Кіт без дурнів

‒ То що? Кіт живий чи мертвий?

‒ Сміятимешся, але навіть спостереження нічого не гарантує. Кіт у будь-якому випадку на відсоток живий, на відсоток мертвий.

Мирослав захихотів.

‒ Що, все ще розробляєш свою гіперквантову механіку? Коли вже світ вибухне від приголомшення твоєї геніальності?

Олексій позіхнув. Потер один з капців другим. І сперся на одвірок.

‒ Ти будеш ще більше здивований, але світ вибухає постійно. Вже така його природа. У ньому все нелогічно.

‒ Гаразд. То як? Пропустиш?

Олексій кивнув. Поправив свої окуляри. Без скелець. І розсунув двері ширше.

‒ Проходь.

Мирослав зайшов. У квартирі на двадцять шостому поверсі ще не було меблів. Стіни білі й неторкані. Мирослав зняв черевики та пригладив свою залисину.

‒ Та почувайся як вдома, ‒ махнув рукою Олексій. ‒ Черевики можна не знімати.

‒ Мені просто не затишно в гостях у взутті.

‒ Сам розумієш, капців для гостей у мене нема.

Господар знову почухав ліву ногу у синьому капці правим рожевим капцем. І позіхнув.

‒ Я вже спати збирався.

‒ Та я не на довго.

‒ Гаразд, проходь до кухні.

Хоч Мирослав і непокоївся, але стіл у кухні був. Ослінчик щоправда тільки один.

‒ Сідай, ‒ запросив господар. ‒ Я теж вип’ю чаю. Бо щось прохолодно. Сам розумієш. Новобудова.

Поки в чайник наливалася вода, Олексій загорнувся у флісову ковдру зверху своєї сірої піжами зі смайликом. Мирослав краєм оком оглянув свій костюм. Погода у Києві з цими машинами не надто сприяла прогулянкам у гості. Наче й не дуже обляпали...

‒ То як там? В чому заковика твого наукового прориву? ‒ спитав він в Олексія.

‒ В математиці.

Господар відвернувся до вікна. І прикусив губи.

‒ Вся проблема у клятій математиці.

‒ І?

‒ Для того, щоб науковий світ взагалі розглянув теорію, треба математичну базу. А для моєї моделі всесвіту треба інтеграли шостого порядку. Сучасна наука оперує тільки другим порядком ще з часів Айнштайна. А розробляти нову математичну модель з нуля для одного рівняння — це як братися за рушій для інтернет продаж із навичками студента.

Клацнув чайник.

‒ Коротше, я краще зачекаю, поки світлова наука розробить інструментарій та квантовий інтелект сам докумекає до моїх висновків.

Чай у чашках спочатку пахнув рибою, як і личить гарному чаю.

‒ То з чим прийшов? ‒ Олексій зробив ковток.

Мирослав взяв свою чашку. Гаряча...

‒ Мені треба новий інтернет-магазин.

‒ Замов на фрілансі.

‒ Його треба інтегрувати у “Фласк”②.

‒ Це ще навіщо?

‒ В ньому будуть працювати роботи. І видавати людям товари. Мій робот працює тільки на “Пайтоні”①.

Олексій почухав праву ногу жовтим капцем.

‒ І?

‒ Хто краще за тебе в цьому кумекає?

Господар зробив ковток свого чаю.

‒ Найми фрілансера.

‒ У них круглі очі, коли я їм розповідаю, що мені треба.

‒ Найми студента.

Мирослав махнув рукою.

‒ Є у мене один такий у штаті. Взяв шаблон, написав майже все, а потім у нього перестали оновлюватися данні у базі.

Олексій перемнувся з пальців на п’ятки. Спочатку лівою ногою у синьому капці. Потім правою ногою у рожевому капці. Потім лівою ногою у рожевому капці. Потім правою ногою у синьому капці. Мирослав заплющив очі і спробував стуснути головою в різні боки. Може примарилось...

‒ Як тобі мій новий стартап? ‒ Олексій став на п’ятки і розвів зехи різномастих капців у сторони. ‒ Змінюють колір уособлюючи динаміку Всесвіту. І так між іншим підтверджують мій принцип гіперквантів.

Мирослав вирячився на його капці круглими очима. І ляснув рукою по залисині.

‒ Як ти це реалізував?

‒ Ніяк.

‒ Тут світлодіоди? Чи статична електрика?

‒ Ще раз кажу. Ніяк, ‒ усміхнувся Олексій. І знову зробив ковток чаю. ‒ Ти пий. Ато холодний.

Мирослав згадав, що він в гостях. Чай і справді встиг охолонути.

‒ То як? ‒ все ж знову спитав він.

‒ Пам’ятаєш, що я тобі казав? Що ми на відсоток існуємо, і на дев’яносто дев’ять ні... Так от, Всесвіту байдуже, якого кольору у мене капці. І якщо всі розумники цієї планети розберуть мої капці на атоми чи навіть кварки... Вони нічого не знайдуть. І їм доведеться прийняти мою теорію гіперквантів.

