Душа міста

Чого його сюди понесло! Юрко озирався з невдоволенням. Ось же, навпроти – „Кофе-Гаус”, трохи далі – пристойна піцерія. А тут... Маленька, задушлива зала, черга біля буфету. Майже за кожним столом – компанія.

Забажалось подивитись на Старий Поділ згори, з вікна маленької затишної кав’ярні? Ось і маєш, як то кажуть, те, що маєш...

Звільнилося місце якраз біля вікна. От прикрість! Зайняло вже якесь дівчисько! Та нічого. Вмістимося вдвох.

Поставив тацю, спробував витягти стілець. Щось заважало. Чимала торба, яку поставило дівчисько. З такою не по кав’ярнях – на базар треба ходити. А може, вона – саме з тих? Подільський ринок не так вже й далеко. Приємна компанія...

Він роздратовано потяг стілець на себе. Ніжка зачепилася за торбу, та впала. Звідти посипались... ескізи.

- Пробачте, я зараз...

- Нічого, буває...

Він підібрав останній малюнок, підвівся. Хотів подати дівчині, та раптом... Щось немов зачепило його. Глянув убік, на картини на стінах, які встиг досхочу роздивитися, поки стояв у черзі, потім – ще раз на ескіз.

- Так, тут є і мої роботи. Сьогодні якраз продала одну. Тепер ось... відмічаю.

Дівчина ніяково посміхнулася.

„Відмічаю!” Кавою та тістечком! А дівчина ще й додала:

- Тут затишно.

„Затишно”! Оця прокурена зала! Цей натовп! Хоча... Цікавий інтер’єр, з картинами. Непоганий вид з вікна. Дешево та смачно. Справжня кава. І дівчина...

На вигляд – звичайна. Темно-русяве волосся, сірі очі. Миле обличчя, але – не красуня. Одягнена скромно – старі джинси та светр. Ніякої косметики, прикрас. Проте щось у ній є. Ця ніякова посмішка...

- Юрко.

- Олена.

- Ви... художниця?

... Розмова за кавою тривала досить довго. Потім Юрко, забувши про машину на парківці, вирушив проводжати Олену. Дівчина виявилася „вільною художницею” з екзотичного світу богеми. Випадкова зустріч оберталася цікавою пригодою.

Підійшли до фунікулеру. Юрко мав розвернутись та піти, та чомусь став з Оленою у чергу по жетон. Потім удвох чекали на вагончик, їхали, притискаючись до скла, милуючись краєвидом Володимирської гірки, Дніпром, Подолом. Прогулялися парком нагорі. Ще раз попили кави у літньому кафе просто неба.

- Тепер куди? – спитав Юрко.

Серпневий вечір добігав кінця – ось-ось почне сутеніти.

- На метро „Золоті ворота”. Це – на Володимирській.

Він ледве приховав розчарування. Думав: вона піде на „Хрещатик” чи „Майдан”. Там можна було б її затримати, повести у якесь пристойне місце. А так... Мабуть, все.

- Недоречна споруда, - кинула Олена, коли йшли повз готель „Хайят” – У центрі, біля самої Софії... Проте троянди... До жовтня цвітуть. Кажуть, біля Богдана теж такі були. Потім хтось з „архітекторів” вирішив, що клітка пасує гетьманові краще.

У голосі – ледь стримуваний біль. Було заради чого.... Квіточки! І не знає, що вона ЙОГО образила. „Хайят” – один з проектів їх фірми.

Далі Олена зупинялася чи не коло кожного будинку і пояснювала:

- Ось тут жив художник Васнецов. Там – письменник Гашек. У цій споруді був колись готель, на розі – гастроном...

Нарешті – сквер біля фонтану. Про нього – теж лекція. Фонтан – не простий, особливий, споруджений в останній рік позаминулого сторіччя. Їх в місті небагато залишилося: у Маріїнському парку, Міському саду, біля Софії – і тут. А там, дивись, витвір аматора-скульптора – кіт з виделок й ножів.

Золоті Ворота, кажуть, раніше кращими були. Справнішими. Зараз – муляж без душі. Треба багато прислухатися, щоби почути...

Дівчина зупинилась на півслові.

- Вам вже, мабуть, додому час, Юрію... Здається, я вас сьогодні втомила.

- Трохи є, - посміхнувся Юрко.

