Бути деміургом

***

Травень 2004 року

Данка відчинила двері, кинула сумку на підлогу, вистрибнула з кросівок і босоніж побігла коридором, зазирнула до кухні:

– Мама, ти тут?

– Данка, це ти? – почулося з вітальні.

– Я! – дівчина вихором влетіла у кімнату і обняла маму.

– Як пройшло? – мама завжди одразу переходила до суті.

– Це був найкращий концерт мого життя! Слів немає щоб це передати!

– Дякую, я по телевізору бачила, – насупилася мама, що й сама б не відмовилася від поїздки до Стамбулу, але її ніхто не спонсорував, – Так ти туди концерт дивитися їздила за державний кошт, чи все ж таки працювала?

– Теоретично, працювала… – губи самі розтягувалися у американській посмішці на 32 зуби – але на практиці, ніхто нічого не саботував, на людей не впливали, результати не підтасовували. Найбільшою несподіванкою за усе Євробачення стало те, що Руслана пробила підбором скло сцени.

– Не дивно – так стрибати! – сплеснула руками мама, – головне ніхто не провалився.

– Але якщо у мене усі завдання будуть такі спокійні, то не бачити мені звання агента ніколи – буду вічним стажистом.

– Ну от і чудово! Закінчиш інститут і будеш собі спокійно у якомусь НДІ* (* науково-дослідний інститут) свої улюблені кристали вирощувати до самісінької пенсії, – підколола мама. – Зате я за тебе буду спокійна. Нашо воно тобі здалося – якісь агенти незрозумілі. Ти шо, Джеймс Бонд?

– Якби ж я знала, чого мені більше хочеться, – зітхнула дівчина.

Стажування при оперативному відділі однієї державної але глибоко законспірованої і офіційно неіснуючої агенції тривало вже півроку і обіцяло затягнутися на невизначений строк. Біда була у тому, що Данка агенції була скоріше непотрібна, ніж потрібна. Навіть у стажисти студентка-другокурсниця потрапила випадково, коли пан Станіслав у буквальному сенсі підібрав у парку КПІ зомлілу дівчинку, яка розборонила бійку чотирьох пʼяних старшокурсників, поглинувши одним махом всю їхню злість, пʼяне завзяття, а заразом і алкогольний туман, але не встигла позбутися негативу, злити його назовні – злість чотирьох міцних придурків виявилася завеликою для неї однієї, і Данка зомліла. Тоді її відкачали і офіційно взяли на стажування, а на практиці, просто навчали користуватися своїми силами так, аби випадково не дати дуба.

Проте няшну студентку у агенції любили, хто за няшність, хто за обовʼязковий бутерброд у рюкзаку, який вона ніколи не їла і завжди пригощала першого голодного, кого зустрічала. А хто тут дійсно голодний вона знала абсолютно точно завдяки своїм здібностям. Тому і завдання вона все ж час від часу отримувала. І були ці завдання, як правило, найменш небезпечними і максимально приємними. Наприклад, моніторинг культурних заходів. Аби на творчих конкурсах нікому не спало на думку навіювати людям бажання голосувати за певного автора чи виконавця проти волі. А поїздка на Євробачення у якості спостерігача звісно стала найкращим з усіх.

***

Вересень 2004 року, переддень Віри, Надії, Любові

Телефон теленькнув: sms-ка. Дана відкрила повідомлення. «За 15 хвилин спускайся - буде машина. Справжнє завдання. З собою закордонний паспорт. Накинь плащ. Чекаю на тебе в Борисполі» Від: Святослав

У животі похололо, а серце забилося швидше. Невже справжнє завдання? Дядько Свят жартувати не буде. Дана відклякла і ураганом полетіла по хаті, скидаючи у невелику дорожну сумку усе необхідне, починаючи з паспорта, гаманця, зубної щітки і білизни і закінчуючи незмінним бутербродом. Через 10 хвилин вона обіймала маму і прощалася, через 15 накинула плащ і спустилася у двір.

***

Симпатична стюардеса Austrian Airlines котила візка зі снеками, наділяючи кожного пасажира їжею і посмішкою. Дана енергійно жувала, наврядчи помічаючи, що вона щось їсть.

– Перше справжнє завдання! – очі в неї горіли.

