Далеко від домівки

«Господи, я більше не можу… Не може звичайна людина стерпіти, коли її вивертають, як рукавичку, нутрощами назовні… Коли здається, що тебе повільно ріжуть на дрібні шматки у велетенській м’ясорубці.

Господи, дай сили це витримати!

І нехай все скінчиться…»

***

Кайл уважно розглядав чудернацьке тіло, відмежоване від світу прозорим ковпаком величезної кріо-камери.

Здавна людство намагалося уявити інопланетних братів по розуму. Іноді бурхлива фантазія породжувала істот гуманоїдного типу, які до населення Землі ставилися досить прихильно. Ба, навіть допомагали у критичних ситуаціях. Або ж це були жахливі монстри, що розглядали людину виключно з гастрономічної точки зору та як трофей такого собі сафарі. У найгіршому випадку, інопланетяни намагалися знищити все живе на Землі – чи то для привласнення нашої чудової планети, чи то з природної шкідливості…

У цього, за склом, важко знайти щось гуманоїдне. Хіба що пряма постава та нижні кінцівки довші від верхніх. Все інше – суцільна мішанина нічних кошмарів, навіяних надмірною дозою наркотику або ж сильною хворобливою гарячкою…

М’язисте тіло вкрите щільними, як у панцирного носорога, латами. Окремі «деталі» лат утворені численними загостреними зубцями, неначе луска в акули. П’ятипалі кінцівки закінчуються пазурами, яким міг би позаздрити навіть прославлений Спілбергом велоцираптор. З напіввідкритого безгубого рота погрозливо вишкіряються страхітливі жовті зубиська.

І очі… Витрішкуваті, каламутні. У них назавжди застиг вираз жорстокості та ненависті.

Кайл поглянув на своїх товаришів. Вони уважно слухали старенького професора, що захоплено розповідав про «чудовий екземпляр», який нарешті перекочував з чіпких рук військових до не менш чіпких рук науковців.

Асистентка професора, Олеся, тихенько сиділа в кутку лабораторії і записувала щось у товстелезний робочий журнал.

Чи робила вигляд, що записує…

Кайл помітив, як дівчина періодично кидала зацікавлені погляди на високих широкоплечих хлопців у військовій формі.

Мабуть, таки правда, бо ось погляди Олесі і Кайла на мить зустрілися і дівчина зашарілася, а потім з награною діловитістю занурила носа до свого журналу…

На космічній базі «Астра» військові не потерпали від надлишку дисципліни. У період відсутності тренувань чи навчання хлопці могли використовувати вільний час на свій розсуд. Кайл любив навідуватися до бібліотеки і вже кілька разів зустрічав там Олесю, проте ніяк не наважувався з нею заговорити. А таки ж гарна дівка! Все. Воїн він чи ні? Сьогодні або ніколи!

Після закінчення огляду прибульця Кайл затримався, з полегшенням  відмітив, що професор подався до своєї каюти і, намагаючись зберегти зовнішній спокій, запросив Олесю на побачення. А коли та без зайвої манірності погодилася, навіть розгубився – куди ж він її поведе? У бібліотеку? Пристойних місць відпочинку на базі, на жаль не було.

Дівчина помітила дещо збентежений вигляд «кавалера» і швидко знайшла вихід із незручного становища:

– Я вмію готувати чудову каву, – ніби між іншим, повідомила вона Кайла. – Ви любите каву?

***

Кайл із задоволенням вдихав аромат кави, над якою чарувала Олеся. Він зацікавлено вивчав невелику каюту, облаштовану на свій смак його новою знайомою. Тут справді було затишно. Здавалося б, звичайний робочий кабінет: крісло-ліжко, стіл з комп’ютером, полиці з книгами. Проте все це прикрашено колоритними скатертинами та рушничками з дивовижними візерунками. На стінах – кілька невеликих картин з етнічними мотивами: гнучка верба над мальовничим ставком, вкриті соломою білі хатки, які зараз можна побачити хіба що в музеї. А над ними – зоряне небо. Кайл підвівся і підійшов ближче. Дивно, це не фотографії і навіть не малюнки.

