Бовкало

Артемій прокинувся серед ночі, тому що зачув дивні звуки, схожі на те, коли зі стелі скрапує вода. Ляп-ляп-ляп… Він трохи піднявся на ліжку й оперся на лікті, щоб краще роздивитися, чи спить дружина. Ліза міцно спала, навіть посопувала, пасма її чорного волосся застеляла пів-лиця. Вона нічого не чула й Артемій подумав, що то на добре. Він зосередився, щоб упіймати той звук краще. Тепер відчув дещо іще: шльоп-ляп-шльоп. Гук не вщухав. На мить йому здалося, що це зовсім не вода скрапує, а якась в’язка маса, може, схожа на пластилінову. Артемій струхнув головою, ніби намагався позбавитися думки про ці зайві обставини, що зненацька з’явилися вночі. Тим більше зовсім не хотілося виборсуватися з-під ковдри й влаштовувати якісь там перевірки. «Нічого особливого у тих звуках нема, – спокійно промовив його внутрішній голос, – інколи чується дивне й годі».

Ці пояснення якимсь чином заспокоїли його, і він вирішив розібратися із ситуацією вранці. Та сон ніяк не приходив. Тільки звуки ставали більш виразними і чутнішими. Ляп-ляп-ляп. Шльоп-ляп-шльоп. Підкрадалося відчуття, що це ніколи не скінчиться.

Артемій виборсувався з-під ковдри. Намацавши капці поблизу ліжка, він покрокував на звук. Йому здалося, що він надходив із вітальні. Раптом той ляп-ляп-ляп наче закляк, стало тихо, як у склепі. Тільки зі спальні доносилося легке посопування Лізи. Артемій загадався, що той звук припинився недарма. Наче той, хто його видає, зрозумів, що краще причаїтися.

Артемій увімкнув світло. Воно різко вдарило по очах, і він примружився. Це тривало кілька секунд, допоки очі не звикли до освітлення. Артемій оглядівся: вітальня жила своїм звичним життям. Всі речі були на своїх місцях. На стелі ані потьоків, ані плям. Як на диво звук припинився.

Артемій зітхнув із полегшенням і вже хотів було плестися до спальні, розуміючи, що нічого такого тут немає, як знову: ляп-ляп-ляп… шльоп…

Звук надходив зі стіни. Звідти, де висів календар за 2018 рік, на якому було зображено м’язистого кремезного американського стаффордширського тер’єра. У той вечір, коли Ліза чіпляла календар на стіну, а Артемій її відмовляв, сталося дещо дивне. Він пригадав, що таки чув подібний звук. Тільки він був розмитим і дещо непевним. Наче він тільки починав заявляти про себе.

У голову важелезним молотом вдарила думка – щось сидить у стіні… Там, де висить плакат…

І раптом Артемій побачив, як із пащі собаки (він загадався, що морда її змінилися з тих пір, коли Ліза повісила плакат – із доброї вона перетворилася на агресивну) – вистромився довгий, проте людський язик, завдовжки приблизно 30 сантиметрів, утворений поперечно-смугастою м'язовою тканиною і вкритий слизовою оболонкою.

Артемій поп’ятився назад, наштовхнувся на диван і безпомічно бевкнувся у нього, як мішок із тирсою. Він поспіхом почав протирати очі, тому що картина була настільки нереальною, що здалося, це все відбувається не з ним.

Та все відбувалося з ним. І Артемій бачив, як скорочуються м’язи язика, і як він змінює форму. Бовкало теліпалося із боку в бік, як п’яне, й хляпалося об стіну. Артемій було подумав, що язик наче присмоктується до стіни маленькими невидимими присосками, ніби намагаючись щось намацати та як ніби відчути смак. Він придивився уважніше й угледів на кінчику язика лушпиння фарби, що відходила від стіни щоразу, коли язик шльопався об неї.

До його голови закралася думка, що собаки вивалюють язика, коли їм жарко. Вони висувають язик та активно дихають. Та чому він взагалі думав про це? Коли перед ним звичайний настінний календар із зображенням собаки, хоч і не зовсім приємної. І знову…Шльоп-ляп-шльоп… Артемій відчув, як разом із розгубленістю ним оволодіває страх перед цим невідомим, вилупленим зі стіни, язиком. Його пульс частішав, а в роті пересохло настільки, що голос здавався чужим і віддаленим, якимсь приглушеним, коли він промовив: «Що тобі треба, бовкало?»

