Бляшанка

Темряві у відсіку протистояв один сектор панелі освітлення. Прямокутні контейнери з обладнанням і запчастинами для обсерваторії ховались у нішах стелажів, наче скрині у напівмороку печер. Тепер це був непотріб: модуль обсерваторії та й майже вся космічна станція „Юпітер – 36” розвіялись хмаринкою дрібних уламків.

Я перевів погляд в ілюмінатор. На чорному оксамиті космосу коштовним камінням палали зорі. Льодяні вогники діамантів складались у мальовничі візерунки сузір’їв, що змінювались в такт обертання відсіку: Терези, Діва, Лев, Рак, Близнюки... Старовинною надщербленою монетою промайнув супутник Іо.

Показався величавий Юпітер. Його приплюснутий з полюсів, помережаний темними і світлими смужками диск, був таким яскравим, що сутінки у приміщенні злякано відступили у закутки. Справа від планети сріблом виблискував півмісяць Ганімеда.

Потім знову потемнішало. У маленькому віконці поз мене пролітали незліченні розсипи безцінних скарбів Всесвіту. Серед них вражали неймовірною красою темно-багряний рубін — Марс та біляво-синій сапфір — Земля.

Щирим золотом засвітило Сонце. З відстані сімсот сімдесяти семи мільйонів кілометрів воно було таким маленьким та холодним. У двадцять сім разів тьмянішим, ніж звикла людина.

Горло стиснув спазм. В очах запекло, вони швидко наповнювались вологою. Сонце і зорі засяяли променистими плямами. Навіщо мені всі багатства космосу? Віддав би міріади світил, аби уникнути того, що сталось.

— Не треба. Ми ж домовились, — нагадав Тін.

Кілька дрібних намистинок сліз розлетілось довкола. Клята невагомість... Я прикусив нижню губу і подивився на робота.

Слабенький жмутик сонячного проміння падав на обличчя андроїда. Якщо так можна називати передню частину його голови — незворушну залізну маску з грубо означеними, наче наспіх вирізьбленими невправним майстром, людськими рисами. Тіна взяли на місце технічного працівника — звичайна практика економії ресурсів космічної станції. Тому для цієї моделі таке зовнішнє оформлення вважалось естетично доцільним.

Щось мене непокоїло в ньому. Вже вкотре пильно вдивлявся в істоту з металу, прагнучи віднайти підтвердження або спростування підозр. Кожного разу коли я, здавалось, наближався до хвилюючого розуміння, сонце ховалось за край ілюмінатора, дозволяючи густим сутінкам вщерть заповнити відсік і завадити мені.

— Розкажи про неї ще, — попросив андроїд. — Коли вперше її побачив?

— У парку. Я милувався початком осені. Погода стояла по-літньому погожа. В голові снували думки про майбутній політ. Зненацька відчув: попереду — лагідне сяйво, — почав я пригадувати, поволі заспокоюючись. — Саме відчув, а не побачив, бо в той час розглядав під ногами опале жовто-багряне листя кленів. Я підняв погляд. Назустріч йшла дівчина. Худорлява, середнього зросту, довге русяве волосся. Багато дівчат проходили повз мене того дня. Та саме ця була особливою.

— Чому? — запитав робот, коли я надовго замовк.

— Мене вразили її очі: кольору і глибини ясного неба. Вони наче випромінювали тепло. В них таїлась ніжність в обрамлені печалі. Ніколи не бачив таких очей раніше. Одразу защеміло в грудях. Я зрозумів, що саме їх мені завжди бракувало...

— Що ж ти зробив? — Тін присунувся ближче. Його голос став тихішим. Металеві кисті стискали кожух системи життєзабезпечення відсіку. Гіркуватий присмак плавленої ізоляції наповнював повітря. Мені спало на думку, що робот віддає частину своєї енергії, хоч я не просив про це.

— Нічого, — відповів я із жалем. — Мені дуже кортіло її зупинити. Сказати щось приємне. Взнати, яке у неї ім’я, де живе, чим захоплюється... Та я тільки зніяковів.

