Мій брат

Він мовчав усю дорогу. Я почувалася трохи незручно, але це краще, ніж підтримувати розмову через силу. Я сиділа позаду, спостерігаючи. Цікаво, скільки йому років? В старих книгах в характеристиці персонажа говорять про вік: літній, юний, під тридцять. Але в наш час усе це не має жодного змісту, тому що всі виглядають однаково. Невизначеного віку, здається, так колись казали. Проте навіть мого куцого досвіду спілкування з людьми вистачало, щоб зробити висновок: цьому чоловікові давно за сто. Обличчя, порізане глибокими зморшками, дещо нездорова худорлявість, волосся якогось вицвілого кольору – явні ознаки перебудови організму. Довгожитель. Цікаво, на що схоже його помешкання? На антикварний музей? На келію аскета?

Кар тим часом з’їхав зі шляхопроводу на другорядну дорогу, зменшив швидкість. Раптово бетонний мур обабіч дорожнього полотна зник, і навколо, скільки сягало око, розкинулася вкрита рудою травою рівнина. Попереду, на обрії, бовваніло в жовтому серпанку мономісто, підпираючи пласким дахом сіре небо. Серце в мене упало, адже майже усі подібні будівлі давно спорожніли. Що я там робитиму? Витиму вовком?

Тьмяно освітлений порожній паркінг підтвердив мої побоювання. Коли дверцята відчинилися, і ми рушили до елеватора, наші кроки віддавалися в напівтемряві дзвінкою луною.

- Виглядає так, ніби крім мене тут ніхто не живе, але це не так, - подав він раптом голос, коли кабіна рушила вгору. – Сьогодні ввечері сусіди влаштовують вечірку на честь твого прибуття. Нічого особливого, так, звичайні посиденьки. Люди тут привітні. Ми живемо дещо відособлено, але дружно. Я впевнений, що тобі сподобається.

- Так, звичайно, - витиснула із себе.

Ми вийшли на двадцять третьому житловому рівні. Яскраво освітлене фойє на диво добре збереглося, навіть величезний голограмний акваріум, на який перетворили найбільшу стіну. Кораловий риф у ньому жив своїм неквапним життям, рухливе мереживо хвиль танцювало на колонах і стінах коридорів.

- Нам сюди. Ласкаво просимо!

Переступивши поріг, я опинилася в просторому холі. На "живих" шпалерах повільно тяглися вгору паростки бамбуку, рухалися від подиху невидимого вітру вузькі молоді листочки. Підлогу теж вкривала модна тепер зелень. Коли я роззулась, штучна трава приємно залоскотала пальці.

- Я часто приходжу сюди, щоб просто постояти босоніж, - зізнався він. – Знаю, що вона призначена для очищення взуття від пилу, але нічого не можу з собою вдіяти. Ти проходь, Полінко, не соромся!

- Мене звати Полі, - автоматично поправила я.

Він глянув на мене так, ніби проставляв галочку в невидимій анкеті перед собою.

- Гаразд, Полі, я запам’ятаю. А мене краще називай Дмитром.

- Дми…тро. Зрозуміло.

- От і добре, - всміхнувся він. – Ходімо, покажу твою кімнату.

Власне, я вже мала уявлення, що на мене чекатиме. То була не кімната, а цілий блок, що складався зі спальні, вітальні та санвузла. Голі білі стіни, коричневе покриття підлоги, яке імітувало дерево, і жодних меблів – то була одна з умов, за яких я погодилася на переїзд. А ще – велике вікно з широчезним підвіконням, на якому можна було навіть спати.

- Тут усе, що ти просила, - вказав Дмитро на купу пакунків на підлозі вітальні.

- Дякую, - увімкнула я посмішку.

- Ну, тоді обживай простір. Обід о першій.

- Гаразд.

Коли він вийшов, я швиденько дістала планшет. Брата в онлайні не було, тож я зайшла в режим текстових повідомлень, і стала писати.

"Привіт, Поле! Я вже приїхала. Це мономісто просто серед степу, уявляєш? Навколо все жовте, як на Марсі, тільки куполів бракує. Найдивніше, що будівля все ще працює, мені здається, що я потрапила в минуле століття або в якесь кіно. ВІН зробив усе, як я просила. Зараз почну обставляти свій палац, "обживати простір", як сказав Дмитро. Так ЙОГО звуть. Він такий старий і… старомодний. Знаєш, як він мене назвав? Полінка. Смішно, правда? Напевно піраміди саме закінчили будувати, коли він народився. О першій ми обідаємо, а в кінці дня мене запрошують на вечірку. Уявляєш, вони тут живуть общиною, а святкувати будуть моє прибуття. Як мені все це пережити? Напевне, накриють довгий стіл, запалять свічки, мене посадять в кінці, і всі ці мумії цілий вечір на мене витріщатимуться. Дивитимуться, як я тримаю виделку і прислухатимуться, чи не цямкаю. Жах! Я так за тобою сумую, братику! Хоч плач! Напиши, як у тебе справи."

