Чи є живі на Марсі?

Сонце лише нещодавно з’явилось над горизонтом. Навколо невеликого диску небо стало блакитним і, вдивляючись у цей клапоть синяви, можна було відчути себе на Землі. Решта ж кольорів навколо різали очі своєю неприродністю і обридливістю – бурий грунт під ногами і рожеве небо, яке за кілька годин мало перетворитись на яскраво-оранжеве.

Сергій з надією поглянув туди, де зараз мала бути рідна планета. Марна спроба – вже надто світло і помітити її неможливо. Та й що можна побачити? Крапку, яка нагадує звичайну зірку? Краще просто не думати про все, що там відбувається. Звичайно якщо ще щось відбувається…

Шістнадцять довгих місяців Земля вже не виходила на зв’язок. Все почалось ще тоді, коли Сергій з трьома іншими колонізаторами перебували на півдорозі до Марсу. Це була вже четверта зі щорічних експедицій і все мало пройти за звичайним планом. І все дійсно йшло добре. Вийшли на потрібну траєкторію, не випереджали і не відставили від графіку. Але з Землі почали приходити тривожні новини.

З кожним днем погіршувались відносини між Тайванем та КНР, політики дозволяли собі все більш гострі висловлювання, і одного дня Китай пішов на радикальний крок – почав військову операцію. Вторгнення провалилось, десятки тисяч десантників загинуло, а невдовзі у війну вступили США, Японія і країни НАТО. Натомість Китай підтримали його союзники. Через кілька тижнів з початку бойових дій сторони обмінялись ядерними ударами. Це було останнє повідомлення із Землі. Потім зв’язок обірвався.

Звичайно, наступна експедиція з Землі у запланований час не прибула. Не було більше і вантажів з рідної планети. Так і залишилась недобудованою космічна платформа, необхідна для польотів у зворотному напрямі.

Сергій відчував, що прогулянка, яка мала розвіяти сумні думки, лише погіршує настрій. Краще повернутись до роботи. Він підійшов до воріт, які вели всередину їхньої печери, і прохід відчинився.

Зі шлюзу він увійшов до просторого холу, де до нього підійшла Паула. Мексиканка як завжди посміхалась і запропонувала допомогти зняти скафандр.

– Ну що добре погуляв?

– Так собі, – чесно зізнався хлопець.

– Їсти будеш?

– Можна. А що є?

– Пиріжки. З м’ясом або рибою.

– Краще з м’ясом.

Паула почала працювати на кухні з видом справжнього кулінара. Огрядна жінка середніх років рухалась напрочуд легко і граційно. Вона дістала з принтера «роздруковані» пиріжки, налила склянку лимонаду, поставила на стіл кетчуп і гірчицю. Сергій сів на високий стілець, які звичайно ставлять біля стійок в барах.

– Малиновий пиріг ти не знаходила?

– Ні, немає. Напевно закінчились картриджі.

– Не може бути, я точно пам’ятаю, що привозив десять. А з’їли ми дев’ять.

Паула лише посміхнулась, підійшла до шафи і відсунула вбік стінку. Сім рядів довгих полиць були заставлені картриджами до кухонного принтера з різними стравами. Каші, картопля, макарони, піца, незліченна кількість пиріжків і пирогів, котлети і ковбаси, навіть суші і морозиво.

– Якщо хочеш, можеш сам пошукати, – запропонувала жінка.

Сергій лише відмахнувся і відкусив шматок пиріжка. Зважаючи на те, що лише кілька хвилин тому всі інгредієнти для випічки поміщались у мініатюрній коробочці, смак був непоганий. «Принтером теж треба вміти користуватись», – любила повторювати Паула і нікого до нього не підпускала. І справді, здавалося б всі однаково заряджали картриджі, натискали на ті ж кнопки, але у неї страви виходили кращі.

– Моя мама гарно готувала малиновий пиріг, – задумливо проговорив Сергій, – справжній. Замішувала тісто, випікала в духовці…

– Чому ж готувала? – Паула намагалась зберегти гарний настрій, але виходило у неї не надто добре, – Може саме зараз і готує.

– Україна ж воює.

– І що? Спільного кордону у вас з Китаєм немає. Літаки Росія не пропустить… Думаю, все обійдеться.

Сергій продовжував жувати пиріжок, але проковтнути заважав комок у горлі. Через силу хлопець зробив кілька ковтків лимонаду.

