Безодня

Старенький будинок перебував у занепаді. Дах ледь тримався, укріплений підпорками, які встановив ще покійний Ангеліїн батько. Небом пробігали чорні хмари. Стрижень громохвата згинався вгорі від шаленого буревію. Десь у далечині Простір прорізали яскраві блискавки. Біля самого будинку вітру ще майже не відчувалося. Лише поскрипував над дверима ліхтар, що світив мерехтливим жовтим світлом. Та гойдався вузенький підвісний міст над прірвою.

Я згадав, як легко Ангелія пробігла тонкими дошками…

– Це добре, – сказала Ангелія. – Добре що гроза наближається. Батареї вже майже розряджені.

– Бе-ме! Бе-ме-ме!

Побачивши Ангелію, до нас підскочила велика сіро-біла коза. Вона з надією дивилася на хазяйку і, присмоктуючи, ворушила товстими губами. Друга пара очей на потилиці між гострими рогами підсліпувато і дуже сердито втупилася у мене. Немов коза промовляла: «Чого прийшов? Нам тут чужинці не потрібні».

Я зірвав з високого куща пожовклий листок і простягнув козі.

– Бе-ме? – запитала вона у Ангелії.

– Їж, давай, – посміхнулася дівчина, почухавши у кози за вухом. – Ех… Хто ж за Фіалкою буде наглядати, якщо… Ну, якщо я затримаюсь. Її матуся доглядала… Доведеться віддати сусідам.

– Підемо скоріше додому, – сказав я.

На даху вже почали загоратися передгрозові вогники. Треба було поспішати.

– Зачекай.

Ангелія підбігла до краю і поклала руки на огорожу перед проваллям. Вітер розвіював довге каштанове волосся.

– Дивись, як гарно! Це мій власний астероїд! – обернулась до мене дівчина.

Дім Ангелії побудований на маленькому шматку землі. Проміжок до Уламка  був настілки малим, що ця земля не називалась астероїдом. Але… Будинок все ж таки стояв окремо від Уламка. Самотній і гордий. На чорному камінні біля містка над двома могилами височіли хрести.

Хмари пролітали вже всюди, зверху та знизу оточуючи будинок. Крізь темний серпанок пробивались зелені промені Простору. Коловерть дощу вигравала крапель на камінні. Фіалка узяла Ангелію губами за рукав і потягла хазяйку додому.

– Добре, йдемо, – посміхнулась дівчина.

По її обличчю вже текли холодні дощові краплини. А долоня, що взяла мою руку – тепла-тепла.

Ангелія відкрила двері, і коза першою забігла до своєї коморки. По дерев’яній підлозі застукотіли вісім товстих лапок. Ми з Ангелією затрималися у коридорі. Я витер долонями дівоче обличчя.

– Ольгерде… – прошепотіла дівчина.

Я поцілував Ангелію у губи. І в цей час над будинком у громохват вдарила блискавка. У підвалі загудів генератор, блимнули та загорілись лампи. Злякано бекнула Фіалка. Вхідні двері відчинилися від пориву холодного вітру.

Я побачив, як над будинком під самою хмарою висить велика чорна пляма. Морок, з якого вона складалася, спалахував електричними розрядами.

– Пляма часто прилітає до мене, – прошепотіла Ангелія.

У нас були попереду ще довгі десять годин до тривожного сигналу бойового вильоту.

…

«В руки Твої, Господи, передаю дух мій: Ти ж мене благослови і життя вічне даруй мені».

Я шепотів стару молитву тихо-тихо, щоб ніхто не почув по загальному зв’язку. Руки вчепилися у штурвал винищувача. Простір навколо стискав прозору кабіну чіпкими пальцями, здавлював, немов хотів розчавити разом зі мною, як перезрілий горіх.

Я заплющив очі. Який це вже для мене бій – п’ятий чи шостий? Сни і дійсність давно вже змішалися, і я не пам’ятаю, що було насправді, а що уві сні. На борту винищувача намальовані три зірочки – я збив трьох. Вони, а не я, не повернулися з бою. Їх, а не мене, зжер Простір… Так чого ж я боюсь? Вбивають люди, а не тиша навколо.