- Залишилось небагато – про кота Пантюшу. Про Ярославів Вал вже іншим разом. Якщо схочете.

- Так, звісно.

Мобільник в Олени був зовсім простим, навіть без фотокамери. Обмінялися номерами, постояли біля скульптури кота, який загинув під час пожежі ресторану.

- Треба погладити його за вушком та загадати бажання, - сказала Олена. – Він виконає.

Бажання.... Дитяча забавка! А справді, чого б йому побажати? Підвищення? Підняття зарплатні? Нецікаво. До того ж – це гра.

- Хай Олена мене покохає, - прошепотів він металевій тварині на вухо

- Завтра я буду малювати у Маріїнському парку. Прийдеш?

* * *

Дивний зв’язок тривав вже кілька тижнів. Минув серпень, почалася осінь. Дні ставали коротшими та холоднішими. Інколи вечірні мандри починалися у сутінках.

Олена водила Юрка „старим Києвом”. Декілька разів відвідали Поділ, були на Печерську, у центрі. Проте навіть там дівчина обирала не багатолюдні, гомінкі проспекти, а якісь вузькі старенькі вулички.

„У них – душа міста”, - казала вона.

Юрко не бачив нічого, крім злиднів...

„Позносити б оце все,” – думав він, - „і побудувати щось пристойне”.

Часом він не розумів себе. Чим ця дівчина його звабила? Не красуня. Не їхнього кола. Мабуть, саме цим. Вона відрізнялась від усіх, кого він знав. Була вільною.

Сідаючи за кермо темними дощовими ранками, Юрко уявляв, як вона спить. Згорнеться, мов кицька, накриється ковдрою. Прокинеться, коли захоче, не кваплячись, вип’є кави, поснідає. Потім сяде за малювання – а може, візьме книжку і буде читати під шурхіт дощу.

В її житті не було паперів, дрес-коду, безглуздих вказівок керівництва, офісних ігор та підстав. Непоганої платні. Посиденьок у барі. Преміальних. Корпоративів. Бутиків.

Часом Юрко жалів її, часом заздрив. Чий світ повніший та багатший? Він не знав.

Бувало, йому набридало тинятися містом, проте привчити Олену до свого стилю відпочинку не вдавалося. У суші-барі вона не знала, як тримати палички, піца здалася „несправжньою”, у ресторані мало не зомліла, коли побачила рахунок. Фільм у 3D форматі – тупий, боулінг – нудно....

Коли в перший раз були у неї вдома, пили каву, дивились картини – і все. Роботи Олени вразили Юрка. Крім звичних сюжетів: Андріївського узвозу, Софії та Лаври, на них були й ті самі старі вулички, які він відвідав, коли гуляв з нею містом. Змальовані вправною рукою, вони... виглядали не так. Занедбані, напівзруйновані будівлі вкрилися свіжою фарбою, засяяли вимитим склом.

- Вони були такими колись, чи не так? – чи то спитав, чи то ствердив Юрко.

- Ні. Вони такі й зараз. Просто... треба побачити...

Юрко стиснув плечима.

- Дивачка.

* * *

- Дивачка, - роздратовано думав Юрко, крокуючи Хрещатиком з Оленою.

Він знову спробував „розважити” її. Відвідали великий мол на Оболоні. Там було майже все, що треба: 3D кінотеатр, кегельбан, безліч кафе, якісь атракціони, не кажучи про крамнички й бутики. Олені не сподобалося. Стала жалітись: вона задихається, в неї болить голова... Довелося тікати.

Прийшла до тями у Пасажі. Почала ніяково пояснювати:

- Розумієш... ці центри торгівельні... Є щось у них несправжнє, штучне.

Юрко скипів. За кого вона його має? Чи може...

- А це – справжнє чи як? – вказав він на один з бутиків Пасажу.

І мало не впав, коли почув:

- Справжнє.

„Ось вона – її СПРАВЖНЯ природа”, - гірко думав Юрко, відкриваючи двері. Грає у скромницю-розумницю, а мріє про те, що й всі інші.

Проте Олена мов не помічала дорогезних суконь, іншого надмодного шмаття. Як сновида, кружляла просторою залою. То втупиться в стелю, то стіну помацає. Продавці вже озираються з підозрою...