Мирослав оперся ліктями на стіл і постукав пальцями по залисині.

‒ Льоха, твоя теорія — це магія. А магія — це не верифікуємо.

‒ Капці — це верифікація.

‒ Байдуже. Тебе все одно виставлять шахраєм та ошуканцем.

Господар вилив рештки свого чаю у мийку. І дістав електронну цигарку.

‒ Це мені байдуже. Ми на дев’яносто дев’ять відсотків не існуємо.

‒ Льоха! Це маячня!

‒ Ти можеш собі уявити логічну систему, де до влади приходить гуморист?

Мирослав зареготав.

‒ Знову твої порохоботські штучки.

‒ Скажи, що я не правий!

Олексій зробив затяжку.

‒ Так! Ти не правий! ‒ крикнув Мирослав. ‒ Ірраціональність — математично достовірна!

Олексій зробив ще одну затяжку.

‒ Випий чаю. Це заспокоює.

Гість зробив ковток. Чай і справді щось робить із психікою. Стало справді легше. Варто радити всім для вжитку.

‒ Як щодо мого прохання?

Господар перемнувся з пальців на п’ятки.

‒ Коротше. Мені на твою систему треба два дні. День на шаблон. Годину на базу даних. І пару години на тестування. Натомість маю тільки одну умову.

Він зробив ще затяжку і випустив дим через ніздрі. Мирослав замахав рукою перед носом.

‒ Яка ще умова? ‒ сердито спитав він.

Усмішка Олексія була мало не від вуха до вуха.

‒ Так. Просто послуга на послугу.

Мирослав спохмурнів ще більше.

‒ Зроби мою теорію гіперквантів світовим надбанням, ‒ усміхнувся Олексій. ‒ Відкрий її світу.

‒ Чому я? Чому не сам?

Господар зареготав.

‒ Я ж робитиму твою систему!

Мирослав намружив лоба.

‒ Двайте Мирославе Петровичу! Ви ж заробите мільйони продаючи товари без людей зі своїм роботом!

Гість підвівся.

‒ Льоха. Я краще продам ще й квартиру, а не тільки машину. Але найму іншого спеца.

‒ Що не так?

‒ Чи ти зробиш мені послугу за просто так?

‒ А що не так?

‒ Ти ж чудово розумієш, що у мене нічого не вийде.

Олексій зробив затяжку і випустив кільце диму.

‒ Коротше. Зроблю за так. Але ти все ж спробуй.

*

Вдома Мирослав вирішив одразу піти до ванної. Дружина та син вже певно сплять. Відчути тепло води після важкого дня — це чимало варте.

Прохання Олексія непокоїло Мирослава. Спочатку він вирішив хоча б згадати, як його друг формулював повне визначення у Фейсбуці. І дістав планшет.

“Привіт.”

“Привіт.”

“Я геній.”

“Ну, це всім відомо.”

“Ніт. Тепер вже точно.”

“Справді?”

“На дев’яносто дев’ять відсотків!”

“Поясни”

“Це занадто складно для тебе”

“Та давай хоч поясни!”

“Добре”

“Слухай”

“Гіперквант — це частинка, що може нести в собі нескінченну інформацію. Дев’яносто дев’ять відсотків цієї інформації не існує. Реальна тільки та інформація, що має зв’язок з іншими гіперквантами.”

“І?”

“А те, що кіт — живий!”

Мирослав прогортав решту переписки. Відклав планшет. І занурився у воду.

‒ Няв!

Пухната нахаба стала на задні лапи та пошкрябала кігтиками по ванній. Мирослав перехилився і мокрими руками став пестити улюбленицю.

‒ Розумниця моя, Муркуня.

Кішка обтрусилася і стала вилизуватися.

‒ Любий, ти знову не зачинив двері ванної! ‒ почулося ззовні.

‒ Кохана! Та зачиняв!.. ‒ почав бува Мирослав. За кого його мають... І тут поглянув на кішку. Ех.. День справді важкий. Тепле ліжко після прогулянки осіннім Києвом також багато варте. Муркуня стрибнула господареві на живіт. Мирослав розслабився і став пестити улюбленицю. Байдуже, коли вам за п’ятдесят і від молодості лиш спомини про буремні дев’яності. Кішки люблять вас такими якими ви є. З остеохондрозом, сколіозом та вегетосудинною дисфункцією.

‒ Любий, ти випив свої ліки? ‒ спитала дружина.

‒ Я вже без машини. Сьогодні у мене прогулянки та свіже повітря. Тому відчуваю себе добре.

‒ Як знаєш, ‒ жінка також чухнула Муркуню за вушком та перевернулася на інший бік.

Сон не йшов. Мирослав знову взяв планшет. Прогорнув стрічку. Сама політика та котики. Треба і собі на сторінці щось написати. Бажано без політики. Мирослав розім’яв пальці.

