Діра у формі Бога (18+)

— Пані, у вас в душі діра розміром з Бога.

— Всьо норм, то для сексу

Жарт-Поль Сартр,

«Анекдоти зламаного світу»

Вони заходять до тролейбусу. Двоє молодиків, які, судячи зі кольору очей, надто рано почали захоплюватися наркотиками. Той, що вищий і носить червоний пуховик — Денис Цінеш на прізвисько Денчик, офіціант в нікому не цікавій кав’ярні. Інший, в охайному пальті й темних окулярах — Ярослав Бодрін, також відомий як Капітон, працівник дрібної контори, чи то пак інституту, який вже не один десяток років займається одним єдиним дослідженням. Чи то пак розслідуванням, залежить від точки зору.

В тролейбусі починають нервово шукати в кишенях дріб’язок, і Капітон знаходить монети першим. Обережно кладе їх на долоню кондукторки й каже:

— Нам два.

Кондуктора здивовано дивиться на монети.

— Тут же шістнадцять гривень, — бідкається вона. — А проїзд коштує чотири. Ви мені вдвічі переплатили, хлопчики.

— І коли він встигає так дешевшати? — питає невідомо в кого Денчик.

— Ну, що тут скажеш, — відповідає Капітон. — Бог помер.

І вони сідають, їдуть Лісовим масивом, майже не розмовляють, лише витріщаються у вікно. На зупинці біля пансіонату для людей з вадами зору до салону заходить бабуся, вік якої, за припущенням Капітона, може коливатися від вісімдесяти до тисячі років. Коли кондукторка підходить до бабусі, пенсіонерка заперечно киває:

— Я карткою заплачу.

Денчик тим часом саме припиняє дивитися на вікно й помічає існування бабусі в салоні.

— Господи, ще й досі існують люди, які платять карткою. Здуріти можна.

— Можна.

— Так і хочеться підійти й сказати: «альо, тьотя, люди давно вже винайшли готівку, викинь ти свою картку, та й по всьому».

— Підійди, — відсторонено каже Капітон. — Тільки обережно — заразишся від неї ретроградством і будеш карткою платити.

— Пішов ти, козел, не жартуй так.

— А я не жартую, — Ярослав явно захопився й не збирається зупинятися. — А тоді поміняєш телефон на сенсорний, і, що ще гірше, почнеш носити бездротові навушники.

— Фу, це гидота, припини. Давай вже ліпше помовчимо.

Хвилин п’ять вони справді їдуть мовчки, але Денчик сам же й порушує оголошену мовчанку:

— Знаєш, я от думаю: люди часто не розуміють, наскільки важливими є протилежності. Тобто, я маю на увазі, протилежності цінні лише в комплексі, розділи їх — і отримаєш абсолютно безсенсові явища. Скажімо, пацифісти нічого не варті без існування мілітаристів, і навпаки. Праві та ліві теж нерозривно пов’язані.

— Чому ти взагалі про це заговорив, Ден?

Голос у Капітона явно незадоволений, але воно й не дивно — він уже майже задрімав, коли Денис почав говорити.

— Ну… Не знаю, просто в голову прийшло.

Капітон гучно сміється:

— Друзяко, сорян, але ти часто ні з того ні з сього такі дивні тєлєгі задвигаєш, що мені страшно уявити, що коїться у тебе в голові.

— Зрозумів, зрозумів. Мовчу.

Мовчать. Не довго. Цього разу тишу порушує Капітон:

— А чоловіки й жінки?

— Що чоловіки й жінки?

— Їх ти відносиш до протилежностей, які нічого одне без одного не варті?

— Та звісно що відношу, я ж не педик якийсь.

Капітон знімає темні окуляри. Старанно протирає, говорячи:

— До речі, днями читав, що у Швеції педики досі можуть відкрито ходити на вулицях.

— Ну, це ж Швеція, — спокійно каже Денчик, — туди завжди довго доходив прогрес. Пам’ятаєш, як довго вони користувалися електрокарами, коли весь цивілізований світ перейшов на бензин?

— Швеція — це жопа.

Роблячи цей глибокий висновок, Капітон знову одягає окуляри. Тролейбус їде повільно, але воно й на краще. Хлопці не спали всю ніч — дванадцять годин поспіль сиділи за ноутбуками й писали оповідання на якийсь літературний конкурс. Зупинилися тільки тоді, коли закінчився амфетамін.

