Дике полювання у Зоні скальпів (дискваліфіковано, автор не проголосував)

Я подивився у приціл cнайперської гвинтівки Драгунова. Оптичній приціл і гвинтівка з глушником, через який я мав неприємності. Бо майор Шкурат з СБУ, що стежив за всім на Заставі, дуже цікавився, чи не займаюся я замовними вбивствами. Він тиснув на мене, я спочатку подумав, що хоче грошей. А він запропонував роботу. Справу у Харкові. Пришити одного комерса. Я відмовився, бо знав, чим все зазвичай закінчується для стрілка. Вб’ють і кінці у воду. Ледь відкараскався від того есбешника. Це ж треба, я ж купив глушник за свої гроші, бо годі й було сподіватися, що командування допоможе. Київ тримав нас у чорному тілі, наче не ми захищали країну від орд чорних! Цих жахливих дикунів! От би пропустити їх, щоб вони спалили пару міст. Цього б вистачило, щоб в Києві зрозуміли, для чого потрібна Застава. Але полковник, Дід, як його тут називали, не дасть цього зробити, він старий вояка і в нього пунктик про ціль Застави. Тримати кордон будь-що. 

Так, он пост чорних. Підлітки. Двоє, років по тринадцять. Залізли на дерево і дивляться у бік пагорбів. За хлопцями стійбище. Вже з’явилися стовпчики диму. Чорні прокинулися і починають готувати сніданок. Свіжу конину. Я ковтнув слину. Останній раз їли ще вночі, перед тим, як висадитися з транспорту і стати на лижі. Розігріли на спиртівці консерви - гречану кашу з м’ясом. Клята гречка вже всіх задовбала, але більше нічого не було. Останній караван з Великої землі приїхав два місяці тому, привіз лише трохи набоїв та два ящики зі снарядами для гаубиць. З продуктів нічого. Голяк. І це при тому, що Київ затримував зарплатню! Тепер вже почався грудень, а заплатили лише аванс за травень. Більше півроку затримки! Що вони там думають, у своєму грьобаному Міноборони? Ото почався майдан і добре. Нехай задумаються! Хоча кажуть, що Київ перераховує гроші вчасно, а це вже підполковник махлює. Клятий підполковник.

Я вистрелив, коли один з хлопців подивився на стійбище. Його товариш смикнувся, отримавши кулю, потім смикнувся хлопець, який встиг лише озирнутися. Два тіла гепнулися на сніг під деревом. Тиша. Ось для чого потрібен глушник.  

- Готово. – сказав капітану Григорову, який ховався поруч. – Двоє.

- Голови цілі? – спитав він.

- Так, в горлянку бив.

- Добре.

Капітан поповз до хлопців, що ховалися у ярку поруч. Я залишився на позиції. З неї все добре проглядалося. Мусив прикривати пацанів. Ось вони виїхали на лижах і швидко покотилися у бік стійбища. Так само на лижах ми і прийшли сюди. П’ять годин нічної гонитви. Планували прибути ще на світанку. Атакувати краще, коли всі ще сплять. Але ми трохи заблукали, запізнилися. Не критично. Чорні ще у стійбищі, не роз’їхалися за чередами своїх коней, що у степу розкопували з-під снігу суху траву. Ми встигнемо.

Звісно, це було ризиковано, податися у степ без бронетехники. Командування наполягало, щоб всі операції проводилися з прикриттям. Але з бронетехнікою чорних не вполюєш. Бо через пагорби БТР не проїдуть, тут забагато ярків та круч, а ще дерева. Можна дертися, двигуни ревітимуть, чорні почують і втечуть. Неодмінно спробують атакувати. Вони залюбки воювали ось у таких місцях: пагорбах, порослих лісом. То замість стійбища ми б отримали бій. А нам потрібні були не отруйні стріли чорних, а здобич. Бо ми ж не гралися, ми ризикували. Вклали у операцію гроші, власні гроші. Кожен з солдат, хто брав участь у походів, вніс по тисячі гривень. За це він отримував право на одну частку здобичі. Ті, хто в поход не пішов, не схотів ризикувати чи не зміг, бо був на чергуванні, платили за право на частку вже по п’ять тисяч гривень. Сподівалися, що вартість частки буде більшою і вони зароблять. Таких було небагато – восьмеро. Я заплатив тисячу, як і всі пацани, але матиму право на дві частки. Бо снайпер. Я дуже важливий, бо завдяки мені пацани непомітно підберуться до чорних. Капітан отримає вісім часток, бо він все спланував і командує операцією. Підполковник отримає п’ятнадцять часток, хоч він залишився на Заставі і нічим не ризикує. Але він прикриває похід. Він дозволив узяти техніку та боєприпаси, обіцяв допомогти бронегрупою, якщо щось піде не за планом. Хоча тут, у цих пагорбах, бронегрупа не допоможе, так само, як і артилерія. Якщо щось піде не так, ми залишимося сам на сам з цими дикунами.

