Ціле життя

— ...Ми перемогли смерть! — ведуча-гіноїд вкотре доносила популярний лозунг зі старого рулонного mLEDу на пів стіни.

Чоловік, квартиру якого заполонив цей голос, насупився, пройшовся долонею по голеній скроні та затиснув на мить жмут світлого волосся. Кинув більш уважний погляд на зображення й зрозумів, що перестав їх розрізняти — людей і машин. Після хвилинної паніки, яка раптово охопила нутро, наказав Помічникові вимкнути показ новин. Не так потрібно починати ранок. Його чекала дружина.

Спальну кімнату ще пожирав штучний морок. Жалюзі справно служили захистом від сонця й лише одне місце дозволяло проникнути світлу, але це були яскраві рекламні спалахи, що лягали на легко вдягнені тіла подружжя. Люди-банери. Кожен крутився у сліпучо-білому кріслі, схожому на людський хребет, а поверх них миготіли рожеві смуги від пропонованих за вікном туфель, зелені від спаржі… Рекламний продукт безпосередньо на споживачеві виглядав дуже інтимно. Красиве тіло потребує гарних речей, здоров‘я — корисної їжі, а довголіття не повинно бути нудним.

― Ти неймовірна.

― Ти також, любий.

Єва і Гліб скинули VR-окуляри, рукавички й піднялися з крісел. Світло почало просочуватися крізь жалюзі, ніби вода крізь каміння.

— У мене є підписка на подорож галактикою, — крикнув уже з ванної кімнати Гліб. — Політаємо?

— Сонечко, спочатку сніданок, — у дверному отворі на мить з‘явилася тендітна брюнетка, аби звабливо поманити його пальцем.

— Що, вже? Йду.

Дорогою на кухню він спіткнувся об авангардну подушку у формі людського мозку — спати на ній треба було, засовуючи голову всередину.

― Єво, не думаю, що розкидані по квартирі речі створюють затишок, — зробив висновок чоловік після чергового сюрпризу під ногами.

Грізний закид, що не дивно, проігнорували. Дружина чекала за обіднім столом, де витонченими хвилями парувала їжа. Аромат свіжої випічки з корицею та яблуками вкотре став поперек горла.

— Яблучний пиріг — твій улюблений! — радісно посміхнулася Єва, але вловила невдоволення на обличчі чоловіка. — Щось не так?

Гліб шумно видихнув і промовив:

— Ні, дякую. Я розлюбив цю страву.

— Коли це? Не пам‘ятаю.

— Та.., — відмахнувся він і замовк.

На темному склі панорамного вікна Гліб побачив їх — красиву пару, якій сучасні технології дозволили зберегти молодість та удосконалити тіло до тої міри, до якої вистачило грошей. У обох виразно виділялося на обличчі майже золотаве праве око, а друге темніло звичайним карим кольором. Романтична дурість. Колись вони змінили пігмент райдужної оболонки, аби, дивлячися одне одному в очі, ніби доповнювати таким чином партнера.

— Забули вибрати пейзаж. Може, сьогодні снідаємо біля водоспаду? Помічнику, давай Ніагарський.

Квартирну тишу розірвав гучний шум води. Вона міцними потоками неслась донизу, пінилась аж до імли й виблискувала спалахами кривих веселок. Вікно злилося в суцільний водоспад.

— То що, Чумацький шлях? — чоловік підвищив голос, аби перекричати шум води.

— Ні, обов‘язкова година у парку. Ми майже тиждень у віртуалі, а це може погано вплинути на здоров‘я.

— Нічого, поправлять.

Єва скептично заломила брову.

— Я вже забронювала місця. Поїдемо у Вишневі ставки.

— А ближче?

— Розпродано. Треба орендувати заздалегідь.

Ліфт швидко домчав їх до підземної стоянки, де блимнули, вітаючися, фари їхньої машини. Помічник задав автопілоту маршрут, коли Гліба та Єву вже огорнули м’які крісла. Зелене світло, мить приготувань і вони рвонули з шаленою швидкістю підземним тунелем, розмазуючи по склу холодне світло крихітних ламп. Після хвилини відносної тиші в салоні машини гримнула музика під супровід закличного: «Світ Вільних чекає саме на тебе! До кінця місяця на нашому каналі триватиме розіграш! Переможці отримають пропуск у гру на 10 років безкоштовно! Вільні — місце, де фантазії стають реальністю!» Поруч з рекламою, що освітила машину ядучими кольорами, красувалася позначка 18+ та стандартні перестороги дрібним шрифтом.