Вбивають такі, як я.

Але я сиджу з заплющеними очима і слухаю, як до мене звертається Простір. Дуже скоро пролунає команда, і ми рушимо у бій. Крило номер дев’ять… Нас десятеро винищувачів, десятеро пілотів. Я тільки один з багатьох. Але Простір розмовляє саме зі мною. У навушниках крізь далекий галас бою чутно тишу.

Простору не потрібно говорити, йому достатньо мовчати, щоб я почув: «Рано чи пізно ти мій, Ольгерде».

«Господи… благослови і життя вічне даруй мені».

Давить тиша, здавлює кабіну безжалісний Простір.

«П’ятий, відповідай! П’ятий…»

«Ворог ліворуч! Он, біля астероїда».

«Еване! П’ятий! Бережись!»

«А-а-а!»

І – тиша. Всеохоплююча тиша Простору, з якої неможливо вирватися.

Руки стискають штурвал. До болю. До білих слідів на долонях. Скільки ще лишилося часу? Хвилина, дві? Палець лежить на гашетці електромагнітної гармати. Кожна десята куля – з вибухівкою. На більше не вистачає ресурсів. Ні в нас, ні у ворогів. Кожна десята з кількох сотень – гарантована смерть ворожому винищувачу. Якщо майстерно влучити.

«Ти у нас ас, Ольгерде», – сказав вчора командир Крила, поклавши руку мені на плече.

Це, мабуть, через те, що на борту мого винищувача  – три зірочки. Тому що я збив трьох, і уламки їх винищувачів поглинув Простір.

Простір – він терплячий. Він дуже добре вміє чекати на свою здобич.

Запис чорної скриньки космічного корабля класу «Ковчег» П’ятого міжзоряного переселення.

Стурбований голос Капітана:

– Чорти забирай! Цього нам тільки не вистачало! Що там з бунтарями чинили у давнину – вішали на реї? А зараз що мені робити?

Далі чутно звук, створений ударом чогось важкого о металеву поверхню.

– Капітане, заспокойтеся. Зараз все залежить від вас… Від нас з вами.

Другий голос належить Помічникові. Він спокійніший, але крізь спокій прориваються відчайдушні нотки.

– Людям потрібно дати… надію. Хто ж знає, чому кляті камери для анабіозу перестали нормально працювати? Хто у цьому повинен? Випромінювання? Ми перевіряли обшивку – захист у нормі. Що не врахували тупоголові вчені на Землі? П’ятнадцять відсотків смертності, і люди вже не бажають лягати у камери, немов у труну. Їжі не вистачає, кількість біо-відсіків вже збільшена до критичної відмітки. Люди селяться по десятеро у одному, немов жебраки!

Все ж таки наприкінці голос Помічника зірвався і «дав півня».

Далі чутно голос, хрипкий з задишкою, який спочатку важко розпізнати, але потім ясно, що це говорить Генерал:

– Та зігнати всіх у анабіозні камери! Силове рішення…

– І вас також? – Капітан опанував себе, його мова вже тверда та спокійна. – Вашу сім’ю – дружину, дітей? У вас же дві доньки, якщо я не помиляюсь? Подумайте – п’ятнадцять відсотків – це ж не дуже багато. Ні?.. А, може, військові заженуть туди скоріше нас з вами? Генерале, ви впевнені у своїх людях?

– Так! Армія завжди готова…

– Мовчіть, Генерале. Мені здається, що я усвідомлюю стан на борту краще за вас. Скільки нам лишилося летіти? Ще п’ятдесят років?

– Так, Капітане, – ця фраза належить Навігатору. – Плюс-мінус рік… Але…

– Що «але»?

– Якщо ми змінимо курс…

– Ви хочете змінити курс, розрахований на Землі?

– Так.

– Ви божевільний! Скільки, ви кажете, тоді займе політ?

– Якщо пройти біля центру Галактики, то гравітаційні поля…

– Коротше, Навігаторе!

– Десять років!