– Тож слухай уважно, – повернувся до неї Святослав. – Справа серйозна. Як ти вже зрозуміла, ми летимо у Відень. Наше завдання – цілодобова охорона Віктора Ющенка у палаті клініки Рудольфінерхаус.

– Так він же вже повернувся у Київ. Я ж його у суботу (18 вересня) на Європейській площі на концерті бачила. Він ще тоді сказав, що у влади не вистачить ні куль, ні КАМАЗів аби нас зламати.

– Повернувся. А тепер знову полетів з Катериною в Австрію, бо йому стало гірше. Діоксин – це тобі не цукерку зʼїсти.

– Якщо це діоксин, то як він досі живий?

– Це питання не до мене. Наше ж завдання полягає у тому, що він і мусить лишатися живим. Маємо слідкувати аби ніхто сторонній не наближався. Вірогідність повторної спроби усунення досить велика.

– А чому саме я? Я ж нібито не встигла чорний пояс захисти, чи хоча б зелений…

– Для цього є я, – всміхнувся дядько Свят. – Твоє завдання: уважно слухати усіх і кожного, хто не лише наближається до палати, а взагалі заходить на поверх. Про кожного страхопуда, злюку, або занадто засмученого кадра маєш доповідати мені миттєво. Особливо якщо він контактує з обʼєктом.

***

«Ну чому усі надважливі завдання такі нудні», – думала Дана, четверту годину тиняючись коридором клініки, але не наважуючись відійти далеко. Вона нагадувала привʼязану шнурком до ручки дверей палати козу. Святослав стояв біля дверей абсолютно незворушно, і був більше схожий на воскову фігуру самого себе, ніж на живу людину. Може його суперздібнсть – спати стоячи і з відкритими очима? Данка хотіла помахати рукою перед його обличчям, але їй одразу стало соромно і вона почала шукати – на що б то його переключити увагу.

На поверсі майже нікого не було, окрім чергового персоналу, зайнятого щоденною рутиною. Обхід завершився, до вечірніх процедур лишалося ще багатсько часу, відвідувачів не було. Дана черговий раз відійшла від дверей, завернула за ріг коридору, пройшла повз столик, оточений стільцями з мʼякими сидіннями, до великого “у підлогу” вікна і назад до дерева з лапатим листям у горщику. Від нудьги Дана врешті порушила інструкції і відвернула свою увагу від потенційних зовнішніх загроз. І одразу відчула біль. Він накочувався хвилями, стукав у скроні, розливався в животі і млосно відлунював у спині. Данку кинуло в піт, вона незряче намацала спинку диванчика, що стояв попід стіною і опустилася на нього. Тепер вона сиділа як раз біля ліжка Віктора Андрійовича, відділена стіною палати. Але жодні стіни не могли стримати хвилі болю, що колами розходилися від нього. У голові паморочилося.

“А це ж я лиш на хвилю занурилася у його біль. А він з цим живе. І ні краплі страху. Лише воля до життя і впевненість, що він подужає. І він справляється.” Дана ще не встигла оговтатись від першої хвилі, яку так необережно перехопила, коли її накрило знову. До хворого знову прийшов біль. На цей раз він був ще сильнішим. Дана хотіла крикнути, але лише розкривала рот, мов риба що не може вдихнути повітря. Здається, вона ненадовго відключилася. Це принесло полегшення. Дана відкрила очі, несвідомо потягнулася долонею до стіни, що розділяла її і біль. Біль віддалився, але не зменшився. Віктор Андрійович теж знепритомнів, і тепер гребля залізної сили волі, що тримала біль під контролем, зруйнувалася, змита первісною стихією. Біль захопив усе, забрав контроль над тілом і душею, він переміг і тепер добивав такого витривалого противника, не даючи йому шансу.

Дівчина відчула, що Ющенко помирає. Прямо тут і зараз його життя витікає водою крізь її пальці. Лишилися краплі і не можна нічого зробити. Не встигнути. Не встигнути навіть крикнути або натиснути кнопку виклику реанімаційної бригади, не говорячи про те, що ті не встигнуть ні добігти ні зарадити.

Ну ні! Тільки не в мою зміну! – обурився її внутрішній голос фразою з якогось голівудського фільму.

