Блакитна заграва

Ох, людоньки, знати б, що є наші душі.

Не тільки в нас, грішних та проклятих світами на довічну гризоту за місце під сонцем, а й поза нами.

Звідки вони прилітають до нас, куди відлітають опісля?

Чому ми такі темні, що не бачимо ні їх, саме наших у сьогоденні, ні їхніх шляхів у поза нашім світі?

Не бачимо, бо їх немає, душ наших, а є тільки міф?

Чи не бачимо, бо ми є гра?

Може, хтось порахує за божевільного, але в мене завжди було відчуття, що я жив у якомусь іншому світі, ніж цей.

У тому світі не було жовтого сонця, а було сонце голубе, від чого світ вібрував блакитними відтінками.

У тому світі не було людей. Але хтось там таки був, бо я виглядав з його зіниць у довколишню дійсність і дуже чітко її бачив.

А ще я відчував щастя. Чому саме щастя, не знаю, але мені там було так добре, як ніколи не було тут.

Те щастя дарувало не голубе сонце, а вона. Я ніяк не можу згадати, не пробиває морок міжсвіття дивний зблиск у моїх відчуттях, тож я ніяк не можу згадати, що ж то за одна – вона. Я й себе не пам’ятаю, ким там я є, як я можу знати, ким там є вона.

Отаке якесь дивне відчуття блакитних світів – не сни, не марення, а відчуття – та бездонна темінь невідомості поза тим зблиском, про який я й собі боюся зізнатися, що він у мені живе роками майже від самого дитинства й до сьогоднішнього п’ятдесятиліття, куди вже там комусь хвалитися подібними відхиленнями в психіці.

А ще в мені живе жах. Той жах – велетенська блакитна заграва. Вона виростає з-за горизонту нічного блакитноокого світу. Вона дихає таким спопеляючим жаром, що я розумію – все, кінець. І світу, й щастю, й мені, і їй.

Тож кричу, волаю – чи то словами, чи думкою, Бог його знає, як воно там розумілося, тамтешнє населення блакитних світів – благаю, молю:

– Господи, дай узріти її хоч через сотню мільйонів років після кари твоєї бодай на мить. Ні об чім не прошу, об однім лиш – узріти її дай. І впізнати, ким би ми не були після сяяння блакитних заграв.

Здогадуюсь – у блакитних загравах не виживає ніщо: ні істоти, ні світи, ні думки, ні навіть сам час.

Розумію – пропало, згинуло все.

Від того й жах.

Який чомусь пережив блакитну заграву, де не виживає ніщо.

І наздогнав мене.

Чи це і я пережив ту заграву, в якій не виживає ніхто?

Їй-бо, пора лікуватися.

Навіть до одного психолога ходив.

– А ви себе заспокойте, – порадив той.

– Як? – не втямив я.

– Вкладіть собі в голову, що пережили вибух наднової зірки, – белькотів психолог. – Отже, міцні, переживете й страх.

Я стенув плечима та й пішов.

«Важко переконати солдата не боятися посвисту куль, коли сам того посвисту ніколи не чув, – подумав тільки. – Важко переконати мене не відчувати жаху блакитної заграви тому, хто ніколи не вивихнув мізків так, як я.»

З тих моїх відвідин лікаря результат був один – психолог і далі відчував себе психологом, знавцем темних закапелків людських душ, а я почувався неповноцінним психічним калікою, котрий ніколи не знав у цьому світі блакитних заграв, проте панічно їх боявся, бо знав напевно – вони відбирають усе: й життя, й щастя, і її.

Назавжди.

Навіки.

Без надії на повернення коли б то не було.

Одне тільки бентежить – чому я пам’ятаю блакитну заграву, чому не спопелилася згадка про неї разом з усім, що було в зоні її досяжності.

Від того й жах.

Жах, аби не пережити тої заграви вдруге.

Страшно не згоріти живцем – це мить. Страшно бачити, як згоряє твоє щастя.

Ти ж так його прагнув; і ось, досяг – жити б та жити – отже ж ні, звідкись береться блакитна заграва, й ти втрачаєш усе. Все. Все.

Не нажився, не намилувався, не натішився.

Все.

За що, Господи?

Жахи жахами, світи світами, але я живу сьогодні, зараз – ось вона, правда така, як вона є.

