… найближчим часом. Давайте краще проведемо автономну верифікацію.

– Окей, як скажете. Я постараюся провести її максимально швидко, щоб не забирати у вас час. Деякі питання можуть здатися вам трохи дивними і навіть надміру простими, але, повірте, жодному боту ще не вдалося пройти тесту Турицького.

– Задвігай, – сказав Череп і махнув рукою.

– Добре, – сказала дівчина.

Першим ділом вона натиснула щось на своєму годиннику, і футболка з шортами змінилася білим халатом.

– Давайте почнемо з простого. – сказала вона, – У комп’ютерних алгоритмів зазвичай виникає проблема з ідентифікацією тварин, яка в людський мозок вшита на генетичному рівні. Перед вами дві тварини. Назвіть, яка з них собака, а яка – кіт.

– Так просто? – здивувався Череп.

Каміла ще раз натиснула на екран свого годинника і перед нами з’явилося двоє симпатичних створінь. Вони вовтузилися в траві, граючись, і час від часу поглядали на нас величезними очима.

Тваринки були доста різними, але проблема була в тому, що еволюція домашніх тварин, очевидно, йшла набагато спритнішими темпами, ніж еволюція самої людини.

Жодна із тварин навіть близько не нагадувала ні кішку, ні собаку, принаймні так, як уявляв собі їх я.

– А я знаю, що це за тварюки! – знайшовся раптом Череп. – В мене старий в Чорнобильську Зону по гриби ходив, він приносив щось подібне. Оце – показав він на одну тваринку – їжак, а оце – показав він на іншу – лисиця. Тільки голів в них замало. В їжака має бути три, а в лисиці чотири. А в цих по одній. Певно мутанти!

Каміла підняла брови.

– Це ваша остаточна відповідь? – перепитала вона.

– Та хулі тут думати, – відповів Череп, витягнувши звідкись з кишені шматок ковбаси і намагаючись згодувати її одній із тваринок. Та вперто відмовлялася.

– Ви що, навіть не в курсі, що кіт із собакою – травоїдні? – здивувалася Каміла.

Мені не лишалося нічого, окрім розвести руками.

– Що ж, – сказала Каміла, – ви не дали правильної відповіді, але разом з тим в нас поки нема причин вважати вас ботами. Тому, якщо ви не заперечуєте, ми проведемо ще одну перевірку.

– Валяй, – знову махнув рукою Череп.

– Тест на почуття гумору, – оголосила Каміла.

Вона знову натиснула на екран і перетворилася на клоуна з червоним носом. Хатка змінилася сценою, і клоун почав розповідати дві історії, одна з яких мала виявитися смішною, а інша – ні.

В одній з історій професор, який перебуває у довгому відрядженні, переправляє свою генетичну інформацію дружині, в паралельну реальність, де після цього в нього народжується дочка.

В другій історії те саме відбулося на протилежному кінці нашого Всесвіту.

Я припустив, що анекдотом була перша історія, тому що наші дії в нашому Всесвіті не можуть впливати на події в паралельних реальностях. Каміла посміхнулася, сказала, що відповідати жартом на жарт – це хороша стратегія, але відповідь уже прийнята, і вона – невірна.

Жартом насправді виявилася друга історія. Як виявилося, горизонт подій не дає можливості обмінюватися інформацією, а особливо генетичною, а значить дочка насправді – не професора. Ха-ха.

Наступним випробуванням стала поезія.

Не довго думаючи, я вирішив продекламувати «Садок вишневий коло хати». Доступу до баз у них все одно не було, тож я нічим не ризикував. Але не тут-то було.

– Продекламований вами вірш, – заявила Каміла, – за нашим аналізом не підходить до вашої особистості. Я би просила надати мені приклади власної поезії.

Тут наперед вийшов Череп і продекламував те, що, як він стверджував, було його особистою творчістю. Його у плагіаті Каміла не звинуватила. Натомість сказала, що орієнтовний рівень інтелекту автора, отриманий на основі аналізу вірша, трохи нижчий за рівень робота-пилососа, тому, хоч вірш і підходить до особистості, визначити чи його автор людина – неможливо.