“Всі ви знаєте, що в мене багато друзів серед вчених. Так, от… Останнім часом нам всім не давала спокою головна лема квантової теорії. А саме про уявний експеримент Ервіна Шредінгера з котом. Цей експеримент так би й лишився уявним, але мої друзі з інституту атомної енергетики провели його наочно. Не називатиму імен цих вчених та їхній інститут, через небезпеку з боку зоозахистників, але… Але можете вірити, можете ні, але кіт у них зник! Поки вчені губляться у припущеннях, куди могла подітися тварина з повністю замкненого приміщення.

ПС. Фото кота для привертання уваги.”

Відправити! Мирослав хруснув суглобами. Муркуня потерлася господареві о підборіддя. Ще й посмикала кігтями ковдру.

‒ Добраніч, пухната. Всі пригоди — завтра, ‒ Мирослав відклав планшет. Хотів перевернутися на інший бік, але куди там з кішкою на животі! Так і заснув.

*

Стара “Нокія” розривалася удесяте, голосячи “Вальс квітів” Чайковського. Андрій відклав чернетку з розрахунками. Рівняння не сходилися, наче похідні та інтеграли жили власним життям.

‒ Так, Оль, ‒ Андрій все ж натиснув затерту тиснявку на слухавці.

‒ Привіт, Андрійку! Куди ти так закинув телефон! Я вже стомилася тобі дзвонити!

‒ Я не чув дзвінка…

‒ Та годі! В тебе “тридцять один десять”! Її чутно за кілометр!

Хлопець позіхнув.

‒ Оль, кохана… В мене дійсно купа справ…

‒ Отакої! Ти вперше назвав мене “кохана”! Що трапилося?

Андрій знову подивився на розрахунки.

‒ Довго пояснювати.

‒ Я готова тебе уважно вислухати.

‒ Та не по телефону…

‒ Давай зустрінемося!

Він смикнув собі за волосся.

‒ А твої батьки?

‒ Та хоч прогуляємося! Вони нічого не скажуть!

Андрій поглянув у вікно.

‒ Там дощ!

‒ Тебе це колись зупиняло?

Він зім’яв усі аркуші в одну купу.

‒ Біжу…

Через Дніпро перелітає тільки дуже рідкісний птах. Добре що є метро, що сполучає “Політех” та “Дарницю”. Вже за пів години Андрій від гуртожитку дістався до Русанівки. Зустрілися вони посеред мосту через канал.

‒ Розповідай, ‒ всміхнулася Оля. ‒ Чого відповів тільки на десятий раз.

Андрій розповів про усе. Про ще не розпочату курсову. Про розрахункову роботу з інтегрального числення. І про підробітку яку…

‒ Зробив усе! Працює та літає! Показую начальнику… Прибираємо одну позицію зі списку товарів, додаємо нову… І база летить до всіх котів! Під усі хвости!

Оля взяла його за руку.

‒ І ти ще зпересердя вирішив зіпсувати ще й особисте життя?

Андрій лише зітхнув.

‒ Я студент. У студентів не може бути особистого життя.

Оля поклала голову йому на плече.

‒ Не переживай, не щастить в усьому, пощастить у коханні.

Вони поглянули одне одному в очі. Білявий юнак та чорнява дівчина. Дівчина з дуже великими карими очима. З очима, що… Їхні обличчя опинилися дуже близько. Так близько…

‒ Дивися! Там кіт!

‒ Оль! Стривай!

‒ Він біжить прямо під машини!

Дівчина вирвалася з обіймів та побігла на дорогу. Проїхала вантажівка. Автобус. Андрій побіг до проїжджої частини. І не зміг нікого побачити.

*

‒ Доброго ранку!

‒ Тобі теж снилися дивні сни? ‒ Мирослав вперше за ніч перевернувся на живіт.

Дружина лише зітхнула.

‒ Я пів ночі не спала. Постійно твій планшет цвірінькав.

Мирослав відкинув ковдру. П’ятдесят особистих повідомлень! Допис поширили двісті сорок разів! Що це означає? Тим часом дружина пішла на кухню та ввімкнула телевізор. Звідти долинули звуки новин.

‒ І про курйози. Мережа гуде від переляканого кота, якого бачать на вулицях Києва. Поки експерти не можуть зійтися, чи це один кіт, чи просто в котів сезонне загострення. Коти кидаються під машини та спричинили вже чимало аварій. Все місто у заторах!

‒ Так, Владе, змовилися водії чи ні, але кожен водій казав нашій знімальній групі, що перед аварією бачив рудого кота!

‒ Так, схоже це буде нова прикмета. Вам дорогу перебіг рудий кіт!

‒ І про погоду! В Україні знову передбачаються дощі…

Мирослав прогорнув список повідомлення. Сміх. Гріх. Але… “Звідки Ви дізналися про наш експеримент? Всі колеги наполягають, що нікому не казали!” Що? Мирослав довго сидів на ліжку.