— Знаю-знаю, — попереджаючи невдоволену гримасу дружини, Гліб прибрав рекламне повідомлення. — Ти не любиш цей світ. Але я ж мовчу про чиїсь райські острови.

Єва награно надула губи, а тоді залилась дзвінким сміхом. Її рука кокетливо погладила плече чоловіка під такі солодкі для Гліба слова:

— Надіюся, ти мрієш про щось приємне.

Цієї ж миті автопілот видав назву кінцевого пункту прибуття й машина почала сповільнювати хід. Вишневі ставки. Гліб відчув невимовну важкість від прогулянки, яка ще не розпочалася. Він тут лише заради Єви.

Чоловікові було достатньо вітамінів та фільтрованого повітря квартири, а пейзаж він мав змогу вибрати, який побажає. Сучасна віртуальна реальність давала ефект повного занурення — ти відчував, смакував, чув запахи та звуки. Через те, що багато людей поринуло у вигадані світи майже безповоротно, почалася ера вдосконалення людей. Аби не сконали серед машин. Успіх полягав у трьох складових — Довголіття, Здоров‘я, Зовнішність. ДЗЗ, дзен нового часу — таке собі неопросвітництво, тільки зрощувало воно не внутрішні чесноти, а зовнішню оболонку. Інколи Гліб починав відчувати якусь неприродність того, що відбувалося, та ілюзії власної досконалості й практично безсмертя були занадто п‘янкими й важливими, щоб так легко відмовитися від них.

«Ми перемогли смерть», — чоловік подумки повторив найпопулярніший на сьогодні рекламний слоган, спостерігаючи, як граційно виходить з машини Єва — незмінно красива, не зважаючи на вік. Кожен із них уже прожив сотню років та це зовсім не позначилося на їхніх тілах і самопочутті.

Через хвилину вони стояли у потрібному місці, де на прохідну арку падали яскраві блакитні й зелені спалахи п‘ятиметрової голографічної реклами «Райських островів». Мерехтіння завжди привітного теплого моря та романтичні бунгало з білими фіранками, що тріпотали поміж пальмовим листям, манили у світ вічної релаксації. Єва широко посміхнулася.

― Там такі масажисти! Ммм…

Слова дружини вкотре неприємно осіли у свідомості Гліба. З деякого часу його почала дратувати неможливість дарувати одне одному реальної насолоди — або пий шалено дорогі стимулятори, або йди у віртуал. Ідеальні тіла платили свою ціну за досконалість, і справа тут геть не у грошах.

Широка чоловіча долоня захопила та міцно стисла жіноче зап‘ястя.

«Ніби у гумових рукавицях», — подумав Гліб, оцінюючи притуплені відчуття, але водночас яскраво усвідомив, що ніхто не питав, чи готовий він заплатити таку ціну. Світ навколо нього вибрав цей шлях і він просто йшов з усіма, радіючи успіхам та сумуючи від невдач. Але ніколи не задумувався, чи хотів би інакшого?.. Кому набридає довге життя, завжди може піти на евтаназію — от і всі варіанти. Дурня. У них з дружиною ще стільки планів — уже зібрані гроші для найбільшої мрії. Все попереду. Ціле життя.

Вони авторизувалися та впевненими кроками перетнули пропускний пункт парку. На площі перед входом їх зустрів велетенський фонтан, що постійно змінював у чудних формах напрямок та силу струменів. Вода шуміла, холодила Глібові ніздрі та… пахла. Дивно, він ніколи раніше не помічав, що ця рідина має запах.

― Справжня природа! — широко розвела руками Єва.

― Тобі вона швидко набридає, я ж знаю.

― Не порушуй цієї миті. Хай там як, віддалятися від першооснов не варто, — повчально помахала вказівним пальцем дружина.

― О, це з книги «Природа у нас»?

― Бу-бу-бу, — губи ображено надулися та Гліб знав, що дружина лише дражниться.