— Як це?

Я наморщив лоба і почухав потилицю. Інколи мене так захоплювали спогади, що забував з ким розмовляю. Деякі речі андроїду доводилось пояснювати, як маленькій дитині. Хоча, можливо, він зумисне ставив мені такі запитання, підштовхуючи до роздумів?

— М-м-м... Це коли боїшся, що через якусь дію чи слова тебе неправильно зрозуміють або, навіть, осудять, — сформулював я пояснення.

— За що мала осуджувати дівчина, коли би признався, що вона тобі подобається?

— Ти не розумієш. Вона ж не знала про мої справжні наміри.

— Бо ти не розповів про них. Тому що не зміг з нею заговорити. Через те, що соромився! Правильно?

Я кволо посміхнувся. В словах Тіна була залізна логіка.

— Ти, що, ніколи до цього з дівчатами не зустрічався?

— Зустрічався, — проказав я, поправляючи ремені з допомогою яких моє обтяжене переживаннями невагоме тіло кріпилось біля ілюмінатора. — Але ніхто з них мені так не припав до душі як вона.

Повз відсік знову пропливав Юпітер. Такий близький і такий непотрібний. Краще все життя бачити його яскравою зорею в нічному небі Землі, ніж єдиним вціліти з двох десятків чоловік, що працювали на станції.

Як дивитись в очі родичів загиблих, якщо мене врятують? А коли запитають: чому врятувався саме я, а не їх чоловік, батько, син? Що відповісти?

Хтось інший на моєму місці егоїстично радів би за своє випадкове спасіння. Та я так не можу: не цього мене батьки вчили, світла їм пам’ять. Відчуваю вину, хоча нічим не міг зарадити біді.

Ніколи не гадав, що буду розмірковувати над такими болючими питаннями. Як кажуть у нас, на Україні: життя прожити — не поле перейти. Хай їм грець, цим прислів’ям та приказкам! Яке б лихо не сталось — вони завжди слушні.

Чи не краще залишитись тут назавжди? Все-одно на Землі мене ніхто не чекає. Для цього багато не треба — розблокувати люк і віддатись смертельним обіймам байдужого космосу.

— Що було далі? — робот наче не хотів давати мені зайвий час на важкі роздуми.

— Тобі справді цікаво?

— Звичайно, — відповів андроїд. Здалось, що я почув в його голосі нотки образи. Хоч і знав — це неможливо. Приємний баритон Тіна синтезувався стандартним програмним забезпеченням і не повинен був нести емоційного забарвлення.

— Після того я мало не щодня приходив у парк. Гуляв довгими алеями, відпочивав на затишних дерев’яних лавочках. Сподівався на нову зустріч, розуміючи: дівчина може більше не з’явитись. Нездоланна сила тягнула мене туди знову і знову. Я не міг, та й не хотів їй пручатись.

— І ти дочекався?

— Так, — кивнув я. — Того дня відчувався прохолодний подих осені. Вітер бавився з листям: зривав з дерев, кружляв з ним у чудернацькому танку і лише тоді, повагом, опускав додолу. Зненацька я побачив її. Вона йшла разом із подружкою. Я підвівся з лави. Моя прекрасна незнайомка мене упізнала. Затримала погляд. Привітно всміхнулась... Словами не передати, яка то була посмішка!

— А ти спробуй, — попрохав Тін.

— М-м-м... Так посміхатись могли тільки ангели, — знайшов я порівняння. — Ради неї можна будь-що стерпіти: приниження, катування і навіть страту. Я пересвідчився, що перше враження не було помилковим. Ця мила посмішка і її очі назавжди вкарбувались в пам’ять. Саме тоді зрозумів, що в житті є важливіші речі ніж робота, наука, кар’єра.

— Ти це їй сказав?

— Ні. Тільки посміхнувся у відповідь.

— Чому? Ти ж кілька днів мріяв про знайомство.