‒ Любий! Сніданок!

‒ Йду!

Після гарбузово-картопляного пюре Мирослав обміркував ситуацію, що склалася. Що ж… Саме час втілити прохання Олексія. Спершу його теорію треба…

“Ділінь!”

‒ Я відчиню! ‒ пішла до дверей дружина.

Мирослав кивнув та взявся писати у планшеті.

‒ Любий, то до тебе!

‒ Тетянко! Мене ні для кого немає!

‒ Та заспокойся! То Андрій!

Чоловік все ж підхопився і побіг до дверей. Там і справді стояв парубок, якого він найняв місяць тому. Андрійко мав вигляд досить спантеличений. Ще б пак! Повз нього якраз проходила сусідка, що в цей час йшла до гуртівні.

‒ Студент, юний чоловіче? ‒ питала вона в Андрія. ‒ Вчіться гарно! Армія то дуже погане місце!

І подріботіла до ліфту.

Мирослав розсунув двері ширше.

‒ Андрійку, проходь.

‒ Та я на секунду.

І озирнувся в бік сусідки.

‒ Не звертай уваги, ‒ махнув рукою Мирослав. ‒ То Софія Василівна. Вона завжди така.

І зачинив за хлопцем двері.

‒ Бідолашна жінка. В неї син з АТО не повернувся.

Андрій кивнув.

‒ Розумію, ‒ сказав він. І трохи зашарівся. ‒ Я просто хотів у вас спитати з приводу авансу.

Мирослав захитав головою.

‒ Вибач. Я й так продав машину, щоб вам заплатити, ‒ і зітхнув. ‒ Тепер навіть не зможу в “Убер” піти, щоб гроші заробляти.

Запала незручна тиша.

‒ Снідати будеш?

Андрій захитав головою.

‒ Ні. Дякую.

Мирослав ляснув його по плечу.

‒ Та годі! Пішли, студенте!

Поки малий снідав гарбузовим пюре, Мирослав дописав пост із подробицями теорії гіперквантів. Його минулий пост вже встиг набрати тисячу репостів, а кількість особистих повідомлень застигла на рубежі дев’яносто дев’ять. Певно теж якийсь Андрійко в Цукенберга програмував.

‒ Я зрозумів, в чому була моя проблема, ‒ раптом сказав малий. ‒ Схоже там баг у самій бібліотеці “Фласк”. Ми можемо за кілька годин створити будь-який магазин на вордпресі і під’єднати хук до нього.

‒ Не парся, Андрюх. Сайт має працювати саме на “Пайтоні”, бо на “Пайтоні” працює робот.

‒ А на іншій мові? Я читав документацію…

Мирослав захитав головою.

‒ Робот зависає на “Сі-плюс-плюс”, виконує зайві рухи при підключенні до “Ардуїно”, а працює прийнятно тільки на вбудованому середовищі розробки, що реалізоване на “Пайтоні”.

‒ А взяти іншого робота?

‒ Ми взяли найдешевшого в Китаї. Ті що роблять в Україні, продаються тут за двадцять тисяч баксів. Скільки машин мені треба продати, щоб зробити одну торгову точку?

Хлопець витер рота серветкою.

‒ Добре, я можу переписати модуль обробки бази даних…

‒ Заспокойся, ‒ махнув рукою Мирослав, ‒ я вже знайшов людину, що зробить все найкращим чином.

‒ Але…

‒ Те що я тебе просив, було потрібне мені або вчора, або не потрібне зовсім.

Мирослав ще раз перечитав пост. “Гіперквант це над-уявна частинка, що…” “Поле гіперквантів може переміщуватися та утворювати вихори…” А! Зійде! Відправити!

Мирослав заламав пальці.

‒ Заспокойся, коли запрацює вся система, комусь треба буде за тими роботами слідкувати. Тому гроші та робота в тебе будуть.

Малий пихнув.

‒ Ви так в цьому впевнені?

‒ Поки все йде найкращим чином, ‒ посміхнувся Мирослав.

‒ Щось я не помітив, ‒ Андрій стис губи і глянув у вікно.

‒ Мій друг зробить все найкращим чином.

‒ І… Ви…

‒ Так. Я в ньому впевнений.

Запала тиша.

‒ Ми вчилися з ним разом у “КПІ”. Голодували як ти зараз, залицялися до дівчат. А потім його захопила математика. Став зубрити все наче навіжений. Хотів розробити нове інтегральне числення. Його головна теорія, що всесвіт скінченний і кожний наступний інтеграл сходиться у межах одного магічного числа. А здається нескінченним, бо розрядність інтегралів якраз дуже велика. І якщо коротше, він звів усі теорії в одну.

‒ А потім?

‒ А потім просто зник. Навіть не прийшов за дипломом. Ми й не знали куди він подівся.

Мирослав постукав капцем по ніжці стола і продовжив.