Каміла була тоді у образі поетеси: розтягнутий светр і немите волосся, але ні обличчя, ні постави вона вирішила не міняти. Я спробував згадати щось із своїх віршів, які я неодмінно присвячував Насті, але вони всі тепер видавалися якимись дитячими і дурнуватими. Тому я вирішив зімпровізувати.

Спочатку я спробував уявити перед собою Настю, як завжди робив, але з уявою чомусь було важко, тож довелося вплести у канву Камілу. І це зненацька виявилося напрочуд легко. Я написав цілий сонет, в якому оспівував її очі і світле волосся. Банально, але завжди працює.

Каміла розплилася в усмішці і сказала, що вірш їй сподобався, навіть дуже. Але, розвела руками вона, як ми уже зрозуміли, в нас була тільки одна спроба.

Потім було ще з десяток перевірок. Ми співали, танцювали, розгадували ребуси, перекладали з мови на мову і проявляли інші, безумовно людські реакції. Але кожного разу нам не вистачало якоїсь дрібниці.

У тесті на немотивовану агресію Череп був попереду, але він провалився, коли образ терориста, який захопив у заручники маленьких дітей, викликав у нього замість агресії щиру повагу.

Під кінець, коли ми з Черепом вже просто валялися на траві, змучені і знесилені, Каміла раптом встала, і оголосила:

– По кожному з ваших тестів результат «невизначеність». Чесно кажучи, це зі мною вперше. Зазвичай, хоч у одному з раундів боти проявляли необережність і видавали себе. А ви тримаєтесь. З іншого боку, це не означає, що я можу віднести вас до людей. У жодному раунді ви не дали потрібних відповідей, а це може значити, що ви мене просто заплутуєте. Що ж, в мене нема вибору, окрім як оголосити останній раунд. Якщо вам буде легше, можу сказати, що для мене це теж буде вперше.

– Валяй, – за звичкою відповів Череп, який останні три раунди грався з малими котом і собакою, зовсім не переживаючи над питанням, хто з них хто.

– Природа біологічного розмноження вже достатньо вивчена. Лишається тільки один аспект, який машині досі незрозумілий. Останнє (додаткове) завдання у тесті Турицького вимагає виникнення цього аспекту в процесі тестування. Якось так.

– Чіво? – примружився Череп, намагаючись зрозуміти останню фразу.

– Про який аспект ми зараз говоримо? – запитав я.

– Про кохання, – відповіла Каміла, і я зрозумів, що ми тут справді надовго.

Вона знову змінила свій образ з перукаря-стиляги на початковий, у футболці і з косичками, сіла на сходах і почала дивитися в небо, ніби чекаючи дощу.

– А в кого саме… має виникнути це почуття? – запитав я.

– У кого завгодно, – посміхнулася Каміла. – І до кого завгодно. У мене до когось із вас, у когось із вас – до мене. І навіть…

– Так, давайте без навіть, – замахав я руками, поки Череп не зрозумів, про що іде мова.

– Ви ж розумієте, що кохання просто так виникнути не може. На це треба час.

– Достатньо буде і елементарної закоханості. До того ж, часу в нас багато. Можна сказати, вічність, – посміхнулася Каміла. – Якщо ви людина, для вас біологічний час не йде, а спогади потім можна буде потерти, якщо захочете. Якщо ж ви програма – то все, чого вам варто боятися, що сервер вас перевантажить, вважаючи завислою. Але не думаю, що програми з цього приводу сильно переживають.

– Зачекайте. А якщо ми скажемо, окей, ми не згодні проходити далі, ми хочемо зупинитися і піти, що тоді?

– Це буде означати, що ви програма. І що програма досить непогана. А отже – треба відправити вас на подальший аналіз. Який займе ту саму вічність, тільки от вже без шансів звідти вибратися.

– Але це ж негуманно! А якщо хтось із нас вже має… кгм… партнера? – Я хотів сказати «дівчину», але потім покосився на Черепа, – Як це, примушувати нас їм зраджувати?

– Якби у когось з вас був би «партнер» і якісь почуття до нього, – відповіла Каміла, – датчики це б показали, і я б вас узагалі тут не мучила. Наявність почуттів, на відміну від можливості їх виникнення, перевіряється на першому кроці.

– Може все ж спробуємо ще раз із анекдотами? – змолився я.