— Не розраховував, що дівчина буде не сама. Відкривати серце при сторонній людині не міг, — пояснив я очевидне. — Вони пройшли повз мене. Я довго дивився їм вслід. Хмільним від почуттів повертався додому. До ранку не міг заснути. Мені ввижався милий образ. Якби був художником — я б намалював найпрекрасніший портрет; якби був поетом — написав би найліричнішу поему. Та я тільки вдивлявся у нічне небо — шукав зорі, що рівнялись би по красі з тією дівчиною. І не знаходив...

Крихітне сонце вкотре зазирнуло до відсіку. Я упіймав себе на тому, що замріяно посміхаюсь спогадам. Перехід до реальності був стрімким. Ніби з казкового сну я провалився в липку жахливу дійсність. Судома стиснула шлунок. Спиною проповз колючий холод. А що, як попереду чекає лише довга агонія? Чи не краще зараз обірвати муки?

Я перевів погляд на андроїда. Обережно, щоб не видати хвилювання, запитав:

— У твої розрахунки не могла закрастись помилка? У мене дійсно є шанси?

— Навіщо ці розмови? — мені здалось, що Тін розсердився. — Ми ж домовилися — більше цієї теми не торкатись.

— Просто, подумав... — запнувся я. — Може, ти мене умисне підбадьорюєш? Ну, щоб я того...

— Хіба роботи вміють обманювати? — суворо запитав андроїд.

— Н-н-ні, — спантеличено відказав я.

— Все буде добре! Я впевнений — до нас летять. Якби не була пошкоджена система дальнього зв’язку — ти сам би переконався. Допомога прибуде скоріше, ніж закінчаться наші ресурси.

— Всього наперед ніхто не знає, — запротестував я. — Не складно придумати десятки ймовірних причин, через що рятувальна місія затримається...

— А я можу навести стільки ж причин, чому поміч прийде вчасно, — парирував робот. — Суперечка, яка нічого не змінює і тільки веде до погіршення настрою — марна справа. Краще повір мені і ні про що не турбуйся.

Я надовго замовк, обдумуючи його слова. Проте не знайшов, чим заперечити.

— Може, трішки поспиш? — турботливо запитав Тін.

— Не хочеться,— відказав я і в наступну мить позіхнув, прикриваючи рот рукою, щоб робот не помітив моєї непослідовності.

— Тоді, розкажи, що було далі. Коли ти її знову побачив?

Я вдивлявся у рій зоряних вогників за склом ілюмінатора і пригадував:

— Відпустка підходила до завершення. Мене чекав Юпітер. Робота на станції про яку я мріяв мало не з пелюшок... Та у мене щось дивне коїлось з настроєм. Тинявся парком вдихаючи запах опалого листя, вслухаючись у його тихий шелест. Напружено вдивлявся у кожну постать, сподіваючись побачити ту виняткову дівчину. Годинами підшукував слова, які найкрасномовніше передали б мої почуття. Виголошував палкі беззвучні промови, вів з нею подумки нескінченні діалоги. Навіть...

— Що? — запитав андроїд коли я зробив паузу.

— Питав поради у друзів, перечитав кілька посібників про те, як сподобатись, — признався я, відчуваючи, як червоніють вуха. — Отримав стільки корисної інформації, що вкрай заплутався: автори частенько суперечили не тільки один одному, але й самим собі. І, от, коли майже зневірився у зустрічі — знову побачив її...

— В парку?

— Ні, на вулиці. Я повертався з прогулянки додому. Ноги гуділи від втоми. Вечоріло. Небо затягнули низькі свинцеві хмари. Почав накрапати дрібний холодний осінній дощ. Вона пройшла повз мене, поспішаючи сховатись від негоди. Я не наважився її зупинити.

— Чому? — в голосі Тіна я, здається, відчув непідробне здивування.

— Незручній час, — пояснив я. — Ну, що можна подумати про мене, коли б я став затримувати дівчину у таку погоду?

— Вибач, але ти постійно знаходив привід аби не знайомитись, — зауважив андроїд. — Замість того, щоб шукати причини аби це зробити.

