Частина системи

- Що там сталось?

Голос не був неприємним. Але він вгвинтився в свідомість раптово, відчуттям штопора у скроні. Віктор скривився, мимо волі потягнувшись рукою до голови.

- Ви маєте назватись, - нагадав він, потираючи обличчя. Якусь мить чоловік провів міщно заплющивши очі, ніби вдивлявся в темряву під повіками. Ще трохи часу знадобилось на те, щоб сфокусуватись на людині перед ним. Майже «людині». Серед модифікованих було не так просто ідентифікувати їх початкову расу. Шкіра дівчини була рожевою, майже переходила в відтінки фіолетового, залежно від гри світла. Віктор був певен, що бачив подібну послугу серед рекламних вивісок зовні станції Конгломерату.

- І вас має бути двоє, - додав він, варто лише було пильно вдивитись в обличчя дівчини.

- Нас двоє, - відказала вона. І у відповідь на німе запитання у погляді Віктора додала, - Матіас, назвись.

В тиші приміщення ледь чутно, але дуже характерно, клацнув динамік, сигналізуючи про своє підключення.

- Штучний інтелект на базі процесору МАТ серії І. Профільна модифікація АС. Загальновживаний позивний Матіас, - відчеканив незнайомий голос. Віктор підвів голову в пошуках джерела звуку десь під стелею. Але динаміки були приховані. Якщо вони взагалі існували в тому сенсі слова, що був знайомий Віктору. Технології змінювались з такою швидкістю, що він би не здивувася, якби голос ШІ прозвучав у нього в мозку напряму. Не був би від того щасливим, але точно не здивувався б.

- Нанібельт Освальд, медіатор, - в свою чергу назвалась дівчина, - Як ви почуваєтесь? – запитала вона, вдивляючись в його обличчя, - води?

Віктор повільно видихнув. І кивнув.

- Що вам треба? – втомлено запитав він, спостерігаючи за рухами дівчина. Вона відкрила сталеву пляшку і налила води в одну із склянок.

- Що сталось? - повторила питання Нанібельт.

- А то ви не знаєте, - фиркнув він. Дівчина не відповіла. Віктор скосив на неї погляд, але все-таки втримався від того, щоб вилаяятись вголос.

- Я перевізник, - почав він. Фраза була загальною, варіантів її трактовки можна було нарахувати з добрий десяток. Хтось займався насправді необхідними речами – доставкою ресурсів в віддалені квадранти, які не міг покрити своїми силами Транспортний відділ Конгломерату. З деякими дрібними організації навіть було підписано офіційні договори. Інші працювали в напів-легальному полі. Але, знову ж таки, залишались поза увагою Конгломерату. Часом найкраще, що могла зробити велика структура, - не заважати працювати на місцях. Всесвіт занадно великий, щоб встигнути скрізь. Щось доводиться приносити в жертву. Але дехто... дехто перевозив вантажі, на які не можна закривати очі, - Нічого нелегального, - ніби вирахувавши куди можуть завести Нанібельт її роздуми, додав Віктор. Усмішка на його обличчі на якусь мить стала недоброю, - з появою станції багато хто перекваліфікувався. Майже всі, власне, у кого є хоч якийсь свій транспорт.

Нанібельт кивнула. Поточний квадрант на даний момент була найвіддаленішою точкою на території Конгломерату. Станція на орбіті Немезис-23 все ще була під грифом «тимчасової». Сама двадцять третя планета мала стати офіційною точкою. Закінчення будівництва обіцяли ледь не кожного року, навіть земельні ділянки на найближчих планетах продавали з вказанням нового об’єкту на галактичних картах. Але час йшов, а станції все не було. А тимчасові зникали з такою регулярністю, що пора вже було говорити про якісь прокляття. Проте подібні спекуляції можна пробачити на поверхні. В Космосі вони вже звучать просто смішно.

Та й прокляття мало ім’я. І свою кримінальну мережу, повністю винищити яку Конгломерату не вдавалось.

Його звали Рідара. І він був не з тих, з ким хотілось мати справу. Принаймні, так завжди вважала Нанібельт. Та у людей були й інші думки щодо нього. Дехто й досі вважав, що до настільки ввідалених планет Конгломерат не дістане. Тож краще вже мати власних «царьків».

- Ви працювали на Рідару? – прямо запитала дівчина. Віктор знайшов поглядом її очі, але, не побачивши в них нічого нового, тільки пирхнув. Він міг покрутити пальцем біля скроні, показуючи все, що він думає про такі запитання. Не могла ж вона справді вважати, що Віктор дасть пряму відповідь? Чоловік влаштувався зручніше на своєму стільці, свім своїм видом виражаючи, що на це питання відповідати не збирається.