Навігатор вигукнув цю фразу, немов останні слова перед стратою.

…

– Ольгерде, я кохаю тебе. Ти чуєш мене?

Ми кружляли у вальсі, зливаючись у різнокольоровий яскравий хоровод в головному залі Академії.

«Раз-два-три. Раз-два-три». Я вів Ангелію ніжно, немов тримав у своїх долонях дикого білого голуба. Не спокійного, одного з тих що сидять зараз у клітках, а вільного. З старовинної картини, на якій світить яскрава жовта зірка, і білі птахи летять разом з вітром над зеленою травою. Над Старим Світом. Тим, що легенда. Кажуть, колись, сотні, а може тисячі років тому, що відміряються головним годинником, ми прилетіли у Простір на Першому Кораблі. Правда це, чи ні – ніхто вже точно не скаже.

Мене привели до випускного балу Академії, як експонат, який можна показати молодим і сказати: «Беріть з нього приклад. Будьте хоробрими та вірними обов’язку. Тоді на ваших грудях також заблищать медалі».

Але я не чув цієї промови командира, бо побачив Ангелію. А потім танцював тільки з нею.

«Раз-два-три. Раз-два-три». Оберт. Рука у руці. Тепло жіночого стрункого тіла під долонею. Біле плаття, немов крила, торкається парадної форми. Здається, цьому не буде кінця, як нескінченна музика самого вальсу. Подих з губ Ангелії відчувається на моєму обличчі.

– Ольгерде, ти мене чуєш?

– Так, Ангеліє, чую, – тихо відповів я по зв’язку.

– Припинити розмови! – гримає командир.

Ангелію назначили у моє крило. Я – номер другий. Вона – десятий. І тепер Простір чекає на нас обох.

Зеленуватий Простір, де літає безліч астероїдів. Де не вщухають грозові бурі, та гравітація стрибає так, що неможливо сказати, що буде з тобою через мить – втисне у крісло, чи виверне невагомістю. Де розріджена атмосфера захищає від радіаційного випромінювання, що приходить ззовні; але подекуди лічильники радіації починають несамовито тріщати. Де через постійні атмосферні перешкоди  не працюють радари. Простір, з якого не можна вирватись, бо ті, хто відлітають за край, назад не повертаються.

І тому ми не знаємо, що знаходиться ззовні.

– Готові до бою?!

– Так, командире!

Сьогодні ми повинні дістати реліквію – Чорну Скриньку з Першого Корабля. Скільки разів її вже знаходили? Але то були лише пусті уламки. Цього разу реліквія вже точно знайдена. Розвідник побачив Скриньку біля самого краю Простору на маленькому астероїді, що не мав ані назви, ані номера у каталозі. Сісти на астероїд розвідник не зміг – заважав грозовий фронт.

Ворог також заволодів інформацією – перехопив поспіхом передане повідомлення.

І десь іде бій – наші сили зіткнулися з Бунтівниками. Носій з моїм крилом вже майже на підльоті до астероїду.

– Знову насувається грозовий фронт. У нас є півгодини, щоб дістатись до місця. Перше крило відволікає ворога, а ми повинні здобути цю Скриньку, усім ясно?

– Так, командире!

– Будь що… За Капітана!

– За Капітана!

Ми стартували. Носій залишився позаду великою незграбною черепахою.

Запис чорної скриньки космічного корабля класу «Ковчег» П’ятого міжзоряного переселення.

– Капітане! Нас затягує! Ми не можемо вирватися з гравітаційної пастки! Паливо закінчується!

– Де Навігатор?

Голос Капітана чомусь страхітливо спокійний.

– Тут Навігатор. Я не…

– Про що ви думали, коли прокладали новий маршрут? Ви забули, що у центрі Галактики знаходиться чорна діра?

– Капітане! Не треба! Я пам’ятав! Я… Гравітація потужніша, ніж я розраховував. Замість того, щоб прискорити корабель, пройшовши по дотичній до поля тяжіння, ми попали у пастку. Капітане!.. Не тре…

Звук пострілу, шуми, крики.