— Може й так, — хитнув я головою. — Але тоді я пересилив кляту вихованість. Пішов за нею на відстані. Де тільки взялись сили? Мені перестало бути холодно, а дощ... То був найкращий дощ на світі! Я проводив її до самісінького будинку. Дочекався, коли вона зайде до кімнати, увімкне лампу. Відчував неймовірну насолоду від того, як світло з її вікна зігріває душу. І тільки коли змок до останньої нитки — пішов до свого житла.

— А наступного дня…

— Поїхав вранці з міста, — сказав я сумно. — Мене чекав політ сюди і робота на яку я вже підписав контракт.

— Не встиг познайомитись, — констатував Тін.

— Може це і на краще. Дівчата ніколи не вважали мене красенем, гарно говорити з ними я теж не вмію. Тому, не думаю, що сподобався би їй. Найвірогідніше — ні.

— Ти цього не знаєш достоту, — зауважив андроїд.

— Зате — я уникнув розчарування.

— Або — щастя.

Я знизав плечима. Запала гнітюча мовчанка.

Раптом робот вкрадливо запитав:

— Признайся — насправді ти не хочеш бути з нею?

— Хочу, — буркнув я роздратовано. — Та не все від мене залежить. Точніше — майже все не залежить.

— Ось тут ти дуже помиляєшся! Не перевіриш — в тебе стовідсотково не буде шансів! Це дійсно у твоїй владі.

Я не стримав і... засміявся. Реготав так, як ще ніколи у житті, аж дихання перехоплювало. Якби не панувала невагомість — качався би по підлозі, а так — борсався в ременях, наче риба в сітці. Стало легко — немов з душі зняли важелезний камінь.

Коли заспокоївся — знову спохмурнів. Ну, як можна легковажно поводитись коли трапилась невиправна біда?

...Все сталось дуже швидко.

У допоміжний відсік мене послав Білл Кархурт, директор обсерваторії — втрете виходив з ладу транскуміттер нового телескопу. Тільки-но я потягнувся до потрібного контейнеру, як станцію щосили струсонуло. Згасло освітлення. Мене відкинуло до ілюмінатора. У ньому побачив, як у космічний простір довкола розлітались химерні уламки. В одному — впізнав фрагмент верхнього ярусу житлового модуля з написом „Jupiter – 36”.

Я ринувся до люка. Він був заблокований автоматикою. Датчики на ньому показували відсутність атмосферного тиску із протилежного боку. Я по черзі викликав по внутрішньому зв’язку кожного із дев’ятнадцяти колег, що працювали на станції. Проте ніхто не відізвався. Зненацька я усвідомив, що залишився один на хисткому уламку корабля серед безкрайнього космічного океану. Відділений безоднею кілометрів від найближчих людських поселень.

Поруч був тільки андроїд Тін. Він старанно прибирав у відсіку коли я зайшов по запчастини. Та хіба залізний робітник може замінити людину у важких обставинах?

Мені стало нестерпно самотньо. Безвихідь чорнім покривалом оповила душу. Я впав у істерику. Кричав наче збожеволівший. Тисячі раз запитував себе і зоряний Всесвіт за віконцем: „За що кара?”. І не знаходив відповіді. Мені було дуже погано, трусило як у лихоманці. Думки плутались. Я розпочав процедуру розблокування люка, аби вирушити на пошук товаришів без скафандру. Було однаково виживу чи ні.

Від наглої смерті мене врятував Тін. Раніше я майже не спілкувався з роботами. Якось не доводилось. Давав їм необхідні завдання та й усе. Мене завжди більше цікавили зорі та планети, ніж кібертехніка. Тому, навіть не здогадувався, якими чуйними та співчутливими можуть бути ці металеві істоти.

Хоча, спочатку, андроїд довго ніяк не реагував, мовчки спостерігаючи за моїми стражданнями. Та коли я поліз до люка — зупинив мене. В його словах було стільки розважливості та впевненості, що я повірив йому, пообіцяв, що більше не робитиму необачних вчинків. Він допоміг мені надійно закріпитись біля ілюмінатора, щоб я зручніше переносив відсутність штучної гравітації, а сам — зайнявся системою життєзабезпечення відсіку.