- Колись тут було кафе, - промовила вона. - Студенти любили збиратися. А ще раніше, до того... Я бачу... Хочеш, покажу й тобі? Простягни мені руку.

Юрко, не розуміючи чого, погодився.

- Дивись!

Слухняно виконав наказ, і...

З бутиком діялося щось незрозуміле. Вішалки з дорогезним шматтям, улесливі продавці кудись щезли. Замість цього – столики кафе, папуга в клітці... Веселі хлопці і дівчата в старому немодному одягу їдять морозиво та п’ють легке вино.

... Оздоблення кафе міняється, стає більш ошатним та строгим. Відвідувачі за столиками – теж. Вже не весела молодь – поважні пари з дітьми. Чоловіки і жінки – у якісь чудернацьких нарядах, немов в героїв повоєнних фільмів.

Якийсь гул. Гуркіт. Вибух.

Юрко знепритомнів.

Очунявся на металевій лаві. Навпроти – архітектор Городецький. Сьорбає каву з бронзової чашки, хитро підморгує: „приєднуйся, мов, друже”.

Юрко підскочив мов ошпарений.

- Ти що! За посиденьки біля цієї скульптури штрафують!

- Більше лав у Пасажі нема. Треба було привести тебе до тями. З першого разу це важко. Пробач.

- Розумієш, - пробувала пояснити Олена, коли вийшли на гамірний Хрещатик, - старий фундамент зберігся. Під час війни Хрещатик був зруйнований. Усі ці будови – повоєнні. Проте деякі фундаменти старі. І пам’ятають.

- Що?

- Війну.

Юрко змовчав. Що казати? Що думати? Хто НАСПРАВДІ його дівчина – Олена?

Вони йшли до Хрещатого парку. Біля порожнього місця, де колись стояв ресторан „Столичний”, Юрка трохи відпустило – видовище професійного недбальства зачепило.

- Зруйнували давно, а побудувати все ніяк не можуть, - з презирством вимовив він. – Таке місце гуляє! У самісінькому центрі!

- Тут не можна будувати. Заважає Душа Міста, - тихо обізвалася Олена.

- Що-що? Яка-така душа?

- Ти знаєш, кожне місто має душу. Душа – це справжнє єство міста, пам’ять про минуле. Це – те, що береже його від ворогів... і нас. З часом міняється місто, міняються люди, але те, що уособлює душу, повинно лишатись незмінним. Якщо місто втратить душу, то загине. І Душа Міста бореться за себе. Вона може покарати тих, хто спотворює місто, плюндрує красу.

Руйнування того будинку було злочином, адже він – одна з окрас Хрещатика. До того ж, мав свою історію і пам’ять. Проте ділків це не зупинило...

Не знаю, що сталося з тими, хто облудою захопив оцю ділянку як „порожню”. Напевно, вони отримали сповна. З тих пір ніхто тут будувати не наважується. Спірне, „прокляте” місце.

- А чому твоя всемогутня душа не перешкодила знесенню?

- Не знаю.

- Байки! Якби ти тільки знала, скільки зараз руйнувань, новобудов! І ніхто не помирає, не розорюється.

- Душа Міста заслабла. Це страшно. Місто в небезпеці.

Для Юрка вже було занадто.

„Чортівня якась”, - сяйнула думка. – „Невже я в’язався з божевільною? Богема! Та вони ж... обкурені усі! Й мене хотіла... Певно, підсипала щось під час обіду в молі...

Треба тікати, поки ще не пізно.”

Він вирвав руку з долоні Олени і, не обертаючись, ледь не побіг метро.

* * *

Олена малювала статую Богдана. Кам’яний постамент. Бронзова фігура вершника із булавою. Клітка-грати. Геть її! Олена зосередилась. ПОБАЧИЛА...

Троянди, кращі ніж біля готелю „Хайят”. Великі, різнобарвні. Червоні, жовті, білі... Навіть фіолетові. Чимала клумба. Постамент оповитий лозою. Блакитне небо і яскраве, тепле сонце.

Монумент оточують туристи у легкому одязі. Клацають старовинними фотокамерами. Біля Софії терпляче чекають гладенькі смугасті автобуси...

Як важко зупинитись! Далі, далі... Сірий асфальт, бруківка й... гола земля, вкрита снігом. Брудний сніг, підтоптаний безліччю ніг. Натовп на площі дивиться на статую. Ні! На вершника в багатому жупані. Вершник мовить щось, погрозливо здіймає булаву...