Хай не такий уже щоб і щасливий…

Але хто скаже, що таке щастя?

Та ніхто не скаже.

Отож бо й воно – не знаєш, що воно таке, а чомусь усі його прагнемо. Чого прагнемо?

Щастя.

А що воно таке?

Ну… – і в кожного своя версія.

І кожен вважає, що його ще не сягнув.

Або ж як і сягнув, то вже втратив до цієї пори.

Он тільки закоханих двоє цілуються за соснами. Вони його здобули. Тільки що? Щастя? Чи ж утримають у долонях? На мить цілунку – так. Назавжди – ніколи й нізащо.

Щастя – химера, марення, привид, туман. Схопи туман у долоні, втримай.

Не вийде.

Але ми цього не повинні знати, ми повинні в щастя вірити, інакше нас опанує жах.

Як мене перед блакитною загравою.

А не можна жити очікуванням всепоглинаючих блакитних заграв, бо то не життя буде – а кінець життю.

Для того й придумане щастя. Хай туман, хай привид, хай химера й марення – а все ж очікування його стократ ліпше за очікування блакитних заграв. Навіть якщо щастя не приходить ніколи, або ж як і приходить, то на мить, а заграви приходять завжди й назавше.

Проходжу мимо щасливих закоханих, крокую святковим майданом серед лісу далі.

Десь там, за торговими ятками, на збитій зі свіжонарізаних пахучих дощок сцені, виступають самодіяльні артисти.

Сьогодні, кажуть, привезли гостей аж із Білорусі.

Ну, свято є свято, чимось же треба себе в житті тішити, коли щастя – туман; а заграви – невідворотні.

Співають артисти. Такі мажорні ноти беруть, аж серце підтьохкує.

Піти подивитися, чи що?

Що-що, а гарний концерт у моїй психіці дірки не проб’є, це точно, це ж не якісь привиди блакитних світів у моїй розтривоженій перезрілими в тяжкості буднями душі.

Виринаю з-за торгової ятки, вливаюсь у тісні ряди глядачів, котрі півколом обступили сцену.

Хтось товстелезний бовваніє попереду.

З-за нього нічого не видно.

Тиснуся з-поза тої товстелезності вперед, наступаю на ногу якійсь дамі.

– Вибачаюся, – мовлю.

– Пусте, – відповідає дама.

Та я знаю, що пусте, але як минути товсте одоробло, котре застує мені світ. Тож я товчуся по дамських ногах іще й таки просуваюся трохи вперед.

– Тихіше, обережніше, – радять мені глядачі зусібіч.

Я погоджуюсь і завмираю, тим паче, що товстун уже позад мене.

Дрібниця, а приємно. Чим не щастя?

Кидаю погляд на сцену.

Білоруси й білоруски в національних строях заспівують:

– Будє сєводня зранку

В нас гулянка…

Хтось поряд підспівує.

Озираюсь.

Ага, це ж знайома бабуня, білоруска, до речі, за національністю, так віншує свою душу, підспівуючи землякам.

На її обличчі така радість, таке щастя – я аж позаздрив.

На сцені тим часом зміна артистів. Одні сходять, інші здіймаються для співу. Стають у шеренгу, лунають музики.

Відводжу очі від просвітленої співом бабусі, знову блукаю поглядом поміж артистів.

І зупиняюся.

Праворуч.

На самому крайньому учаснику.

Вірніше, учасниці.

Правильніше буде сказати, не зупиняюся, а наштовхуюся на її погляд і спотикаюся, падаю, лечу в безвість, у блакитні свої світи.

Нащо вона зводила на мене свій погляд? Співала б і далі, впівоберта стоячи, я б послухав та й пішов.

Навіщо вона зводила свої очі?

Але ж я сам винен, я ж сам просив (ох, не вважайте за неповноцінного), просив сотню мільйонів років тому, аби стріти, здибати ці очі. Стріти й упізнати.

От і стрів, от і впізнав.

Не вірте, що душі наші живуть у грудях біля серця. Що їм робити там у темряві? Душі селяться в зіницях, аби ми бачили світ через них, а світ бачив нас, перш за все бачачи наші душі.

Душі спілкуються мовчки. Ми ще лише напружуємо мізки, аби видати на-гора порцію думки, а душі вже поговорили.