– Шкода, що у нас тут немає справжнього м’яса, – спробував він перевести розмову на іншу тему.

– А це по-твоєму яке?

– По-моєму, це протеїнова витяжка з комах. І якщо ти розшифруєш штрих-код на упаковці, ми навіть дізнаємось з яких.

– Не знаю про що ти говориш, а на коробці була намальована свиня. Не могли ж виробники нам брехати?

Сергій швидко покінчив з нехитрим сніданком, подякував і пішов працювати.

– Я пошукаю малиновий пиріг, – гукнула йому вслід Паула.

«Огород», як називав своє робоче місце Сергій, звично зустрів його різким запахом добрив. З рідної планети їм надіслали лише тонну чорнозему, а тому слід було ретельно слідкувати, щоб дорогоцінний грунт не виснажився. Продуктових картриджів ще років на два-три вистачить, але потім, якщо контакт із Землею не відновиться, доведеться розраховувати лише на власні сили. На щастя, азотні добрива команда хіміків готувати самостійно вже навчилась. Та й з водою проблем немає – в трьохстах метрах під їхньою печерою величезний льодовий пласт.

Сергій переконався, що системи поливу та імітації сонячного світла працюють без перебоїв і перейшов до дальнього кутку зали. Тут у горщиках із бурою землею намагались вижити кілька паростків. Хлопець обережно торкнувся до них – геть обм’якли. Не сьогодні-завтра впадуть.

Ці рослини він посадив у місцевий грунт, звісно після того, як над ним попрацювали хіміки. Але зробити його придатним для господарства ще не виходило. Хоча в цілому грунт не такий вже й поганий, слід лише позбутись перхлоратів – солей, яким насичена ця планета.

Покінчивши з марними спробами оживити паростки на бурій землі, Сергій перейшов до значно приємнішої справи – збирання урожаю на справжньому чорноземі. Помідорів цього разу він зірвав аж шістнадцять, рекорд. Якраз буде по одному кожному з поселенців. І ще, напевне, стільки ж поспіють на завтра. Огірків виявилось ще більше – два десятки, хоч консервації роби. Збирати новий врожай картоплі і кукурудзи, ще, звичайно, зарано, але за нього можна не хвилюватись – буде не гірше попереднього. Капуста теж обнадіює.

Хлопець відкрив теки з насінням. Настав час посадити якусь із нових культур. Його вибір впав на пакетик із буряком – виросте і можна готувати борщ. Зараз не вистачає лише цього інгредієнту. Однак почати роботу не вдалось.

– Всім зібратись у центральному холі, – пролунав знайомий голос Наомі з динаміка на стіні, – негайно зібратись у центральному холі.

Не гаючи часу Сергій поклав пакет назад у теку і поспішив зі свого «огороду». Через дрібниці, розумів він, терміново всіх не збиратимуть.

До холу він зайшов одним з перших. Раніше сюди прибули лише Паула і Том – головний електрик на станції. Він був не набагато старший за Сергія, хоча й прилетів на Марс ще у другій групі.

– Повторюю, всім негайно зібратись у центральному холі, – вкотре пролунав голос Наомі.

– Що взагалі трапилось? – поцікавився Сергій.

– Не знаю, – знизав плечима Том, – Філ взяв машину і поїхав кудись на розвідку. Потім зателефонував і сказав, щоб ми його чекали.

Відчинились двері і поспіхом увійшов знервований Чжао Вей – невисокий хлопчина, майстер виготовлення будь-яких необхідних речей на 3D-принтері.

– Що трапилось? – з порогу запитав він.

Том і Сергій переглянулись і всміхнулись.

– Схоже, всі заходитимуть з одним і тим самим питанням, – відзначив американець.

Голова колонії Філ Ештон з’явився майже відразу після того, як у залі зібрались всі поселенці. Довго мучитись здогадами не довелось.

Том підійшов до командира і допоміг зняти скафандр. Сергій помітив, що завжди впевнений у собі міцний чолов’яга нервує, а його очі бігають з боку в бік.

– Погані новини, – відразу почав він, – Щойно на поверхню опустилась капсула з Землі.

– З Землі? – перепитала Паула, – Що ж тут поганого?

– Це солдати. Китайські. Схоже війна дісталась і до нас.

– А звідки ти знаєш що вони з Китаю?

– Нашивки, – Філ вдарив себе по плечу, – Це не дружній візит. Їх шестеро і всі озброєні.

