Чари-мари

(Дискваліфіковано. Автор не проголосував)

Кароліна перебирає в пальцях намисто з мушель і пригадує довгоочікуваний вересень. Стовпище людей -батьки, дідусі-бабусі, тітки і дядьки, хресні, та інші родичі енного коліна – навіть вони не могли тоді затьмарити Каролінчину радість – вона самотужки вступила до оміряного  закладу.

Батьки і бабуся були неймовірно раді за неї. Ще б пак –ліцей вважався найперспективнішим умісті.   Навіть і без сфабрикованих якимсь жартівником пафосних чуток, що час від часу  у ліцейському саду з’являється ангел.

- Кароліно, - збирайся швидше, а то запізнишся, - почула занепокоєний голос бабуні з кухні.

- Та йду вже, - знехотя кинула дівчина і, зігравши сценку поспіху, зачинила засобою двері.

За рогом зупинилася, роззирнулася і поволі почалапала на маршрутку. Знову пригадався вересень. Але вже інший.Перерва, вона підходить до гурту дівчат, які про щось жваво щебечуть, регочучи. Ті  раптом вмовкають.

- Чого тобі,  Бараненко? - манірно й насмішкувато виводить висока витрішкувата блондинка  Анна-Марія з худими ногами у фіолетових лосинах.

- Та нічого, - відказує Кароліна, знітившись на таку демонстративну, нічим невмотивовану неприязнь з боку однокласниць, - проходила повз.

- От і проходь, - акцентує блондинка,  а решту знову заходяться реготом.

Минуло три місяці, а нічого не змінилося. Точніше змінилося, але в гірший бік. Тепер зміїне кодло на чолі з блондинкою Анною-Марією  не лише шипить, а й  починає робити спроби боляче вкусити. Он вчора язиката Ориська підставила підніжку. На посміх усьому класу. А потім хтось накидав до рюкзака дохлих павуків.

«Дзузьки вам, - подумки  заспокоює себе дівчина, - не для того я вступала, щоб у війни бавитися. Головне – не піддаватися на провокації, минеться.». Але за тих три місяці  гламурна компанія таки добре допекла. Питала себе – за що? Що вчинила не так, чим кого з них образила? Відповідь почула лише недавно, та щось надто сумнівною здалася – сірим мишам, до того ж зубрилкам, не місце серед  яскравих та просунутих. Це їй  єдина подруга Софія повідала – почула, як ті кралі  на перерві обсмоктували  Каролінині кісточки.

Заскочила в маршрутку. Хлюпнула на місце біля вікна, яке щойно звільнилося. Сьогодні зовсім розхандрилася. Зателенькав мобільний. Ввімкнула зв’язок.

- Привіт, Каро, - це була Софія, -не хвилюйся, але хочу тебе попередити, -  подруга хвилину пом’ялася, потім  сумно продовжила:

- Зміюки знову отрутою плюються. Уявляєш, сьогодні в Микитівни пропав гаманець. Вона зайшла щойно, перед уроками в наш клас пошукати чи попитатися там. І я чула, як Ориська їй насичала, що бачила вчора тебе біля її сумки. Як ти, мовляв, на тій сумці засувала блискавку.

От тобі, маєш, омріяне –ложка дьогтю вже й не ложка, тепер можна сказати що ложка меду в бочці.. Ось тільки бочка навіть не з дьогтем, а з порохом. В Кароліни зовсім душа опала. Що ж робити? Приїде вона зараз до школи, а далі що? Маршрутка  якраз в той час зупинилася на потрібній зупинці. Секунду завагавшись, дівчина вирішила : Будь що буде. Не піти – не вирішить проблеми.

У вестибюлі у «червоних чоботях»  її вже чекала Микитівна – завуч гімназії. Губи її були міцно стиснені, наче тримала чеку від гранати. «Зараз рване», - промайнула думка в Кароліниній голові.

У відповідь на мляве привітання, завучка лише  кивнула,  вказала рукою на двері свого кабінету. А далі, щойно двері зачинилися, різко та голосно, що аж шибки задеренчали, заверещала:

- Бараненко, ТИ  вчора брала мою сумку?! І не відпирайся, тебе бачили.