За ним – напівзруйнована Софія. Дзвіниці ще немає, мурів – теж. На руїни древнього храму сипле сніг. Дивиться з Непорушної Стіни Богоматір-Оранта. Поки вона стоїть – місто живе.

Вир несе Олену далі, далі... Навала ворогів – пожежі, вершники. Проте стіна стоїть. Душа Міста не кориться нападникам.

Морок. Після цього – спалах сонця. Відблиски променів на коштовному вбранні князів, бояр. Група поважних людей у довгих вишуканих шатах стоїть на пустирі та радиться про щось...

- Дурня якась! Троянди біля статуї Богдана. Таке понавигадують! Митці!

Олена прийшла до тями. Озирнулася. Біля неї зібралася купка людей.

- Ці люди мистецтва, справді, трохи схибнуті!

Дебела жінка промовляла в повний голос, не соромлячись, що Олена її чує. Дехто у натовпі схвально кивав.

- Дівчина все правильно малює, - несподівано вступився літній дядечко. Колись, насправді, тут були троянди. Напевно, хтось їй розповів про це.

- Коли то було! – не здавалася тітка.

- Не так вже й давно – до дев’яностих. Мабуть, ви, пані, не були тоді киянкою.

Тітка почервоніла мов буряк, відкрила рота...

Олена склалася, пішла подалі від скандалу. ЇЇ трусило. Напевно, від холоду. Скільки часу вона малювала? Вже вечір.

Треба випити кави, зігрітися. Поруч, у сквері – кав’ярня, та ціни... Треба йти до фунікулеру, де ще збереглися відкриті кафе.

Навпроти готелю „Хайят” зупинилася помилуватися трояндами. Квіти вже трохи підмерзли, деякі бутони лишилися напіврозкритими. Жалюгідна подоба пишної краси, що примарилася їй біля Богдана. Добре, хоч це залишилося....

Замерзлі троянди, холодне сине небо та відблиски сонця на скляній будівлі... Потім, потім... Вечір у жовтні короткий. Треба зігрітись, відпочити. Сьогоднішній сеанс виявився надто важким.

... На Володимирській гірці вже закривали сезон. Згортали зонтики кафе, збирали у стоси стільці. Столики, що залишилися, були порожніми.

Олена замовила каву. Сиділа, сьорбала гарячий напій. Пластикова склянка зігрівала змерзлі руки.

Прозоре небо прозорішало. Чіткіше вимальовувалися напівголі каштанові гілки, жовте листя та рубінові плоди калинових кущів, темна зелень ялин. Олена підвелася. Пізно. Треба ще дещо встигнути...

Замовила ще одну склянку кави. Обережно несла її у руці, прямуючи Десятинною вулицею. Підійшла до паркану біля Історичного музею, піднялася боковими сходами повз старезну липу, яка пам’ятала часи Сагайдачного. Пройшла сіру, помпезна будівлю - до невеликого кола тьмяної трави, обкладеного плитами з граніту. Як кажуть, колись там стояли князівські палаци...

Олена сіла на купу каміння в центрі кола, заплющила очі... Вона ВІДЧУВАЛА. Якісь тіні... Люди, що жили тут колись... Вони пішли, та спомин залишився, став Душею Міста.

Олена вважала: серце міста – саме тут. Завжди приходила сюди після сеансів із ЗАНУРЕННЯМ. Це місце відновлювало сили, тішило після невдач.

... Юрко третій тиждень не дзвонить. Що з ним? Чим вона його образила?

Він дивний. Смішний. Приземлена, зовсім не творча людина. Їй так хотілося допомогти йому, навчити бачити красу, любити світ. Не вийшло...

Кава була вже ледь теплою. Олена сьорбала її, дивилася, як рожеве небо стає синім.

Сидіти стало холодно. Олена підвелася. Підійшла до краю гранітної площі. Глянула вниз, де крізь жовте осіннє вбрання проступали різнобарвні стіни і дахи садиб Гончарки. Потім – прямо вперед. Новобудови, телевежа, пагорб – одна з Лисих Гір... Оксамитне сине небо, жовте листя, прозоре осіннє повітря...

Олена стояла, не випускаючи з руки склянку з залишками кави: сама-на-сам із містом, простором, красою...