Данка пробудила у собі злість – ми ще поборемося! Вона розкинула руки і поглинула це цунамі болю. Так можна було обнімати море, стоячи на березі у шторм. Але вперта агентка не просто обнімалася з морем, вона вирішила його випити. Данка поглинула весь біль, що розливався навколо, застогнала, але продовжувала пити його з самого джерела, поспішаючи, вперто намагаючись осушити цей потік. Вона розуміла, що довго їй не протриматися. Скоро цей монстр поглине її і отруїть так само, як свою попередню жертву. Але він великий і сильний чоловік. А вона дрібне дівчисько півтора метри у стрибку. Їй такого не пережити. Нарешті потік вщух. Вдалося!

Але це лишень півділа. Тепер треба його віддати, і прийняти таке без шкоди може лишень матінка земля. Добігти б до вулиці. Данка встала з дивана, переступила ватяними ногами по підлозі, але ноги були якимись далекими і не слухалися. От здається і все – прийшла відсторонена думка. Дана впала на підлогу.

Точніше, майже впала. В останню мить її підхопили великі міцні руки і підняли високо аж до схвильованого обличчя дядька Свята.

– Що сталося?

– Треба на землю, – ледве вимовила дівчина, – зараз.

– Прямо зараз? – перепитав він здивовано, але вона вже не могла говорити.

Святослав коротко кивнув, розвернувся у протилежну від сходів на сторону і підійшов до вікна. Він не став витрачати час на відкривання вікон, а просто видавив легку раму своєю спиною, тримаючи Дану на руках. Після чого розвернувся і стрибнув навздогін падаючій вниз констукції. Вікно впало прямо під стіною, тоді як агент Скеля разом з дорогоцінно ношею приземлився набагато далі від будівлі – посеред газончика з акуратно підстриженою травою і кущами ялівцю по краю.

У газоні утворилася глибока вмʼятина. Святослав обережно поклав Дану на землю, притиснув її розкриті долоні міцно до землі і прошепотів:

– Давай, дівчинко. Ти можеш!

– Дана кашлянула раз, вдруге, перевернулася на живіт, звелася на руки і її знудило у яму, з якої тільки-но виліз Свят.

***

Дана розплющила очі. Стеля над головою була білою, ліжко – лікарняним, а ковдра теплою і мʼякою.

– Як почуваєшся? – Свят сидів поруч з ліжком.

– Добре, – з недовірою до самої себе промовила Данка, але вона дійсно почувалася цілком пристойно.

– А як Віктор Андрійович?

– Теж непогано. Ви обоє побували у реанімації, але криза минула і тепер йдете на поправку. Лікарі нарешті поставили остаточний діагноз.

– Діоксин?

– Причому у вас обох.

– Не може бути! – Дана вирячила очі.

– Ти ж не можеш поглинати фізичні речовини – лише впливати на емоційний стан, – іронічно вигнув брову Святослав.

– А я і не можу, – погодилася Дана. – Не знаю, як це сталося.

– Здається, прийшов час обрати псевдо, агентко.

– Річка, – прошепотіла Дана і розплакалася.

***

Листопад 2014 року

Чотири роки тому Дана покинула роботу агентки заради науки і вирощування кристалів. А насправді – не те щоби втратила сенс життя, а скоріше так і не змогла його викристалізувати. Дівчина поринула у млявоплинучу депресію, якій найзручніше було піддаватися у ніби застиглому у часі НДІ. Проте у 2014 Данка прокинулася від тої летаргії, коли їх з інститутським одногрупником Колею випадково занесло в АТО, бо нікому було підвезти харчі і броники. Так колишня агентка Річка стала снайпером Річкою. А Колюню побратими жартома нарекли Берегом, бо йому завжди випадало стримувати її безбашенні пориви.

– Берег, заміни мене.

Данка спустилася з точки і пішла подивитися, що там за сєпарів привели здаватися. Хлопці перестріли дивну кумпанію, що впевнено пробиралася ліском до українських позицій. Їх було четверо: тіло у потертому бушлаті, з АК-74М (без ріжка) в руках, жінка у брудній куртці і чомусь з футляром від скрипки (чи скрипкою у футлярі) в руках, і двоє дітей років приблизно девʼяти. Усі були брудні, кудлаті і страшенно однакові. Річці подумалося: типові. Жінка з дітьми дивилися вниз, зосереджено переставляючи ноги, ніби боялися впасти. А чоловік тримав того калаша, ніби автомат пік йому пальці, і все роззирався – кому б його напарити.