– Ви вбили його!..

– Ні, його поранено! Чорти забирай, скільки крові!

– Замовкніть усі!

Голос Капітана не змінився. Зовсім.

– Зменшити потужність двигунів. Досить витрачати паливо – це вже безглуздо. Нам не вибратись. Йдемо по спіралі до центру. Спробуємо десь висадитись.

…

– Другий, я Перший, бачиш ворога? Ось там, на дві години, у тіні астероїда.

Командир – Перший. Я – другий. Ведомий.

Ми всі розділені на пари. Ангелія дісталась веселому червонощокому товстуну Ігорю, який постійно робить їй фривольні компліменти, та й взагалі пробує перейти ту невидиму межу, за яку проходить лише хтось один. Але я не ревную. Нема причини. Ігоря ніхто не сприймає усерйоз. Хоча його погляд під час жартів буває ой який сумний.

– Пари з першої по п’яту – приймаємо бій, – говорить по зв’язку командир. – Інші прориваються до астероїда зі Скринькою. За Капітана!

– За Капітана! – кричу я.

І це останнє, що я роблю у цьому бою. Тому що далі – то вже не я. Я немов спостерігаю за тим, іншим собою у кабіні винищувача.

Страху більше немає.

Руки тягнуть штурвал до себе – скоріше угору, бо там, зверху, вже пікірує ворог. Двох спереду зустріне командир. Краєм ока я помічаю винищувач Ангелії, що летить до астероїда.

«Клац! Клац!» – наближаються трасуючі сліди пострілів, а потім долинає звук. Край правого крила відлітає у сторону. Я бачу черево ворожого винищувача і тисну на гашетку. Плавно-плавно, так, що самому стає моторошно. Метал винищувача у перехресті прицілу рветься святковою гірляндою. Набухає і лопає зсередини кабіна, розривається скляним червоним дощем.

Кожна десяти куля – з вибухівкою…

Я кричу разом зі своїм винищувачем. На губах – смак крові. А перед очима – нескінченний вальс.

«Раз-два-три».

Кожна десята куля…

– Другий, бережись – на хвості двоє!

«Раз-два-три».

Заходжу на ворога. Натискаю на спуск ніжно, немов у долоні не холодний метал штурвала, а лагідні дівочі пальці. Попереду у ворожого винищувача зносить стабілізатора. Машина кружляє у останньому смертельному танці.

– Ольгерде! Що ти коїш! Позаду!

Це кричить командир? Чи я сам?

Різко вгору, сходжу з лінії вогню, викладаю винищувач у переворот Іммельмана, вичавлюю з двигуна все можливе. Але трасуючі лінії вогню двох ворогів збігаються на моїй кабіні…

Рветься метал. Скло лускає трьома великими нерівними отворами з павутиною тріщин. Скляні скалки осідають на скафандрі блискучим гострим пилом. А потім повітря виривається назовні, і Простір огортає шолом липкими зеленими щупальцями. Мені не дісталася десята. Кулі пройшли навиліт. Скафандр не пошкоджений. Я живий.

Тому музика вальсу для мене не стихає.

Запис чорної скриньки космічного корабля класу «Ковчег» П’ятого міжзоряного переселення.

Голос Помічника:

– Капітане, корабель не витримує навантажень. Ми йдемо по спіралі до гравітаційного центру вже кілька тижнів. Правий двигун у неробочому стані. Відсіки з двадцятого по п’ятдесятий захоплені бунтівниками…

– Це для мене новина? – судячи по голосу, здається, що Капітан різко обернувся до Помічника.

– Ні, але…

– То якого біса ви мені це все розповідаєте?! У нас немає іншого виходу, розумієте!? – Капітан зірвався на крик. – Ми нічого… Зовсім нічого не можемо вдіяти у даній ситуації. Тільки чекати. Та сподіватися.

– Так…

– Ви вірите у бога? – запитав Капітан.

– Ні. В наш час це безглуздо.

– А от я вірив… Колись. До речі, що це? Оці чорні плями, що летять паралельним курсом. Вони вже півгодини супроводжують корабель.