Ввечері їй зателефонував Юрко.

- Пробач мені, Олено! Я так скучив...

* * *

- Як це – нічого не взяли?

Юрко з Оленою сиділи у кав’ярні неподалік від галереї, з власниками якої Олена вела перемови.

- З яких причин відмовили?

- Та з різних! Лавра й Софія не потрібні - їх малюють ВСІ. Менш визначні пам’ятки, старі вулички - тому, що НІХТО їх не малює. Паркові пейзажі - просто ... не підходять!

Можливо, хтось малює краще, я не знаю. Але я, здається, теж не зовсім безталанна. Як ти гадаєш, Юрко?

- Ти – талановита. Навіть я це зрозумів. Колись тебе обов’язково оцінять.

- Колись... А жити... За що мені жити СЬОГОДНІ? Кілька місяців праці, борги... Я сподівалася продати бодай щось... Мабуть, доведеться йти у репетитори.

Олена трохи заспокоїлася: відкусила шматок тістечка, ковтнула кави. Юрко роздумував: розповідати їй про свій тріумф чи ні? Може, невчасно – в день її невдачі? Проте новина „розпирала”.

- А мені пощастило, Олено. Наша компанія уклала вигідний контракт. Великий торгівельний комплекс, уявляєш! У престижному місті, на Подолі. Відбили ділянку в самої Міськради! Довелось попотіти, побігати. І мені, і всім іншим. Тому ми мало бачились останнім часом. Проте зараз...

Мене призначили керувати цією дільницею. Це підвищення, Олено, розумієш!

- Де ваша дільниця? – байдуже спитала Олена.

- Як – я тобі ще не розповів! На Андріївському узвозі! Конкуренти лопаються з люті!

- Як – на Андріївському! – Олена зблідла. – Там... не можна будувати!

- Іншим – не можна, а нам...

Багато в чому – завдяки тобі, Олено! Наші прогулянки містом наштовхнули мене на ідею. Керівництво підтримало.

- Там... старовинні будинки, - вичавила з себе дівчина.

- Звичайно, ці трущоби треба знести. У туристському центрі – така срамота! В мене з собою декілька ескізів. Дивись, яку красу ми замість цього побудуємо!

Він вийняв із портфеля теку, розгорнув, передав Олені кілька аркушів.

Черговий скляний монстр. Зовсім недоречний на вузенькій вуличці. Невже Юрко цього не бачить? І він стоїть на місці... місці...

Олена відштовхнула теку, підвелася.

- Юрко... Нам не слід зустрічатись. Ми різні.

* * *

Олена не пам’ятала, як дісталася додому – певно, ноги самі знали куди йти. Піднялася сходами. Зайшла. Похитнулась. Майже впала, та в останню мить схопилася за стіну. Останній крок – дійти до власної кімнати. Все.

Знесилена Олена сиділа на тахті. Зі стін, стільців, підлоги не неї дивилися власні картини, відкинуті ділками галереї. Як давно це було! Невже сьогодні? Особисті проблеми здавались малими й незначущими порівняно зі злом, що сунуло на місто.

На художницю дивилось місто Київ. Вузенькі вулички Подолу, багаті садиби, маленькі, непоказні будиночки з історією. Будинок Петра I, Булгакова... Про ці знають усі. А скільки інших, непомітних, пам’ятають видатних людей, повстання, війни... Пам’ять міста, душа міста... Її нищать, спотворюють. Чому вона не захищається? Чи справді – занадто слаба? Можливо... Треба якось їй допомогти?

Олена діяла майже безтямно. Розставила картини колом, сіла в центрі. Почала уважно роздивлятись кожну, немов хотіла розчинитись у зображеннях. Кирилівська церква, Будинок Чудовиськ, дзвіниці Лаври та Софії, замок з химерами на Ярославовому Валу... Низка етюдів про Андріївський Узвіз. Замок Ричарда, Андріївська церква, бруківка й малі різнобарвні будиночки. Галереї, кав’ярні, театри. Осередок митців та богеми. Кожен будинок має власне єство, кожен увібрав дещицю Душі Міста. Дозволити знищити це! Ні!

Будинки Узвозу кружляли у танці, бруківка сунула до ніг Олени, немов запрошувала: „Стань! Йди!” Олена підкорилася. Зробила непевний крок – і впала в забуття.