Он наші зупинилися біля вбитих підлітків, забрали здобич. Покотили далі. А тут з ярка, в якому ховалося стійбище чорних, вибігла дівчинка. З чорних, інших у степу немає. Вона бігла з оклунком до посту. Мабуть, несла хлопцям поїсти. Ось-ось вона побачить наших, що швидко їдуть на лижах. Вона б могла зчинити сполох і зруйнувати весь план. Пацанам же ще треба зайняти позиції на краю яру. Чорні могли б втекти, потім вдарити по нас. Але дівчина не закричить. Ось вже вона покотилася у сніг. Знову цілив у горло, голова мусить залишитися цілою, щоб не пошкодити здобич. Наші виїхали до дівчинки, капітан подивився на неї, махнув мені. Присів і забрав здобич. Спочатку були розмови, чому мені дві частки, але тепер питань не буде, без мене нічого б не було.

Наші починають їхати уздовж ярка. Капітан першим. Цей Григоров, він сміливий, навіть відчайдушний. І хитрий. Це він розробив операцію. Спочатку найняв безпілотник, який зміг би знайти велике стійбище чорних. Тепер ці дикуни не наближалися до Застави близько, лише невеликі загони підлітків, які постійно атакували нас, гинули та атакували. Але десяток підлітків, то не здобич, а сміх. Потрібен був жирний шматок. Капітан найняв безпілотник за свої гроші, бо ніхто не вірив в план і не хотів вкладати гроші. А безпілотник коштував дорого. Дві тисячі гривен на день орендної плати. У перший день нічого не знайшли. Над капітаном почали сміятися, поза очі, бо ніхто б не насмілився сміятися з Григорова у відкриту. А на другий день безпілотник знайшов стійбище. Воно було сховане серед пагорбів біля озера. Озеро захищало стійбище зі сходу, пагорби з півдня і заходу. Чорні сховалися тут, бо прямим шляхом ми не могли доїхати на БТРі. Мисливці теж сюди б не прилетіли, бо тут не було де сісти гелікоптерам – пагорби поросли лісом. Сюди був один шлях, через степ, в обхід пагорбів, заходити з півночі. Але там паслися коні чорних, там було багато їх невеличких загонів, які б помітили нас і повідомили б своїх. Чорні б втекли, залишивши лише покинуті вогнища. Атаки ж з пагорбів дикуни не чекали. 

В несподіванці і був головний цимус операції. І головний ризик. Одна справа воювати з чорними, коли можна сховатися у БТРі, коли прикриє артилерія. І зовсім інше воювати з ними сам на сам. Якби капітан збирав людей у похід влітку, не набралося б і півдесятка. Мало б хто схотів ризикувати аж настільки, щоб пертися до степу без прикриття. У людей ще залишалися гроші і сподівання. Що або зарплатню виплатять, або чорні почнуть підходити ближче. Але не трапилося ані того, ані іншого. Стійбища чорних розміщувалися далеко за рікою. Люди забули, як виглядає здобич. То коли капітан сказав про операцію, охочі знайшлися. У когось були родини, яким треба було надсилати гроші, а хтось заборгував великі гроші своїм продавцям. На Заставі майже всі п’ють чи вживають наркотики. Командування не вживає жодних заходів проти цього. Бо Дід не знає про це чи не хоче знати. А підполковник отримує гроші з кожної пляшки і дози, що продається на Заставі. Останні місяці зарплату не платили, здобичі майже не було, то багато хто вліз в борги. І бухло і наркоту можна узяти на запис. По дорожчій ціні. Але потім доведеться віддавати. У підполковника є важелі, щоб примусити заплатити. Він може послати на пости, де значно важче, аніж на Заставі. Може зробити чергування щодня, може не відпустити на Ярмарок чи до нафтовиків. Може не пускати до підвалу. То борги підполковнику краще віддавати. Десь дві третини пацанів в поході пішли лише задля того, щоб розплатитися. То підполковник отримає не тільки свої частки, але й частки багатьох хлопців. Він вміє робити бізнес.