Вони ж бо не зовсім ми, а ми – не тільки вони.

Вони – гості наші; або ж, що теж можливо, ми – гості в наших тілах. Питання риторичне, бо невідома нам істина – де нас більше, в тілах чи в душах.

Ларисо, душа моя рідна й близька, ти…, ти… Знайшов!

Стоп! А звідки знане мені її ім’я? З-поза блакитних заграв я не міг його пронести донині, бо там і я, і вона були не з людей, та й імена там були далебі не сьогочасні людські.

Концерт закінчується, артисти сходять зі сцени, їх швиденько садовлять у автобуси та кудись везуть.

Я не встигаю до автобуса.

Ларисо…

А може, я придумав це ім’я, може, вона й не Лариса.

Може, вона ні сном, ні духом про мене, а погляд її, що в мене вплівся, я придумав.

Ларисо… Заграви мої блакитні, світи далекі з мільйоноліть, я вас придумав, чи ви дійсно були?

І кого я стрів сьогодні очима? Кого?

Кого впізнав я, Господи? Бо впізнав же, впізнав!

Кого?

Люди завжди залишають по собі сліди, за якими їх знаходять інші люди, історія, Бог.

Я не Бог, не історія, але мені потрібні людські сліди на землі.

Бо я шукаю…

Ларису.

І знаходжу ресторан, куди повезли вечеряти артистів після концерту.

– Мені гарний, дуже гарний букет, – звертаюся до продавця квітів на вулиці.

– А гарні скінчилися, – розводить руками продавчиня. – Вечір, – вкладає в одне слово всю характеристику свого вдалого бізнесового дня. – Є тільки гвоздики, – вказує поглядом на сіромашні прив’ялі три квіточки в горнятку з водою.

– Ох, – скрушно зітхаю я, – давайте хоч те горе, як більше немає ніякого.

– Горя на землі багато, але я його вам не дам, я натомість продам вам квіти, – підморгує квітникарка, залицяється, чи що.

Не звертаю на те уваги, беру квіти, віддаю гроші.

Заходжу в ресторан, віднаходжу потрібну залу.

Ще й не зайшов, як слід, до тої зали, як наші очі стрілися.

Ховаю недорікуваті квіти за спиною – навіщо я купляв цей сором, коли квіти сьогодні зовсім недоречні.

Стою на місці, хоч усе єство кличе летіти мене до тих очей, до душі звідти, з-поза блакитних заграв.

Але стою. Що я скажу Ларисі, володарці тих очей, які будять найдревніші на цій землі згадки.

Що знав її ще сотню мільйонів років тому, що любив, чи які там були тоді почуття, що щастя знав тільки з нею? Маячня якась, їй-богу, порахує за дурня, за пришелепуватого, відверне свій погляд, розтане в моїй зустрічі невимовним розчаруванням.

Стою. Як бовдур, як нікчема, як порожнє місце з дурною макітрою.

В голові тільки стугонить – ну, хай я витріщився, як паралітик, а ти, згадка моя з-поза сивих туманів століть, ти чого погляд з мене не зводиш?

А вона рушає до мене.

З-поміж усього розпашілого танцями й гулянками натовпу виокремлює мене, скромного, біля дверей і йде до мене, йде.

І ось ми поряд.

– Лариса? – уточняю ім’я.

– Лариса, – підтверджує.

Як, як я міг здогадатися, як я міг знати її ім’я ще там, у лісі перед сценою? Мана, та й годі.

– Ну, що ти Михайло, можеш не підтверджувати, це факт, – усміхається Лариса.

Я дивакувато знизую плечима.

Мовчимо, говоримо очима.

– Ти пам’ятаєш блакитні заграви? – першою порушує мовчанку Лариса.

Що мені лишалося? Відповісти, що знаю? А далі що? До чого ця зустріч? Що за нею?

Спільного – нічого; бо в сьогоденні вона в своїм житті, я – в своїм.

Я раптом побачив усе її сьогоднішнє життя – сім’ю, дім, дочку, болі її та радощі. Все, все узрів. Себе тільки не побачив. Зовсім.