Зітхнувши, я відклала планшет.

Коли в центрі народження вирішили, що нам пора жити порізно, я не могла й подумати, що це буде так важко. Та що могла вдіяти? У Пола всі перші двадцять років життя були розписані, адже він з’явився на світ за квотою, а я, так би мовити, продукт свавілля природи, яка вирішила в останній момент розділити зиготу навпіл. Поява близнюків викликала масу проблем, одна з яких полягала у тому, куди прилаштувати мене. Пол заспокоював, мовляв, люди з вродженим талантом до варп-обчислень без роботи не залишаться, проте, як виявилось, навіть для геніїв потрібно бронювати вакантні місця. Стали шукати, куди б мене прилаштувати, поки, врешті-решт, не пристали на пропозицію Дмитра. Тепер я його дочка.

До обіду залишалася ціла година. Щоб якось убити час, я взялася "обживати простір". Спершу розіпнула гамак, протягнула від стіни до стіни три мотузки, в кутку розклала тренажер. Голова у мене краще працює, коли знаходиться нижче від центру ваги. Закінчивши первинні перетворення, я повисла на мотузці догори дригом, дивлячись у вікно. Світ перетворився на посудину з водою, на поверхні якої плавало щось жовте і малорозчинне. Пол залишався в офлайні, тож я написала ще одного листа.

"Привіт, братику!

Де тебе носить? Я потроху вбуваюся. Уявляєш, тут помістилося все моє дрантя, ще й місце зосталося. Боюся, мені тут дуже скоро сподобається, я звикну і до цих древніх стін, і до розлуки з тобою. Я не хочу цього. Але й відпустити тебе мушу. Будь-ласка, подзвони мені!"

Я знову повисла вниз головою, намагаючись зосередитися на черговій проблемі. Вечірка. Треба визначитись з одягом. Шокувати чи причарувати? Старожили тяжіють до ґендерності, тож, погойдавшись, я вирішила бути чемною дівчинкою і вдягти біле ао зай. За допомогою планшета спроектувала на центр вітальні свою голограму. Нічогенько так, анімешненько, тільки короткий каштановий йоржик волосся не дуже пасуватиме до образу східної панночки. Полінка, хі-хі.

Дмитро постукав у двері.

- Полі, до столу!

Зітхнувши, попленталася в їдальню.

Дмитро завмер з виделкою в руці, коли я переступила поріг.

Він аж закашлявся, бідолаха. Коли подружка на прощання подарувала мені цю сукню, я спитала, як вона почувається, вбираючись у таке старомодне шмаття. Мудра і жіночна Тхі Зунг на це таємничо повідала, що минуле незримо панує над майбутнім. Схоже, вона таки мала рацію. Чи може я таки перестаралася?

- Чудово виглядаєш, Полі.

- Дякую! Я планую вдягнути це на вечірку. Не надто виклично?

- Аж ніяк. Тобі дуже пасує.

Обідали ми мовчки, він тільки поцікавився, чи добре я влаштувалася. Я відповідала щось, намагаючись швидше покінчити з їжею. Схоже, він це помітив.

- До вечірки чимало часу, - сказав Дмитро. – Якщо хочеш, візьми кар, оглянь околиці.

Мені стало незручно. Старається, все-таки.

- Мене чекає робота, я все одно не зможу приділити тобі час, - додав він.

Здається щиро.

- Дякую. Я буду обережна.

Він посміхнувся і відпустив мене.

Дивитися, власне, не було на що. Навколо на десятки кілометрів простягалися сухі пустища, порослі колючим бур’яном, лише далеко на заході ландшафт перерізала глибока долина, по дну якої текла мутна повільна річка. Вздовж її берегів блищали на сонці куполи екоферм, підхід до води забороняли попереджувальні знаки. Залишивши кар, я вийшла на середину довгого мосту, і довго пеклася під нещадним сонцем, милуючись мерехтливою стрічкою води, час від часу перевіряючи присутність Пола в мережі. Та він не з’являвся. Звісно, навчання в універі могло поглинути його з головою, але чомусь з кожною хвилиною мені ставало все тривожніше. Я пожалкувала, що не встигла познайомитися хоча б з його сусідом по житлоблоку. Принаймні було б у кого спитати, куди щез мій любий братик.