Кароліна щось промлямляла на  свій захист, але завуч перебила її:

-У мене вкрали гаманець, якщо ти знаєш, де він є, віддай негайно, а ні, то будеш мати великі неприємності.

- Та не брала  я, ні вашої сумки, ні, тим більше, гаманця, - обурилася Кароліна, намагаючись опанувати переляк.

- Ти стверджуєш, що Мохнацька бре... тобто, каже неправду?!, -сплеснула в долоні  Микитівна.

- Я що,  подібна на злодійку? – а це вже таки вкурвило Кароліну.

Завучка хвилину  помовчала, щось намислюючи собі,  а тоді скомандувала:

- Залишайся в кабінеті, зараз я приведу Мохнацьку, вона запевняла, що має докази, - через затраснені двері Кароліна почула, як відлунює цокіт завуччиних ко.. каблуків у вестибюлі. Вона опустилася на стілець. Для чогось витягла з кишені носовичок, потім заховала його назад. Приклала долоні до палаючих щік.

«Ні, це неможливо. Це відбувається не зі мною. Безглуздішої ситуації я й не уявляла, - думки купчилися, збивалися у клубки можливих виходів із ситуації.  А начорніші з них малювали неймовірні картини, як її, оперативно викриту злодійку, хапають з краденим,  і  одягають на руки кайданки, - та що це я, Господи, і що то мені верзеться!» Тут дівчині , як на зло, ще пригадалася чутка про ангела.

- Швидше повірю в чорта! – бовкнула в простір, стоячи обличчям до вікна, з якого власне і виднівся таємничий сад.

-Кхм, - почула поза спиною і аж підскочила від несподіванки. У дверях нів сих ні в тих стояв старенький прибиральник з  відром і шваброю в руках. Був одягнений у залатаний, вже не білосніжний, але чистий халат, який колись служив кухонним, а тепер став прибиральним.

- Вибачте, панночко, за вторгення, але мені вкрай необхідно негайно прибрати кабінет, адже незадовго сюди мають прибути високопоставлені  гості, - скоромовкою, але приємним м’яким голосом , звернувся до Кароліни.

«А ось і ангел, - ця думка чомусь розмішила дівчину, і вона усміхнулася. А вголос  промовила:  - прошу, прибирайте, пане.. 

- Рафаїл, - відрекомендувався прибиральник, - Рафаїл Миколайович, -  і  на світлому, хоч і старечому чолі підстрибнули вгору три рухливі тонкі зморшки.

- ..пане Рафаїле... Миколайовичу, та я не.. завуч вийшла..прибирайте, якщо я не заважатиму, - Кароліна квапливо пересунула стілець в куток біля вікна і присіла. Час спливав, а завучка все ще не поверталася. Кароліна задивилася у вікно..  Листопад, а осінь щойно ледь позолотила листя. Вітер наскоками хитав дерева. Ті, потривожені, невдоволено стрясали буйними гривами,  і  часом вітру вдавалося зірвати і підхопити кілька сухих листків і закрутити їх у чудернацькому танці. Спостерігаючи , Кароліна відволіклася від чорних думок і теж піддалася заспокійливій вітровій колисковій.

***

Старий почав прибирав, вправно орудуючи шваброю. Кароліна на мить відволіклася від споглядання позавіконного пейзажу.

"Гм, такий старенький дідо, а звивається, як справжній тобі спортсмен", - вона уявила собі прибиральника в спортивному костюмі на фізкультурному майданчику їхнього ліцею, і він видався їй не таким старим, як здавався у теперішніх "обладунках", а значно молодшим  і навіть симпатично кумедним.

За кілька хвилин в кабінеті завуча підлога мало не сяяла.

- Ну ось, Каролінко, тепер маємо порядок. Раз, два – і готово. Совість чиста, а даремні  хвилювання позаду. Будьте здорові, панночко, - вистрелив дідок і загадково усміхнувся.Дівчина і рота не встигла відкрити у відповідь, як спритний прибиральник зник за дверима. Мозок перетравлював щойно почуте.