Я приблизно порахував, що полковник заробляє не менше мільйона на рік. Мінімум! І мова іде про мільйон доларів! Звісно, що дещо підполковнику доводиться віддавати на Київ. Але все одно, він дуже заможна людина. Заможна і жадібна. Завдяки його жадібності набралися люди у похід. Дехто позичав гроші на внесок. Спочатку ж треба було зібрати гроші. Будь-яка операція починається з грошей. Компенсувати капітану витрати на безпілотник, заплатити за оренду БТРу, двох ЗіЛів та «козлика». А ще за пальне і набої, за те, що бронегрупа буде готова допомогти. У сумі вийшло більше шістдесяти тисяч. Але капітан казав, що у стійбищі не менше двох сотень дорослих чорних, а ще діти. Ми вернемо собі гроші і заробимо! Добре заробимо!

Я посміхнувся. Я любив гроші. Але я не втрачав голову. Ось з яру виліз чорний. Бозна для чого. Може якась справа. Може до вітру. Може просто так. А тут наші. Чорний одразу припав до землі. Досвідчений воїн, не став піднімати шум, вирішив подивитися. Я пришив його пострілом до землі. Почекав кілька хвилин, поки хлопці не оточили стійбище. Тепер мені час був переміщуватися. До яру. Схили круті, ще й припалі снігом, не дозволять здертися. То чорні тікатимуть яром, або в один бік, або в інший. Я мушу закрити шлях до озера.

Став на лижі. Їх теж довелося купувати для операції і фарбувати у білий колір, щоб було непомітно. Всі ми були у білих масхалатах, масках, білих чоботах, навіть зброю пофарбували у білий колір. Ми добре підготувалися, бо не хотіли втрачати гроші і життя. А наша помилка могла дорого коштувати. Швидко доїхав до краю яру, обрав місце у кущах, щоб чорним важко було мене помітити. Перевірив бронежилет, шолом, шитки на руках та ногах. З ними було важко їхати, але я не хотів отримати стрілу тих дикунів та померти. Вистачить навіть маленької подряпинки, щоб здохнути. Кажуть, проти отрути чорних є антидот, але він дорогий і Міноборони не хоче витрачатися на нього. Тварі! Довели армію до ручки, не хочуть потурбуватися по єдиний боєздатний підрозділ! Який воює, захищає країну від орд дикунів, що тільки і мріють прорватися на Велику землю та пустити там кров. Та київські генерали мусять нас на руках носити! Постачати сюди все новеньке! А замість цього ми воюємо на металобрухті! Старі бронежилети, саморобні щитки, латані бушлати, куплене за власні гроші взуття і гречка з жилами тричі на день. Щоб вас! Ці столичні ідіоти не розуміють, що ми ледь стримували чорних, в яких зі зброї лише луки, списи та кинджали. А що як до їх рук потрапить вогнепальна зброя? Хоча б кілька десятків мисливських рушниць! І все, нам кінець! Пам’ятаю, як восени ми кілька тижнів були в стані посиленої готовності. Президент тоді сказав, що ми підемо до Європи, якийсь там договір збирався підписувати. Дід наказав готуватися. Він говорив, що Росія нас просто так не відпустить, може спробувати використати чорних. Дати їм кілька ящиків автоматів, а то може і гранатомети. Це було б нашим кінцем. Хоча я б на місці росіян просто розбомбив Заставу. Одна тактична ракета і орди чорних полізуть в Україну, їй стане не до Європи. Добре, що президент схаменувся і поїхав до Москви. Не можна дратувати сусіда, який значно сильніше. Особливо не можна, коли перетворив власну армію на старців!

Намагався не дратуватися. З наплічника узяв обойми з набоями. Десять по десять. Мусить вистачити, я б’ю дуже економно. Три ручні гранати на крайній випадок. Пістолет ТТ для ближнього бою. Тонкий ніж, трохи зігнутий на кінці. Це для здобичі. Тепер чекати. Зараз наші БТР та вантажівки вже мусять їхати степом, оминати пагорби. Десь за годину, якщо все буде добре, вони приїдуть сюди. Але ми почнемо раніше. Ось-ось. Бо чорні вже помітили наших і послали вісників до стійбища. Давай! 