Вони пройшли трохи вперед і повернули у напрямку галявини, що простяглася насичено-зеленим килимом по той бік місцевого ставка. На середині містка, прозорого до невидимості, чоловік глянув собі під ноги, спостерігаючи, як ступає по воді. Так здавалося.

― Ми одружилися з тобою на мосту, — нагадала Єва.

Так, у віртуалі, під час проходження спільної кампанії — Гліб інколи згадував це, як і факт, що та гра давно вже сконала.

― Дрони щось низько літають, — відповів він геть не в тему, проводжаючи поглядом чималий квадрокоптер, що прогудів над самим вухом.

Якийсь чоловік на тому боці моста підхопив безпілотник за раму та притягнув ближче до себе. Шість пропелерів пошелестіли трохи й затихли.

― Та щоб тебе… контролер, — пробубнів під носа незнайомець, обличчя якого приховав глибокий каптур зеленого худі, даючи змогу злитися з декоративним газоном.

Глібові здалося, що чоловік тримає велетенського павука — дрон сіпався, ніби у конвульсіях, намагаючися змінити форму, але марно. Дуже схожі безпілотники зазвичай патрулюють місто, тому він піймав себе на думці, що незнайомець якимось чином привласнив один із них та влаштовує у парку невдалі експерименти.

«Пускають усіх підряд», — промайнуло у нього в голові, коли проходив повз господаря дрона.

Гліб трохи відстав і тепер вихопив поглядом силует дружини серед людей попереду. Єва затрималася біля жінки, що проводила якийсь стрім, здається, про гарний колір обличчя й приховані татуювання, що світяться в темряві. Зараз куди не плюнь, такі поради. Кастомізація віртуальна й реальна — будь красенем серед красенів, особливим серед особливих, будь собою, але… ким?

― Ходімо вже! — Гліб роздратовано смикнув дружину за руку.

― Ти злишся? Чого?

Він побачив злякані очі Єви й одразу пожалкував, що грубо повівся.

― Вибач. Все нормально. Не зважай.

― Ну, тоді ходімо займемо он те місце, — Єва вказала пальцем кудись уперед, але Гліб побачив аж ніяк не зелений газон, а знайоме обличчя.

У неї було майже дитяче личко й виразні карі очі. Так рідко бачив її та й навмисно оминав, аби не будити недобрих спогадів, але пам’ять, ніби знущаючись, викарбувала образ, як на камені — не прибрати. Молода брюнетка, схожа на його Єву, прогулювалася під руку з якимось чоловіком і невблаганно наближалася.

― Пане Явченко, вітаю вас! Пані, — жінка ковзнула очима по Єві, привітно всміхнулася й зупинила захопливий погляд на Глібові.

Його ж ніби обпекло вогнем — кинув щось формальне й, хапаючи дружину під руку, поспішив відійти.

― Хто це?

― Наша сусідка.

― О! Чомусь я її не пам‘ятаю.

Гліб нарешті спинився.

― Нещодавно заїхала, навіть забув, як звати.

Єва прискіпливо поглянула в обличчя чоловіка й зауважила:

― Зате вона тебе добре знає. Ти змушуєш мене ревнувати.

Перш ніж дружина встигла договорити ці слова, він міцно стиснув її в обіймах й зашепотів, ніби мантру:

― Ти моя. Єдина й назавжди. Знай це, чуєш?!

Вони стояли, обійнявшись, під сиротливою одинокою вишнею. Єва схилила голову на плече, як завжди робила в такі моменти, й Глібові здавалося, що все правильно. Так і має бути. У них попереду ціле життя.

Його погляд все ж зачепився за вже далеку постать молодої жінки. Скільки років вона живе поруч з ними — десять? Від усвідомлення часу стисло у грудях і він поспішив відігнати думку. Ні, це крихта, вони ж перемогли смерть. Глянути хоча б на її супутника, скроні якого прикрашали сріблясті лінії. Зазвичай так полюбляли виділитися тисячолітні старці. Зовні вони були молодими, але великий вік давав про себе знати — занадто неприродно натягнута шкіра, втомлені очі та легке тремтіння в руках виказували приховану старість. Її не було, як і смерті, та все ж… Зараз таких називали поважними, людьми планетарного віку, бо звертання на кшталт «старий», «дід» та «баба» тепер були образою, хоча Гліб ще пам‘ятав, як називав батьків матері саме так. Люди змінюють часи.