Повернувшись до мономіста, я помітила біля в’їзду дивний транспортний засіб – відкритий візок з широкою сонячною панеллю замість даху. За кермом сидів юнак в облізлих зелених шортах та брудно-білій майці. Там, де одяг не закривав шкіру, темніла густо-шоколадна засмага. Вочевидь, чхати він хотів на дикий ультрафіолет.

- Привіт! – гукнув незнайомець, піднявши вгору руку. – Ти, певно, Полі?

- Так, - відповіла я, опустивши скло.

- Тобі привіт від брата.

Якусь хвилю я отетеріло дивилася на нього.

- А звідки ти його знаєш?

- Він утік, приїхав побачитися з тобою. Його, либонь, вже шукають.

"От чому він не виходив на зв’язок! Ненормальний!"

- Де він?

- Їдьмо, покажу.

Він заліз у свій візок і я подалася за ним. Дивно, але на шляхопровід ми не виїхали, перетнули його і опинилися на старому потрісканому асфальтному шосе, яке щезало в жовтому мареві. Трясло немилосердно, автопілот кидав кар з боку в бік, обминаючи вибоїни. Куточок забутого минулого, хай йому грець! Тримаючись за підлокітники, я диву давалася, як мій провідник взагалі обходиться ручним керуванням.

Через півгодини крізь серпанок пробилися обриси людського поселення - купка одноповерхових котеджів в оточенні кволих покручених дерев. Ми спинилися посеред широкого майдану в хмарі куряви. Вибравшись з кабіни, я роззирнулась.

Усе вкривав товстий шар пилюки: залишки асфальту, криві паркани, бляшані скати дахів. На краю майдану стояла ще одна дивна споруда, в якій я з подивом впізнала відкриту криницю. Бетонне кільце, яке випиналося із землі, накривала фарбована конструкція з листового металу, а судячи з патьоків, користувалися нею активно. Жах! Невже вони дійсно п’ють цю воду?

- Полі, ходімо! - гукнув водій візочка і повів мене на подвір’я однієї з хатинок.

Житло виглядало мініатюрним після апартаментів мономіста. Усе було старе і виглядало занедбаним. Під стріхою кружляли роєм мухи, і я затримала подих, проходячи всередину. В ґанку пахло цвіллю.

В напівтемній хаті на стінах висіли саморобні килимки, підлогу вкривало потерте вінілове покриття. Біля вікна, за столом, сиділо троє людей. Якихось двоє обдертих аборигенів і… Пол! Підвівся, сяйнув посмішкою.

- Привіт, сестричко!

У мене перехопило подих, і всі слова вилетіли з голови.

- Знайомся, - вказав він на господарів помешкання. – Це Катерина і Володя. А з Андрієм ти вже, напевне, знайома.

Смаглявий провідник сяйнув білозубою посмішкою.

- Я – Полі, - довелось представитись, всміхаючись через силу. – Як ти тут опинився?

Пол винувато знизав плечима.

- Я… Тут така справа… Ходімо надвір!

Він привів мене в маленьку альтанку, що стояла посеред саду. Яблуні вже відродили, і їхнє оксамитове листя, скручене й потемніле, застигло в очікуванні зими. Ми сіли на лавицю, і він раптом обійняв мене, міцно притиснувши до себе.

- Я ніколи не думав, що це буде так… непросто. Ми ж навіть не попрощалися як слід.

Вражена, я не могла нічого сказати, тільки обійняла його у відповідь.

- Це якесь дивне затьмарення, - продовжував шепотіти у вухо Пол. – Я раптом відчув, що втрачаю щось дуже важливе, і що втрата ця буде невідворотною. Мені здавалося, що я чую твій голос, і що ти кличеш мене.

- Я тобі писала, - відказала я, намагаючись стримати сльози. – Я так скучила за тобою. Ти – найрідніша для мене людина в цілому світі. Я тебе люблю.

- Я теж тебе люблю, сестричко.

- Що ж тепер буде? Ти утік, це зіпсує твій рейтинг. Стільки зусиль пропаде намарно.

- То й грець із ним! Попрошу твого опікуна, нехай і мене всиновить.