Я лишився там, за блакитною загравою, в глибокій прірві часу. Там було наше спільне щастя. Тут же, в світі жовтого сонця, спільними в нас були тільки перехрестя наших поглядів та випрошена у Всесвіту зустріч, яка могла стояти тільки на перехресті поглядів, бо дороги в неї з того перехрестя не було. Не було.

Кидатись же сторчма на обривисту стежку бути просто коханцем на вечір – і варто було ждати мільйони літ зустрічі лише задля цього? Що душам з того рипіння тіл? Нічогісінько, крім порожнечі.

Погомоніти – й то ніколи, бо на ранок ми роз’їдемося по своїх країнах, континентах, галактиках, аби, певніше за все, ніколи більше не стрітися. Бо клопоти наших тіл не пустять наші душі на довічну стрічу.

Я не знаю, що було в нас там, до блакитної заграви, я пам’ятаю тільки відчуття щастя та ще знаю напевне, що тут, під жовтим сонцем, нам голуба зоря світити не зможе. Нічого, нічого тут для нас немає спільного, нічого. Життя, розтуди його, боротьба за існування тіл, душам – тісно. Від того й дискомфорт, і біль від того, й горе, й нещастя наше від того теж.

Тож і мовлю я Ларисі:

– Які, ти кажеш, заграви, блакитні? А що це таке?

Я вперше побачив, як плаче чиясь душа. Вона не ллє сліз, ридма не ридає, вона просто міліє, немов річечка серед посухи, немов далекі світи під блакитними загравами. Душа пересихає. Вмить, ущент – такі ознаки її плачу, її горя.

– Ось, – нащось простягаю Ларисі з-за спини три недорікуваті червоненькі квіточки – шаную її талант, як співачки.

Вона не взяла тих квітів, не подякувала, взагалі нічого не сказала.

Розвернулася й пішла.

І тільки аж з протилежного боку зали сипонула очима в мій бік:

– Ти брешеш!!!

– Я знаю, – опустив я очі.

– Нащо? – колупало мені мізки її безмовне, але напористе.

– Бо світ наш – не тут, – відірвав я погляд від підлоги.

– А іншого в нас уже немає, – шаленів погляд її здаля.

– В нас ніякого вже немає, – зітхнув я.

– Чого ж стрепенулися тоді, як стрілися? – перепитала очима.

– Не знаю, – зізнався.

– Нащо ж зустрічі просив у Бога, нащо тривожив його сотні мільйонів літ? – дивилася, не відводила погляду.

– Бо я тебе любив, за щастя тебе мав, – не втаїв.

– А тепер? – стрілою пронеслося через зал.

– Люблю, – іншої відповіді не мав.

– То нащо ті квіточки, що ти тицяєш мені до рук, душу подарувати жаль, як колись дарував? – питала, питала, питала.

– Якби зректися цього тіла, – розвів я руками, – то бери, бери її всю, не лишай ні часточки. А з ним як її подарувати? Як? Невже сама ладна все життя своє кинути, ніби кухля, об землю, бо стріла душу звідтіля, з сивиною нескінченності битих блакитних заграв?

Опустила очі.

– Ні, – хитнула головою.

– Отож, – скривився я. – Тож бери хоч квіти, бо більше нічого брати в цьому світі.

Вихором промчала через зал, взяла гвоздики, глянула в очі, аж застогнав світ.

– Прощай, – шепнула, – й не проси більше Бога про зустріч.

– Не буду, – пообіцяв. – Попрошу ще хоч раз нашого світу, того, з-перед блакитних заграв.

– То так далеко, що не верне він його нам, не верне, – закусила губу.

А тоді поцілувала. У вуста. Тричі.

Ніби звідтіля вернулася, з-за блакитних заграв.

І розтала.

У світлі ресторанних прожекторів, у світі жовтого сонця.

Назавше.

Плачу.

Сльозами.

Як людина.

Боже, верни мені мій світ.

Навіть якщо я його собі придумав.

Сиджу від нічого робити за комп’ютером, ганяю знічев’я в якійсь дурнуватій грі бідолашного хлопчину на моніторі по бійках та стрілялках.

Він «мочить», його «мочать».

Ось і знову впав, розтерзаний кулями, на мокрий міський асфальт.

Але ж я ще не нагулявся.

Натискаю клавішу, вдихаю в хлопчину нове життя, відтворюю йому його світ і жену знову на бійки та стрілялки.