Несвідомо оглядаючи поважного чоловіка, він спіткнувся поглядом об його яскраво-зелений браслет з емблемою робекклона. Отже, це не людина, а робот — копія когось близького їй, певно батька. Від усвідомлення цього факту всередині Гліба похололо. Він згадав, як мати перед евтаназією побажала стерти всі копії власної оцифрованої свідомості та заборонила заповітом роботизовану копію, аби син точно не зміг її відтворити. Він досі був злий на це й відчував розпач, бо не встиг поговорити з нею так, як хотів, не встиг ще багато чого… Інші мали змогу повернути собі батьків, а він — ні. Навіщо мати це зробила? Власним дітям він не відмовить у такій можливості.

― Про що думаєш? — поклала руку йому на груди Єва.

― Та так… Про наше майбутнє. Як думаєш, яким воно буде?

― Не знаю. Нам лише по дев‘яносто. Насолоджуємося життям, та й усе.

― Так, насолоджуємося, — ніби далеке відлуння, повторив Гліб.

Раптом біля містка зчинився страшенний галас. Люди тікали врізнобіч, надриваючи горлянки, а по газону крутився з шаленою швидкістю масивний дрон, невидимі лопаті якого сікли траву навколо. Ні, не лише її. В рамі якимось чином застрягла рука чоловіка — того самого поважного супутника їхньої сусідки. Безпілотник тягнув його за собою, ніби пластикову ляльку, бив об землю й зустрічні дерева, сам при цьому не втрачаючи висоти та швидкості. Слідом до неба линув розпачливий жіночий крик.

― Що за..? Єво, тримайсь біля мене!

Гліб схопив дружину за руку й потягнув убік. Вони спинилися лише на безпечній відстані, за рядами кубічних дерев‘яних лавок, як і чимала кількість інших відвідувачів. Всі чекали на поліційний патруль та спецтехніку, аби припинилося нарешті це моторошне видовище. Що дивно, Гліб ніде не бачив господаря дрона, того чоловіка в зеленому худі. Невже злякався і втік?

― Я не можу на це дивитися! Невже ніхто не в змозі відтягнути чоловіка? — закрила обличчя долонями Єва.

― Це робекклон. Живим людям не варто ризикувати. Господині потім виплатять страхування, так що.., — слова закінчилися.

Попри те, що дрон стирав газон роботом, видовище справді було не з приємних. Ці копії людей мали штучно вирощену шкіру, волосся, очі… Багато чого. І до моторошного були схожими на живих людей. Саме тому транснаціональну корпорацію, що займалася виробництвом робекклонів, зобов‘язали маркувати товар зеленими браслетами.

Товар… Від поважного супутника їхньої сусідки відлетіла одна рука й подекуди стерлася шкіра, через яку вже стирчали назовні тонкі дроти, частини штучних кісток та порвана вена, що фонтанувала червоною рідиною. Безпілотник з моторошною ношею раптово понісся у їхньому напрямку. Гліб напружився. Боковим зором він бачив поліційний патруль, що готувався знешкодити оскаженілого дрона. Зараз усе має закінчитися.

Правоохоронці здається не змогли перехопити управління, того випустили зі спецгармат в‘язку рідину, схожу по консистенції на жувальну гумку. Дивно, вона ковзнула по дронові й замість прилипнути, опала на траву густою сіткою щупалець.

― Тікай! — крик дружини заглушив усі інші.

Він злякано стрепенувся, аби побачити, як його Єва біжить кудись уперед. Всі інші неслися повз Гліба, зачіпаючи плечима, що завадило відразу кинутися за дружиною.

― Єво, стій!

Безпілотник та його ноша падали з великою швидкістю.

«Тут так багато дітей. Справжніх…», — промайнуло у голові чоловіка.

Тепер і він бачив розгубленого хлопчика, якого натовп відбив від батьків. Зовсім поруч. Єва штовхнула дитя убік, аби наступної миті врізатися замість нього у металеве тіло дрона. Він проніс дві свої ноші повз Гліба та натовп, важко перекотився по землі, стишуючи хід, і раптово вибухнув.