Капітан наче читає мої думки. Ось наказав відкрити вогонь. Ціла злива пострілів. Дуже зручно стріляти з країв яру по стійбищу, що ховалося внизу. Крики, іржання коней. Наші сікли без зупинки. Швидко змінювали ріжки і продовжували. Короткі черги по два-три набої, прицільно. Я взагалі стрілятиму одиночними.

Почулося тупотіння кінських копит. Чорні тікали яром, мої клієнти. Ось перший вершник. Якийсь чоловік, голий по пояс. Мабуть, вмивався, почув постріли, стрибнув на коня і спробував втекти. Покотився по снігу. Ще один. Потім цілий табун коней. На деяких сиділи чорні. Хитруни, думали прикритися конями. Дарма. Я вибивав їх, наче кеглі. Один, два, три, чотири, п’ять, шість, сім, вісім. Я перезарядив гвинтівку і бив далі. Глушник не зняв, працював тихо, чорні, здається, не розуміли, що я їх знищую. Вони хотіли втекти, мчали на своїх диких конях і не звертали уваги на товаришів, які гепалися з простреленими шиями. Намагався бити в шиї, щоб не пошкодити ані голову, ані шкіру на тулубі.

Знищував чорних один за одним. Чоловіки, жінки, діти. Я не випускав нікого. Спочатку було важко вбивати жінок та дітей. Але потім я побачив, що вони зробили з нашими, які потрапили до пастки. Я зрозумів, що ці чорні – вони дикі звірі. З ними не треба сумніватися, їх треба вбивати.

Я вбивав, встигав нищити їх по мірі появи. Якби чорні вискочили всі одразу, у них був би шанс, але вони тікали порціями. Дуже зручно, дуже. Чергові майбутні трупи. Трьох поклав, став перезаряджати гвинтівку. І один з чорних помітив мій рух. Крикнув і помчав на мене. В його руках був лук. Ці чорні були дикими звірами, але стріляли добре. Ось стріла полетіла скрізь гілки і вдарилася об мій шолом. Я упав обличчям в сніг, але не припиняв перезаряджати. Ось вже стріляв. Якби всі чорні кинулися до мене і дали залп з луків, могли б зачепити мене. І це був би кінець. Але проти мене був лише один дикун, інші помчали до степу. Я поцілив негідника, який вже поклав на тятиву другу стрілу, а потім вбив його товаришів влучними пострілами у потилиці. Я не випустив жодного. Ось ще чорні і ще.

Гвинтівка нагрілася, але я був у рукавицях. До того ж чув, що стрілянина вщухає. Поодинокі постріли, наші добивали поранених. Ось вискочило ще троє чорних. Пішки. Нечасто бачиш чорних пішки. Ось вони вже лежали. Я придивлявся до тіл. Чорні дуже підступні. Ось рух. Ледь не вистрелив, але у приціл роздивився, що то дівка чорних. Жива. Здається, вона знепритомніла. Або, може, затиснула у руках ніж, щоб підпустити когось з наших і кинутися в останню атаку. Чорних важко було узяти у полон. Чоловіки билися до останнього, лізли під кулі. Жінки могли зарізати себе, а могли кинутися з ножем. Хапати їх треба було обережно. Але якщо схопив, жінку можна було відправити до підвалу. І потім отримувати відсоток з кожного, хто приходить до неї. В мене було дві такі дівки у підвалі, я непогано заробив на них. Нажаль, чорні дуже погано живуть у неволі. Два-три місяці, не більше, а потім гинуть. Вони б наклали руки раніше, але на них одягають кайдани. А ще вибивають всі зуби, бо чорні можуть боляче кусати відвідувачів. З тими дикунками багато мороки, але гроші теж непогані. Треба буде спробувати.

Я лежав у снігу. Був невеличкий мороз, але зовсім не холодно, бо в мене під бронежилетом термобілизна для альпіністів. Рахував вбитих чорних. Здається, сорок чотири дикуна, може більше. Здобич має бути багатою, якщо один я набив стільки. Хотілося бігти і збирати трофеї, але я не давав жадібності керувати собою, чекав. Ось з-за вигину ярка вийшли наші. Попереду двоє хлопців зі звичайними щитами, як у «Беркута», і з довгими списами, які забрали у чорних. За ними двоє автоматників і ще двоє хлопців з ножами. Я виліз з кущів, помахав рукою.