" Цікаво, звідки він знає моє ім’я. Звісно ж – бейджик на лацкані маринарки. А хвилювання? Невже боявся, що сил не вистачить? Чи що не втигне до початку уроків, чи може до приходу завучки. Чи до приїзду важливих гостей? Зрештою, старі люди у більшості своїй диваки, досить  думати про дивного.       Краще  пошурупати,  як довести Микитівні, що я не чіпала  її дорогоцінної сумки. До речі, цікаво знати, а скільки було у тому злощасному гаманці?" -роздумуючи, дівчина насупила брови, підвелася зі стільця і почала міряти кабінет розміреними кроками. На другому «колі» її увагу привернула велика пір'їна, що валялася на випуцуваному лінолеумі при вході в кабінет.

Дівчина нахилилася і підняла її. Але це була не просто пір'їна, а ручка з пером, майстерно вмонтованим у пір'їну.

" Наче письменника якого", - подумалося, - а може і не письменника, а вчителя. І навіть можливо, що директора або завуча. Точно, Микитівни.Хто б ще тут сіяв ручками,та ще й з пером. Покладу на стіл, щоб знову не звинуватила".

Кароліна швидко поклала ручку на  стіл. І якраз вчасно, бо за дверима знову зацокали завуччині підбори. Щойно дівчина  сіла на стілець, як в кабінет ввірвалася розпашіла Микитівна і відразу почала:

- Тобі пощастило, що сьогодні немає свідка - Мохнацька запізнюється. Можеш

іти на урок, але опісля на перерві чекатиму тебе тут знову...Ой, а це що таке? - завуч підійшла до стола і взяла ручку.

- Галино Микитівно, це я знайшла отут на підлозі. Це ж ваша ручка? -  чемно чекала ствердної відповіді Кароліна.

Але завуч скривилася і відказала:

- Ні, Бараненко, не моя. І я на відміну від декого, не привласнюю чужі речі, тому візьми це і пошукай власника, - вона простягнула дівчині ручку-перо. А далі зняла слухавку, демонструючи намір телефонувати, і жестом вказала учениці покинути кабінет. Коли та вийшла, жбурнула

слухавку на важіль і пробурмотіла:

- Ну так, спершу цуплять гаманці, а потім підкидають всілякий непотріб. Уф.

Замкнувши за собою завуцькі двері, Кароліна відчула полегшення. Її переживання наче кудись вивітрилися.

"Якось утрясеться", - вирішила і поспішила на урок. Вже на уроці, витягаючи з рюкзака чи то атлас, чи то карту, ненароком витягла і ручку-перо. Поки вчитель щось там водив указкою по карті, розгорнутій на всю дошку, взяла ручку в руки, і знічев’я почала розглядати. Нічого особливого, дешевий сувенір. І пір'я могли б краще дати, наприклад, павичеве чи страусине. А то якесь занадто просте. Дряпнула на внутрішній стороні долоні - хотіла вияснити , чи пише, хоча навряд, перо вимагало мачання у каламар або у крайньому разі пляшчинку з чорнилом. А ні, сіро-срібляста лінія, припускала, що недавно пером писали, а залишки  оригінального чорнила чи фарби не встигли заскорузнути. Дівчина кинула ручку назад до рюкзака, постановивши на перерві запитати, може хто загубив.

І тут  із задньої парти її боляче вдарили межи лопатки. Кароліна різко розвернулася.

Так і є, змія Ориська. Видно побачила ручку і  тут не проґавила шансу познущатися, бо, насмішкувато скорчила гримасу і помахала двома руками, наче крилами. "Кфофофо, куткутхааак", - прошипіла.

"Сама ти квочка", -відбила удар Кароліна і розвернулася назад. Але тут почула якийсь дивний звук. Знову обернулася і побачила, як Ориська намагається їй щось знову прошипіти, але замість слів  у неї з рота

виривається куряче квохтання. Це було так несподівано і потішно, що Кароліна  розсміялася.

- Що там у вас? – тим часом, зауваживши вовтуження, до них наближався Ростислав Петрович, вчитель георгафії.

Ориська  закліпала очима і жалібно заквокала.

- Що-що? – перепитав географ та іронічно примружив око.

Ориська заквоктала ще жалібніше. Клас завмер, не розуміючи, що діється. А потім вибухнув реготом. Хтось тицяв в Ориську пальцем. а хтось передражнював.