Гліб відчував, як поступово німіє тіло, нутрощі, душа…

― Пане Явченко, співчуваю та ваш робекклон не підлягає поновленню, — андроїд-поліцейський видавав йому речення за реченням, але він не надто вслухався. — Також я зробив запит у страхову компанію. На жаль…

― Я знаю! Знаю. Спрацював пункт долеаналізу.

― Дякую за розуміння. На вас чекає психолог.

― Не треба.

― Ви у пригніченому стані…

― Не треба, — глибоко вдихнув Гліб, аби не зірватися.

― Добре. Розпишіться ось тут. На вашу пошту завтра прийде тест для перевірки емоційного стану.

Помічник з його браслета відправив електронний підпис, доки сам Гліб пустим поглядом вглядався у те, що залишилося від Єви. Треба було відвести погляд, не запам’ятовувати цього, але чоловік не міг. Відчував пустку всередині себе й біль, але не такий сильний, як колись. І це лякало найбільше. На тонкому обгорілому зап‘ясті дружини розплавленою плямою світився зелений браслет робекклонів.

Десь далі Гліб чув, як гіноід так само оцінювала стан його сусідки по будинку. Він не хотів бачити чужий біль і обличчя, так невловимо схоже на Євине, тому не дивився у той бік. Слідчих цікавив чоловік у зеленому худі, але він нічим не міг допомогти. Нехай вивчають записи з камер, базу даних парку… Дивний допит. Врешті-решт зараз скрізь потрібно авторизуватися.

Нарешті Гліба відпустили додому ― провели до машини, вкололи заспокійливе й дали чіткі інструкції його Помічникові. Мозок поступово відмовлявся сприймати дійсність. «Потім… Трохи посплю. Ще є гроші на нашу мрію. На мою мрію».

Він вже не чув, як перемовлялися між собою, віддаляючися від автостоянки, поліціянти:

― Здається, назріває велика проблема. Це вже втретє вбивають краденою технікою р-клонів.

― Мовчи. Однозначно, не ми будемо цим займатися.

Фосфоресцентний 3D напис на стіні підземної стоянки до роздратування яскраво виділяв серед нічної темряви фразу «Час втрачених можливостей». Гліб хотів зім‘яти її, але передумав бруднити руки. Ці провокативні написи приписували екстремістській організації, що виступила проти робекклонів та штучного довголіття. Він лише з часом дізнався про це, коли інформація просочилася у ЗМІ.

― Пане Явченко, це ви? Доброго вечора!

― Вітаю, — Гліб зам‘явся, вдивляючися в карі очі сусідки. — Вибачте, забув…

― Олеся. Можна так.

― Давно вас не бачив і не міг застати вдома. Я хотів подякувати.

― Що ви, не варто.

― Та як це?! Ви віддали мені власні гроші, виплачені страховою! Досі в голові не вкладається…

Молода жінка повагалася й відповіла:

― Я просто дізналася, що ви планували… дитину. Вибачте, що влізаю у це, просто маю зв‘язки в центрі репродукції.

Повисло незручне мовчання. Гліб не очікував такої обізнаності та й не готовий був говорити про це з кимось, навіть якщо то людина, що вже двічі допомогла йому в особистій справі. Колись ця жінка оформила Глібові папери на робекклона раніше установленого терміну. За законом повинен минути місяць після смерті, але він не міг без своєї Єви. Й та мрія… Кріоконсервація зберігала необхідні матеріали, завбачливо залишені подружжям у центрі репродукції. Звісно, робекклон не міг самостійно виношувати дитину, та зараз це не було проблемою, бо до самого народження маля могло «вирощуватися» просто у центрі.

― Так, я… Це логічне продовження стосунків.

― То вас уже можна привітати?

― Син. Зараз шістнадцять тижнів, — неочікувано для самого себе поділився Гліб і раптом подумав, що все складається як належне й ситуацію можна використати, тому додав: — Скажіть, Олесю, чи можливо якось прибрати з бази центру інформацію про те, що його мати померла ще до зачаття? Ваші зв‘язки…

Жінка нервово посміхнулася.

― Що ви задумали?

― Хочу звичайного життя. Ви ж працюєте в головному офісі материнської компанії РЕКК.