Але Каміла була невблаганна.

– Цей Турицький – якийсь нелюд, – сказав я.

– Не смій так говорити про мого батька! – відрізала Каміла і сховалася в нетрях хатинки.

Я лишився надворі, лежав на траві і думав про Настю. Невже вона і справді не викликає у мені нічого, що можуть вловити їхні датчики?

Я спробував згадати, чим саме вона мені подобається, але на думку не приходило нічого, окрім тієї нічної розмови, коли я випадково опинився поруч, а вона ледь ворочала язиком і розповідала мені про індійських богів, постійно плутаючи їх імена, а я теж був трохи п’яний, і навколо була літня ніч, і цвіркуни підспівували нам у такт…

Ми ж після того так ні разу і не говорили достоту. Як не дивно, я зовсім не здивувався від почутого, а, отже, на підсвідомому рівні про це здогадувався, але розуміти це було все одно боляче.

Я встав і помітив, що Черепа поруч вже не було.

Більше того, навколо вже якимось дивом запанувала ніч. З вікна хатинки лилося тьмяне світло, а у тінях, одними силуетами, я бачив Черепа і Камілу. І вони, здається, цілувалися.

– Що тут відбувається? – закричав я, піднявшись по сходах.

– Згинь, малий, – сказав Череп і засунув обличчя між Камілиних грудей.

– Хіба це за правилами? – закричав я.

– А хто говорив про якісь правила? – здивувалася Каміла.

– Ми тут все одно застрягли, – пробурмотів Череп, – то чого б не порозважатися?

Я стрілою вилетів з хатини і побіг у ліс. Я біг, не розбираючи дороги, годину, чи рік, не пам’ятаю. А потім перечепився через гілку, впав і перевернувся на спину. Все, що відбувається навколо, – якось неправильно.

Черепу ж насправді подобаються хлопчики! Та і Каміла – не з таких, хто буде в’язатися з кимось на кшталт Черепа. Вона розумна, кмітлива, в неї хороше, хоч і трохи інопланетне почуття гумору. З нею цікаво розмовляти, і вона… Вона… Я не знав, що ще сказати про неї, але я точно знав, що я зараз повернуся назад, дам Черепові з ноги у щелепу і більше нікому і ніколи не дозволю ображати мою…

Я встав, стиснув кулаки і пішов туди, де на мою думку знаходилася хатинка. Але натомість, вийшов до величезної агори. На сходах сиділи якісь люди в туніках і з лавровими вінками. Каміла стояла посеред амфітеатру, біля неї стояв сивий чоловік. Риси обличчя, схожі до Камілиних, видавали у ньому професора Турицького.

І біля них, біля них стояв Череп!

– Вітаю, – сказав чоловік. – Ви пройшли випробування. Тепер ви можете говорити.

– Тобто, я таки…

– Так, – погодився чоловік. – Це, звісно, було не основне почуття, а радше побічне, ревність, але цього нам вистачить.

– У вас хороша дочка, – тільки і зміг сказати я.

– Найкраща, – посміхнувся старий. – Але я вас не відволікаю. Говоріть.

– Що значить говоріть? – запитав я. – Це ще одна загадка?

– Зовсім ні. Ви пройшли захист від ботів. Тепер ви можете залишити коментар під моїм записом. Можете розповісти мені, як вам він. Заради цього ви у це все вв’язалися, чи не так?

– Я… Ми… Мені сказали, тут закритий відділ сайту…

– Ну так, закритий. Всі коментарі можна читати, але писати їх можна тільки людям. Ви що, не в курсі, як капча працює?

– Добре, добре, – спробував я заспокоїтися. – А якщо я вам задам питання, ви на нього відповісте?

– Коли матиму час, так, звісно.

– Розумієте, – почав я, – тут така справа… Я насправді людина, але послали мене сюди не зовсім люди.

– А хто?

– Я достоту не розібрав, але вони стверджували, що літають планетами, і засівають їх ДНК… Може вам це про щось…

– Женці, – обличчя старого раптом посуровішало. – Вони і сюди пробралися, так?

– Навряд, чи вони доберуться до вас самого. Все, що їм вдалося знайти, – це один сервер з вашим сайтом. Вони вважали, що у закритій зоні вони знайдуть відповіді на питання, яке їх турбує.