- Геть здурів! – обурилась я. – Чи ти забув? Ми ж нео, у кожного з нас своя доля і своє призначення, ми не можемо нічого змінити!

Пол відсторонився, поклав руки мені на плечі.

- Ми – такі ж люди, як і всі, хто живе на цій планеті. Хто сказав, що ми мусимо сліпо коритися?

- Ми – не такі, як усі. Ми можемо бути тільки такими, якими нас було створено. Твоє місце – там, між зірками. Що ти робитимеш тут, у цьому гинучому світі? Поглянь! - я обвела рукою безрадісний краєвид. – Це не твій світ!

Пол стиснув губи, і я зрозуміла, що нізащо не зможу його переконати.

- Хіба ми не такі, як вони? – вказав він на будинок. – Вони теж народилися у таких же вуликах, як ми, однак не побоялися зійти з дороги і жити по-своєму..

- Хіба ж це життя? Поле, ми скоро станемо дорослими, і все одно житимемо окремо.

Він нічого не сказав, відвернувся і пішов геть. Мені хотілося плакати, тільки цього разу не від радості. Невже він не розуміє? Закривши руками обличчя, я бачила перед собою наше минуле безтурботне життя в інтернаті для нео, згадувала наші пригоди та ігри. Яким простим і зрозумілим здавалося все тоді!

З хати вийшов Андрій, озираючись на Пола, який саме виходив на вулицю. Підійшов до мене, присів поруч.

- Він утік, щоб побути трохи з тобою.

- Він – дурень! – крикнула я.

Андрій потер щоку, змірявши мене розчарованим поглядом.

- Він - твій брат. І непоганий. Покинув усе, щоб бути з тобою.

- Я знаю, але це – нерозумно. Його планували, як фахівця з міжзоряних перельотів, а він через банальні емоції відмовляється від усього. Хіба можна бути таким легковажним, коли на тебе покладають такі великі надії?

Юнак зітхнув.

- Вони б мали розділити вас ще немовлятами, не дозволити розвинутися родинним почуттям. Це жорстоко – так розпоряджатися людськими життями.

Я змовчала, уявляючи собі, що ніколи б не знала про існування Пола. Дійсно, набагато простіше, Андрій мав рацію. Я вважала б чимось на кшталт родини інших нео в групі, або родину Тхі Зунг. Коли ти сам по собі, з дитинства приймаєш своє призначення, то ніколи не відчуєш ніякого дискомфорту. От тільки й чогось особливого у тебе ніколи не буде. Я відчула заздрість до своєї в’єтнамської подружки, чиї батьки добилися таки квоти на народження дитини навіть шляхом модифікації геному. Вона живе з відчуттям спорідненості до цілого ланцюга поколінь, відчуваючи себе гілкою величного дерева, а не пагоном без коріння у склянці з живильним розчином. Людяність всередині нас приносить нам біль, але разом з тим і велике щастя.

- А ти, - спитала в Андрія, - як сюди потрапив?

Він посміхнувся.

- Я – твій сусід, живу он там, - вказав на громаддя мономіста. – Щоправда, наприкінці місяця нам доведеться попрощатися.

- Чому?

- На Марсі знайшлося місце в тамтешній космічній академії. Моя матір вже давно там, от і мене до себе забирає.

- А тут чому не зостаєшся? – здивувалася я.

- А я тут нікому не потрібний. Я позаквотний, як і ти. Ми з тобою, Полі, неврахований демографічний приріст, примха природи.

- Шкода, - зітхнула я. – Разом було б веселіше.

- Тю, ти просто ще ні з ким не познайомилась.

- До речі, сьогодні буде вечірка на мою честь.

- Я знаю. Прийду обов’язково. Подзвони Дмитрові, він вже, певно, хвилюється.

- Твоя правда.

Він відгукнувся одразу, ніби з нетерпінням чекав на дзвінок. Мені стало соромно. Ще не встигли пожити разом, як я даю підстави до хвилювання.

- Привіт, - спокійно сказав Дмитро, проте було видно, що цей спокій йому дається нелегко. – Як там Пол?

- Не дуже, - чесно відповіла я.

Прикидатися марно, бо в епоху глобального моніторингу загубитися просто неможливо.

- У тебе все гаразд?

- Так, не турбуйтеся.

- Скажи йому, хай не казиться. Я кураторові все пояснив, він розуміє.

- Дякую.

- Тебе на вечірку чекати?

- Звичайно. Можна, Пол прийде?