― І?

Гліб підійшов майже впритул.

― Нехай усі вважають робекклон Єви людиною. Чи можливо підчистити базу даних?

― Як? — схвильовано зашепотіла жінка. — Навіть якщо зникне інформація про робекклона, ваша дружина занесена в спеціальний реєстр громадян, де позначено, що вона десять років, як померла. Тим більше це поширилося всією мережею новин, бо… Ви знаєте, вибачте. Нею можна пишатися.

Гліб відчув гіркоту в роті. Пишатися — так, але безрадісно. Того далекого дня він спокійно їв яблучний пиріг, а дружина помирала, рятуючи чиєсь дитя. Тепер у них буде своє. Так правильно. Попереду ціле життя.

― Я все продумав. Нехай зникнуть дані, що копія Єви повторно відновлена.

― Хочете зробити їй підробні документи людини? — ледь не скрикнула Леся. — А як же обов‘язковий техогляд, не кажучи, що це взагалі незаконно…

― Не проблема. Навички маю. То що, допоможете? Скажіть, скільки чи що я маю для цього зробити?

― Не треба.

― Я переймаюся за їхні з сином життя!

― Ні, я мала на увазі, що мені нічого не треба.

Чоловік знервовано потер лоба.

― То.., ви беретеся допомогти?

― Зроблю усе можливе. Але тепер вам бажано переїхати туди, де вас ніхто не знає.

― Не проблема. Тут і так ніхто нікого не знає.

― Давайте, я займусь цим питанням. Ви ж розумієте, настільки я підставляюся?..

Останні домовленості були досягнуті й Гліб зник за дверима швидкісного ліфта. Лесана дивилася йому услід і ловила себе на думці, що готова заради цього чоловіка на все. Скільки років вона тут живе? Тридцять, здається. Він і не помічав її до тих пір, доки не втратив дружину. Ні, поки вона сама не стала на неї схожою. Змінити зовнішність, проміняти власного батька на його Єву, переступити межу законного… Чи знатиме вона, де потрібно спинитися?

Гліб на мить зупинився. Квартира виглядала ідеальною, стерильно чистою, ніби ніхто в ній не жив.

― Коханий, я прибирала.

Єва теж була ідеальною і ніби… Він відступив на крок та зачепив при цьому полицю з колекцією рідкісних речей. На підлогу впала паперова книга, розкриваючи перед ним білі сторінки з чорним дрібним текстом. Він вихопив зором декілька речень, але швидко підняв та закрив книгу.

― Не переобтяжуй себе обов‘язками. Нехай Помічник сам слідкує.

Хотів ще щось додати, але не зміг. Зараз він вперше відчув, як дружина втрачає свою індивідуальність. Інакше ніяк. Раніше Євина свідомість, залита у штучне тіло, не давала їй можливості вчитися новому — лише знання, здобуті за життя і вічні дев‘яносто років. Тепер він згодився на «покращену» модель, де штучний інтелект керуватиме його дружиною, слідуючи стандартній програмі материнства. Вона аналізуватиме і запам’ятовуватиме в рамках технічних можливостей. У Єви буде рости живіт, вона відчуватиме так, ніби справжня вагітна, а в потрібний час візьме на руки їхню дитину. Так, їхню. Вони виховають гарного сина. Все правильно. Попереду ціле життя…

«Глібер Перший, на ваш клан здійснено напад», — особистий Помічник приніс повідомлення зі світу Вільних.

«Напад.., — чоловік думав зараз геть про інше. — Добре, що Єва більше не захищатиме нікого, крім нашої дитини».

Цей пункт долеаналізу, «сценарій» у свідомості, що привів людину до смерті — вчені довели, що робекклони його повторюють рано чи пізно. Ні, тепер вона вже не буде Тою Євою, але житиме. І в них з Глібом буде дитина. І ціла вічність, яку закінчать разом, коли схочуть. Як у грі, де вони одружилися.

Довголіття не має бути самотнім.

Чоловік пригадав вихоплені з книги слова. Вони не смакували на язиці, але нахабно, як мухи, крутилися у свідомості:

«Прийми гірке і вільним будь.

У забутті не зникне суть…»

Ні, у них ще є життя попереду.