* * *

Ділянку закрили зеленим парканом. Під огорожу потрапило декілька будинків позаминулого століття: колишні галереї і крамниці. Були з-проміж них і житлові, проте Юркові колеги вжили певних заходів – і мешканців переселили на масиви. Важче було позбутися табличок з написом „Пам’ятка архітектури”. Врешті, впоралися і з цим. Настав час починати.

Холодного листопадового ранку підігнали техніку. Проте доїхати до місця не вдалося. Вулицю перегородив чималий натовп. Люди тримали плакати, скандували: „Забудовникам – ганьба!”, „Збережемо історичну спадщину!” та інше.

Довелося викликати правоохоронців. Ті спромоглися розігнати натовп лише ввечері.

Вранці люди зібралися знову. Їх навіть побільшало. Демонстранти були налаштовані рішучо – не піддавалися вмовлянням, чинили опір силі. Юрка викликали з офісу, щоб розібрався. Йому дуже скоро урвався терпець.

- Рушайте! – наказав він водіям. – Не стануть вони під колеса кидатися.

Будівельна техніка рушила Узвозом. Ланцюг пікетувальників тримався непохитно. Водій першої з машин захвилювався, натиснув на гальмо. Надто пізно! Вантажівка сунула далі – на натовп. Ланцюг похитнувся. Хтось відбіг убік, хтось кинув під колеса транспарант, та дехто таки опинився на шляху...

Машина врешті-решт загальмувала – рвучко, різко. Почувся зойк, потім – удар, скрегіт металу. Машина, що йшла слідом, похилилась набік – її водій не тиснув на гальмо...

* * *

У катастрофі звинуватили водіїв. Їм було байдуже – загинули при зіткненні. На диво, серед протестуючих людських жертв не було, хоч декотрі й дістали травми. Юрка визнали невинним і навіть залишили на посаді, але проект був тимчасово заморожений.

Наступного разу будівельна техніка з’явилась на Узвозі перед Новим Роком. Пікетувальників вже не було: когось засудили за правопорушення, декому дали відступного, більшість просто злякалась вантажівок.

Руйнування почали холодним ранком. Над містом висіли сизі хмари. Сипала снігова крупа. Бруківка швидко вкрилась шаром льоду. Крупа колола очі, засліплювала, сипала за комір, змушувала зіщулитись, закритись. Негода, немов розуміючи, що діється, намагалась зупинити людей. Марно!

Все сталось несподівано, і зовсім по-дурному. Будівельник скерував удар металевої „баби”. На що він випадково натиснув? Чому машина рушила уперед слизьким схилом? І чому на шляху опинився напарник, який щойно вийшов із кабіни покурити?

Друга катастрофа зупинила всі роботи. Поповзли чутки, що будівництво прокляте. Робітники відмовлялись працювати, звільнювалися. Наймали нових, проте ті, розібравшись, що до чого, теж тікали.

Поновились проблеми з громадськістю. Біля паркану знов з’явилися пікети.

Негаразди зачепили й „білих комірців”. Відбулись ревізії, зміщення з посад. Врешті-решт дійшло до перевірки законності землевдведення...

* * *

Юрко хиляв пиво у дешевій забігайлівці. Чим ще накажете зайняти порожній, довгий день?

З нудьги почав роздивлятися публіку. Одне з облич видається знайомим. Олена! Як давно він її не бачив!

- Перепрошую. Можна до вас?

* * *

- Ти як?

- Непогано. Викладаю в коледжі мистецтв. У вільний час своє малюю. Проте небагато – не сезон.

Знаєш, мене потроху стали брати галереї. Незабаром пропонують виставку.

А ти як живеш?

- Відпочиваю. У вимушеній відпустці. Фірму трусять.

Ти, мабуть, чула щось про те кляте будівництво. Гучний скандал був.

- Читала. І чула. А як там НАСПРАВДІ було?

Юрко почав розповідати. Олена слухала дуже уважно, навіть відсунула каву.

- Шкода людей. Я не знала, що Душі потрібні жертви, кров, - нарешті, сказала вона.

- Знову твоя маячня про Душу Міста! Це – випадковість, нещасний випадок.

- Можливо. В другий раз. А в перший? І чому нещасні водії? Чому не ти? Хто ТИ, Юрко, якщо Душа не може зачепити тебе?