Язик наче застиг в очікуванні, і Артемію здалося, що він його не тільки бачить, а ще й чує.

«Неможливо! – ледве скрикнув Артемій. – Це все неможливо!» Язик дослухався й помалу шльопав по стіні, наче потроху вибираючись зі свого кубла. Артемій завмер. Він почав було думати, що потрібно терміново розбудити Лізу. Та раптом зовсім протилежна думка. А якщо дійсно тут немає цього язика, і все це тільки мариться. Ліза піде, вона обов’язково піде від божевільного! Артемій поглянув на собаку, шукаючи якусь зорову підказку у її очах. Якщо у неї справжній, хоч і людський язик, значить собака теж справжня? Та в очах закам’яніла порожнеча.

Стало боязко й обтяжливо. Артемій бачив, що бовкало подовжується й стає схожим на слизьку потворну змію. І він заплакав, як маленька беззахисна людина…

На ранок Ліза застала чоловіка у вітальні. Він міцно спав на дивані, скрутившись калачиком, як у дитинстві. Вона ніжно поцілувала його у щоку, а потім провела по ній рукою. Артемій почав вибиратися зі сну. Він розплющив очі, і побачив перед собою Лізу. Вона була вбрана у свою звичну одежу: легкий в’язаний светр і рвані джинси. Пасма чорного волосся спадало на плечі. Ліза усміхалася, хоч у її очах читався справжній подив.

– Нарешті, – промовила вона. – Я вже думала, ти ніколи не прокинешся… І чому ти втік від мене вночі…

Артемій збентежено поглянув на дружину, а потім на стіну, на якій висів плакат – жодного виваленого язика.

– Навіть не знаю, – замешкався Артемій, намагаючись пригадати подробиці того, що сталося. – Щось мені не спалося… Видно, приліг тут і сам не помітив, як заснув.

– У тебе все гаразд? Ти не захворів? – занепокоїлася Ліза. – Раніше такого не було…

– Усе добре, Ліз, не переймайся, зараз умиюся, вип’ю кави і я буду в нормі, – відповів Артемій.

– Гаразд. Та мені час тікати. Міра вже чекає мене у студії. Сьогодні у нас пафосна фотозйомка для однієї дами з собачкою.

На слові собачка Артемій скривився.

– Щось не так? – перепитала Ліза.

– Все норм, правда, все норм…

– Ок, – сказала Ліза й чмокнула Артемія у щоку. – Ти сьогодні вдома?

– Так. Сьогодні у мене вільний день… Ти ж знаєш, по вівторкаху мене немає лекцій.

– Авжеж… Відпочинь, любий, а я попрацюю за тебе.

Ліза розпливлася у посмішці й граціозно покрокувала до дверей. Навіть у джинсах вона виглядала вишуканою і якоюсь дуже жіночою.

Артемій чув, як дружина гримнула дверима. Він помітив, що з тим грюкотом наступило якесь полегшення: наче вперше Артемій зрадів, що Ліза пішла. Він засунув руку у своє скуйовджене волосся, наче цей жест міг би йому допомогти розібратися зі своїми новими відчуттями. Йому подумалося: «Учора я дещо почув… Так! Я дійсно почув звук, що нагадував легеньке шльопання. Потім цей гук наче набрався потужності й став більш гучним… Я пішов на те звучання серед ночі, і – Артемій відчув як потроху пересихає в роті, – і побачив язик… Побачив справжній людський язик, вивалений прямо із пащі ось цього стаффорда». – Він іще раз встромив погляд на стіну, де висів календар. Ані жодного натяку на те, що вночі тут щось відбувалося. Хоча ні. Все ж таки дещо є.

Артемій підійшов до тієї злощасної стіни й угледів місця, де явно облізла фарба. Він був упевнений, що раніше цього не було, він був упевнений!

– З мене досить! – бовкнув Артемій. – Це все маячня, і я не хочу у неї вірити!

Як раптом він зачув звуки, спочатку деякого шурхотіння, а потім легкого потріскування: Артемій зрозумів – язик пробирається крізь прути арматури і дрібні камінці, а потім вже знайоме: шльоп-ляп-шльоп. Назовні знову вибрався язик, і Артемій досить чітко бачив, як той гепався об стіну й наче говорив до нього: у нас с тобою секрет, правда? Дивися, я реальний, я тута, я живу у стіні й ніколи не дам тобі спокою!