– А яка різниця, звідки вони? – втрутилась колумбійська красуня Наомі, – Ми ж не воюємо. MarsCommunity, яка організувала переліт – неурядова організація, всі спонсори – приватні компанії. Яке нам діло до війни на Землі?

– Нам може і немає діла, але тим хлопцям, думаю є, – відповів голова, – Інакше б вони не взяли з собою автомати. Дев’ятеро з нас американці. Британія, Фінляндія і Україна теж воюють з Китаєм. Мексика, Колумбія і Єгипет тримали нейтралітет, але хто знає, що змінилось за цей час. Схоже, серед нас лише одна людина, якій вигідне вторгнення.

Під час промови Філ обійшов навколо столу і став за спиною у Чжао. Швидким рухом голова поселення дістав із кишені ніж, за мить лезо вже торкнулось шиї хлопця.

– А тепер ти нам розкажеш, чи планували ви захоплення бази і які тобі давали накази до відправлення сюди.

Всі присутні заклякли, а завжди блідий Чжао взагалі став як крейда.

– Що ти робиш! – першою втрутилась Паула, – відпусти його!

– Заспокойся! Прибери ніж, – підтримав її фінський хімік Мікко.

– Ви може не зрозуміли, наскільки все серйозно?! – відреагував Філ, – На планеті озброєні люди, які із задоволенням нас переб’ють, а він може знати…

– Що знати?! – не витримав і вигукнув Чжао, – коли я сюди прилетів був мир. Ніхто не думав про війну…

– А потім ви напали на Тайвань!

– А ви перші використали ядерну зброю! Це ви вбили сорок мільйонів людей за один день! Ви знищили Шанхай! Я навіть не знаю що з моєю сім’єю!

– Ніхто з нас не знає, – Філ трохи віддалив гостре лезо від шиї хлопця. Голос командира став дещо спокійнішим, але від свого він не відступався, – тобі давали якісь особливі накази? Казали про плани захопити нашу станцію?

– Захопити? Навіщо? Вона що має якесь військове значення? Чи може це тобі в Білому домі давали «особливі» накази?

– Мені – ні. Але я не… – Філ запнувся на півслові.

– Не хто? Не китаєць? Підсилати агентів і провокаторів ваш, а не наш стиль!

Весь час війни політичні розмови тут перебували під забороною, але рано чи пізно поселенці мали сказати, що думають насправді.

– Давай, спробуй вибити зізнання з інших, – продовжував Чжао, – Може серед вас агент ЦРУ.

– Який сенс нашим спецслужбам відправляти агента на безлюдну планету?

– А нашим? Ти ж мене у цьому звинуватив!

Філ замовчав, шукаючи підтримку в інших, але навряд міг на неї розраховувати. За роки на Марсі Чжао не давав приводів сумніватись у собі. Та й не схожий невисокий хлопчина, який майже весь вільний час проводить за 3D-принтером на таємного агента китайської розвідки.

– Може ти прибереш ніж, – запропонував Сергій.

Філ так і зробив.

– Пробачте, погарячкував. Просто… я не розумію, що тут роблять солдати…

– Можливо війна вже закінчилась? Китай переміг і тепер відправив місію до нас, – припустила Наомі.

– Навіщо? – знизав плечима Том, – Можна було просто відновити зв’язок і повідомити нас про свою перемогу. Чи вони вважають, що ми воюємо з ними?

– Навряд, – втрутився у розмову Чжао, руки у нього все ще тряслись, але голос був майже спокійний, – наш уряд дуже любить показові акції.

– І не лише ваш, – спробував усміхнутись Філ.

– Уявіть, – продовжував китаєць, – йде війна, гинуть мільйони і тут відправляється місія для завоювання цілої планети. Плювати, що на цій планеті живе шістнадцять людей. Їм головне підняти свій прапор над станцією.

– Якщо це єдине, що їм треба, думаєш, ми в безпеці? – запитав Том.

– А якби висадились ваші солдати, я був би у безпеці?

– Ні, – не роздумуючи відповів Філ, єдиний хто мав досвід військової служби, – В кращому разі тебе ізолювали б. Але нас багато. Ризикувати їм немає сенсу…

– То нас, що вб’ють? – Сергій намагався говорити легковажно, – Це просто смішно…

– Там, – підняв палець угору Філ, – десятки, якщо не сотні, мільйонів вбитих. По-твоєму наші життя для них дуже важливі?