‒ Нещодавно він повернувся. Купив квартиру в новобудові. І про те де був і що робив, мені так і не розказував. Може працював у якійсь секретній лабораторії. А може просто зник з часопростору…

Чоловік усміхнувся.

‒ Поглянь на мене. В мене видно скільки мені років. А він такий самий, як був тоді. Тридцятник назад.

Мирослав зробив ковток кави, що вже давно встигла охолонути.

‒ А де зараз ваш друг? ‒ з дивним виразом спитав Андрій.

‒ А що не віриш мені?

‒ Та ні вірю. Хоч як це дивно...

‒ А що дивного? Те як він зник?

Андрій прикусив губу.

‒ Просто в мене зникла дівчина.

‒ Як зникла?

‒ Зникла з часопростору.

‒ Ем…

‒ Побігла за котом.

Мирослав розреготався.

‒ Що, теж чув про цей прикол?

‒ Який прикол?

‒ В інтернеті.

Хлопець захитав головою.

‒ Я не сиджу в інтернеті. І в мене “Нокія”... “тридцять один десять”.

‒ І ти ні про що не знаєш…

Мирослав знову зробив ковток холодної кави.

‒ А як зникла дівчина?

‒ Зовсім. Телефонний номер не обслуговується, в квартирі батьків живуть інші люди, а…

‒ Це зрозуміло. А як саме зникла?

‒ Вона вибігла на дорогу. Після цього я її не бачив.

Муркуня потерлася об ноги господаря. І сердито глянула на гостя. Мирослав погладив кішку і почухав потилицю.

‒ А може бути таке, що її збила вантажівка та віднесла тіло?

Андрій захитав головою і втупився поглядом у підлогу. Мирослав ляснув малого по плечу.

‒ Ходімо до Олексія. Розкажеш, що в тебе не виходить. Він підкаже як правильно. Якось скооперуєтеся. Може ще й дівчину допоможе знайти.

*

Дощ вже майже не йшов. Тож Мирослав склав парасолю. Вони ще трохи постояли. Мирослав підняв погляд догори і зачекав, відчуваючи як маленькі краплі моросять по обличчю.

‒ Ще довго? ‒ спитав Андрій.

‒ Облиш, ‒ махнув рукою Мирослав, ‒ я просто не розумію, що відбувається.

‒ Що?

Чоловік озирнувся навколо.

‒ Просто я точно пам’ятаю, що на Кондратюка було п’ять будинків, а не чотири!

‒ Яких саме? Тут повно будинків!

‒ Отих! ‒ Мирослав махнув на житловий комплекс.

Андрій потер підборіддя.

‒ Може ще не встигли побудувати?

‒ Його якраз ввели в експлуатацію!

Дощ заперіщив з новою силою. Мирослав знову розклав парасолю.

‒ Схоже до Олексія в гості ми сьогодні не потрапимо.

‒ Не пам’ятаєте, який у нього будинок?

‒ В тому-то й справа, що добре пам’ятаю!

Вони ще трохи постояли. Андрій щільніше напнув каптура.

‒ Може він все ж живе в котромусь із цих?

Вітер мало не вирвав парасолю з рук Мирослава.

‒ Хлопче! В тебе зникла дівчина, а ти не можеш припустити, що може зникнути будинок!

‒ А це можливо?

Мирослав не відповів. І пішов швидким кроком.

‒ Найпаскудніше, що я цілком можливо, що можемо зникнути ми! ‒ вицідив він коли Андрій його наздогнав.

‒ Ми?

‒ Так. З усією реальністю!

Ще трохи вони йшли проспектом Рокосовського.

‒ А чого ми маємо зникати?

‒ Бо наша реальність неможлива. Вона чиясь божевільна фантазія!

‒ А куди ми йдемо?

‒ Тут недалеко є ресторан.

Ресторан виявився МакДональдсом. Мирослав замовив їм по гамбургеру і дістав з портфеля планшет. Андрій не бачив, що той пише, та й не дуже те його обходило. До тієї миті, як Мирослав ляснув у долоні.

‒ Відправив! У мене стільки підписників, що через годину вся юрба на Майдані збереться!

‒ Ага, добре, ‒ позіхнув Андрій. Те, що пан Мирослав писав у планшеті, його все ще не обходило. Аж поки…

‒ Всім не рухатися! Це тоталітарна операція! ‒ до приміщення з криком забігли поліцаї. Андрій збентежено роззирнувся. Мінська площа у червоних та синіх спалахах.

Всі відвідувачі збентежено перезирнулися. Хтось малодушно вдягав медичну маску на обличчя. Хтось просто робив вигляд, що його нічого не обходить.

‒ Вільна каса! ‒ крикнули дівчата за службовою звичкою.

У полісменів був вигляд ніби вони вибухнуть.

‒ Я вам дам “вільну касу”! ‒ крикнув молодий сержант. ‒ Всім тихо!

І підняв пістолета над собою.