- Жоден не втік! – сказав пацанам і поїхав до них на лижах уздовж схилу ярка.

- Горло, ти король! – крикнули мені.

Мене називали Горлом, бо я завжди цілив у горло, щоб і здобич була ціла і шкіру не пошкодити.

- Крута здобич! – хлопці зареготали, але не втрачали уваги. Двоє зі списами перевіряли чорних. Добивали ударами в горло, готові до атаки. Ось один чорний стрибнув з кинджалом, але нахромився на спис. Автоматникам не довелося навіть стріляти. Хлопці зі списами пішли далі, а хлопці з ножами присідали біля перевірених тіл. Вмілими рухами зрізали скальпи, відрізали вуха, перевіряли шиї та кишені. У чорних могли бути намиста з трофейних вух. Чорні полювали за вухами, бо лише той, хто здобув вухо, міг одружитися. Я колись бачив у такому намисті два вуха наших хлопців. За вухо наших чорний отримував табун коней і ставав багатою людино. Тому вони полювали на нас. А ми на них.

- Скільки туш? – спитав я. 

- Тільки на стійбище більше трьох сотень! А ще ж тут і на іншому кінці яру!

- Десь під чотириста. Круто! – я зрадів, бо нам потрібно було п’ятдесят туш, щоб вийти в нуль. А потім вже чистий прибуток!

- Дуже круто! – хлопці реготали і швидко працювали.

Я підійшов до дівки чорних. Вона лежала у снігу в незграбній позі. Здається, її скинув кінь і вона втратила свідомість. Або придурювалася. Я зняв рукавиці, набрав снігу, зліпив сніжку. Потім кинув. Кидав я так само влучно, як і стріляв. В обличчя дівчини. Вона зойкнула, спробувала підхопитися. В руці у неї був ніж. Я вдарив її прикладом гвинтівки в живіт. Дівчина скрутилася. Я додав по потилиці. Дівка впала. Я наступив ногою на її руку з ножем, забрав. Потім заламав руки за спину і  скрутив їх мотузкою.

- Жива дівка! Горло, та ти молодець! – вони заздрили мені, бо дівка була моєю особистою здобиччю, якою не треба було ділитися. Ну хіба що заплачу підполковнику, який мав частку і з підвалу.

- Стараюся. – посміхнувся я. Перевернув чорну, відірвав шматок з її одежини, зробив кляп, запхав до рота, перев’язав мотузкою, щоб сучка не могла когось вкусити. Обшукав. Не задля золота чи  намиста з вухами, у жінок чорних такого бути не могло. Шукав зброю і знайшов ніж у чоботях. Кажу ж, ці дикуни були дуже небезпечні. Ноги теж зв’язав, щоб не спробувала втекти.  

Далі узявся за свій ніж і почав допомагати хлопцям. Відрізав скальпи, які в нас називали чубами, та вуха. Складав і те і інше у мішок для здобичі. Туди ж йшли знайдені намиста з вухами і золото. Чуби приймали на Заставі. Уряд платив за кожен чуб чорного по 850 гривень. Причому платили одразу, щоправда не готівкою, а перераховували на картку, але в той же день. Брали і вуха, але лише по 200 грн. То на Заставі їх не здавали, бо в Києві за вухо чорного давали до півтисячі гривень. Казали, що там було зараз модно носити вухо на срібному чи золотому ланцюжку. Вуха сушили і продавали в столиці. А ще золото. Якщо чорні були з гір, в них могло бути багато золота. Але це плем’я було зі степу, то з сорока семи трупів (я вбив 47 чорних, а не 44, трохи помилився) ледь натрусили невеличкий кисет прикрас. Ну нічого.

Окрім збору здобичі ми ще ламали луки чорних. Це був такий ритуал. Всі ми боялися їх луків і їх отруйних стріл. Потім почали відбирати тіла. Лише чоловіків, бо у жінок тонка шкіра. Лише молодих, бо навіть у тридцятирічних чорних шкіра вже у шрамах та опіках. Чорні – дикуни, в них важке життя. То відбирали підлітків.

- Горло, ти король просто! Шкіри цілі! – раділи хлопці.

- Звісно, що цілі. – посміхнувся у відповідь.

Дітей не брали, з них малий вихід шкіри. Хлопці узяли по тілу і потягнули до стійбища. Я теж ніс, а дівку примусив стрибати. Вона не хотіла, довелося побити її, вибити перші зуби. З цими чорними тільки так.