Картини були вишиті кольоровими нитками. Хлопець бачив таке вперше. І що вражало: зблизька візерунок утворюють досить грубі хрестики. А варто відійти – небо й зорі оживають, стають такими, якими хлопець милувався колись давно, у дитинстві.

– Я дуже люблю нічне небо... – Олеся підійшла зовсім нечутно. На столі вже парували незрівнянним ароматом дві чашки з кавою. – Знаєш, Кайле, я мріяла про Космос, скільки себе пам’ятаю. Якось мені до рук потрапила старезна книга з дідусевої бібліотеки. Вже сама назва причаровувала – «Аргонавти Всесвіту». Перечитувала її кілька разів, могла годинами розглядати малюнки. Зараз і автора майже ніхто не пам’ятає, а дідусь його хвалив, говорив, що він відіграв важливу роль у становленні фантастики нашої країни. Ось і марила космічними польотами та боротьбою з інопланетними монстрами…

Кайл слухав Олесю і думав: «Як багато у нас схожого. Це ж не може бути простим збігом?».

Він теж з дитинства мріяв про Космос. Літніми ночами, потайки від батьків вибираючись на дах будинку, годинами милувався безмежними розсипами зірок. Тоді не вірилося, що вони неймовірно далеко. Здавалося: достатньо підняти руку і можна набрати цілу жменю різнокольорових небесних діамантів.

Коли батьки трагічно загинули, Кайл переїхав жити до дідуся. А потім у старанного до навчання, цілеспрямованого хлопця виникла можливість потрапити до військової академії, на факультет космічних досліджень. І дарма, що далекі міжзоряні польоти були поки що неможливими і поле діяльності космічного десанту обмежувалося сонячною системою. Кайл вірив: все попереду, він ще побачить інші світи….

***

«Астру» створили порівняно недавно – два роки тому. Офіційно – як науково-дослідну. Проте всі, хто був ближче знайомий з проектом, знав: база перебуває під постійним «патронатом» військових. І досліджувала вона не космічний простір, а корабель прибульців.

Так-так, той самий таємничий корабель, котрий привіз у наш світ славнозвісних монстрів. На Землі нібито чудовиськ досліджувати небезпечно, от і розташували їх в космічній далечіні. Скептики, правда, вважали, що задля безпеки базу необхідно було б організовувати ще далі – ближче до межі сонячної системи. А так, не дай боже якоїсь надзвичайної ситуації – Земля може загинути.

Проте, керівники бази переконували: технології прибульців надзвичайно складні, і у випадку невдалого експерименту збільшення відстані Землю не врятує.

Хоча злі язики говорили: просто зекономили на коштах.

Історію прибульців Кайл знав із загальновідомої інформації. Супутники космічного спостереження надіслали повідомлення про раптове виникнення нового кратера на Місяці. Терміново організована експедиція знайшла там цей самий корабель. Чому сталася катастрофа – залишилося невідомим. Взагалі, корабель майже зберігся, а от його екіпаж, на жаль, ні.

А можливо, на щастя...

***

Візити на каву стали для Кайла звичною та й, ніде правди діти, приємною подією.

Доки Олеся готувала частування, хлопець потайки милувався її тендітною фігуркою. Таку навіть лабораторний халат не псує, а зараз, коли стрункість тіла вдало підкреслює спортивний костюм…

Кайл тихенько, щоб не почула дівчина, зітхнув.

Ну чому, як тільки вони з Олесею залишаються наодинці, у Кайла мимоволі виникають думки на межі пристойності? Олеся йому подобається, та й він, здається, їй не байдужий. А як же чисте почуття кохання, омріяне поетами і без темної тіні хтивості?  Чи поети кохають по-іншому?