‒ Якщо зараз ніхто не зізнається, хто написав пост через місцевий вайфай, я заарештую усіх у цьому приміщенні!

Відвідувачі знову перезирнулися.

‒ А що за пост? ‒ спитав Мирослав.

‒ Пост з екстремізмом про повалення влади!

Якусь мить трималася тиша.

‒ Це були ми! ‒ замахали руками хлопці за дальнім столиком.

Їх одразу скрутили.

‒ Ні! Це ми були! ‒ закричали дівчата біля барної стійки.

Їх спіткала така сама доля. Так тривало доти, доки не зостались лише Андрій з Мирославом. Забрали навіть дівчат касирок.

Поліцай гнівно подивився на Мирослава.

‒ Ми нічого не писали, ‒ невимушено промовив Мирослав.

Поліцай кивнув.

‒ Добре, Мирославе Петровичу, я так і доповім керівництву, ‒ і махнув рукою решті. ‒ По коням! Нам ще треба проводити допит!

Лише коли вони поїхали, Мирослав підвівся та кивнув Андрію.

‒ Ходімо на Майдан. Там має бути весело.

Без усіляких пригод вони дісталися до станції метро, що поруч з МакДональдсом. Їхали мовчки. Мирослав дістав смартфон і став гортати стрічку.

‒ Ой, що буде! Туди їдуть просто усі!

На ескалаторі була тиснява. Андрій та Мирослав мало не загубили одне одного. Вони вийшли у дощовий центр Києва. І тут було порожньо. Ні людей. Ні машин.

‒ Куди всі поділися?

Мирослав знову відкрив парасолю. Андрій торкнув його за плече.

‒ Ви бачили кота?

‒ Якого кота?

‒ Рудого… За ним ще дівчина бігла… Оля!

Андрій зірвався з місця. Мирослав хотів побігти за ним, але перечипився і впав. Коли він підвівся навколо знову було повно людей. Хлопця ніде не було видно.

*

‒ Добрий вечір, Софіє Василівно!

‒ І вам, Мирославе Петровичу!

Поки Мирослав діставав ключі, сусідка дуже допитливо глянула на нього.

‒ Мирославе Петровичу, ви не бачили Іванка?

‒ Ні, а що?

‒ Мені просто знайомі кажуть, що бачили його!

‒ Не переживайте, Софіє Василівно, він повернеться. Обов’язково.

І зайшов до своєї квартири. Тетяна в ту ж мить його розцілувала.

‒ Привіт, любий! Ти чув у новинах, яке жахливе ДТП було на Майдані?

‒ Бачив, ‒ ледь чутно промовив Мирослав.

І провів рукою по пузу.

‒ Нагодуєш вечерею? Я дуже голодний.

Дружина кивнула.

‒ Ходімо.

Але тут продзвенів дзвоник у двері.

‒ Певно Андрійко, а то я його загубив бува.

І відчинив двері. На сходовому майданчику справді столи два молодики. Але геть не схожі на студентів.

‒ Привіт, ви хто?

‒ Ми Тітушки.

Мирослав примружився. Справді якісь знайомі.

‒ А що вам треба?

‒ А ти здогадайся!

Мирослав знову примружився. Де ж він їх бачив?

‒ Стривайте! Це не ви бува ходили у дитячу секцію боксу?

Молодики перезирнулися.

‒ Ем… Мирославе Петровичу? ‒ почав бува один.

‒ Я ж казав тобі шо то він! ‒ штурхнув того другий.

Мирослав перемнувся з п’ятки на зехи.

‒ То що, бажаєте ще кілька уроків?

‒ Та нє, дядь Мирю. Ми пішли.

‒ Справді?

‒ Та знаємо який у вас удар.

І пішли сходами. Мирослав зачинив двері. Дивні. Навіть чаю не попили. І знову погладив живіт. Ех. Дарма закинув спорт з цим бізнесом. Хоч гроші були б. Чи може ще не все втрачено? І тут задзвенів смартфон.

‒ Алло! ‒ перелякано сказав пан Мирослав у слухавку.

У відповідь почулося шарудіння.

‒ Дядьку Мирославе, це я, ‒ прошепотів тихий голос.

‒ А! Андрійку! Ти де?

Знову шарудіння.

‒ Довго розповідати, але я вам дзвоню через камеру відеоспостереження на Володимирській.

‒ Де?

‒ Ну, ви зрозуміли.

‒ Що?

‒ Я взламав їхню камеру. Дзвоню вам через Скайп.

‒ Де?

‒ У камері.

Мирослав здивовано поглянув на смартфон.