- Клас, тиша! – підвищив голос Ростислав Петрович, намагаючись втихомирити клас, - вам теж смішно, розумію. Але це не привід порушувати дисципліну. Матвійків, мабуть так оригінально жартує. Твердження про те, що когось закляли розмовляти, як квочка, і лише дорослі чують це квоктання, як людську мову – оригінальне, але доречне лише 1-го квітня. - Матвійків, це не смішно, - звернувся він до Ориськи, - вийдіть з класу і не заваджайте вести урок.

Ориська, здається, до кінця так і не зрозуміла, що сталося. Виходячи з класу, щось собі проквоктала під ніс.

На перерві, оминувши   зміїне кодло, що  згуртувалося навколо рюмсаючої Ориськи, Кароліна чимдуж погнала  до завучки. Постукала в двері:

- Галино Микитівно, можна?

- А,  Бараненко, заходь, - Микитівна була в чудовому гуморі, наче нічого не трапилось.

Кароліна зайшла і, зачинивши за собою двері, стала в кутку. Микитівна запитально глянула поверх окулярів:

- Ну, чого тобі, Бараненко, слухаю.

Дівчина переступила з ноги на ногу :

- Ви мені казали прийти, от я і прийшла.

Завуч піднялася зі стільця, вийшла з-за столу.

- З приводу чого, нагадай, а то я щось не пригадую, що викликала тебе.

- Та.. з приводу моєї крадіжки вашого гаманця, - ніяково нагадала Кароліна.

Дівчина побачила, як у Микитівни брови полізли догори. Завуч підійшла до шафи і хвилину там попорпалася:

- Ще раз повтори, або я чогось не розумію.

- Ви підозрюєте мене у крадіжці вашого гаманця, який кудись пропав, - спантеличена поведінкою завучки, пролепетала дівчина.

- Я? Підозрюю? Ну так, ну так. Почекай. Що за дурня? – тепер Микитівна виглядала не менш спантеличеною. Вона знову підійшла до шафи і витягла звідти сумку, а з неї – злощасний гаманець.

- Бараненко, ти добре почуваєшся? Іди до медпункту, а то мені щось вигляд твій не подобається. Не занедужала бува?

Кароліна вийшла у коридор не знаючи, чи плакати їй, чи сміятися. Хтось з них двох явно був не при собі. Тим часом змііна компанія десь зникла. До наступного уроку залишалося добрих  п’ятнадцять хвилин, і Кароліна пішла у їдальню чогось попити. Від сьогоднішніх перипетій у неї аж у горлі пересохло.

Дорогою  її наздогнала Софія:

- Знаєш, з Ориською щось не те. Вона весь час квокче або сокорить, як курка. Думала, це тільки мені здалося. Але ж це чує увесь клас! ..Або з нами всіма щось не теє.

- Я теж геть нічого не розумію. Але так  виглядає, що вчителі цього не зауважують. Інакше сказали б. З ними вона наче людською мовою розмовляє. Це швидше з класом щось не теє, - відказала Кароліна.

-Гадаєш? Гм.. а мені здавалося, що масове «щось не теє»  без сторонніх чинників  –це якось занадто. Так не буває.

- Більше того, Софіє, мене сьогодні Микитівна викликала, - і Кароліна розповідла подрузі ранішні пригоди.

-Оце так! Справді, виглядає на масове «не теє». Не знаєш, в кабінеті хімії не сталося ніяких непронозованих НП?

- Та ніби не чула. Є ще дещо. Мене Ориська на уроці передражнила, і я їй, здаєтьсявідповіла: «Сама ти квочка». Але ні, це не може бути причиною. Я не вірю в чари-мари.

Софія щось пометикувала і діловито промовила:

- А покажи -но мені ручку, ту, що ти сьогодні знайшла. Вона досі у тебе?

- Тільки не кажи мені, що справа в ручці, - пхикнула Кароліна, дістаючи знахідку з рюкзака.

Тепер Софія уважно розглядала ручкку-перо.

- Вигладає, як звичайна. Нічого особливого, - подруга розчаровано поклала ручку на стіл. Але раптом їй прийшла  в голову якась ідея. Вона пожвавилася, і змовницьки шепнула: Слухай, а давай перевіримо?

- Первірити? Але як? Змахнути , мов чарівною паличкою? – Кароліна весело схопила перо і описала нею невеличких повітряний  пірует, - ну от, маєш, чари-мари.