Кілька хвилин всі мовчали.

– І що нам тепер робити? – нарешті порушила тишу Паула.

– Не знаю, – зізнався Філ.

– Захищатись. Нас же більше, – випалив Том.

– У нас немає зброї.

– Зброю можна роздрукувати, – погляд Чжао став скляним, ніби він вже занурився у свої програми.

– Навіть автомат?

– Звичайно. Тільки… на його розробку треба хоча б день.

– У нас немає стільки часу, – відмахнуся командир, – вони висадились у двадцяти кілометрах від бази. Години за три дійдуть.

– Можна заблокувати прохід – запропонувала Наомі, – У нас же металеві ворота.

– Якщо вони не повні ідіоти, то підключаться до нашої системи і зламають її. Там все просто. А навіть якщо ідіоти, то вибухівку, я впевнений, все одно прихопили.

– Значить не можна втрачати час, – випалив Чжао, – слід готуватись до бою.

– А ти впевнений, що готовий битись? – запитав Філ, – там твої співвітчизники, ми зрозуміємо, якщо ти не захочеш…

– Моя сім’я, друзі, всі кого я знав, – перебив командира Чжао, – жили в Шанхаї. Тепер всі вони мертві. Я втратив все. Ми всі втратили все. Після ядерної війни в руїні лежать навіть нейтральні країни. Єдине, що в нас залишилось – ця станція і ця планета. Це наш новий дім! І мені плювати хто сюди прилетів, китайці чи американці. Я не хочу віддавати їм останнє, що маю.

– Значить війна, – констатував Том.

Сергій оглянув присутніх. Хіміки, електрики, технологи, лікарі… Які з них солдати? До війни за Марс ніхто не готувався. Війна за Марс. Навіть звучить безглуздо.

– Добре, – сплеснув у долоні Філ, аби вивести всіх із задумливості, – Скоро вони будуть тут. Чжао, що ти зможеш зробити за дві-три години?

– Лише мечі.

– Пластикові? – скривився Мікко.

– Ми ж користуємося пластиковими ножами. Чому мечі будуть гірші? Я зроблю їх гострими як лезо. Можливо вдасться виготовити і щось на зразок арбалетів.

– Але ж ти розумієш, що шансів у нас все рівно буде не багато? Інших ідей ні в кого немає?

«З вами говорить капітан Китайської народної армії Лу Сяо, – почувся голос з динаміка у центрі зв’язку. Англійська вимова була непогана, хоча і з сильним акцентом, – Я наказую вам негайно відкрити прохід на базу. В разі відмови ми вважатимемо це актом агресії»

– З вами говорись Наомі Варгас, керівник центру зв’язку станції MarsCommunity One, – дівчина намагалась говорити якомога спокійніше, – Зачекайте будь-ласка, зараз я відчиню.

За хвилину у хол увійшли шестеро людей у скафандрах зі зброєю напоготові. Навпроти них стояли четверо поселенців.

– Доброго дня, раді вітати вас на Марсі, – заради зустрічі колумбійка одягла свою найкоротшу спідницю, – Тут безпечно. Скафандри можете зняти.

Однак гості лише підняли забрала на шоломах.

– Де решта? – поцікавився один з них, судячи з голосу – той самий капітан.

– Втекли, коли дізнались про ваш приліт, – відповіла колумбійка.

– Куди? В пустелю?

– Навкруги багато порожніх капсул. Вони взяли автомобілі і, напевно, поїхали до якоїсь із них.

– Ясно. Відпочинемо, а потім знайдемо їх.

– Можливо ви голодні? – Паула підійшла до шафи з продуктовими картриджами і відсунула дверцята вбік, – Тут багато чого. Можна зробити пиріг або…

– Тихо! – крикнув один з новоприбулих і мексиканка лише зараз помітила, що на неї направлено дуло автомата, – ніяких різких рухів! Наскільки я розумію переді мною Наомі Варгас – громадянка Колумбії, Пуала Крус – громадянка Мексики, Чжао Вей – громадянин Китайської Народної Республіки і Саліх Фаті – громадянин Єгипту. Все вірно?

– Так, – невпевнено мовила Наомі.

Капітан кивнув і у наступну мить пролунала автоматна черга. Саліх відлетів на кілька метрів назад, його грудну клітину розірвало на шматки, підлогу залила кров.