- Ще питаєш? Приводь, у нас цікаве товариство.

- Дякую, Дмитре.

- Пусте, Полі. Бувай!

"Він старається."

Поки я говорила з Дмитром, Андрій кудись почалапав. Пора й мені пошукати брата. Вийшовши на вулицю, роззирнулася. На майдан збиралися химерно вбрані місцеві мешканці. "Нативісти," – зрозуміла я. З чого було зшито ці мішкуваті сірі речі, мені думати не хотілося. Раптом звідкись узявся Андрій, так само вбраний – широкі штани, простора пряма сорочка з вільними рукавами, розшита біля коміра червоним клітчастим візерунком. Я несподівано сама для себе зашарілася. Йому дуже пасувало.

- Тобі пощастило, - шепнув мені на вухо. – Сьогодні свято обжинків. Ходи з нами!

Я злякалася.

- Ти що!

- Не бійся! – засміявся Андрій, - Просто подивишся, та й усе!

Він підчепив мене за лікоть, і не встигла я оком змигнути, як опинилася в натовпі учасників. Ватага рушила кудись вулицею, наспівуючи:

Кінець нивочці, кінець,

Будемо плести вінець.

Добре нам було жати,

Бо було з ким розмовляти.

Слова давньої мови поволі оживали в моїй голові. Нео – діти глобалізації, в наш мозок вшито на генетичному рівні знання кількох тисяч земних мов.

- Андрію, ти Пола не бачив? – спитала я, підсвідомо перейшовши на українську.

Він витріщився на мене, як на привида. Ох, біда з цими натуралами... Треба знайти свого непутящого брата. Проте проштовхатися крізь щільний натовп нативістів здавалося непосильним завданням. На щастя, невдовзі стрій порушився, розділився, учасники дійства розійшлися, утворивши широке коло. Ми опинилися на стерні. Двоє чоловіків і жінка взялися в’язати складене на покіс жовте збіжжя. Невдовзі в центрі кола уже височів пишний сніп вусатої пшениці. Якийсь вусань, здійнявши вгору руки, проголосив:

- Славімо землю нашу віковічну, матір нашу годувальницю!

- Славімо! – відгукнулася решта.

- Подякуймо за хліб і сіль, за збіжжя й зело, за плід усякий!

- Дякуємо! – хором мовили всі, вклонившись.

- Вшануймо ж нашого дідуха-віночка!

Хор затягнув чергову пісню:

Котився віночок по полю,

Просився у господаря в стодолу:

Пускай, господаре, в стодолу,

Вже я набувся на полі,

Вже я на полі набувся,

Буйного вітру начувся,

Ранньої роси напився,

Я не довго полежу,

Зараз на поле побіжу.

Пісню змінювала пісня. Слова, дивні, незвичні, забуті, спліталися чудесним мереживом. Мене враз огорнуло дивне відчуття, немов розступилася завіса часу, і я опинилася в справжньому землеробському гурті. Уявилося все до найменших дрібниць – їхній побут, їхній спосіб мислення, що обертався навколо споконвічних природних циклів, навколо того, що давала земля, на якій вони жили, працювали, в якій, врешті, розчинялися. Перед моїми очима промайнула ціла вічність, сонце здіймалося й сідало, пролітали громаддя хмар, вставали буйні степові трави, які врешті ховало біле покривало снігів. Жива земля подавала голос, дихала в обличчя сухим запахом полину, пускала в мене своє коріння, і я відчула себе живим пагінцем на крислатому дереві тисячоліть, нерозкритою квіткою, яка чекає свого часу, щоб розквітнути. Небо нагнулося, зорі проглянули крізь жовтий смог, промовляючи свої давні імена. Хтось одяг мені на голову пишний вінок, і я отямилась в центрі кола.

- Вітаймо царицю польову!

Прокинувшись, я розгублено закліпала очима, притримуючи колючий головний убір. Що це зі мною? Раптово в полі зору з’явилося обличчя брата, і його сяючі очі відігнали від серця тривогу. А хор все не вгавав:

Ой, весело, господарю, весело,

Що ми віночок несемо,

А ще буде веселій,

Як положим на столі.

Маяло житечко, маяло,

Поки на полі стояло,

Та не буде маяти,

Як буде на столі лежати.

З піснями ми повернулися до села, де сніп-дідух врешті посів своє місце в общинній стодолі. Люди підходили і щось розказували, але в загальному гаморі у мене закрутилася голова. Врешті зосталися тільки Андрій і Пол. Червоне сонце зависло над дахами.