-Що ти робиш! Зупинися! – Софія перейняла руку з пером, - Тримай руку ось так, і кажи щось.

- А що казати? - недовірливо підсміхнулася Кароліна

- Загадай якесь бажання, - Софія була явно задоволена ідеєю.

- Добре, тримай. Хочу плитку шоколаду. Нехай тут з`явиться.

-Тепер змахни. Змахни!

Кароліна змахнула, але дива не сталося.

- Ну так, звісно, - скисла Софія, а весь зарт, мов корова язиком злизала. Кароліна ж лише похитала головою, облиш, мовляв.

Але Софія була б не Софією, якби так легко здалася.

- Каро, а може вона діє якось по-іншому?

-Як? – Кароліні все це почало набридати. Вона допила сік, підвелася, закинувши роюкзак за спину, - Все, чуєш дзвінок, пішли.

Подруги рушили до класу. До кінця уроків не відбулося нічого надзвичайного, якщо не вважати пригоди з Ориською, яка врешті-решт відпросилася додому.

Наступний день минув теж без особливих подій. Уроки закінчилися досить пізно, і Кароліна з Софією пленталися з ліцею додому, плануючи собі, чим займуть на на вихідних. Дівчата вирішили не їхати маршруткою, а пройтися пішки – погода сприяла.

Листопад видався погожим, але день скоротився відчутно і вже зараз о п’ятій по обіді почало смеркати.

Дорога пролягала через парк. Підходячи до виходу з парку, подруги зауважили групку людей, що майнули повз центральну браму. Але, коли вийшли на площу, нікого, крім поодиноких перехожих не зустріли. Через кілька кварталів подруги попрощалися, адже будинки, де мешкали знаходилися на різних вулицях.

Заходячи до під’їзду Кароліна зачепилася за чиюсь підніжку, а потім на неї  навалилася гора чужих тіл. Дівчина відчула, що починає задихатися.

-Рятуйте, -спробувала закричати, але вийшло лише безпорадне ворушіння губами.

За кілька секунд тиск згори послабився – нападники вирішили, що всім немає сенсу тримати дівчину, яка не чинила опору.  Тепер лише хтось один утримував їх долілиць, а решту підвелися і нависли над головою.

-Давай їй вріжемо, - почула здавлений високий голос, який видався їй знайомим.

- Дай подумати, - відказав інший, - треба так, щоб не було доказів.

- Бий по ногах, подумають, що впала, - пропонував третій. У ньому Кароліна впізнала Лільку Дмитручку. Так і є, це вони, зміїне кодло. Мстять за Ориську. Але за що їй? Вона ту ні до чого. Чи все-таки... Тут неймовірна  думка пронизала не лише мозок, але усе єство Кароліни і вона негайно вчепилася за неї, як за рятувальне коло. Вона знає, ЯК це зробити. Треба лише пригадати про... А що, як...:

«Зараз вийде Тарас вигулюватиме Джека. Тарас виходить вже... Раз, два – і готово. Совість чиста, а даремні  хвилювання позаду».

Після цього і справді десь нагорі клацнув замок і пролунали кроки. Каролінине серце пришвидшено забилося.

«Джек, фас їх, зміючок-оленок!» - скомандувала в думці дівчина. За долю секунди спина  її звільнилася від ваги сідниць, а руки від гострого манікюру нападниці, яка, тікаючи, відпустила свою жертву.  Дівчина  підвелася  на ноги. В темряві було видно постаті, які рванули до виходу.

«Світло» -і під стелею блиснула жарівка. Кароліна встигла побачити спину лише Лільки, але була впевнена у тому, що тут зібралися всі.

На останній перед виходом сходовий відрізок вигулькнули спершу Джек, а за ним на повідку Тарас.

-Кароліна?- здивувався сусід, - Ти що тут робиш? Я чув якийсь шум, Джек занервував і потягнув мене сюди.

- Та так, невеличке непорозуміня, - спробувала віджартуватися Кароліна, обтріпуючи джінси і куртку від пороху, - все гаразд. Але ви з Джеком дуже вчасно.

- У тебе тут кров, - Тарас вказав на нижню губу.

- Дурниці, прикусила, коли перечепилася.