‒ Коротше, дядьку Мирославе, якщо у вас є зв’язки у спецслужбах, витягніть мене звідси. Бо трохи лячно…

Смартфон програв мелодію припинення сеансу. Мирослав вирячився на екран Скайпу, поки смартфон не згас. І тут докумекав. Дідько! Дідько! Кому ж дзвонити? Борису, з яким билися на турнірі реконструкторів? І що йому сказати? Доброго дня, пане лейтенанте, я той бовдур, що хизувався у жупані, який ще не шили у чотирнадцятому сторіччі… Чи Тарасу Григоровичу? Чи відразу Стьопі? Ага! Привіт, Степане! Пам’ятаєш ми з Тарасом Григоровичем посилали тебе за горілкою? Ні. Це все не те. Не те здоров’я. На те, щоб зв’язуватися з ними вдруге. Серце й так жалібно стискається при будь-яких натяках на спиртне…

Мирослав зітхнув, знову одяг пальто і побіг під дощ.

*

Те, скільки п’ють у держструктурах, не відмірюється жодними величинами. Навіть біліони, які потрібні для опису всіх атомів у мегагалактиках — ніщо порівняно з тим, скільки п’ють там, куди йшов Мирослав Петрович. Більше п’ють тільки у податковій, бо у податковій ліміт рівняння горілки та коньяку прямує в нескінченність. У дверях Мирослав Петрович стикнувся з Дмитром.

‒ Ой! Вибачаюся, Мирославе Петровичу! ‒ гикнув сисадмін.

‒ Та нічого, Дмитре, все нормально, ‒ і підкліпнув. ‒ Як там? Вже всі секрети продали?

Але системний адміністратор не збентежився.

‒ Які ще секрети! У перший же день прийшли від гаранта і поставили “Енідеск”③на всіх комп’ютерах. Ключ всюди один і той же!

І пішов. Мирослав пройшов до вестибюлю. Дістав з кишені пляшку горілки. І провів по сканеру. Хто придумав цей прикол ‒ йому так і не сказали. Але штрихкод система прийняла. Та пропустила. Через п’ять хвилин Мирослав Петрович вже дістався до слідчого ізолятора. Степан спав на посту. Пан Мирослав вирішив йому не заважати. Забрав ключі та лишив пляшку горілки перед ним на столі.

Потрібна камера одразу впадала в око. Тут стояв хлопчина з автоматом і чатував з усією можливою виправкою. Мирослав сунув йому перед носа свою картку киянина.

‒ Я до затриманого.

Хлопець замотав головою.

‒ В мене не було жодних інструкцій.

Мирослав озирнувся.

‒ Та годі, малий! Це ж СБУ! Хіба сюди може зайти хто завгодно та робити що завгодно?

Охоронник провів по сканеру своєю перепусткою. Двері відчинилися і Мирослав пройшов до Андрія.

Бідолаха здивовано на нього витріщився.

‒ Ну, що? Признавайся! ‒ голосно промовив пан Мирослав.

Хлопець зітхнув.

‒ Я просто знайшов Олю.

‒ І?

‒ Сказав, щоб вона хапала кота та тікала.

‒ Чому?

‒ Вони теж за ним ганялися.

Запала тиша.

‒ А тепер скажи мені як! Як ти це зробив! ‒ знову голосно промовив Мирослав.

‒ Що?

‒ Як ти мені подзвонив? ‒ тихо прошепотів Мирослав.

Андрійко глянув на стелю.

‒ У них тут розпізнавання голосу. Я нашипів їм пару “слешів” та “шарпів”...

Мирослав і собі глянув на камеру.

‒ Ну, що ж! Ти сам напросився! ‒ голосно промовив він. ‒ Йди за мною, наче нічого не сталося, ‒ вже тихше прошепотів Мирослав.

Він тричі постукав. Охоронник відчинив двері.

‒ Я переводжу затриманого в інший бокс, ‒ голосно промовив Мирослав.

Охоронник замотав головою.

‒ В мене чіткі інструкції.

І тут його огляд втрапив у ноги Мирослава. Мирослав прослідкував за його поглядом і сам зойкнув від подиву. Він і досі був у домашніх капцях! Подальші події розгорталися напрочуд швидко. Удар у дядька Мирі був важкий. Бідолаха охоронник навіть не встиг зреагувати. Далі втікачі пішли швидким кроком до кімнати, де все ще спав Степан. Мирослав лишив йому ключі, що так і не знадобилися, та забрав свою пляшку горілки. Виходили через парадні двері. Мирослав провів штрихкодом повз сканер. Але турнікет відмовився їх пропускати. Мирослав провів ще раз. І знову без результату. Він здивовано глянув на пляшку. Вона була наполовину порожня. Схоже Стьопа прокидався і трохи приклався до неї. Але як пройти, якщо система знає, що вона не повністю повна?

‒ Вітаю, Мирославе Петровичу, ‒ почули вони знайомий голос. Різко озирнувшись, вони побачили сержанта, що штурмував МакДональдс. ‒ Займаєтеся самодіяльністю? ‒ в’їдливо поцікавився він.

*

Вдруге бачити камеру пану Мирославу не було жодного бажання. Особливо коли це було так безглуздо. Але чи був вибір? Андрійко ж знову сидів на нарах та посміхався.