- Здається, нам пора, - сказав Андрій. – Зустрінемося на вечірці!

Взявшись за руки, ми провели його поглядами.

- Поле, Дмитро вже знає, що ти тут. Він розмовляв з твоїм куратором, все буде гаразд. Ти зможеш повернутися.

Брат пильно глянув на мене, таємничо посміхаючись.

- Я ще подумаю.

- Подумаєш?! Дурню впертий, хто нас послухає?! Нам щойно дванадцять минуло, ми для них – нерозумні діти! Цим світом керують біблійні старці!

Його погляд палав вогнем.

- Сестро, майбутнє все одно належить нам. Ти бачиш його так само ясно, як і я. Майбутнє – ось що справжнє, а теперішнє – то вже спогад.

- Минуле незримо панує над майбутнім.

- Але ж у нас із тобою є тільки майбутнє, чи не так?

З ним неможливо було сперечатися. Вічний оптиміст, бунтівник та всезнайко. Мій брат.

- Їдьмо вже. Поговоримо потім.

Кар покотився назад залитою призахідним сонцем дорогою. Тримаючи на колінах вінка, я міркувала про те, що вдягти на вечірку на заміну брудній сукні. Доведеться йти в тому, у чому приїхала. Горітимуть свічки, блищатимуть столові прибори, а тут з’явлюсь я: "Привіт! Мене звати Полі!" А мумії за столом ввічливо посміхатимуться. Жах.

Відвернувшись, стала дивитися на майже марсіанський краєвид. "Андрій, – згадалося, - він буде там." Стало трохи тепліше на душі. Сподіваюся, часу до його від’їзду вистачить, щоб призвичаїтися до нового місця. А ще – до відсутності Пола. Що буде потім, я боялася уявити.

Коли громаддя мономіста затулило півнеба, ми в’їхали нарешті до паркінгу. Дмитрова постать біля елеватора впиралася тінню в сіру стіну. Вибравшись з кару, ми підійшли до нього. Я – ховаючи очі, Пол – настовбурчившись, як дикий кіт.

- Я вже почав було хвилюватися, - мовив Дмитро, ніяково посміхаючись. – Привіт, Поле!

Брат лише коротко хитнув головою у відповідь.

- Ми затрималися на обжинках, - спробувала виправдатися я.

- І як вам, сподобалося?

- Дуже! – нарешті осміліла я, зустрівшись з ним поглядом. – Надзвичайно!

Дмитро, як мені здалося, зітхнув з полегшенням.

- Що ж, свято продовжується. Гайда нагору, на нас уже чекають!

Кораловий риф у фойє заповнила ціла зграя риб-ангелів. Наші кроки луною віддавалися в темних коридорах. Чому ж так тихо? Де гості? Коли двері в помешкання відчинилися, Дмитро пропустив мене вперед у темний передпокій.

- Я тільки перевдягнуся, і буду готова, - пролепетала я.

- Боюсь, у нас вже немає часу, - мовив з-за спини опікун, легенько штовхаючи мене вперед.

В цей самий момент яскраво спалахнуло світло, щось загуло, заверещало, запищало, і я опинилася посеред юрби барвисто вбраних людей. Передпокій був увесь завішаний кольоровими повітряними кульками, в центрі стояв круглий широкий стіл, заставлений солодощами, хтось начепив мені на голову паперового ковпачка на гумці. В натовпі я зі здивуванням впізнала Катерину, Володю і ще того вусаня, котрий керував обжинковим обрядом. Нарешті шум трохи стих, і Дмитро проказав:

- Друзі мої! Дозвольте познайомити вас із моєю донечкою!

Натовп схвально загудів, а тоді знову змовк, чекаючи на моє привітання. Майже всі вони були довгожителями, як Дмитро. Дехто виглядав уже старим, вочевидь, процес продовження життя застав їх вже не молодими. Однак в їхніх поглядах було стільки щирого тепла, що вмить усі мої страхи випарувалися, мов роса. Відчуваючи, як кров заливає щоки, я зібрала в кулак залишки самовладання, і промовила:

- Привіт усім! Мене звати... Поліна!

- А мене – Павло! – вигукнув мій всюдисущий брат, обнімаючи за плечі.

Гості знову зашуміли, а я, зустрівшись поглядом з Дмитром, відчула нарешті, що повернулася додому. Звісно, ще й зі своїм нестерпним, непосидючим, непередбачуваним, неймовірним братом.

Нарешті ми вдома.