Борги

Пекуче сонце просто-таки розжарює обладунок, задушлива спека, пилюка, самотня фігура вартового… вартової, якщо придивитись. Дійсно, такі форми навіть обладунок не приховає. Є все-таки у гномах щось… ґрунтовне.. Про що ж вона думає?

«О, Предвічний Горне, яка ж це дурниця! Я, дочка Глоїна сина Оїна сина Доріна сина Дваліна сина Глоїна сина Баліна сина… і так аж до Торіна. Так от я, Фія, дочка Доріна… ну хто ж винен, що так прийнято? Таке враження, що наш народ схибився на традиціях. Колись в цей день на чатах стояв спадкоємець Торіна, тому тепер на чатах теж має стояти спадкоємець Торіна і зась! А серед спадкоємців повнолітня тільки я. Три дні як повнолітня вже».

В цьому – всі гноми. Хоча ні, ще в пиві, але пива ту немає, спека. До речі, наявність обладунку також регламентується виключно традицією, а вона ж звариться! І сокира тут зайва. Але – зась. Щоправда, ця високотехнологічна штуковина, що проходить крізь граніт та крицю як  розпечений ніж крізь масло має до звичайної сокири відношення вельми віддалене, проте – сокира. Тим часом думки гноми й далі сплітаються чарівним візерунком.

«…Кроку не відступи осторонь, бо набіжать лиходії… Ой, дурня. Звичайно, довкіл безліч постів, мацаки радарів стережуть небо й землю, за безліччю пультів чатують чималі команди досвідчених операторів, а холодні електронні мізки тільки й чекають команди, щоб розпочати виконувати заздалегідь закладені програми протидії будь-якій небезпеці.

І, головне, все це вже колись було. В сиву давнину, таку сиву, що й найстаріші архіви не зможуть розповісти що було до того, так само стояв син Торіна на чатах і так само думав, що нікому те стояння не потрібне. Коли ж він побачив дівицю осяйної вроди, дочку проклятого Даїна, то не втримав поклику молодої крові й побіг за нею. Поки ж вони любились, Позичений Скарб зник – й з тих пір весь рід Торіна довгі й довгі століття терзає земні надра, збираючи відсотки та по крупинах наповнюючи скарбницю. Ще трішки – й Позичений Скарб з Відсотками можна буде віддати, й тоді вже ніхто не завадить напасти на рід клятих зрадників. Щоправда, кажуть, що не всі хочуть цієї війни, а деякі рудокопи навмисне затримують роботу, щоб кляті Відсотки випереджали розмір скарбниці, але ж хто вірить тим байкам?

Проте війна може й так розпочатись. Даїнове плем’я, як доповідають пластуни, наповнили скарбниці майже достатньо, щоб віддати свій Борг, і якщо це станеться, то ж нападуть перші й знеславлять рід Торіна у віках…

О, слава Горну, тінь, хмаринка…»

– Пробач, то що станеться, як вони віддадуть борг?

– Ой, хто тут? – О, Підземний Вогонь, таж сокиру треба грізно здіймати, а не кидати на землю! – Стій, ані руш.

– Стою, ані руш. – Високий і неправдоподібно тонкий силует дійсно завмер якраз навпроти сонця. – А тобі не спекотно? Пробач, я не дослухав, ти саме думала, що якщо рід Даїна нападе першим, то рід Торіна, тобто ваш, буде знеславлений.  Проте ви на них не можете напасти і, відповідно, знеславити їх, бо не віддали свій борг. А вони – свій. Все так?

– Т-так…

– А взаємозалік провести? Тобто ваш Позичений Скарб плюс відсотки, їх позичений скарб плюс відсотки. Відняти… Ні?