– Господи! – Наомі опустилась біля чоловіка і хотіла перевірити пульс, хоча, очевидно, потреби у цьому не було.

– Встати! – скомандував солдат, – всім підняти руки!

– Навіщо? – голос Чжао тремтів.

– Єгипет оголосив нам війну, а значить і всі його громадяни теж.

– Але ж він не військовий, він ніколи…

– Зараз вже немає цивільних, – сплюнув на підлогу капітан, – Чи ти думаєш, що шістсот мільйонів загиблих китайців були солдатами?

– Шістсот мільйонів? – перепитав Чжао.

– А ти не знав?

– У нас немає зв’язку з Землею. Хто перемагає?

– Доки у війну не вступили Росія й Індія перемагали ми. Тепер не знаю. Вже місяць у нас теж немає зв’язку. То ти нам скажеш де американські виродки?

– Ховаються десь на планеті, – відповів Чжао, – У них немає ніякої зброї. Їх буде легко вбити.

– Добре. Перевіримо базу і підемо на полювання, – усміхнувся капітан.

– Мені можна з вами? Ви дасте мені зброю?

– Тобі? Чого б це? Доки ми помирали на Землі ти розважався зі своїми американськими друзями. Чому ми маємо тобі довіряти? Лі, Хао, – скомандував капітан, – перевірте станцію. Якщо когось побачите, вбивайте. І вам, – вказав офіцер на поселенців, – якщо ми тут когось знайдемо, теж кінець.

Двоє солдат підбігли до найближчих дверей, ті відразу відчинились. Однак не очікувано для «прибульців» на порозі з того боку стояли люди зі зброєю напоготові. Філ і Том вдарили одночасно. Мечі легко розрізали скафандри і увійшли глибоко в плоть китайців, військові повалились на підлогу, навіть не зрозумівши, що відбулось.

– В атаку! – вигукнув Філ, підбираючи автомат вбитого.

В різних кутках залу відкрились двері і у кімнату увірвались колонізатори з холодною зброєю в руках. Міцно стискаючи меч побіг вперед і Сергій.

Пролунали постріли – у одного з «прибульців» влучив Філ. З усього маху вдарив капітана в обличчя Чжао, а Наомі різонула котрогось із солдат довгими нігтями.

Однак розгубленість військових тривала не довго.

– Пей! Рен доу шала! – забувши про англійську китайською вигукнув капітан, хоча його підлеглі й так знали, що треба стріляти і вбивати всіх. Ударом прикладу командир збив з ніг Чжао і кілька разів вистрілив у нього доки той не встиг підвестись. Наступна випущена ним куля влучила в голову Філу.

Однак впав ще один солдат – трофейним автоматом скористався Том, але в наступну мить сам повалився на підлогу.

До ворогів залишалось лише кілька кроків і Сергій вже був готовий нанести удар, але несподівано відчув, що тіло його не слухається і він впав ніби підкошений. Хлопець не відразу усвідомив, що відбулось. Лише коли поглянув на ноги побачив, що права вся в крові. Тисячами голок у мозок вдарив біль. Далі все відбувалось наче у сповільненому перегляді. Бій продовжували лише двоє солдат, але від шквального вогню не було порятунку. Поселенці падали один за одним, та Мікко все ж зумів дістатись капітана і вдарив того мечем в голову.

Ще кілька хвилин лунали постріли, а потім все стихло. На ногах стояв лише один солдат. Закриваючи обличчя руками стогнав його командир, крізь пальці юшила кров. Схоже, все ще дихав і той китаєць, у якого стріляв Том, але без допомоги він навряд довго протягне.

– Живий? – запитав «прибулець», схилившись над Сергієм. Хлопець помітив, що на відміну від решти у нього на плечі замість китайського був червоно-білий прапор, – Тут є лікар?

– Є. Он один, – Сергій вказав на Саліха, – А там біля дверей білявка, це другий. Запитай, хто з них тобі допоможе.

– Не жартувати! – вигукнув солдат і вдарив хлопця важким черевиком в живіт, – допоможеш занести їх у медичний кабінет!

– Нести? У мене нога прострелена! Як я їх понесу?!

– Лише подряпина. Якщо ти не допомагатимеш, вб’ю.

– Добре, добре, – крізь біль ледве вимовив Сергій, – Дай я трохи відпочину і допоможу. Ти з Індонезії?

Деякий час той мовчав.