* * *

І справді – хто він? Чоловік чи пентюх? Дозволив знущатися з себе колишній коханій!

Він вартий того. Сидить, дудлить пиво, спостерігає, як життя йде шкереберть. Проте – можливо все владнати, виправити. Певні зв’язки у нього збереглися... В самій Міськраді приятелі є! Щоправда, не на перших ролях...

- Приємно було побачитись, Олено. Бувай! Справи...

* * *

Наступну зустріч з Оленою Юрко влаштував сам. Упіймав художницю після презентації та запросив до ресторану – відмітити успіх. Домовились на ранок у неділю.

- За тебе, Олено!

Підняли келихи з вином. Олена посміхнулася.

Травневий, майже літній день. З верхньої тераси ресторану можна побачити Дніпро. Мостом повзе синя гусінь метро. За водою – Лівий беріг. Зелень Труханового острова, Русанівки, багатоповерхівки Дарниці, новобудови Троєщини і Позняків. Якщо дивитися прямо вперед – бані Лаври. Зовсім близько.

Тут на диво затишно та добре. Спочатку не хотіла йти сюди. Скляний новобуд на Печерську – що може здаватись вульгарнішим! Але Юрко, здається, має певний смак. Павільйон виявився не потворним - навіть примудрився гармонійно поєднатися з пейзажем. На даху – першокласний ресторан з зимовим садом. Запаморочлива панорама. Ціни – теж. Проте зараз вона може це дозволити. Як ні як, знана художниця.

Дівчина поблажливо дивилась на Юрка. Він майже такий саме, як раніше, в день першої зустрічі. Діловий костюм, краватка, акуратна зачіска. Типовий „білий комірець”. Але – щось в ньому є. Він їй досі не байдужий. Можливо, спробувати знов...

- Мені теж є чим похвалитися, - посміхнувся до неї Юрко. – Пам’ятаєш те скандальне будівництво на Узвозі? Ми його поновлюємо.

- Як!!

Олені здалося – вона щось не те почула. Цього не може, не потрібно бути!

- Відмінити рішення про заборону будівництва – справа нелегка, - вів далі Юрко, - проте я це зміг. Допомогли зв’язки у Київраді. Позавчора було слухання. Все пройшло о’кей. З понеділка починаємо роботи.

- Душа Міста тобі цього не пробачить. Я – також, - глухо промовила Олена.

І замовкла. Дуже зблідла. Прислухалася.

- Немов щось вдарило. Юрко... Ти відчуваєш?

Той не чув – дивився на годинник.

- Мабуть, вже почали.

- Що?!

- Ми вирішили не гайнувати час. Старий мотлох зносимо сьогодні. На завтра майданчик вже буде готовий.

- Як... ти... міг...

Олена зблідла ще дужче, підвелася. Почала безтямно озиратись. Губи шепотіли: „Душе Міста! Обізвися! Не дозволь!”

Олена впала. Юрко почув гуркіт. Щось трусонуло: раз, другий... Будівля захиталась... і зрушила з місця.

Павільйон ще мить-другу тримався на краєчку пагорба. Потім нахилився – й поповз крутим схилом.

* * *

Катастрофа зачепила усе місто. Новобудови падали, провалювались. Скандальну будівлю на Грушевського неначе здув могутній ураган. Готель „Хайят” провалився у прірву. Піски і болота у самісінькому центрі поглинали торгівельні центри. Місто, мов собака бліх, струшувало з себе зайвий мотлох.

Раціонального пояснення трагедії попервах не було. Потім з’ясувалося, що всі зруйновані споруди будувалися з грубим порушенням вимог землеведведення, у небезпечних місцях.

Існувало й інше, містичне пояснення. Дехто казав: це Душа Міста розлютилася. Вона довго терпіла знущання, проте руйнування на Узвозі стало останньою краплею. Душа не втрималась – помстилася за все. І очистила місто.

...Кажуть, найстаршими вулицями блукає привид юної художниці, яка розбудила Душу Міста, і, щоб надати їй сили, віддала життя. Деякі бачили і привид Забудовника. Він тиняється центральними проспектами або приходить до руїн найбільших торгівельних центрів. Подейкують, шукає художницю. Але їм ніколи не зустрітись – вони ходять різними шляхами.