І взагалі, чи не забагато він думає? Мабуть, сержант правий: Кайл вирізняється серед інших вояків, справжній «романтик у формі». У той же час, досвідчений командир вважає, що така людина повинна бути в команді. Людина, яка в екстремальній ситуації може не лише сліпо виконувати накази, але й думати при цьому.

А іноді – довіряти поклику серця. Щоправда, сержант називав це «слухатися інстинкту»…

– Не віриться, що вони прибули у наш світ з мирними намірами, – раптово відволікла хлопця від роздумів Олеся. – Їх тіла призначені для знищення, убивства. Чому вони загинули? Адже є інформація, що в Місяць врізався вже «мертвий», некерований корабель. Що їх знищило? Я на борту не була, проте, уважно вивчила фотографії. І помітила численні сліди від пазурів повсюди на внутрішній обшивці. Ніби екіпаж метався в агонії, шукаючи порятунку.

Мені здається, і від нас, учених, і від вас, військових, приховують значну частину інформації. Точніше, ми знаємо щось одне, ви – щось інше. Навіть між науковцями різних спеціальностей немає регулярного обміну даними. Ми, як ті мурашки: несемо вантаж, не задумуючись, як його використають наші керівники.

Кайле, що тобі відомо про прибульців? Що вони не такі, як люди? Але ж генетично ці створіння від нас не так вже й відрізняються. І продукти, знайдені у них на кораблі, придатні для вживання людиною. А повітря - для дихання.

Знаєш, я часто спілкуюся з дідусем. Скучаю за ним, а відеозв’язок безкоштовний. Він незвичайний, мій дідусь. Таких зараз називають старомодними. Читає багато наукової літератури, проте вірить у Бога. До церкви ходити не любить, вважає, що із Всевишнім потрібно спілкуватися наодинці, в душі. Так от, показувала йому якось фотографії прибульців. Про них вже всі знають, та й не підписувала я ніяких паперів про збереження таємниці. Пожартувала тоді: «Бачите, діду, а як же слова з Біблії про створення людини за образом і подобою? Адже розумною може бути тільки людина? За чиєю ж подобою конструювали цих монстрів?». Дідусь відповів не відразу. Довго про щось думав, пощипуючи сиві вуса. Нарешті озвався: «Людина... Важко залишитися людиною далеко від домівки...». Так і не дізналася, що він мав на увазі. Зв’язок тоді перервався, а наступного разу до теми інопланетян ми вже не поверталися…

– Олесю, я хотів сказати… Одним словом, скоро відлітаю. Інженери створили апарат, подібний до корабля прибульців. «Каріна», правда ж гарна назва? Команду вже відібрали. От…

У каюті на кілька хвилин запанувала тиша. Коли Олеся знову заговорила, у її голосі відчувалося тремтіння, а очі підозріливо виблискували.

– Я здогадувалася, що всі ці дослідження добром не закінчаться. Як же, ми теж навчимося мандрувати у гіперпросторі! А що воно, той гіперпростір? Красиве слово, оспіване фантастами. Відтворити процес в лабораторних умовах, наскільки я знаю, так і не вдалося. А якщо витримати таку мандрівку можуть лише чудовиська, ті, що зараз у кріо-камері? Та й взагалі, скажи, для чого летіти? Що дасть цей політ?

– Нові знання. А можливо, новий світ, нових друзів.

– Друзів? Який оптимізм! А може, ворогів? Куди спішити? Чому не продовжити ретельні дослідження? Ці військові...

– Я теж військовий, Олесю. І повинен виконати обов’язок. Хоча й розумію, що наслідки можуть бути непередбачуваними.

– Кайле, я боюся… втратити тебе. Відмовся від польоту.

Хлопець мовчав. Йому хотілося заспокоїти цю милу безпосередню дівчину, яка примудрилася у середовищі вченості і військової суворості зберегти місце в серці для романтики.

І для кохання.

Вона ж його кохає? А він? Мабуть, все-таки так. Інакше чому боїться сказати правду?