Постраждалі сєпари як раз порівнялися з Річкою. Данка подивилася у його обличчя: худе, замаране землею, прорізане кількома глибокими бороздами зморшок, хоч ще й не старе, і провалилася. У глибокий колодязь минулого.

***

Листопад 2004 року

Людське море заливало Майдан і прилеглі вулички. Над хвилями цього моря майоріли синьо–жовті прапори, помаранчеві прапори з написами “Так!”, прапор Євросоюзу, грузинський, білоруський та азербайджанський прапори, і безліч плакатів: “Львів Так! Свободу не спинити!”, “Бровари – Так!”, “Тернопіль за правду!”, “Луганск за Ющенко”, “Стрий”, “Старий Самбір – Так!”, “Крим”, “Пора”, “Трускавець”, “Коломия”, “Ніжин – Так!” “Волинь підтримує Ющенка”... А зі сцени лунала музика. Голос Марійки Бурмаки летів у височінь:

Ми йдемо! За нами гаснуть лiхтарi.

Ми йдемо! Попереду вогонь,

Ми йдемо, i нi про що не говори.

Ми йдемо, ми все одно йдемо!

Агент Річка дивилася на цих людей і бачила те, що інші не бачать очима, а лише відчувають серцем. Над людським морем мерехтів купол, що величезною напівсферою накривав весь центр міста. Найбільше він був схожий на північне сяйво, але не холодне зелене, а тепле жовтогаряче. І у це світло впліталися слова, що їх співали всією країною: “Разом нас багато, нас не подолати!” Сотня тисяч людей, що принесли і привезли у серце Києва волю до перемоги і віру у свою вільну демократичну державу. Сотня тисяч сердець, що були переповнені любовʼю і піднесенням. Ці почуття були настільки потужними, що нагадали їй пересичений розчин: один рух і вони кристалізуються і перетворяться на цілком матеріальні речі, що їх можна буде по шматочку розбирати на сувеніри і зберігати для онуків та історії.

На сцені було людно. Навіть, тісно. На сцені, так само, як і під сценою плечем до плеча стояли українці, які знову згуртувалися, як гуртувалися кожен раз десятки і сотні разів протягом історії України, коли приходив час знову боронити нашу свободу. Свободу, яку не спинити.

Данка спинилася біля памʼятника засновникам Києва. Фонтан в несезон не працював, і можна спокійно присісти на бортик аби завʼязати шнурок. І в той момент коли дівчина вставала, їй мало не впав на голову якийсь обірванець з факелом перегару. Данка вперлася руками у його корпус, а ногами у бруківку аби не дати йому впасти і повалити себе.

Височенний худющий молодик, що рівновагою нагадував мотузку, все ж якось утвердився на ногах, подивився на неї мутним поглядом і сказав:

– Извините! А скажите, как пройти к консерватории?

Дана відчула себе героїнею анекдоту. Але хлопець зовсім не жартував. Він намагався зусиллям волі розігнати туман у голові і сфокусуватися на дівчині.

– Тобі погано, – скоріше ствердно, ніж запитально сказала Річка.

– Понимаешь… Я же в шахте работаю. Нас привезли автобусами. На екскурсию. Проголосовали. И вот. А я сбежал ненадолго из Мариинского парка. Я же никогда не был в Киеве. Водки в лагере много, а закуски… Бля–а… – він зігнувся, затиснувши зігнутими руками живіт.

– Давно ти їв? – вона міцно взяла його за плече, прикрила очі, відчула його різкий біль у шлунку, нудоту і легке запаморочення.

– Вчера вроде, – відповів він і охнув, коли вона зібрала в кулак весь його біль, алкогольний туман і тривоги, різко висмикнула назовні, крутнула кистю і стряхнула все це в землю.

– Йди за мною, – сказала дівчина і пішла навскоси від памʼятника Кию, Щеку, Хориву та Либіді крізь море людей, що ввічливо пропускали їх.