Коли вийшли до стійбища, я побачив землю, встелену тілами чорних. Догорали їх намети. Чорні вже були без здобичі, хлопці зібрали. Он великий скривавлений мішок. Ми зсипали туди наш врожай. Окремо чуби та вуха, окремо золото. Всі дивилися один за одним, щоб ніхто нічого не узяв собі. Все по-чесному. В армії мало що робиться по-чесному, особливо тепер, але тут все інакше.

- Горло добув чорну! – крикнув хтось, помітив полонянку. Хлопці підбігли, почали її роздивлятися. Чорна ричала і плювалася кров’ю.

- Хороша дівка, молода! Нарешті щось нове у підвалі! А то дві вже набридли! Тепер ця піде офіцерам, а нам дадуть якусь з офіцерських! – гомоніли хлопці.

Офіцери та солдати ходили у підвал до різних дівок. Офіцерські, коли набридали, ставали солдатськими, а вже в тих був один вихід – вперед ногами.

- Пацани, підходьте за м’ясом! – крикнули прапорщик Жовтяк. Він поставив перекинутий казан чорних, які варили конину. Додав води, розпалив багаття і зараз вже нарізав м’ясо. Хлопці побігли, бо всі зголодніли за свіжиною. Жадібно желіпало, я теж узяв шматок.

 - Горло, в тебе золоте око. У всіх твої шкіри цілі. – це підійшов капітан. Він був чомусь не дуже задоволений, хоч ми узяли багато здобичі. Дивився на мою дівку. 

- Я старався. 

- А на стійбищі всі шкіри діряві. Нічого і узяти. – поскаржився капітан.

- Треба поговорити з підполковником. – сказав я. – Щоб не здавати всі чуби. Бо на Заставі платять мало. В Києві чуб можна продати за півтори штуки.

- Зараз у Києві майдан.

- Та скільки він там буде. – я махнув. – До Нового року або самі розійдуться, або їх розгонять менти. Майор Шкурат сказав, щоб я був готовий до відрядження. В столиці потрібні снайпери. До того ж, майдан чи не майдан, а мода на чуби та вуха все одно діє. Зараз у Києві вважається, що людина несерйозна, якщо не неї немає чуба, чи, хоча б вуха.

- Тут ти правий. Але в Києві небезпечно. Минулого року прапорщик Куліченко поїхав продавати чуби і зник. Потім знайшли вбитого, у Дніпрі. – скривився капітан.

- Відправити кількох людей, при зброї. Щоб без жартів. – сказав я. – Сам поїду.

- Менти вас можуть прихопити.

- У мене є дозвіл на зброю.

- О, так це інша справа! – зрадів капітан. – Я поговорю з підполковником. Але то буде вже наш профіт, а здобич ділитимемо по офіційній ціні чубі. До речі, не хочеш продати мені цю дівку?

- Вона ж і так піде офіцерам. - я знав, що офіцерам краще не говорити «ні», але це ж була моя здобич!

- То не хочеш? – капітан недобре подивився на мене. Він був небезпечний, цей Григоров. Але я не віддам нікому те, що належить мені! Коли він несподівано зареготав. – Та розслабся, Горло, я пожартував!

Він поплескав мене по спині і пішов геть. Я пожував м’ясо, але їсти мені перехотілося. Виплюнув. Коли почулося ревіння двигунів. Ось і наші. Першим торував шлях БТР, за ним два ЗіЛи з броньованими кабінами, а потім вже «уаз-469». «Козлик» був обшитий листами заліза, а на даху ще мав саморобну башту з кулеметом. Ну що тобі той американський бойовий «хаммер».  Мішок зі здобиччю повантажили в БТР, тіла, з яких можна зняти шкіру, склали у кузови. Їм займеться виробнича дільниця Застави. Знімуть шкіри, замочать їх. Доведеться заплатити кожум’якам, але воно того варте. Потім ті шкіри, вже оброблені, можна вигідно продати у Києві. Кажуть, що всі тамтешні модники ходять у піджаках і штанях зі шкіри чорних. Навіть президент. Костюм зі шкіри коштує десятки тисяч. Шалені гроші.

- Так, по машинах! – наказав капітан. – Горло, ходімо зі мною до «козлика», відсвяткуємо!