Тін попрохав розповісти йому щось хороше. Найкраще що було у моєму житті. Я став оповідати про дитинство, юність, друзів; про батьків, до того як вони померли; про навчання, захоплення астрономією... Він уважно мене слухав, а потім сказав, що це все добре, але не те. І тоді я пригадав одну незвичайну дівчину. Товаришам про таке, дивовижно романтичне, ставлення до неї було б соромно зізнаватись. А роботу — можна...

— Чому ти мовчиш? — запитав Тін стривожено.

— Не можу ж я весь час говорити.

— Як почуваєшся?

— Нормально.

Я розглядав смугасту зебру атмосфери Юпітера. Велика червона пляма здалась схожою на зловіще око воднево-гелієвого велетня. Ще не так давно я із невгамовним завзяттям писав про цей потужний антициклон ґрунтовну наукову статтю...

Печаль знову торкнулась свідомості. Відстань у три сімки мільйонів кілометрів не стала для станції щасливою. Я уявив, як про нас показують коротенький сюжет в новинах. Експерти і журналісти змагаються один з одним у вигадуванні версій причин аварії, наче беруть учать у розважальній вікторині. Хіба полегшить біль сім’ям загиблих знання, через що сталась трагедія: несправність в реакторі чи в астрофізичному обладнанні?

— Хотів би на неї подивитись... — вивів мене із тяжкої задуми голос Тіна. Я помітив, що він став значно тихіший. І так слабке освітлення відсіку сильно потьмяніло.

— Обов’язково тобі покажу, — запевнив я. — Якщо ми звідси виберемось.

— Ти ще тижнями чи місяцями можеш бродити по парку чи попід вікнами її будинку, поки витиснеш до дівчини бодай слово.

— Ні! Тепер все буде інакше, — всміхнувся я і позіхнув. — Якщо нас врятують...

— Не „якщо”, а „після того, як”, — поправив мене робот. — Ти обов’язково повернешся на Землю. Тобі є чого повертатись. Ти маєш їй сказати найважливіші слова.

Я хотів було, по інерції, заперечити, проте серцем відчув — він правий.

— Як ти це зробиш? — запитав Тін.

— М-м-м... Не знаю, — протягнув я. — Щось придумаю.

— Будь-ласка, спробуй зараз, — попросив робот. — Мені важливо це почути.

Я замислився, потер долонею підборіддя. А й справді: як це буде?

— Придбаю величезний букет червоних троянд. Найкрасивіший що знайду. Підійду до помешкання дівчини. Подзвоню в двері. Коли відчинить — віддам квіти. Поясню, що в її очах я знайшов новий, незнаний досі, Всесвіт. Такий жаданий, загадковий і, водночас, рідний, — мене зненацька підхопило на крила натхнення. — Скажу, що до неї таке піднесене сонячне почуття, якого ще не знав. Я перебрав безліч слів аби найкраще його виразити, а підходить тільки єдине — кохаю!

— В тебе все вийде, — голос робота лунав дуже тихо. — Це справжня любов. Вона здатна творити дива. Бережи її.

— В тебе щось зламалось? — занепокоївся я. Освітлення погасло, у відсіку наче стало прохолодніше.

— Ні. Я в нормі, — заспокоїв мене Тін. — Давай відпочинемо. Тобі треба поспати. Коли прокинешся — рятувальники будуть тут.

— Гаразд, — погодився я. Мене дійсно хилило до сну. М’яко, наче кішка, до тіла підступила млявість. Певно, давались в знаки години хвилювань. Та тепер на душі було спокійно. Переді мною сяяв образ найкращої дівчини на світі. В її погляді була непохитна впевненість у тому, що все буде добре.

Несподівано швидко я зісковзнув у солодкі обійми дрімоти.