– Ні в якому разі! – ох, яке обурення в голосі! – А якщо вони у виграші залишаться, перші нападуть і нас знеславлять? Чекай, ти тут звідкіля взявся? Ніхто не має права, жоден гном…

– Ну, я не гном. – Аж тепер Фія осягнула очевидну істину: у гномів таких вух не буває! – Відповідаю по черзі. Ні, вухами рухати не вмію, так, думки читаю, прилетів з неба.  І, здається, саме вчасно. До речі, традиції традиціями, проте ще трохи й ти зваришся у своєму обладунку й не зможеш оборонити скарбницю ні від кого, в тім числі й від мене.

– Я…. – Фія грізно спробувала потрясти сокирою, потім опустила й запитала, дивлячись в променисті небесно-зелені очі ельфа. – А треба захищати?

– Треба. – Серйозно відповів ельф. – Я не випадково сюди заплив, мені потрібен ваш скарб. Бачиш, я мушу доплисти до сусіднього архіпелагу.

– Чекай, ти про що? Як..? Де?

– Там. – Ельф невимовно плавним рухом показав на небо. – Всесвіт як море, ваш світ тільки маленький острів. Я плив тим, вишнім морем, і зоряний вітер надимав мої вітрила. Я бачив Темного Кракена, я оминав зоряні вири… Але щоб доплисти до іншого архіпелагу мені потрібен ваш скарб.

– Архіпелагу?

– Ви в своєму нерозумінні звете їх галактиками. То ти будеш обороняти скарб?

Та тільки-но гнома спробувала підняти сокиру, як відчула що сервоприводи обладунку тільки надсадно стогнуть, не в змозі зрушити її з місця, а вся броня обплутана зеленими пагонами, що проклюнулись тут же, прямісінько крізь шар модифікованого граніту. Кілька хвилин машинерія ще смикалась, проте  невдовзі завмерла, і гнома,  спеленана міцними ліанами, повалилась на землю. Ельф пройшов повз неї навіть не озирнувшись. Звісно, його не затримали ні броньовані двері, ні автомати охорони, ні навіть примітивні механічні пастки. Через хвилину він вийшов зі скарбниці та сів поруч.

– Кинув насінину, – пояснив він на німе запитання гноми. – Скоро проросте. Ну й сонце у вас…

– Парниковий ефект. – Відмахнулась гнома. – Яку ще насінину?

Ельф допитливо глянув на гному, неначе вирішуючи щось для себе, а чи, може, оцінюючи її принади. 

– Насінина, посіяна мною, невдовзі повинна прорости. –  Незрозуміло пояснив він пестливо проводячи рукою по вигинах кіраси.

– Ти! Що ти робиш?  – прошипіла гнома.

– Насінина витягне весь метал з околиць. Не тільки той, що ви склали у скарб, а будь-який. Ти надто гарна для такої смерті – повільної і неприємної. Хоча пагони й швидко ростуть, проте ти встигнеш відчути все. Ви, гноми, взагалі міцні творіння. І красиві…

Фія відчула як кіраса розчиняється й дрібним пилом осипається на землю.

– Ти… ти хочеш поглумитись поки я зв’язана, – знайшла в собі силі прошепотіти вона.

– Ти давно вже вільна, – зауважив ельф і торкнувся цілунком її вуст.

Гнома чомусь не виривалась.

Гноми люблять гори, гноми – неперевершені ковалі й техніки, гноми вміють творити з металом чудеса, проте такого, мабуть, ще не бачив жоден гном.

– Що це? – Здивовано запитала Фія, налякано вдивляючись в те, що залишилось від обладунку та зброї. Її чималі груди, заледве прикриті тонкою сорочкою, все ще важко здимались.

– Насінина проросла, – мимохіть відповів ельф. – І розвалила купол вашої скарбниці.