Що шансів повернутися дійсно мало. Що він ладен віддати життя за дитячу мрію побачити нові світи. Але тепер це життя належить не лише йому…

***

Загін космодесантників чекав команди про завантаження на «Каріну». До старту залишилося зовсім мало часу, а Олесі все не було. Щоб якось відволіктися, Кайл вкотре почав розмірковувати над можливими проблемами мандрівок у гіперпросторі. З одного боку, ось наочний приклад майже успішної подорожі – цей самий корабель прибульців. Чого ще потрібно? Але те, що на ньому прилетіли чудовиська...Та ще й мертві. Крім того, відтворити заново окремі прилади так і не вдалося. А щодо призначення деякого обладнання вчені сперечаються до цього часу. Зокрема, біотехнологи знайшли контейнер зі слідами невідомої органічної речовини, але доки підготували все для лабораторного аналізу, навіть слідів не залишилося. Та й астронавігатор використали той самий, «прибульський». Звичайно, це означає: візит доведеться робити саме до милих створінь, які прикрашають нині кріо-камеру. Але краще вже до них, ніж в «нікуди». Тим паче, ми ж в гості ненадовго. Так, впевнитися у можливості гіперпросторової мандрівки, одним оком зиркнути, а що там – і швиденько додому…

Коли на майданчику з’явилася Олеся, їх з Кайлом відразу залишили наодинці. Про «астральний роман» знала вся база, закоханих поважали і зайвої зацікавленості ніколи не демонстрували.

Олеся заговорила першою:  

– Кайле, я не хочу тебе втратити. Ні, не відповідай, а то не стримаюсь і наговорю дурниць. Ще й рюмсати почну. Розумію: від польоту не відмовишся, але… Я чекатиму. Навіть якщо чекати доведеться довго. Ось, візьми, я зробила це своїми руками. Мої пращури називали такі вироби оберегами і ставилися до них дуже серйозно.

Кайл тримав в руці подарунок, а сам не відводив очей від дівчини.

- Той візерунок…– продовжувала Олеся. – Це емблема з корабля інопланетян. Чомусь мені здається, що вона має важливий зміст…

Дівчина схлипнула, безсило схиливши голову хлопцеві на плече.

Кайл міцно притискав Олесю до себе, гладив русяве волосся і шепотів:

– Я повернуся. Обіцяю…кохана.

***

Ну от і все. Ще кілька хвилин – і старт. Кайл, нарешті, уважно роздивився оберіг, що тепер висів у нього на шиї, на срібному ланцюжку.

Акуратний овал з цупкої оксамитово-чорної тканини, у центрі розкинула на всі боки яскраві промінці вишита зірка. Отож, у монстрів, очевидно, теж є відчуття прекрасного. Облямовувала оберіг синя стрічка з золотими літерами. Мова була невідомою, і лише тепер хлопець пожалкував, що не встиг розпитати кохану про зміст написаного…

***

«…Хто я? Болить…Вбити цей біль… Вбити всіх… Вижити!..»

***

Т’Харові було нудно. Пройшло вже пів оберту з часу відльоту «Сварга», а про долю екіпажу до цього часу немає ніяких звісток. Здається, перша спроба мандрівки у гіперпросторі закінчилася повною невдачею. Точніше, трагедією.

Та десять сімей все ж продовжують вірити, чекають на своїх батьків, чоловіків, синів.

Керівництво не таке наївне. Воно вже давно зневірилося. Але визнавати поразки не хоче. Звичайно, це ж не лише невдача. Це ще й закінчення фінансування.

Тому чергування рейнджерів у зоні можливої появи «Сварга» продовжуються.  І Т’Харові доводиться сидіти та спостерігати за приладами, що відмічають найменші збурення у просторі. Чи пак, у гіперпросторі -  молодий рейнджер не дуже розбирався в технічному боці горезвісної задумки вчених.

Ще один марно втрачений день…

А починалося все так добре. Здавалося, творці «Сварга» продумали найменші дрібниці, передбачили любі негаразди. Навіть можливість атаки корабля агресивними інопланетянами: при виявленні на борту «нелюдських» істот, після виходу з гіперпростору, приміщення миттєво наповниться потужною біоотрутою, смертельною для всього живого.