- Де вантаж?

Віктор трохи повів бровою. Дівчина повільно видихнула.

- Що ви перевозили, Віктор? – вдруге змінила питання Нанібельт.

Чоловік всміхнувся. Він подався вперед, поклав руки на стіл.

- А ти не дуже в курсі, як тут все працює, та? – Віктор дивився їй прямо в очі. І як би сильно дівчина не намагалась «тримати обличчя», вона й сама знала, що виходить у неї погано. Навіть простий рух, те, що її співрозмовник скоротив відстань між ними, викликав бажання відхилитись. Нанібельт стримано всміхнулась.

- Розкажіть мені, - спокійно відказала вона. Віктор зіщурився. Вона виглядала ніяково, проте голос звучав рівно. Професійна деформація? Здатність в будь-який ситуації продовжувати розмову. Це ж основне завдання медіаторів – говорити. І змушувати говорити тих, хто такого бажання не має.

- Я не знаю, що знаходиться в багажному відсіку, - відповів Віктор. Він відвів погляд– від спроб зосередитись знову заболіла голова, - Вони не питають ліцензію, я не цікавлюсь вантажем, - Віктор смикнув плечем, - То називається довіра, - він розтягнув губи в настільки солодку посмішку, що її нещирість майже відчувалась на смак.

- То ж у вас нема ліцензії?

Віктор коротко засміявся.

- Штраф мені впаяєш? – він знову відкинувся на спинку стільця. Нанібельт не відповіла. На відміну від Віктора, вона не зводила з нього очей. Погляд не здавався пильним, дівчина не вдивлялась в нього і не намагалась зчитати. Просто дивилась, прямо і відкрито.

Віктор повільно видихнув.

- Квадрант почали патрулювати конгломератські... – він запнувся і коротко хмикнув, - ваші шавки. Ви багато кому в плани насцяли, - продовжив чоловік, - лізете, куди не просять. Нічьо не змінюється, скільки років би не пройшло... – він кинув гострий погляд на Нанібельт, та дівчина не відреагувала. Тож він просто продовжив, - не знаю, хто там з ким зчепився. Ці, чорти, здається... – Віктор смикнув руками, імітуючи роги над головою. Нанібельт кивнула.

- Дерани.

- Так, вони, - підтвердив чоловік. І, роздратовано фиркнувши, кинув, - я не расист, не подумай.

Нанібельт ледь помітно всміхнулась.

- Тож чо... дерани зчепились з вашими рєбятами на орбіті, - продовжив розповідати Віктор, - не гребу, шо вони там не поділили. Та й пофіг мені, якщо чесно. Було тоді і є зараз. У мене маршрут. І розклад, в’їзджаєш?

Нанібельт знову кивнула.

- Я думав, проскочу. Що там мене і моєї Анютки, - промовив чоловік. Скориставшись якоюсь секундою тиші, в розмову встряг Матіас.

- АН-ТК, - коротко пояснив він, розшифровуючи назву корабля у ніжному зверненні пілота.

- Ти взагалі... – Віктор вказав розкритою долонею на Нанібельт, та так і завмер, - розбираєшся? – в його погляді просквозили сумніви. Він окинув дівчину оком. Нанібельт кивнула.

- Трохи, - відказала вона.

- Ну, от вони не мали мене помітити, - Віктор знову видихнув. – Знаєш, який у мене протокол роботи? – запитав він. Нані ледь помітно хитнула головою, - Якщо мене засічуть – вантаж скинути в відкритий космос, - вираз обличчя Віктора прямо таки кричав про те, що він думає про такі принципи. Переважно нецензурно.

- Але у ваших шавок виявилась... своя шавка. Бісові собацюри. Немає в космосі запахів! Як вони то роблять? – він роздратовано смикнув руками. Але, зустрівшись поглядом з Нанібельт, сам себе зупинив. Чоловік прикрив очі, - омежець. Я маю на увазі омежця. Я не...

- Не расист, я пам’ятаю, - за нього договорила Нанібельт.

Омежці були єдиною не-гуманоїдною расою, представленою в Конгломераті в достатній кількості, щоб змусити з собою рахуватись. Боролись вони за це, щоправда, дуже довго. І якийсь десяток років назад за подібні вирази в свій бік омежці могли вбити на місці. Але час гоїть рани. Нанібельт знала вже багатьох представників, хто відповідав на такі закиди вельми іронічно.