Знав би він, той хлопчина з монітора, скільки разів я його вже вмертвляв і воскрешав, не витерпів би, певно, а розвернув свого гранатомета в мій бік і вцілив гранатою в мою ненависну самовдоволену пику, котра катує його тисячу разів поспіль задля забави лиш.

Або мав би за Бога, якщо йому, хлопчині тому з монітора, моя забава до смаку, бо то все його життя, весь світ – іншого не дано, така вже програма.

«Мати рідна, – думаю собі, – так ось чого я її ім’я серед лісу назвав безпомилково – а може, я вже всоте, всотемільйонний раз підходив до тої сцени серед лісу. І блакитну заграву переживав стільки ж. Бог учув моє прохання та повертає, повертає мені мої світи, а за ними, по пришесті належного часу, й нинішні світи, відповідно, теж. Кожен раз я граю зі своїми варіаціями, але ж програма, світи – одна, одна, одна.»

Аж на спинку стільця відкинувся.

Лежу, заснути ніяк не можу.

Зріє в голові майбуття роду людського.

Чим далі від першоджерел свого зародження, тим міцніше на ум опирається людство.

Все більше вивільнюються руки людські, все більше розумом осявається буття.

Зникає боротьба за існування, всі оті гроші й маєтності, весь труд до порваних жил і сьомого поту – ум вивільняє людину від тілесного, веде в духовне.

Технологіями світоперетворення людина вивільняє з нетрів тілесних пут душу.

І ось нарешті по певнім часі все. Душа вільна, світ пізнаний до тої межі, яка дана людині в пізнанні, матеріальне – ніщо, воно твориться ледь не автоматично. Благоденствуй, душе. Рай. Сади благодатні, добро всуціль одне, дух, як переможець плоті й усієї тієї чортівні, що з її, плоті, існуванням, борсанням у тенетах світоперепон було пов’язане.

Точка. Кінець розвитку. Кінець борні. Одноманітність. Вмерзання часу у вічне добре. І крах. Бо відсутність розвитку, навіть якщо перемогло все найкраще, є теж кінцем світу. Кінець світу – це ж не лише всепоглинаюча блакитна заграва, це й біла всепоглинаюча нудьга теж.

Який вихід? Яке спасіння? Світу, людства, кожної душі зокрема.

Зродити інші світи й кинутись у них стрімголов у борню, в розвиток, у спасіння самих себе від кінця світу з нудьги.

Яблуня пізнання добра та зла для того й росте в раю, аби рай не згинув у безпросвітності одвічного й нескінченного раювання.

Пишуться програми, творяться світи, й душі, як ті метелики, шугають у нові ігри, які перетворюються для них у їхнє життя, аби жити, жити, жити, вести нові світи до раю, аби в тім раю в певнім часі постали нові світи. Через мільярди проб, через мільярди повторень одного й того ж, через мільярди життів комп’ютерного хлопчика на моніторі до перемоги в грі, до давно виписаного в програмі її логічного завершення.

Ні, так я й до ранку не засну.

Пора випити якогось снодійного.

– Михайло Степанович, просніться, – сміхом дзвенить довкола.

Співробітниці мої – Віта й Алла. Тридцятирічні молодички. Гонорова красуня й заклопотана бджілка.

А ми, виявляється, на святі. Минулого разу вони мене не будили. Представляємо своє село.

А я заснув. Жах.

І таке приверзлося.

Чи, може, просто згадалося.

Іду між яток до сцени. З мікрофона звучить голос ведучого. Він оголошує виступ гостей з Білорусі.

Я ще не бачу тих гостей, але напевне знаю, що крайня праворуч буде Лариса.

Звідки знання – одвічне моє запитання без відповіді.

Підходжу ближче до сцени – он вона, Лариса.

Вона повертає свій погляд у мій бік.

Стрічаємось очима. Все одне до одного. Все, як там, у сні, в згадках, у минулім.

Але є й відмінності. Я навряд чи буду телющитися сьогодні за гостями в ресторан, бо завтра в складі офіційної делегації від’їжджаю з візитом у Білорусь.

Там буде нагода побачити Ларису.

Можливо.

Надіюсь.

Вернув з Білорусі.

Бачив Ларису.

Спілкувався з нею.