Окрім людини…

Система спостереження раптово ожила мерехтінням численних сигнальних лампочок.

А Т’Хар ошелешено спостерігав, як значну частину зоряного пейзажу затьмарило сизувате марево, що швидко ущільнювалося і почало переливатися всіма барвами райдуги. Ось у центрі незвичайного оптичного феномену спалахнуло сяйво і марево зникло. На його місці залишився лише якийсь блискучий об’єкт.

Т’Хар кинувся до візора і ввімкнув процес максимального оптичного наближення.

Корабель. Ще ніхто не мав можливості спостерігати, як виринають космічні човни з гіперпростору. Це дійсно вражало. Відразу навіть важко сказати, чи то міжзоряний мандрівник, чи його примара.

І це був не «Сварг».

– Тривога! Всім зібратися біля шлюзового відсіку, – залунало з динаміку і сонне царство патрульного катера несподівано ожило.

Роки тренувань не підвели.

Рейнджери швидко завантажилася в розвідувальний флаєр, той від’єднався від основного судна і взяв курс на прибульця.

Серце Т’хара калатало. Ось воно – перше бойове завдання. Кожною клітиною тіла він відчував підтримку тих, хто залишився на катері.

Прибулець швидко наближався. Складалося враження, що там немає жодної живої душі. На запити не відповідає. Не намагається втекти, проте, й не нападає.

– Готуємося до висадки!

Шлюзова камера прибульця містилася там, де і у «Сварга». І працювала за тим же принципом.

Тримаючи зброю напоготові, рейнджери зайшли у центральний відсік. Аналізатори підтвердили: повітря придатне для дихання.

А далі події перетворилися на суцільний кошмар.

Потвор було небагато і зброї вони не мали. Проте, її відсутність повністю компенсувала жорстокість і напористість. А ще – страхітливі кігті та зуби.

У відсіку лунали звуки пострілів, жахливе ричання та крики, сповнені болю.

Все закінчилося швидко. Навіть у вирі бою Т’Хар встиг відмітити: сучасна зброя не поступається первісній люті.

Майже не поступається...

Понівечені тіла рейнджерів та чудовиськ лежали поряд, у великих калюжах крові.

Однакової для всіх.

Червоної.

А над обеззброєним Т’Харом нависав останній живий монстр. Хлопець відчайдушно відмахувався руками і раптом йому на груди впало щось, зірване з тіла прибульця. А той вже заніс кігтисту лапу над жертвою для остаточного удару.

Т’Хар закрив очі. Він не міг більше нічого вдіяти і хотів лише одного – щоб смерть була безболісною.

Проте, чудовисько не квапилося чинити розправу. Т’Хар  насмілився подивитися на ворога. Монстр розглядав груди жертви, точніше, зірваний з його шиї рукою хлопця предмет.

Дивно, але зараз в очах прибульця не було тієї люті, яка спочатку так вразила Т’Хара.

Хлопець обережно перевів погляд на об’єкт, що зацікавив монстра. Це була якась прикраса. Чи емблема. І Т’Хар її вже десь бачив.

Звичайно, це ж... мініатюрна копія емблеми зі «Сварга».

Їх очі зустрілися. Тепер в них  було звичайне здивування і щось схоже на розуміння...

Так буває, коли істоти, наділені розумом, зустрічаються поглядами і між ними зникають бар’єри.

Ось чудовисько обережно взяло в кігтисту лапу талісман і знову почало уважно його вивчати.

Т’Хар міг заприсягтися: лапа тремтіла, та й кігті вже не здавалися такими великими. Він ніяк не міг відвести погляду від очей прибульця.

Засмучених, зовсім людських очей, в яких бриніли такі звичайні людські сльози.

А на синьому обідку талісману виблискували гаптовані золотим шитвом літери, складаючись у слова давньої слов’янської мови:

«Важко залишитися людиною далеко від домівки...»