‒ Може подзвонимо вашому другу?

Мирослав замотав головою.

‒ Його вже не існує.

‒ А може спробуємо?

І підійшов ближче до камери відеоспостереження.

‒ Скажіть мені тільки його нік у Скайпі.

*

Мирослав ніколи не питав у хакерів, як вони роблять те, що роблять. Але вони знову йшли повз Степана, в якого стояла та сама пляшка. В ній вже лишилося менше третини. Про всяк випадок Мирослав вирішив все ж її забрати. Парадні двері їх знову не пропустили, але цього разу в Мирослава була певна ідея.

‒ Допий! ‒ сказав він Андрійкові.

Той багатозначно на нього глянув, а потім забрав пляшку та вилив весь її вміст на килим.

‒ Ми за здоровий спосіб життя.

Сканер прийняв порожню пляшку та відчинив двері.

Йти нічним Києвом було дуже млосно. Вітер нісся сильними поривами, а дощик періщив досить неприємний.

‒ Куди йдемо? ‒ спитав Андрійко.

‒ Спочатку до мене додому. Хочу перевзути нормальне взуття.

‒ А нас там не шукатимуть?

Мирослав махнув рукою.

‒ А їм байдуже. Вони всі ловлять кота.

Так вони пройшли до під’їзду будинку Мирослава Петровича. На сходовому майданчику стояв якийсь чоловік у камуфляжі та дзвонив у двері Софії Василівни. В Мирослава йокнуло серце…

‒ Привіт, мамо…

‒ Іване! Синку! Мені казали..

‒ Я обіцяв повернутися.

Матір обійняла солдата. Коли за ними зачинилися двері Андрій смикнув Мирослава за рукав пальто.

‒ Це…

‒ Так. Не дивуйся.

І відчинив власні двері. Улюблених черевиків ніде видно не було. Мирослав спробував увімкнути світло. Нічого не сталося.

‒ Привіт, тату!

У темний передпокій зайшов восьмирічний Федько. Він тримав свічку.

‒ Добрий вечір, Федоре Мирославичу! А чого Ви не спите? ‒ прошепотів Мирослав.

‒ Книжку читали з мамою.

‒ Яку книжку?

‒ “Світи та лабіринти”...

Мирослав дістав свої кросівки для бігу.

‒ Щось у Всесвіті трапилося… Федір Мирославич читає!

‒ Кінець світу! ‒ кивнув Федько. ‒ У всьому Києві немає інтернету та електрики!

Мирослав взув кросівки.

‒ Та отож! Вчися синку! А то будеш неуком як Андрійко! ‒ він кивнув у бік студента.

І пішли знову в ніч. Мабуть вони дивно виглядали. Огрядний чоловік у пальто та кросівках. І студент, що постійно озирався.

‒ Раз ми вже йдемо до вашого друга, ‒ все ж відважився сказати він. ‒ Що то за теорія гіперквантової механіки, та чому в мене не сходилися жодні рівняння?

*

Оля сиділа на єдиному ослінчику у кухні Олексія і чурхала великого рудого кота.

‒ Бідолаха! Як же тебе налякали!

Олексій поправив свої улюблені окуляри без скелець і запросив гостей до кухні.

‒ Мирославе, знайомся з моєю донькою!

Чоловік пригладив залисину та вклонився.

‒ Пані Ольго, дуже приємно.

Андрійко зиркав, то на неї то на Олексія.

‒ У мене два питання. І перше, що у біса відбувається?

‒ Бісовщина якась, ‒ усміхнувся Олексій. І дивно поглянув з під своїх окулярів. Виглядало ефектно, хоч вони й були без скелець.

‒ І друге, чого у ваших окулярів немає скла?

Олексій був здивований.

‒ Та є в них скло!

І потер очі крізь оправу. Потім поглянув на свої капці. Потім на кросівки пана Мирослава.

‒ Коротше ви мене взагалі з пантелику збили! Я ще вашу програму дотестити не встиг!

І пішов у кабінет до комп’ютера.

‒ Після всього, що сьогодні трапилося, повстання роботів мені здається зовсім не страшним, ‒ усміхнувся пан Мирослав.

‒ А це все реально? ‒ не повірив Андрій.

Мирослав пирхнув.

‒ Я ж тобі три години розповідав про гіперквантову механіку! Реально банально усе!

І пішов до Олексія у кабінет. Андрійко обійняв Олю. Вони поцілувалися. Кіт нявкнув та зістрибнув. З кабінету тим часом долинув звук, ніби хтось стучиться по клавіатурі головою.

‒ Заспокойся, Олексію! Згідно з твоєю теорією, дев’яносто дев’ять програм не працює!

‒ Няв!

‒ І кіт каже!

Прим.:

①Python — мова програмування

②Flask — програмна бібліотека для запуску веб-сервера на Python

③AnyDesk — програма для відаленого робочого столу