Але відмінності є – вона мене не впізнала, ні про які блакитні заграви не питала.

У кожної гри є варіанти.

Чия ми гра?

Хто веде нас з-поза блакитних заграв у світ і повертає опісля до тих заграв знову?

Наш схиблений мозок?

Чи не мозок усе-таки?

А хто веде тих, що ведуть нас?

Бо програма одна. В ній усяк, хто веде, є тим, кого ведуть.

Так що ведуть усіх.

Ми – ілюзія; ми – гра.

Але й ті, хто грає, теж ілюзія, теж гра.

Творців.

Але й творці – гра їхніх творців.

І так до краю, якого немає.

Смерть – ілюзія, повернення до творців.

Життя – реальність, але тільки до смерті.

Вічність душі – ще більша реальність, ніж життя.

Вона – як у повторюваності сюжетів між варіантів гри, так і в нескінченному поверненні до творців по всій вертикалі аж до невидимих горизонтів.

Блакитна заграва – не кінець світу. Блакитна заграва – сам світ. Одвічна гра всіх усіма, яка постійно потребує зміни варіантів.

Блакитна заграва – в мені.

Я не знаю, навіщо вона тягнеться за мною, наче шлейф.

Аби я знову й знову стрів Ларису?

А зміст отих стрічань?

Немає змісту.

Є тільки я, вона та світ.

І творці.

І те, чого я не знаю.

Стою під зоряним небом, вдивляюсь у високі безмежні хвилі вогнів.

«Що я понапридумував собі? – думаю. – Що в голову пхаю думками, що вона ледь не лусне?»

Небо мовчить.

Мовчу я.

Мовчить звідкись здалеку Лариса.

Мовчать творці.

Блакитна заграва спалила звуки.

Лишила тільки морок і тишу.

І зорі наді мною.

І мене.

І Ларису.

І світ.

І творців.

Усе лишила, спалила, певно, тільки саму себе.

І цим себе й народила.

Все йде з нічого й у нічого повертається. Все – ніщо.

Й оте ніщо і є все.

Дзвонить мобільний. Я аж здригуюся.

Номер невідомий.

– Алло, – озиваюся.

– Михайло Степанович? – жіночим голосом перепитують зі слухавки.

– Так, це я, – підтверджую.

– А ви пам’ятаєте блакитну заграву?

– Ларисо?! – кричу. – Ти?! Звідки?!

– Я – не людина, – чую відповідь.

– А хто? – отетеріло вибалушив я очі.

– Вона, – звучить зі слухавки.

– Хто вона? – не розумію.

– Якщо пам’ятаєте блакитну заграву, – пояснюють мені, – то як можете не пам’ятати її?

Я знічено замовкаю – я дійсно пам’ятаю її.

Придивляюся до номера на мобільнику.

Відсахуюся – висвічується мій номер.

Невже сам з собою розмовляю, з душею?

Аж очі протираю і втуплююся знову в телефон.

Тьху ти, та він же зовсім не дзвонив.

З ума сходжу, чи що?

Прикладаю апарат до вуха.

– Алло, – тихенько так мовлю.

– Та Лариса я, Лариса, – сміються звідкись здалеку, – пожартувала трохи.

З полегшенням зітхаю.

І помічаю, усвідомлюю, що в мене в руках зовсім немає телефону.

Прокидаюся.

Хух, то це все сон.

Схоплююся з ліжка – на годиннику сьома ранку, а о дев’ятій треба бути на святі.

Там виступатимуть білоруси.

Там буде Лариса – я це знаю.

Мана якась.

Щипаю себе – чи не сплю знову.

І прокидаюся.

– Пора, пора, трави досвітні дозрівають, не встигнемо побачити їх шовковий передзвін, – штовхають мене під бік.

Я схоплююсь і ми біжимо в ранкові досвітні бурі трави.

Ми такі щасливі, що описати неможливо.

Раптом робиться до нестями жарко.

З-за горизонту виростає велетенська блакитна заграва.

Я розумію – все, кінець.

Оглядаюся до тієї, з ким біг.

– Господи, – шепочу, – дай зустріти її хоч через сотню мільйонів років після кари твоєї. Хоч на мить. Ні об чім не прошу, об однім лиш – узріти її дай. І впізнати, ким би ми не були після сяяння блакитних заграв.