– Навіщо? – Прошепотіла гнома. – Як? Там же модифікований граніт, композити й броньова сталь…

– Якщо ти питаєш про те, що виросло на місці скарбниці, то річ в тім, що мандрівки вишнім морем може здійснювати тільки форма матерії, що ви її помилково звете живою, і яка, як відомо, завжди долає неорганізовану матерію, яку ви, теж помилково, звете неживою. Насправді все складніше, проте нехай буде так. Мені потрібно побудувати особливий корабель…

Тим часом неприродне металічне дерево почало змінюватись, лозою обплітаючи зоряний вітрильник ельфа. Сітка густішала, набувала форми та об’єму, перетворюючи одне диво на зовсім інше. А потім ріст припинився.

– Ти зараз полетиш? І це все? – Фії захотілось заплакати чи то від полегшення, чи то від розчарування. – Ти мене поцілував! – Звинувачувально додала вона.

– У ваших літописах помилка, – знову незрозуміло взявся пояснювати ельф. – І у Торіна і у Даїна були дочки, саме вони тоді обидві стояли на чатах.

– Звідки ти знаєш? – Гнома вже здогадувалась яку відповідь почує.

– Вік ельфів довгий. А час, проведений у мандрах вишнім морем, тут, на островах, тече інакше. Знаєш, і рід Торіна і рід Даїна зібрали достатньо скарбів, щоб віддати борги. Тільки старійшини розуміють, що війна, яка ось-ось ж розпочнеться, буде останньою для цього острову. Я це розумів ще тоді, безліч ваших поколінь назад.

– Борг…. Це ти його організував?

– Так, Фія, я. Колись мені подумалось, що доки ви зберете весь потрібний мені метал цього острова, я відшукаю підходяще насіння, яке в ньому проросте. Ти хочеш врятувати свій світ?

– Врятувати?

– Як тільки рід Даїна дізнається, що ви не можете і ніколи не зможете віддати борг, він негайно віддасть свій.

– Ти… – гнома почервоніла. – А ти не підеш до їх скарбниці? Я…

– На відміну від сивої давнини, від роду Даїна на чатах стоїть хлопець. А я не можу підняти руку на живе, при усій неправильності цього поняття. Не можу дарувати смерть, тільки любов. Але ви, гноми, дещо консервативні у своїх поглядах, так що врятувати свій острів від війни зможеш тільки ти. Готова?

– Що зробити? – Фія ніяк не зрозуміла, що від неї хоче цей неймовірний, нелогічний, дивний і звабний гість.

– Звабити, – пояснив ельф. – Він гарний вартовий, а вбити я його не можу.

– А як же… А як же охорона, там радари, і ракети й…

– А тут як? Тобі ж ніхто не прийшов на допомогу?

– Все рівно, ти пройшов повз мене і я не змогла тебе зупинити!

– Не захотіла, мила, не захотіла. Адже так? А ви, гноми, як я вже казав, консервативні. Мене він не пропустить, але тебе… Я навчу як. Згодна?

Гнома не відповіла.

Навіть коротку мандрівку зоряним вітрильником забути неможливо. Це зовсім не те, що можна побачити із ілюмінатора літака чи стратостата і навіть не те, що фільмують автоматичні камери при запуску супутників на орбіту. Земля не зникає далеко-далеко внизу, не закриває чашею пів неба, не перетворюється в диск. Вона… Вона просто залишається за бортом, швидко віддаляючись, ховаючись у примарнім серпанку.

– Ми… Ми довго?

– Ні, лише кілька хвилин, – відповів ельф. – Тобі не можна відправлятись в далеке плавання. До речі, глянь вниз.

– Ой, що це? – Фія роздивилась в товщі води швидку продовгувату тінь з химерними крилами.

– Супутник ваш. Бач, аж куди закинули. Все, пристаємо до берега.

Земля почала швидко наближатись і вже через мить вітрильник випірнув нижче хмар та почав швидко знижуватись.