Наметове містечко зеленіло армійським брезентом майже від початку Хрещатика. Намети були різні: від звичайних туристичних до великих армійських. І багато: від кожної області і майже від кожного міста. По периметру містечко огородили імпровізованим парканом з лавочок. Диміли буржуйки, що їх привезли для обігріву та приготування їжі.

Данка провела біло-блакитного хлопця прямо до київського намету, де цілодобово чергували люди. Тут завжди був хтось із знайомих і пара-трійко Даниних одногрупників з КПІ. У перші два дні Дана привозила харчі і їй навіть вдавалося знайти бажаючих пригоститися. Але на третій день їй сказали що їжі у них повно – немає куди подіти, люди несуть і везуть машинами.

– Привіт! – Данка помахала своєму одногрупнику Колі, – у кого тут проблеми з надлишком харчів? Ми допоможемо зʼїсти, якщо ваша ласка.

– Проходьте, – посміхнувся Коля, – я сьогодні чергую по кухні – з задоволенням нагодую.

– О, а кого це ти нам привела? – висунула голову з намету Віка.

– Одного дуже голодного хлопця, що приїхав здалеку, і зараз помре від голоду, холоду і вашої цікавості.

– Мити руки – там, – махнула Віка у бік імпровізованого рукомийника і її голова пірнула назад у намет.

Через півгодини шахтар наївся, відігрівся і роззнайомився з усіма, хто чергував чи просто зайшов побалакати. Він навіть встиг подружитися з Колею і розповісти свою сумну історію. Історія не відрізнялася оригінальністю, проте викликала співчуття.

Серьожа (а саме так звали хлопця з Донбасу) виріс у Торезі. З дитинства він любив музику, йому подобалося слухати, як грає на старенькому фортепіано його бабуся. Він і сам поривався понатискати на клавіші, а потім сидіти і слухати – чи довго лунатиме звук. Бабуся оцінила його цікавість і навчила грати. А до навчання вона любила додавати давні спогади про студенські роки, що вона провела у київській консерваторії. Так з часом Серьожа не лише проникся любовʼю до музики, а й почав мріяти і собі колись поступити у консерваторію на фортепіанний факультет. Але бабуся несподівано померла. Батьки продали фортепіано і мрія вступати до консерваторії лопнула мильною бульбашкою. Серьожу чекало світле майбутнє шахтаря у шахті “Прогрес”. І так би він і постарів у тій шахті, якби не вибори.

Почало сутеніти.

– Пора возвращаться, – занепокоєно оглянувся шахтар – темнеет, но менты еще патрули не усилили. Смогу проскочить незаметно.

– Я тебе трохи проведу. – підвелася я.

Ми пішли вгору по Городецького. Я вказала на білу будівлю зліва від нас, що у сутінках була оповита мʼяким серпанком.

– Ти хотів подивитися на консерваторію.

Він підійшов до дверей. Вони були відчинені. Поколивався трохи, зробив півкроку, але поріг не переступив. Обернувся до неї.

– Велике тобі спасібо!

– Ти повертайся влітку – вступати на фортепіанний факультет.

Він помахав на прощання і пішов далі вулицею, а з вікон консерваторії линуло:

Не бійся жити. Світ для того, щоб любити.

Сонце, дощ і вітер

Небо, зорі, квіти – все для тебе.

А ти не бійся жити!

Сонце, дощ і вітер,

Небо, зорі, квіти…

Світ для того, щоб любити тебе!

Данка повернулася до епіцентру усіх подій. Сьогодні Віктор Андрійович вийшов на сцену з дружиною та дітьми. І майдан скандував: Ю–щен–ко! Ю–щен–ко! А Данка дивилася на його всіяне віспинами обличчя, маленькими ковтками пила чай з пластикового стаканчика, і почувала себе маленьким таким деміургом серед таких самих маленьких, але справжніх творців історії.

***

Листопад 2014 року

Серьожа наштовхнувся поглядом на Данчине обличчя, зупинився перед нею і кілька довгих секунд уважно роздивлявся дівчину. Данка хотіла щось сказати, але ніяк не могла добрати слів для першої фрази. Він теж ще секунду повагався, і видав:

– Я тоді таки повернувся і поступив у консерваторію.