– З того, що колись було Індонезією, – нарешті відповів солдат, – Зараз це мертві острови. Залишитись лише руїни.

Під прискіпливим поглядом «прибульця» Сергій трохи відсунувся вбік і оперся спиною об кухонний принтер. На ньому все ще горіла червона лампочка.

– Тут тепер теж руїни, – зло усміхнувся Сергій, він був готовий втратити свідомість, але намагався триматись з останніх сил.

– Тобі не зрозуміти. Ти не був на Землі, не бачив, що таке війна.

– Думаю, я вже побував на війні.

Червона лампочка на принтері кілька разів блимнула і згасла. Замість неї загорілась зелена.

– Як він? – запитав Сергій, вказуючи на капітана.

Солдат присів біля свого командира, намагаючись побачити крізь зчеплені закривавлені пальці, в якому той стані. Сергій тим часом підняв кришку принтера і дістав щойно зроблену зброю – на вигляд щось середнє між арбалетом і пістолем. Як запевняв Чжао, кухонний принтер може працювати з пластиком не гірше за звичайні. Шкода лише друк тривав надто довго.

Індонезієць все ще не помічав дій поселенця, але Сергій лише зараз зрозумів, що не знає, як друкувався арбалет – заряджений, чи ні. «Зараз перевірю», – подумав він.

– Падло, подивись на мене.

Щойно солдат повернув голову, Сергій натиснув на гачок. Болт влучив індонезійцю точно між очей. В арбалеті щось клацнуло – зброя перезарядилась. Хлопець випустив ще одну коротку стрілу і назавжди прибив руку китайського капітана до обличчя. Після цього останній з поселенців відключився.

Прийшовши до тями Сергій озирнувся по сторонах. Навколо лежали тіла. Хлопець відчув, що його починає морозити. Рана не кровоточила, але нестерпно пекла. Він зумів підвестись і опираючись об стіну пошкутильгав у лікарський кабінет.

Там Сергій нарешті наважився оглянути простріл. Схоже, хоча він і не був впевнений, куля пройшла на виліт. До кістки ніби далеко. Для бувалого солдата, це, напевно, дійсно подряпина.

Хлопець взяв баночку і висипав на рану сріблястий порошок. Нанороботи мали вбити бактерії і прибрати сторонні часточки. Шкода зашити рану вони не можуть. Сергій міцно перемотав ногу, випив кілька таблеток знеболюючого і снодійного.

Проспав він годин дванадцять, а прокинувшись відчув себе значно краще. З костилем він міг навіть ходити. Сергій одягнув скафандр, прихопив лопату і пішов на поверхню – слід було поховати загиблих. Сили покинули його за кілька годин роботи – хотілось їсти, знову розболілась нога. Настав час повертатись на станцію.

Стояти в холі було важко, але нічого не поробиш, тут знаходився єдиний кулінарний принтер. Сергій підійшов до Паули. Падаючи вона зачепила полиці з продуктовими картриджами і тепер лежала серед страв, якими любила частувати поселенців. Біля її руки хлопець помітив упаковку малинового пирога. Тремтячими руками він підняв картридж і хотів поставити на приготування та раптом запрацювали динаміки.

– Земля на зв’язку. Вас викликає Земля, – голос був неприємний, комп’ютерний. Хоча яким він ще міг бути. Наомі більше не скаже ані слова.

Увійшовши до центру зв’язку Сергій ввімкнув станцію на прийом.

– Говорить Земля. Марс ви нас чуєте? – англійська вимова була правильна. Акценту не відчувалось, – Марс, це Земля. З вами готовий говорити президент Сполучених Штатів Америки. Марс, ви чуєте? Ми знаємо, що китайці відправили до вас своїх солдат. Вам потрібна допомога? Ми продовжуємо війну, але готові організувати рятувальну місію.

– Рятувальну місію? – не витримав і вигукнув Сергій, так і не виходячи на зв’язок, – Таких самих відморозків, як і ці? Не для того ми захищали Марс, щоб здати його вам. З Землею робіть, що хочете! Вдарте ще сотнею атомних бомб! А це моя планета! Моя! Не ваша!

– Марс, ви нас чуєте? – продовжував настирливий голос, – Є живі на Марсі? Відповідайте!

Сергій знав, що говоритимуть ще довго. І сьогодні і на наступний день і через місяць. Але потім забудуть. Або вже не буде кому згадувати.