- Я і чорну візьму. – попросив я, бо не хотів залишати її в БТРі, щоб пацані її задарма використовували.

- Беру, за заднє сидіння поклади. – дозволив капітан.

Я примусив дівку стрибати до «козлика», поклав на підлогу, перевірив мотузки, щоб не розв’язалася. Сів на задньому сидінні. Там ще був денщик капітана. Сам Григоров сидів біля водія. Ми рушили. У «козлику» було сильно нагріто, я одразу вкрився потом.

- Знімай бронежилет, у нас тут як на курорті. – зареготав капітан і сам зняв свій. Подав мені фляжку. Солдати на заставі пили палену горілку, яку постачали від нафтовиків. А ось офіцери пили коньяк, може, навіть, справжній. Я ковтнув. Смачний. – Ну що, Горло, ти ж в нас рахуєш, наче комп’ютер. Скажи, скільки ми заробили?

- Зараз з’ясуємо. – кивнув я. Рахувати прибутки любив. – Скільки туш чорних?

- Чотириста дванадцять. Однак на деяких здобич зіпсована кулями.

- Ну, нехай чотириста. За чуби ми отримаємо 340 тисяч. За вуха, навіть якщо здавати по чотириста, ще 320 тисяч. Золота скільки?

- Та трохи, тисяч на п’ятдесят, не більше. Степові чорні. – зітхнув капітан і подав флягу, але я поки пропустив. Вип’ю вже на Заставі, а в степу треба бути готовим до всього.

- Плюс два кузови тіл. Там шкіри буде тисяч на сто, думаю. То в сумі виходить десь 800 тисяч. Часток 62, то десь виходить майже по 13 тисяч на частку.

- 13 тисяч! Круто! Давно не було такої здобичі! Це кожен, хто вклав тисячу, отримає 12 тисяч прибутку! Навіть ті, хто не їздив, по 8 тисяч отримають! Оце так з’їздили! В останній похід ледь те, що вклали, відбили! – крикнув капітан. - Давай вип’ємо!

- Ні, дякую, я потім. – відмовився, бо я  рахував. 26 тисячі за дві мої частки, а ще тисяч 10 мусить принести та дівка! Поки вона свіжа, офіцери будуть часто нею користуватися, а лише один візит на тиждень для них безплатний. Треба буде слідкувати, щоб та чорна пожила довше. Чорна. Насправді, вони ж зовсім і не чорні, ці дикуни. Не негри. В них біла шкіра. Ну, може не чисто біла, трохи смуглява, але вони зовсім не чорні. Просто перед битвою вони мажуть обличчя кров’ю, то здається, що вони чорні і їх так назвали. 

Ми їхали степом. Капітан увімкнув музику, випивав разом з денщиком, навіть водій сьорбав коньяк. Це мені не подобалося. Тим більше ми чомусь їхали останніми. Дзенькнула стріла. Потім ще. Це чорні намагалися нас дістати. Але їх луки не пробивали листи сталі, якими був захищений «козлик». Ми в безпеці.

- Садонути з кулемету? – спитав я.

- Ні, не треба. Набоїв мало. – сказав капітан. З набоями дійсно була проблема. Нам їх постачали дуже мало. Ми рятували всю країну від орд дикунів і змушені були рахувати кожен набій. Ось для цього походу набої купували за свої! Ну хіба не дурня?

- Я подивлюся. – поліз у башту, дивився у щілини. Чорні скакали за нами, стріляли з луків, але не наважувалися наблизитися.

- Горло, а у тебе ж пістолет ТТ? – спитав капітан.

- ТТ! – кивнув я. Купив його на ярмарку, не купив, а обміняв на два чуби та чотири шкіри.

- Можна подивитися? – попросив капітан.

Я взяв пістолет з кобури, подав.

- О, диви, як новенький. – здивувався капітан.

- Я слідкую за зброєю. – відповів йому.

Знову задзенькали стріли.

- А ну ввали їм пару черг, щоб не лізли!  - крикнув капітан. Я розвернув кулемет в бік чорних і дав три короткі черги. Першою не влучив, але потім чорні покотилися з коней і відстали.

- П’ятьох збив. Може підберемо здобич? – спитав я.

- Та можна. Ваня, давай! – крикнув капітан водію.

«Козлик» загальмував, з’їхав з дороги і поїхав до чорних. Вони хотіли забрати свої трупи, зажди це робили, але я не дав їм наблизитися, дав ще кілька черг, вбив кількох дикунів. Їх забрали, але тих, кого я вбив раніше, залишили.