Якщо ви запитаєте у Капітона, яке явище є найстрашнішим у світі, він чесно відповість: амфетамінове похмілля. Жодна інша речовина, жодна хвороба чи стрес не роблять з людини такого овоча.

Ось як нині почуваються обоє — овочами. Тролейбус — це шанс хоч трохи відпочити.

Бабуся виходить на Маршала Жукова.

— Мені досі ця вулиця пам’ятається як «Кубанської України», — дивується Ден. — Так довго звикаю до нових назв.

— Ну до комунізації складно звикнути, але ж вона абсолютно необхідна, сам розумієш.

— Чуєш, Ярік, я оце навіть якось і не помітив, коли саме ти став таким моралфагом?

— Ну так Бог помер, хіба я не казав?

— Я думав, це я казав… Мабуть, нам треба новий Бог.

— Спробуємо обійтися без цього. Зрештою, новим Богом стати може тільки вбивця попереднього.

Ден заплющує очі, а коли за мить знову розплющує — кричить з переляку. Салон тролейбусу кудись зник, і його замінив інтер’єр до біса темного приміщення, освітлюваного лише парою ультрафіолетових ламп. І, найстрашніше — Ден бачить свої руки, ледь не по лікоть змочені кров’ю.

— Де я?

Жодної відповіді.

— Утішаєшся, вбивця з убивць? — не розуміючи цих слів, говорить Ден.

У відповідь мертва тиша. Мертва? Тиша не буває мертвою, хіба ні?

— А хто буває?

Бог. Бог буває мертвий, якщо його вбити. Ти замастив свого ножа кров'ю найсвятішої та наймогутнішої істоти, яке лише була у світі — хто змиє з тебе цю кров?

— Хто все це говорить? — кричить Ден, дивлячись на скривавлені руки.

А тоді розуміє, що ніхто нічого не говорить, і час вже виходити з тролейбуса. "Зупинка Інститут Бога" — монотонно повідомляє найнеприємніший голос, що лунає з найгіршого динаміка у світі. Капітон теж підводиться, і разом вони виходять неподалік будівлі, що розташовується прямо біля чималого хвойного лісу.

Зовні споруда здавалася би звичайнісіньким науковим корпусом радянських часів, якби не величезний напис над входом:

«ІНСТИТУТ БОГА»

Поки хлопці підходять до інституту, Капітон тихо каже:

— Ти задрімав у автобусі, тобі явно снилися якісь кошмари!

— Я теж це пригадую, але не можу згадати, що саме снилося… — Ден так різко задумався, що навіть припинив йти. — Ти сказав «у автобусі»? Ми ж їхали на тролейбусі!

— Автобуси, тролейбуси… все це в наш час не має значення. Технічно, ми взагалі нікуди не їхали. Або їхали на всьому і всюди.

— Тому що Бог помер?

Капітон задоволено сміється:

— Ти починаєш сікти фішку, Денчику. Я радий, що ти січеш фішку.

Вони входять у вестибюль, а Денчик все намагається згадати свій сон. Там була кімната. Звісно, кімната, залита фіолетовим світлом, настільки слабким, що ледь виходить розгледіти свої руки.

Руки. І кров на них.

— Ден, ти тут? — питає Капітон, піднімаючись сходами.

— Так, сорямба, задумався. Як думаєш, зможемо купити колес дорогою додому.

Капітон відповідає без роздумів:

— Я не знаю. Дорога додому буде дуже дивною.

Ден перевіряє, чи є у нього в кишенях якась готівка, але знаходить лише десяток жетонів метро. Думає: «куди я подів усі гроші?», а тоді згадує, як купував на них ножа. Хорошого, красивого ножа-метелика, гострого й зручного. Але куди дівся ніж? Куди зник метелик?

Вони піднімаються на четвертий поверх, йдуть довгим коридором, обабіч якого розташовуються малі кабінети. Чотириста сімнадцятий, чотириста вісімнадцятий, чотириста дев’ятнадцятий… Біля наступного Капітон різко зупиняється, і Ден врізається в його спину.

— От він, мій кабінет. Почувайся, як вдома.

Невеликим ключем, позбавленим будь-яких брелоків, Ярослав відчиняє двері. Кабінет Капітона нагадує Дену радше кімнату параноїка, ніж приміщення в науковій установі: на стінах висять карти, між якими тягнуться різнокольорові нитки, стіл завалений теками великих фотографій, а на невисокій поличці книжкової шафи лежить пістолет.