Тарас недовіриво помовчав, а тоді промовив:

- Дивися, якщо потрібна допомога, зараз, чи колись,  то кажи.  Ми з Джеком завжди готові, правда Джек?

Пес віддано  зазирнув в очі господарю.

Кароліна подякувала і почала підійматися на свій поверх.

***

- Ну, тепер ми їх, - Софія уже почала вигадувати найвишуканіше покарання. Вона вже все знала про несподівану силу, яка йшла від пера. Навіть знала, як це діє.

- Знаєш, Соф, я не хочу їх карати. Я хочу, щоб вони зрозуміли. А воювати – невдячна справа.

-Та ти що! Маєш таку нагоду. І ця твоя нова здатність. Я би її, я б їх... – Софіїні очі палали, і фантастичні картини пропливали перед  внутрішнім зором невгамовної Кароліниної подруги:

Ось пробігло дике стадо свиней на чолі з блондинистою вожачкою і красиво кинулося зі скелі у прірву.

Ось зграя мавп закидує бананами учительську і директорську. Їх відловлюють і саджають у клітку, крізь яку вистромлюютьтся руді «мишачі» хвостики задерикуатої  мавпи-Лільки.

А ось і шкільний музей з серпентарієм. Екскурсія для учнів молодшої школи, що по-сусідству з ліцеєм. Відкриті роти  малюків-жовторотиків у зелених піджаках  і доглядач серпентарію, в руках якого витрішкуватий удав на ймення Анна-Марія.

- Мохнацька, - чути тонкий писк опецькуватого хлопчини з натовпу дітей, - удав подібний на твою сестру. Бач, чубчик білий?

Кароліна  помахавши рукою перед Софіїним носом, повертає  подругу на грішну землю, сміється:

- Уявляю, що ти там собі науявляла.

- Та я так,  ду-уже ніжно їх, - Софія кривиться: -Ех, вперта ти, Каро.

- Не вперта, а справедлива. Слухай, що я вирішила, - дівчина дістає знаменту ручку-перо, кладе  на лавку між собою і Софією, заплющує очі і вголос помовляє:

- Віднині мої вороги – мої друзі і нормальні люди. А все решта стає звичайним і земним. І ніякої магії. Раз, два – і готово.Совість чиста, а даремні  хвилювання позаду.

Софія, що розслабилася було в очікуванні, пробує щось заперечити чи додати. Вона зривається з лавки на рівні ноги, зачіпаючи ручку-перо і скидаючи її в осінню потахлу, але на диво густу траву.

- Каро, ти таки ненормальна, - Софія  клякає і починає нишпорити у траві.

- Облиш, Софі. Я впевнена, її там нема, відказує Кароліна і подумки додає: «Зараз піде сніг. Раз, два...».

Сніг не йде, а значить, все спрацювало.

Посвята у ліцеїсти розпочалас я годину тому. В конференцзалі людно.

«Ласкаво просимо новачків до нашого любого дому,  нашого  чудового ліцею !» - заспівує Микитівна. А директор поважно починає перераховувати заслуги закладу і відомих людей, яких «милий дім» дав країні.

Кароліна, стоїть разом з усіма першокурсниками, і підмугикуючи гімн ліцею, дивиться у вікно. Грудень видався сніжистим. Світ потопають в білих заметах. Вітру немає і великі лапаті сніжинки створюють  ідеальну картину умиротворення природи. Хтось легенько смикає Кароліну за рукав. Поруч змовницьки підморгує Софія, а з іншого боку Анна-Марія жестами зображує ліплення сніжок і теж хитро підморгує, Лілька і Ориська перегладаються і театрально закочують очі.  Каро не залишається нічого іншого, як ствердно кивнути. А вже за півгодини новоспечені , чи то пак, офіційнопосвячені ліцеїсти, влаштують справжнє сніжкове побоїще на подвір’ї.

Саме тут час зазначити, що у ході дійства ніхто не постраждає. Навіть усміхнений сивий прибиральник, який розчищатиме доріжки у ліцейському зимовому саду.

До речі, агов, ті, що біля вікна! Признавайтеся,  ви теж щойно бачили, як дідусь, подібний на ангела, спершись на руків’я лопати,  за компанію підморгнув своїй старій знайомій?