It gets better.

А що точно не змінювалось – так це першість омежців в орієнтуванні і реакції. У них ніби було шосте відчуття, що допомагало їм не тільки на поверхні планет, як іншим створінням, а й у відкритому космосі. Якщо хтось і помітив би невеликий корабель в стеллс-режимі серед бою двох гігантів – то тільки омежець.

Омежиця, якщо точніше. Її звали Рікха. Вона готувала шаттл до вильоту десь в сусідньому відсіку.

- Мене засікли. Я скинув вантаж, - по пунктах повторив Віктор, - Все. Не гребу, де він дівся. Ставлю на те, що ви ж його і рознесли.

Щось змінилось в погляді Нанібельт. Ледь помітно. Віктор підібрався, намагаючись роздивитись. Готуючись до того, в що може вилитись така зміна. Але Нанібельт кліпнула – і все зникло, знову той самий прямий погляд. Віктор нахмурився, механчіно продовжуючи:

- Не знаю, що то був за вантаж, - повторив він.

Нанібельт повільно кивнула. Весь час розмови вона сиділа, відкинувшись на спинку стільця. І тільки тепер потягнулась вперед. Поклала руки на стіл і деякий час дивилась на власні долоні.

- Але це ж брехня, - проговорила вона повільно, знову підіймаючи погляд. Віктор не відвів очей. Якусь мить він зберігав спокійний вираз обличчя. А потім хмикнув, розтягуючи губи в недобру посмішку.

- Та ну? – він схилив голову на бік, уважно спостерігаючи за дівчиною, - А знаєш, що ще «брехня»? Ніяка ви не поліція, - виплюнув Віктор крізь зуби. Щось промелькнуло в його очах, щось хижацьке, - АС-мод використовують в органах, тут ви не прогадали, - він кивнув кудись вгору, ніби намагався вказати на ШІ. Останній радше знаходився десь знизу, звідки відчувались вібрації по підлозі від двигунів, - А от ти, люба моя, не сказала своє звання. Людський фактор, як-то кажуть. Людська дурість радше.

Він чекав, пильно вдивляючись в обличчя дівчини.

Нанібельт розвела руками.

- Ваша правда.

- Що?..

- Ми не поліція, - підтвердила Нанібельт. І без переходу продовжила, - Ви добре знаєтесь на внутрішніх протоколах. Ви працювали на Конгломерат?

- Тобто хто ви ти не скажеш? – питанням на питання відповів Віктор. Відповіддю це навряд можна було вважати. Але Нанібельт притихла на якусь мить.

- Матіас, - звернулась вона коротко.

- Рятувальна служба Конгломерату, команда Маті-АС-17, - відрепортував ШІ. Дівчина ж в свою чергу потягла вниз блискавку на куртці і, трохи відвівши в бік край, показала символ на уніформі. Це в чомусь було зайвим – біло-червона форма, що знайшлась під чорною курткою, сама по собі була достатньо виразною.

- Твою ж!..

Віктор відсахнувся. Нанібельт підняла на нього здивований погляд. Але потім глянула вниз і зітхнула вже з розумінням.

- Прошу вибачення, - проговорила вона. Одна пара рук так і залишилась лежати на столі, поки другою парою Нанібельт знову застібнула куртку. У дівчини було чотири руки, - я сховаю одну пару кінцівок, якщо вам некомфортно, - вона говорила спокійно, але в голосі почулось щось сталеве.

- Ні-ні, все гаразд, - Віктор похитав головою, - я не... – він закрив обличчя долонями і з зусиллям потер очі. Видихнув крізь зуби, - Нє, я знаю оце все ваше «моє тіло – моє діло», і всяка інша єресь. Але нафіга ж? – він глянув на дівчину поверх власних рук, - Тобі своїх двох не вистачало? Понароблюють з собою чорті-що...

Нанібельт не відповіла. Віктор прибрав руки від обличчя, повторно окинувши дівчину поглядом, засудження в якому відчувалось майже на фізичному рівні.

- Я працював в опіці, - заговорив він. Його тон змінився, і Нанібельт підібралась, ніби від положення тіла в просторі змінювалась її здатність чути, - відділення Конгломерату, - пояснив він, коротко закотивши очі, - Знаєш, скільки дітей через нас проходило? – запитав чоловік, - І я не про сиріт, люба моя, ні, - його губ торкнулась неприємна, зла посмішка, - Я про тих, хто продавався, як дорогі іграшки. І чим езотичніше дитинча – тим вищий цінник. Руки, ноги, роги... кольори, - він махнув на нею рукою, - чого там тільки не було.