— Ти точно працюєш науковим співробітником в інституті? — серйозно питає Денчик.

— А ти точно працюєш офіціантом?

— Ні… Так… Не знаю.

— Не знаєш, — усміхається Капітон, — бо твої спогади суперечать одне одному. Бог помер, світ розпадається, цілісність світу повільно псується. Думаю, ти зможеш пригадати, яким світ був до смерті Бога.

Ден хапається за голову. Він дуже хоче щось пригадати, зрозуміти, що його друг має на увазі. Уявний ніж-метелик встромлений в уявний стіл, навколо нього — чиста воля. Ні, це не спогад, це мариво.

— Це сон, — раптом вигукує Ден.

— Ні, не сон, пригадуй! — Капітон кладе руки на плечі Дена. — Я привів тебе сюди, але згадати все ти маєш сам!

Ден міцніше стискає свої скроні, щось в його грудях починає тремтіти, і ледь-чутним голосом бідолаха питає:

— Можна, я вийду покурити?

— Ні, чорт забирай! — Ярослав горлає, тримаючи другові плечі. — Ні, згадуй. Я ж бачу, ти помічаєш, що все неправильно: світ рухається у зворотному напрямку по химерній траєкторії. Технічний прогрес перетворився на регрес, скоро всі забудуть про існування банківських карток, вже майже повністю перейшли на готівку. Хтозна, скільки часу пройде перед тим, як люди пересядуть з автівок на карети? А комунізація? Це ж такий дикий гротеск, навіть абсурд — це ніби Філіпа Діка приправили хворобою Альцґеймера! Ти все це помічаєш, друзяко, все пам’ятаєш. Інші не можуть згадати, бо вони тут ні до чого, але ти все пам’ятаєш, просто не можеш собі в цьому зізнатися. Прийми це.

У Дена підкошуються ноги, він ледь не падає, але Капітон вчасно хапає його руку й закидає собі на плече.

— Ходімо до стільця, сядеш.

— Сяду, — напівпритомно вичавлює з себе Ден.

— А тепер згадуй. Зізнайся собі, що цей світ зламався, і ти знаєш, хто в цьому винен!

— Хто в цьому винен? Бог! — волає Ден. — Бог винен, бо це він помер і лишив нас на призволяще.

— Але як він помер, Дене? Згадай, як помер Бог. Куди там подівся твій ніж-метелик? Тільки одна людина винна в тому, що світ зламано.

Денис затуляє вуха руками, кричить і плаче, благає:

— Не кажи мені, не кажи, будь ласка, не кажи мені, хто винен!

Але Ярослав усе одно каже:

— Ти.

Плач, крик, тремтіння — все припинилося. Ден до останнього намагається відігнати спогад, але вже пізно, реальність отруює його, б’є у найболючіше місце.

Денис згадує ніж, встомлений у стіл. Згадує Бога, величну й страшну істоту, абсолютно не схожу на людину, а радше на старозавітних ангелів, укритих безліччю очей, зубів, незрозумілих отворів. І Ден виймає зі стола ніж, і дивиться на своє відображення у лезі. Бог тремтить, здригається, його хитає. Він пульсує і каже щось, але Ден не може згадати слова.

— Дене, я дуже довго шукав тебе, бо тільки ти можеш мені допомогти! — продовжує Капітон. — Для початку згадай, навіщо ти вбив Бога?

— Я не можу, не пам’ятаю слів. Усе ще надто нечітко, — піднімає стомлені заплакані очі. — Можна мені вийти на перекур?

— Ні, Дене, не можна.

— Чекай, — Ден здригається від усвідомлення того, що він зараз почув. — Що означає «дуже довго тебе шукав»? Ми знайомі з дитинства!

— Так, але ні. Я зробив так, щоб ми були знайомі з дитинства, коли знайшов тебе. Світ зламаний, і часом, якщо мати певні знання й таланти, можна робити з ним дивовижні речі.

— Тобто, всі наші спільні спогади — фальшиві?

Голос Дена більше не звучить як розпач, але на місце розпачу прийшла образа.

— Фальшиві? Ні, я не вмію створювати фальшиві спогади. Я змінив реальність так, щоб ми провели дитинство разом. Мені треба було, щоб ми були хорошими друзями в цей день, і я прожив двадцять п’ять років у цьому кострубатому світі, аби досягнути мети.