– Гидота! – скрикнув Артемій. – Забирайся звідси! Чуєш! Забирайся!

Він вибіг із вітальні й понісся на кухню. Перше, що впало йому в око – електричний чайник із набраною до половини водою, – Артемій швидко клацнув кнопку.

– Зараз я тебе пригощу, бовкало, почекай! – роздратовано вигукнув Артемій. – Усього пару хвилин і я добряче підігрію тебе, слизька потвора!

Чайник поспішно вимкнувся. Із носика понісся пар. Артемій вхопив чайник й стрімголов вирушив до вітальні.

Язик як і раніше звисав зі стіни, тільки його довжина вражала. Він бовтався по підлозі, куштуючи на смак килим.

– От слимак! – вигукнув Артемій. – Я тебе не боюся, чуєш, я тебе не боюся!

Язик відлипнув від підлоги й наче завис у повітрі, повернувшись у бік Артемія. Сумнівів не було – язик його бачив. Артемій спокійно попрямував до язика, тримаючи за спиною чайник. Бовкало, зачувши неладне, почало повертатися у стіну, як наче хтось смикав його за мотузки. Артемій різко обдав його окропом і він побачив, як той, звиваючись, осідає в стіні.

У цю мить Артемій підскочив ближче й одним порухом зірвав плакат. Те, що він побачив, переходило усі межі. У стіні знаходився отвір. Просвердлений отвір у бетоні. Було очевидно: стіну просвердлили за допомогою перфоратора. Артемій знав, швидко зробити це можна, якщо заточити асиметрично твердосплавне свердло. Артемій знав, що свердло прослужить набагато довше, якщо його час від часу змочувати водою. Він знав, проте ніколи так не робив… Чи робив?

Язик заховався у бетонній стіні – обпечений і, певно, роз’ярілий. Артемій трохи полегшено зітхнув, проте розслаблятися було ніколи. Він розумів, що він може повернутися, і що діяти треба прямо зараз.

Артемій знав, що роблять із подібними отворами у стіні. Їх закривають гіпсом або розчином піску із цементом. Звідки він це знав? Неважливо… Все одно цих матеріалів удома не було. І знову він зачув той звук, коли язик пробирається назовні… Шелестіння, потріскування і раптом – стрімке вибухове з’явище язика, що виразисто знав, що робить. Він із шаленою швидкістю піднісся до Артемія й оповився навколо його шиї, м’язисто стискаючи у вузол.

Артемій запаморочно закашлявся, жадібно ковтаючи повітря. Він ухопився руками за язика, намагаючись відтягнути його від шиї. На мить йому вдалося послабити те злощасне оповивання, і Артемій загадався, що бовкалу можна протистояти. Це додало йому жвавості, й він іще раз смикнув за оповитий язик, а потім, як той самий стаффордширський тер’єр, у якому прокинувся ген агресії, встромив у язика зуби. Артемій намертво вчепився у бовкало й відпустив його тільки тоді, коли втямив, що він тримає у роті шматок відгризеного язика.

Артемій відчув приплив нудоти. Його вирвало прямо на підлогу. Язик не сховався, він – роз’ятрений, із видимими опіками, а тепер іще з відгризеною плоттю, скоротився й стирчав із отвору, наче спостерігаючи за Артемієм. Прямо на підлозі валандався химеристий шматок язика, із якого точилася кров.

На мить склалося враження, що все скінчилося. Обидва вирішили закінчити гру. Та насправді, гра тільки починалася. Артемій знесилено порачкував до комори, де він тримав інструменти. Навіть не роздумуючи, він вхопив достатньо важкого молотка й кинув оком на перфоратор, що сумирно лежав у ящичку (він загадався, що раніше його тут не було), та поспішив до вітальні.

Язик стирчав із отвору, як і раніше. З нього скрапували краплинки справжньої крові. Артемій гепнув молотком у те місце, де висів язик. Проте бовкало встигло втекти неушкодженим. Артемій гамселив у стіну доти, доки сусіди не викликали поліцію…

– Іще раз розкажіть, що ви побачили, коли зайшли до вітальні, – спокійно промовив лікар, пильно спостерігаючи за Лізою.

– Це було жахливо! – ледве промовила Ліза. – Він був сам не свій. Навколо рота засохла кров. На шиї – червоно-сині сліди… Такі знаєте, як наче хто душив… І стіна... Стіна у вітальні була частково розгромлена. А ще.. Ще поліцейські знайшли на підлозі шматок справжнього людського язика. І кров… І блювотина… Усе змішалося й перетворилося на кашу. Розумієте?