Мені снився весняний парк. Клени, каштани, липи у нових чарівних зелених шатах. Безтурботний гомін пташок. Внизу, між деревами — густа смарагдова щіточка трави. У блакитній високості — велике тепле сонце.

Ми з дівчиною повільно крокуємо алеєю. Я ніжно стискаю в руці її гарячу долоньку. На повні легені вдихаю п’янкий аромат молоденьких листочків. У серці бринить радість.

***

Я прокинувся від того, що відчув, як мене забирають з відсіку. Світло ліхтарів сліпило очі. На обличчі — киснева маска. Поруч — постаті людей у скафандрах.

”Так і мало бути”, — сказав хтось всередині мене. Потім я знову поринув у глибокий затишний сон.

***

Коли, нарешті, прийшов до тями — виявилось, що лежу на ліжку вкритий м’якою білою ковдрою. Такого ж кольору стіни виблискували під яскравим освітленням. У повітрі — терпкий запах ліків. Я здивовано оглянув медичне обладнання, що запустило довгі тоненькі щупальці в моє тіло.

Раптом пригадав все. І почув, як прискорено запищав пульс на моніторі кардіографа. За мить увійшов літній сивий чоловік у зеленому комбінезоні.

— Доброго здоров’я, Михайле! Мене звати Антон Йосипович. Ми земляки: я теж з України, з Поділля, — проказав лікар життєрадісно. — Як почуваєтесь?

— Здається — добре, — прислухався я до організму.

— От і чудово! — зрадів мій земляк. — Ви наче в сорочці родились. У вас були мінімальні шанси на порятунок. Ми дуже поспішали, розуміючи, що можемо не встигнути. Згідно розрахунків у тому відсіку, та ще й з такими серйозними пошкодженнями, давно мав скінчитись ресурс…

— Скажіть, будь-ласка, крім мене ще хтось вижив? — перебив я.

— Ні, — спохмурнів літній чоловік і відвів погляд. — На жаль... Прийміть мої співчуття.

Ми помовчали вшановуючи пам’ять загиблих.

— Може, чогось бажаєте? — поцікавився гостинний господар. — Якісь приємні дрібнички... До Землі нам довгенько летіти.

— М-м-м… Нічого. Хоча... приведіть до мене Тіна.

— Кого? — підняв густі сиві брови Антон Йосипович.

— Робота-андроїда. Він був разом зі мною після того, як станція вибухнула, — терпляче пояснив я.

— А, та бляшанка, — згадав мій рятівник. — Це неможливо.

— Чому?— сіпнувся я в ліжку, в місцях де кріпилось численне медичне приладдя стало боляче. — Ви не витягли його?

— Ми не знали, що це важливо для вас, — винувато промовив Антон Йосипович.

— За ним обов’язково треба повернутись, — з розпачем попрохав я. — Розумієте, він дуже допоміг. Якби не цей робот — я від горя міг би загинути. А Тін... Він постійно розмовляв зі мною, підтримував, запевняв, що мене врятують...

— Ви, певно, марили, — лікар обережно всміхнувся. — Справа в тому, що роботи взагалі, а тим паче тієї моделі, здатні виконувати обмежений перелік конкретних завдань і підтримувати діалог у вузькому понятійному діапазоні.

— Він говорив як... ми! — закричав я щосили, відчуваючи, як гупає кров у скронях. — Це можна перевірити! Накажіть знайти його!

— Не хвилюйтесь. Подібні випадки вже траплялись. Під дією стресу психіка інколи дає дивні збої. Кілька днів — і ви забудете це як страшний сон, — лагідно, наче тяжкохворого, вмовляв мене Антон Йосипович. — В реабілітаційному центрі чудові умови. Ось побачите!

Я заплющив очі, що наповнювались вологою. Мене розривало надвоє: розум погоджувався з лікарем, але душа...

Перед внутрішнім зором постав допоміжний відсік обсерваторії станції „Юпітер – 36”. В маленькому ілюмінаторі крутилась зоряна карусель космосу. Раптом сонячні промені освітили Тіна. Робот так само віддано стискав кожух системи життєзабезпечення.