Ден підводиться, підходить ближче до вікна.

— Ти дружив зі мною все моє життя, щоб покарати мене за вбивство Бога?

Капітон починає добродушно реготати, і цей сміх заспокоює Дена. Він згадує, як ніж входив у господню плоть, як вивертав божі нутрощі й випускав потік творцевої крові. А Капітон все сміється, при тому сміється не по-злому, а навпаки.

— Друже, я не збираюсь тебе ні за що карати. Я хочу все виправити.

Ден набирає повні легені повітря, а тоді повільно видихає. Карти, теки з фотографіями, Інститут Бога — весь абсурд склався в абсолютно здорову раціональну картину. Але пістолет…

— Якщо ти не планував помсту за смерть Бога, то навіщо тобі пістолет?

Капітон розводить руками:

— Застрелитися. Якщо нічого не вийде — я не хочу вічно жити у зламаному світі. Продумав собі запасний вихід. Дев’ять грамів спокою.

— Добре.

Ден вдивляється у карти, впізнає знайомі місця.

— Можна ще питання?

Капітон ствердно киває.

— Чому ти все це знаєш і вмієш? Все оце «змінив реальність»… Чому ти, на відміну від всіх, розумієш, що живеш у зламаному світі?

— Цього, друже, я сам не розумію. Маю кілька теорій, більшість з яких зводиться до того, що причина — ти.

Ден починає розуміти, як працює зламаний всесвіт. Викривлена причинність, наслідок випереджує причину. Причина: вбивця Бога Денис та Ярослав — найкращі друзі; наслідок: Ярослав вміє змінювати реальність. І байдуже, що наслідок стався перед причиною.

— То що треба робити? — спокійно запитав Ден.

— Для початку ти маєш згадати, з якої причини ти вбив Бога. У мене є дещо, що має допомогти.

Капітон підходить до свого стола, відчиняє нижню шухляду й дістає звідти паперовий конверт. З конверта він виймає невеликий пакетик, а з пакетика — пару малесеньких папірців.

— Клади собі під язик і тримай там двадцять хвилин. І згадуй. Думай про Бога. Чим він так завинив перед тобою?

— Не пам’ятаю. Легко згадую, як різав ножем плоть, згадую всі кольори його очей, але не знаю, що він мені сказав, і чому я вбив.

Але вже за півгодини Ден пригадує все набагато краще. Світло тепер не просто заливає кімнату, а танцює якісь дивовижні ритми. Межі між реальністю та спогадами сточуються.

Ден в тунелі. В тунелі?

Ні, Ден в Інституті Бога, в кабінеті свого кращого друга.

І все ж, він в тунелі, де на стінах переливаються сотні кольорів, підлога пульсує, а плями рухаються. Він йде вперед. Йде, бо згадує це місце, цей тунель. Згадує, куди він веде. Йти по тонкій матерії реальності аж до самого її краю, ось що треба робити. І Ден йде.

Ден і Капітон лежать на підлозі кабінету в Інституті Бога.

Інститут Бога? Ха, це абсурд.

Ден у тунелі, край реальності зовсім близько. Ось і він — довгоочікуваний спогад. Ден стоїть з ножем в руках, а у двох кроках від нього літає Бог, схожий на все живе і все мертве, на все красиве і потворне, на хижака і на жертву. Велич, якою наповнюється кімната, стає настільки густою, що Дену ледь не перехоплює подих.

Тоді Бог починає говорити всіма голосами світу:

— Вбий. Мене.

Ден вагається. Вбити Бога, до якого він так довго йшов? Бога, розмовляючи з яким проводив багато годи на день? Але хіба можна відмовити настільки величній сутності?

— Вибач. — всеголосо прорікає Бог. — Вбий. Мене.

І якось до Дена доходить, що він не має вибору. У нього є ніж-метелик, у Бога — бажання померти. Тож хлопець показує Богові лезо, і той ствердно мовчить. Ще хвилину вони обоє стоять на місці, а тоді Бог каже:

— Вбий.

Ось коли починається різанина. Спогад стає цілісним, зникає тривожність. Бог помирає від ударів ножа, кров тече по руках Дена, але він продовжує бити, удар за ударом, поріз за порізом, рана за раною. І аж тоді, коли Бог перетворюється на криваве місиво, хлопець лягає біля нього на підлогу, дивиться на свої скривавлені руки й волає від страху.