– Розумію, – спокійно підтвердив лікар, наче нічого незвичайного не було у словах Лізи. – Ваш чоловік каже, що у стіні, яку він частково розгромив, жив язик. Ви якось це можете пояснити?

– Ні, – похитала головою Ліза. – Я ніяк не можу це пояснити, на жаль…

– Нам здається, що у вашого чоловіка серйозне психічне захворювання. Йому доведеться побути деякий час у нас для з’ясування діагнозу.

– Я ніколи не могла б подумати… Жодних підстав для цього не було. Мій чоловік порядна прекрасна людина… Він читає лекції з кримінального права в університеті… Він – кандидат юридичних наук!

– Байдуже, – спокійно сказав лікар. – Психічні захворювання можуть бути у кого завгодно, хоч кандидат, хоч доцент, хоч професор…

– Я б хотіла з ним поговорити… Чи можна? – наполягала Ліза.

– Ні! – промовив лікар. – Наразі це неможливо. Вам краще поїхати додому й гарно відпочити. А завтра ми зв’яжемося з вами.

– Я просто думаю, що…

– Зараз нічого не потрібно думати, – перебив лікар Лізу. – Підійдіть до моєї медсестри, вона вам дасть заспокійливого, а завтра ми побачимося. На все добре.

Лікар відчинив двері кабінету й показав Лізі на вихід. Їй нічого не залишалося, як поїхати додому… Вона кинула стриманий погляд на надвечірнє сонце, що вже тікало у свою хатку-сховок. Дочекалася потрібного автобуса і ковзнула усередину, як більярдна куля, яку злегка підштовхнули києм. Ліза зайняла місце поблизу вікна, щоб розглядати сутінкові краєвиди, а потім несвідомо й якось загадково вишкірилася, наче відьма, що виконала свій зловісний план.

Вдома було спокійно. Прибрано і досить охайно. Вона була переконана, що тут побував Олег. І як же вона здивувалася, коли він безтурботно вийшов із кухні й промовив:

– Ти надто довго, люба… Я вже встиг прибратися.

Ліза знала, що Олег має ключі, він завжди приходив, коли був упевнений, що Артемія немає вдома. А зараз якраз був його час, він точно знав, що Артемія нема, і що він повернеться нескоро.

– Я розмовляла з лікарем – неквапом відповіла Ліза. – Він сказав, що в Артемія серйозне психічне захворювання… І знаєш що, чоловік запевняв лікаря, що у тій потрощеній стіні жив язик! Справжній людський язик!

– Як мило! – розплився в усмішці Олег. – Ти ж розумієш, що язик не може жити в стіні… Це суцільна маячня… А твоєму чоловікові давно час у божевільню… Невже ти не рада? Тепер ми удвох… І завжди будемо разом…

– Це так, – невпевнено сказала Ліза. – Проте щось мене непокоїть… І по-моєму я знаю що.

– Що? – збентежився Олег.

– Я теж бачили рештки того язика! Я бачила це на власні очі!

– Люба, ти пережила серйозний стрес, тобі просто треба відпочити… Я принесу води… А ти трохи полежи на дивані… Гаразд? Я все владнаю, люба…

Ліза перетнула коридор й попрямувала до тієї самої вітальні, де іще нещодавно точилася боротьба її чоловіка зі слизьким язиком в стіні. Вона – стомлена й трохи розгублена – бевкнулася на диван. Олег не забарився принести води й Ліза зробила кілька ковтків. Раптом, вона відчула себе досить розбитою. Ліза закусила нижню губу й поглянула на ту стіну, на мить загадавшись, що отвір в ній наче зроблено навмисно…

Огляділася, зачула, як Олег копирсається в коморі.

– Ти щось шукаєш, любий? – гукнула Ліза з вітальні.

– Мені дещо потрібно з інструментів, люба… Не думай про це.

І Ліза не думала, вона зачаровано поглядала на стіну. Тепер у неї складалося враження, ніби хтось влучно влупив у стіну й зробив дірку.

Олег без жодних пояснень узяв перфоратор і вийшов із квартири. Ліза навіть не помітила, як він пішов. Вона заплющила очі і провалилася у сон, як у безвість. І звідки їй було знати, як з отвору в стіні вивалився покручений шолудивий мерзенний розлючений язик і наче слимак поповз додолу, обережно підпираючись до Лізи...