Нанібельт опустила голову, мазнувши поглядом по власним рукам. Десь між рядками вона охопила долонями власну пару рук. Їй казали, щоб вона ніколи так не сиділа, ніколи не збирала всі чотири руки разом, не опускала плечі... занадто вже жалюгідною вона виглядала в такі хвилини. Але зараз дівчина нічого не могла з собою зробити.

Діти. Ті, хто виходить з подібних оборудок найбільш поламаними. Але саме вони складали основу товарів чорного ринку.

- Знаєш, скільки з них померло, бо такі фокуси були несумісні з життям? – навряд Віктор сам помітив, як підвищив голос. Нанібельт підняла на нього очі, - І не треба мені тут заливати про незаконність! – ніби відповідаючи на її погляд огризнувся він, - Якби Конгломерат хотів це зупинити – вони б це зробили. Але ні! – Віктор смикнувся, ніби збирався звестись на ноги. Але передумав, - Системі вигідно. Системі зручно. І пофіг, скількох перемеле в процесі. Доки Совєту відстьогують достатньо кешу, - Віктор знову подався вперед, - Ви всі в цьому! На що наші податки йдуть, як думаєш? На станції? Як на оцю от, скільки її там будують? Звичайно ж, бл.. – він зупинився на півслові. І, важно видихнувши, знову відкинувся на спинку, - блін.

Тиша нависла майже матеріальним покровом. Віктор зустрівся поглядом з Нанібельт і так і завмер, дивлячись їй прямо в очі. Більшості людей некомфортно при прямому зоровому контакті. Але Нанібельт не відвела очей.

- Я нічого з собою не робила, - тихо проговорила вона.

- Що?..

- Ваш вантаж, - нагадала вона, - ви працювали на Рідару? – вкотре повторила дівчина. Віктор хитнув головою, але Нанібельт все одно продовжила, майже не змінюючи тону, - Третина всіх перевезень Рідари – людський трафік. З них більше половини стосуються дітей та підлітків, - вона говорила спокійно, ховаючись за холодними цифрами статистики, - І тільки п’ятнадцять відсотків вдається перехопити, - вона тихенько хмикнула, - шавкам Конгломерату. Без станції в галактиці, без контролю над цим квадрантом... цей відсоток ще меньше, - договорила вона.

- Що ти... – чоловік нахмурився, вдивляючись в Нанібельт. Але цього разу її вираз неможливо було зчитати.

- Ми частина системи, Вікторе, - закінчила вона.

Чоловік скривився, ніби від зубного болю. І фиркнув.

- Так, звісно, - відкидаючись на спинку стільця цього разу він намагався відвоювати собі поле,- Ти рятува... – але власна раптова думка перервала його на півслові, - Рятувальна служба! – повторив він, - Якого дива рятувальникам потрібен мій вантаж?!

В його погляді промелькнув переляк.

- Ви знаєте відповідь на це питання.

Дихання перехопило так, ніби кисню в відсіці раптом не стало. Віктор декілька разів судомно втягнув повітря.

- Ні... ні... це не можливо, - проговорив він, ковтаючи слова, плутаючись в них, - Ні. Це не правда, - повторив він, опускаючи очі. Цього разу Нанібельт спостерігала за ним стурбовано. Вона злегка торкнулась його руки пальцами, підсовуюч склянку з водою. Віктор вдячно кивнув, - Дайте мені хвилину, - він зробив декілька ковтків.

- Мені шкода, - зовсім тихо заговорила Нанібельт. І, коротко видихнувши, додала, - На жаль її немає.

Її руки ковзнули над поверхнею столу. Панель ожила, Віктор механічно відсмикнув руки разом зі склянкою. Стіл підсвітився, майже матеріально виступаючи вгору. По факту це був лише екран з проекціями.

- Матіас, модель, - коротко віддала команду Нанібельт, - Я так розумію, ніяких особливих модифікацій у вашого корабля немає?

- Ні... нічого такого, - проговорив Віктор. Від раптового світла різало очі. Нанібельт кивнула. Її руки швидко рухались над поверхнею, вона вводила якісь дані, щось розгортала на екрані. І, нарешті, Віктор впізнав модель свого корабля, своєї «Анютки».

Неправильно мати якісь почуття до шматка заліза, але знайоме зображення відізвалось теплом у грудях.