Але Ден не біля Бога, Ден у Інституті Бога. Він прокидається, встає з підлоги, допомагає підвестися Капітону.

— Ну що? — питає той. — Пригадав, чому вбив Бога? Він просто був кріповим?

— Згадав. Я вбив Бога, тому що він мене про це попросив.

Ден ще ніколи не чув свій голос настільки спокійним.

— Бляха, — Капітон б’є себе по лобі. — Бляха, бляха, бляха. Це все ламає. Весь план йде коту під хвіст.

Він починає ходити кабінетом й бубніти щось собі під ніс.

— А чим це зриває твій план? — розгублено каже Ден.

— Суть була в компенсації, в роботі з твоєю провиною за вбивство Бога.

— І?

— І Бог сам тебе про це попросив. Це означає, що ти не винен. Немає у тебе фатальної божественної провини, якою я зміг би скористатися для того, щоб полагодити світ.

Ден знову сідає на підлогу. Капітон підходить до шафи, приговорюючи:

— Я ж бляха, навіть вік твій, потрібний для цього, день у день вирахував. Я двадцять п’ять років чекав цього моменту, і все пішло по…

— Ну от, — зітхає Ден, ховаючи обличчя у долоні. — Всі ці муки даремно. І світ, виявляється, врятувати неможливо. Може ходімо, в такому разі, накупимо безліч усілякої наркоти й помремо від кайфу?

Клацання пересмикнутого пістолета.

— Власне, друже, насправді є ще один спосіб.

Ден піднімає очі й одразу бачить направлений на нього ствол. Обличчя у Капітона тремтить, він ледь не плаче, але продовжує цілитися. Ден протирає очі, питає:

— Оце твій спосіб? Вбити мене?

— Не зовсім, Дене. Щоб полагодити світ, потрібен новий Бог. Але новим Богом може стати тільки той, хто вбив Бога, пам’ятаєш? Я тобі вже казав. Такі от у нас приколи.

— Ти хочеш пристрелити мене, щоб я став Богом? У тебе зовсім клепки вибило? Ти розумієш, що ти хочеш мене пристрелити? Пристрелити, Карле! І звідки тобі знати, що це спрацює? Може я стану не Богом, а трупаком? А я майже певен, що стану якраз трупаком.

— Має спрацювати.

Ден так і сидить на підлозі, боїться поворухнутися. Дивиться прямо в очі Ярослава.

— Не роби цього. Будь ласка. Я не хочу так здохнути.

Капітон важко дихає, ледь вичавлює з себе слова:

— Я дуже сподіваюся, що ти мене зрозумієш і пробачиш.

— Я… Ні, не пробачу, Ярику, не пробачу, бо буду лежати мерцем на підлозі вашого всратого інституту!

— Можливо, ти хочеш, щоб я передав комусь якесь послання? Родичам? Дівчині? Ти маєш розуміти, Дене, що я й сам вкрай не хочу цього робити. Я двадцять п’ять років життя віддав, щоб спробувати обійтися без цього.

— Я розумію.

Ден подумки рахує, намагається заспокоїтися, стабілізувати дихання, не мати вигляд такого боягуза. Капітон каже:

— То як щодо послань? Побажань? Сповіді?

— Тільки побажання, — переходить на шепіт Ден. — Одне побажання — хочу відвернутися. Не маю бажання дивитися, як ти в мене стріляєш.

— Гаразд. Розвернись будь ласка.

Ден підводиться, повільно повертається, але після того різко кидається у бік виходу. Куля у спині, кров на стіні, на картах, на теках з фотографіями. Куля в плечі, більше крові, куля в праву легеню. Ден й справді добігає до дверей, але не відчиняє їх, а просто незграбо врізається, лишаючи на білій поверхні багряні сліди.

З неймовірними зусиллями розвертається обличчям до Капітона. Каже:

— От сучара, виграв.

Капітон знову розводить руками, витирає сльозу.

— Вибач.

З рота Дена виривається легкий смішок, який, втім, швидко перетворюється на кривавий кашель. Трохи покашлявши, він заплющує очі, відкидає голову назад й по дверях сповзає на підлогу.

Якщо ви старанно прислухаєтеся, то почуєте, як повертає собі цілісність фундамент Гіперреальності, і у цьому стихійному відродженні мелодійно шелестять симулякри.