- Тримай їх на прицілі! – наказав капітан. Я тримав. Ми під’їхали, з машини вискочив денщик зі щитом, прикривав капітана, який спочатку дострелив чорних, а потім зібрав здобич. Це вже була чисто наша, ні з ким ділитися не треба. – Диви, яке намисто!

Капітан, що заліз в «козлик», махнув добутим. До півсотні вух на нитці. Я вбив якось славного воїна чорних. П’ять чубів, 10 вух і ще це намисто! Приємне доповнення!

Я зліз, капітан дав перерахувати вуха у намисті.

- Сорок сім! – в захопленні сказав я.

Ми вискочили на дорогу. Їхати нам було години чотири. Раніше чорні водилися ближче. А потім з’явилися мисливці. Вони прилітали на гелікоптерах, озброєні кулеметами та дорогими гвинтівками. Три гелікоптера, по шість стрілків в кожному, вони знищували стійбище за кілька хвилин. Потім спускалися, фотографувалися з трупами чорних, забирали чуби та вуха. Летіли геть. Нічим не ризикували. Спочатку мисливців було небагато. Раз на місяць. Потім два, потім три, у листопаді літали кілька разів на тиждень. Вони вибили всі стійбища чорних на багато кілометрів, позбавивши нас здобичі. Ми їх ненавиділи, але нічого не могли вдіяти. Бо це був прибутковий бізнес. Казали, що кожен з учасників полювання платив по кількасот тисяч. І бажаючі знаходилися, бо де ще ти можеш полювати на людей? Нехай і чорних. Прилітали депутати, міністри, губернатори, прокурорі. Вся еліта. Начебто і президент збирався, але майдан відволік його. Але інші мисливці прилітали. Нам залишалися крихти з чужого столу. Держава не тільки не давала грошей на утримання Застави, але й заважала заробляти. Для тих багатіїв полювання було забавкою, а для нас єдиною можливістю заробити! І її в нас забирали! Кляті буржуї! 

- Горло, чуєш, а ну подивися, здається з твого боку колесо заднє здулося. – попросив капітан. Він вже був досить п’яний, принаймні так виглядав.

- Колесо? – я повернувся з башти в салон.

- Ага, водить щось. – кивнув водій і припав до спостережних щілин. – Чорні далеко. 

Я сам подивився. Чорні були десь метрів за триста, а їх луки били не більше, аніж на сто метрів.

- Зараз подивлюся. – я відчинив двері, звісився, щоб подивитися. – Ціле!

- Точно? Подивися уважно! – крикнув водій.

- Ці… - почав було я і отримав ногою під зад, вивалився з салону, встиг вхопитися за ручку дверцят, «козлик» чомусь тільки додав газу. Я волочився по землі, кричав, а по моїх руках бив ногами денщик капітана. Я розтиснув пальці і покотився по землі. Підхопився. «Козлик» їхав геть, навіть не думав зупинитися. Капітан вирішив забрати мою частку! І мою дівку! Покидьок! Я схопився за кобуру. З ТТ я б розстріляв «козлик», але пістолета на місці не було! Я ж сам віддав його капітану! І він не повернув! Тварюка! Я побіг за «козликом», сподівався, що це просто жарт.

- Я віддам її, віддам! – верещав у все горло. Сподівався, що «козлик» зупиниться, що капітан просто вирішив провчити мене. Але «козлик» мчав геть. Позаду ж я почув тупотіння. Озирнувся і побачив чорних. Кілька десятків вершників мчали до мене. А я був, навіть, без бронежилета. Зі зброї мав лише ніж. Чорт! Я не хотів помирати! Я хотів помститися капітану! Жадібна тварюка! Я виживу! Виживу і помщуся!

Я підняв руки, показував, що здаюся! Чорні, не стріляйте, вам потрібен такий, як я! Я навчу вас перемагати, я допоможу вам взяти Заставу і прорватися на Велику землю, я приведу вас до Києва! Залиште мене живим і ви виграєте! Залиште!

Стріла. У горло. Так саме, як любив бити я. Вони ж не знають, що я не в бронежилеті. Горло у горло. Я помираю. Навіщо? Падаю на коліна. Ви б могли стати володарями Великої землі! Ви б… Ще стріла. У груди. Тварі. Дикі тварі…