- Тож ви користуєтесь стандартними контейнерами, - поруч з моделлю корабля з’явилась модель вантажного контейнера, - ІСО для космічних перевезень, - продовжила дівчина, - враховуючи їх характеристики, жива істота може знаходитись в ньому...

- Істота?!

Нанібельт скосила на нього погляд, але продовжила говорити.

- ...до шести годин. Розрахунок кисню залежить від... – вона замовкла. На мить дівчина прикрила очі, - кількості дітей, - Віктор завмер, ніби прибитий її важким поглядом. Вона ховалась за цифрами, за статистичними звірками. Бо факти були занадто болючими. І саме цей біль світився в її очах, - лишилось у нас десь півтори години. Плюс-мінус.

- Контейнер не в космосі, - коротко проговорив Віктор, повертаючи склянку на бічну панель. Не найкраще місце, але принаймні не буде заважати, - Я сказав, що скинув вантаж, та, - він видихнув майже винувато. Віктор потягнувся було в якийсь бік на екрані, але зупинився, - Відкрий карту.

Він так у не встиг помітити, розгорнула гугл-мепс сама Нанібельт, чи на його команду відреагував ШІ. Вони точно працювали в парі, просто цього разу дівчина віддавала команди не голосом.

- Я того не зробив. Ті мастодонти не такі швидкі, я встиг заникати контейнер. Там... астероїди... – невпевненно проговорив Віктор, повертаючи карту, - десь тут... ось, - він ткнув в зображення космічного каміння, - я не... я не скажу, який саме. Мені самому той же головняк було б шукати...

- Нічого, - перебила його Нанібельт, - Матіас!

- Передано на місток, - відізвався ШІ.

- Ви встигнете? – він перехопив погляд Нанібельт. Вона навіть не задумалась.

- Так, - і всміхнулась, - у нас песик на борту, - додала дівчина. Щось протяжно загуло, ледь відчутно відізвалось по поверхні корабля.

- ...і вона тільки-но відбула на шаттлі.

Нанібельт звичним рухом згорнула зображення на екрані. Панель погасла за мить до того, як Віктор важко на неї сперся.

- То це був ваш омежець, - підтвердив очевидне він. Нанібельт навіть не стала кивати. Чоловік знову сів за стіл.

- Чому ти відразу не сказала? – якось зовсім тихо запитав він. Нанібельт зітхнула.

- Ви людина Рідари, - вона знизала плечима, - Гуманізм не те, щоб дуже його тема... ми не знали, чи ви вам відомо, що в контейнері, - пояснила вона. Віктор ледь помітно смикнув куточком губ.

- Ніяка я не... – цього разу він вилаявся. Замовк на якусь мить. І зло кинув, - Ви бісові рятувальники!

- І чим ми не «шавки Конгломерату»? – Нанібельт схилила голову на бік, дивлячись прямо в очі. Все-таки це виявилось звичною справою для неї – зазирати прямо в душу.

Довгі хвилини вони сиділи в тиші. За цей час Нанібельт разів зо п’ять вмикала свій комунікатор і перевіряла щось. Повідомлення від своєї команди, чи просто звірялась з часом, але кожного разу Віктор дивився на неї з надією.

Нарешті...

- «Рікха відмовляється це нюхати», - знову відключився динамік і заговорив незнайомим голосом, - «так що ставлю на те, що то наркота», - і майже без переходу переключився на вже знайомий, навіть майже рідний, голос ШІ, - Пробачте, пані Нанібельт, мені здалось, що вам хотілось би почути це якнайшвидше. Контейнер знайдено, живих організмів не виявлено.

- Нічого, Маті, - вона всміхнулась, - Дякую.

Віктор повільно видихнув, майже «спливаючи» по стільцю вниз, закриваючи обличчя долонями.

- Господи...

- Пані Нанібельт, вас просять повернутись на місток, - закінчив ШІ. Нанібельт кивнула.

- Звісно, - вона кинула погляд на чоловіка, - Дякую.

- Здасте мене поліції? – не прибираючи рук від обличчя запитав Віктор.

- Угу, - вона широко всміхнулась, - та маю дуже великі сумніви, що вам щось за це буде. Не в цьому квадранті.

Віктор криво всміхнувся. Його голос наздогнав її вже біля дверей.

- Нанібельт... це деранське слово, - повільно проговорив він, - Транкрипція атас, звісно, але... «бел» - це ж числівник. Ми так... – він на мить замовк, підіймаючи на неї погляд, - ми так записували тих дітей, чиїх рідних так і не знайшли. Ти?..

Нанібельт ледь помітно всміхнулась.

- Частина системи, - за нього закінчила вона.