– Чекай… Чекай… – гнома раптом пригадала, що так і не знає імені супутника. – Там же оборона… ракети… радари…

Та ніхто не завадив їм сісти біля скарбниці роду Даїна, яка виявилась точнісінькою подобою тієї, яку охороняла Фія. Хоча ні, не точнісінькою – посеред майданчика із модифікованого граніту хтось насипав чималу купу піску. Втім, хто саме це зробив гадати не довелось – молодий гном з ще куцою борідкою та в квітчатій бандані там і вовтузився, щось старанно вибудовуючи.

– Ех ти! Як так можна! А обов’язок? – відразу накинулась на нього Фія. – Ти! Ти тут маєш стояти на чатах. Це велика честь, це… а ти… а я!

– А чого стояти, – гном неквапом витер руки та поправив ще куценьку борідку. – Без тривоги сюди все одно ніхто не має права підійти, звичай такий. То яка різниця – стовбичитиму я в тій механічній шкаралупі в яку навіть кондиціонера не всунули, чи займусь чимось цікавим! А охорона й без мене впорається.

– Але ж ми пройшли, – Фія все ще не могла прийти до тями від такого блюзнірства.

– Якщо ви оминули охорону і пастки вас не зупинять, то я тим паче, – логічно обізвався гном. – А взагалі, якщо ви заберете цей клятий Позичений Скарб, то всім стане тільки легше. А якщо й другий заберете… А ти красива, – додав він без переходу.

– Це що таке? – Ельф зацікавлено нахилився над купою піску.

– А. Це я проектую трансконтинентальне метро. Уявляєте, до якої швидкості можна розганяти потяги під землею? Якщо ще на магнітну подушку повісити… Так ви за скарбом?

– Ага. – Легковажно почухав вухо ельф.  – Зараз кину насінину, то й вирішимо, що робити далі із вашою дурною війною.

Останні його слова прозвучали вже з-за виламаних броньованих дверей.

– Оригінальна істота, – поправивши бандану гном повернувся до Фії. – А ти Торінова?

Гнома тільки кивнула.

– Отже він й там вже побував. – Резюмував очевидне гном. – Добре. Як тільки далі бути? Традиції не дозволять зрозуміти, що це протистояння родів… Ех.

– От і все, – ельф нечутно матеріалізувався поруч. – А ви – гарна пара. І ворожнеча родів традиційно має щонайменше два закінчення.

– Тобто є й інший варіант, крім різанини?

Ельф не відповів, а тільки нахилився, роздивляючись щось в піщаних конструкціях.

– І на оновленій землі врага не буде, супостата, – несподівано пробурмотів він.

– Що? – перепитала Фія.

– А буде син, і буде мати, і будуть… – Ельф закашлявся, та все-таки закінчив, – гноми на землі. Традиції можуть по різному трактуватись. Одружіться – та й усе. Було два роди – став один. А борги самі собі якось віддасте. Ти ж Двалін?

– Двалін, Син Наїна, сина Бофура, сина… сина Даїна.

– Нам все рівно ніхто не дозволить побратись, – зітхнула Фія, крадькома глянувши на Дваліна. Той почервонів і щось пробурмотів.

– Ага. – Погодився ельф. – Проте, коли не помиляюсь, є традиція вважати деякі шлюби такими, що відбулись «по факту виконання». Тобто, якщо ви трішки поквапитесь, то поки охорона все-таки сюди добереться, зможете цілком собі реалізувати факт.

Фія запитально подивилась на Дваліна, той почервонів ще більше і кивнув.

– Порадити як розпочати? Бо мені пора, корабель вже готовий, – ельф повернувся до химерного силуету зоряного вітрильника. – Голоси зірок вже кличуть.

– Лети ти, госте… в бік сонця, – незлобливо відповіла гнома.

…Коли цей острів залишився далеко позаду і зоряний вітер напнув вітрила, ельф дістав давній музичний інструмент і, затиснувши гриф лівою рукою, неймовірно вправними пальцями правої взявся пощипувати поперемінно то довгі струни, то приструнки, затягнув давню мелодію.