– І яке ж це питання?

– Чому людство самоліквідувалось?

Професор розреготався.

– То вони таки повірили? Я так і знав. Ці придурки навіть і не здогадуються, що вони і були основною причиною цього «самознищення». Ми дослідили кілька паралельних реальностей, де вони прилітали раніше, і у всіх людство не пережило їхніх дослідів. Тому ми вибрали далеку реальність, в якій ні нас, ні їх ніколи не було, і перенеслися туди, захопивши не тільки простір, але і час, щоб вони напевне не змогли нас ідентифікувати. Враховуючи, що вони знайшли тільки цей сайт – нам таки вдалося!

Я стояв і чухав потилицю, бо що ще мені лишалося?

– Що ж, але і цього їм, напевне, забагато. Я перекрию доступ сюди ззовні, а сам відправлюся на воз’єднання зі своєю основною свідомістю. Благо, для нематеріальних об’єктів це набагато простіше. Можна літати з надсвітловими швидкостями.

– А що Каміла? – запитав я. – Вона теж воз’єднається?

– О ні, це відгалуження, модифіковане під потреби сайту, тому основній Камілі воно, напевне, не сподобається.

– То що ви з ним зробите? – злякався я.

– Ну, виникла у нас тут одна ідейка. Але спочатку треба відправити тебе туди, звідки вони тебе викрали. Бувай!

Я хотів попрощатися з ними, хоча б обійняти на прощання Камілу, але в одну мить все навколо потемніло і замість професора я побачив перед собою глинистий грунт. Я стояв на колінах у ямі, яку очевидно встиг вирити за той час, поки розгадував загадки. Позаду я чув голос Черепа. Неприємний, скрипучий, ще гірший за той, яким я собі його уявляв.

Я подумки прокляв професора. Краще б я лишився на тій галявині назавжди. Там хоча б поруч була Каміла і не треба було помирати через кілька хвилин.

Все-таки цей професор Турицький – нелюд. Дочку свою він, напевне, взагалі стер, тому в певному сенсі я воз’єднаюся з нею за кілька хвилин…

– Будь ти проклятий, професоре Турицький! – закричав я у темряву.

– Я ж казала, не смій так говорити про мого батька! – почув я ззаду знайомий голос.

Я обернувся. Череп стояв наді мною і посміхався.

– Привіт, – сказав він голосом Каміли.

– П-привіт, – відповів я. – То ти тепер… в ньому?

– Твій друг вирішив лишитися в тому лісі, з тваринками. Тому я змогла прослизнути по його каналу, який проклали Женці.

– І що, тепер ти будеш в його т-тілі? – запитав я.

– Хіба це перепона для справжнього кохання? – запитала Каміла і широко посміхнулася Череповою посмішкою, оголивши всі три золотих зуби.

Здається, після цього я втратив свідомість.

***

– З почуттям гумору в тебе і справді скрутно, – сказала Каміла, коли я нарешті відкрив очі, і побачив замість Черепа її нормальне тіло, вдягнуте в футболку і шорти.

Лиш тоді на руці у неї я помітив електронний годинник, на екрані якого світився її теперішній образ.

***

Настя написала мені через місяць чи що. Вітала мене з тим, що я став таким крутим, кажуть, я самого Черепа у ліс вивіз і віджав його машину.

– Це правда? – питала вона.

– Я розумію, – писала вона, – на статус постійної дівчини, розраховувати зась, ти їх міняєш майже щотижня. Але може нам таки варто зустрітися колись і згадати старі роки? Та розмова про індійських богів була так нічого собі.

Я розсміявся і показав листа Камілі. Та натиснула щось на своєму годиннику, і переді мною стояла вже Настя, одягнута в коротеньку спідничку і топ «Хелло, Кітті». Настя сором’язливо посміхалася і накручувала на палець неслухняний локон.

– Не треба, – сказав я Камілі. – Вона зовсім не мій тип. І якщо чесно, з усіх твої образів основний мені подобається найбільше.

– Я знаю, – відповіла Каміла і розсміялася.

Так, як вміла тільки вона одна у цілому Всесвіті.

Ну, або, принаймні, у одній із його паралельних реальностей.