– І вчора вони також з’являлися. Кажуть, що це якесь природне явище в умовах підвищеної гравітації. Можливо – згустки плазми, або газу.

– Гм-м… І що – природні явища можуть так швидко змінювати свій рух? Бачили, як отой, з правого краю, тільки що стрибнув угору?

– Бачив. Ви думаєте…

– Думаю! Але це не врятує корабель.

…

Ворогів більше від нас. У засідці ховалися цілих два крила. Третє зійшлося у двобої з тими, що підлітали до астероїду. І тепер там, де Ангелія, також кипів запеклий бій. Трасуючі стрічки шматували Простір. Винищувачі, немов маленькі кажани, кружляли на фоні темного астероїда. А від краю Простору насувала гроза. Мерехтіли блискавки. Кам’яні крихти здіймались у Простір і створювали велику темно-сіру хмару, яка ось-ось поглине і астероїд, і винищувачів. Перед хмарою ховались у темряві та ловили електричні розряди чорні плями.

– Відходимо! Всім винищувачам! Повертаємось на носій. Ольгерде! Куди?! Назад!

Я не слухав командира. Десь позаду лунали постріли та вибухи, але я летів на допомогу Ангелії. Тому що той, за кермом мого винищувача, не зміг інакше.

Мій пошкоджений винищувач ніяк не хотів триматись рівно. Двигун працював з задушливим кахиканням.

– Ольгеде! Ігоря вбили! – почув я по зв’язку вигук Ангелії.

Та знаю я, знаю – пролітав повз його розірваного винищувача. Ангелія залишилась сама проти двох. Вони сиділи на хвості і не збиралися відпускати здобич.

Я впіймав у приціл одного з ворогів, натиснув на гашетку. «Клац!» – електромагнітна гармата виплюнула кулю та замовкла.

Останню…

Ворожий винищувач палахнув вогнем, занурив носа, та, залишаючи за собою стовп чорного диму, впав на астероїд. Через мить Простір сколихнуло вибухом.

Десяту…

– Ольгерде!

«Чую, люба. Ще трішки…»

Патронів не лишалось. Зціпивши зуби, я спрямував винищувач на ворога, що переслідував Ангелію.

Тільки не встиг...

Це було пряме попадання розривною. Крило відірвалось, і винищувач Ангелії закрутило у Просторі, понесло, немов пораненого птаха, на клятий астероїд.

– Ні!

…Картина на стіні моєї кімнати. Білі голуби летять над зеленою травою. А зверху – жовта зірка. Сонце. Нам вже ніколи не побачити Старого Світу.

Тоді, після випускного балу, ми сиділи з Ангелією у парку. Просто на жорсткій чахлій траві. Рослини вже відцвіли, і білі парашутики насіння несміливо чіплялися за одяг. Холодний вітер відносив насіння високо у зелене небо, туди, де його хапали маленькі летючі миші. Залишки парашутиків сумно опускалися на землю. Ангелія спіймала одного, та стиснула у долоні. Щось прошепотіла, а потім, посміхаючись, здмухнула білий клаптик у повітря.

– Ти загадала бажання? – запитав тоді я.

Ангелія замість відповіді поцілувала мене у губи.

А парашутик летів собі далі до нескінченного Простору.

Запис чорної скриньки космічного корабля класу «Ковчег» П’ятого міжзоряного переселення.

Голос Капітана, повільний, стомлений:

– От я і сам. Капітан завжди залишає корабель останнім. Що поробиш – така традиція. Це тільки пацюки тікають першими. Вони і втекли… Бунтарі захопили більше половини шлюпок і залишили корабель. Ми не дозволили їм знищити ті, що залишились. Дідько, як болить поранена рука… А от Помічнику не повезло більше. І Генералу…

Підозрюю, що у майбутньому, якщо воно буде, ми матимемо проблеми з цими бунтівниками.

Ну, нічого, проб’ємось. Ми вже увійшли в кисневу атмосферу планети, яку захопила чорна зірка. Планети… Ні, скоріше, уламків від планетоїда. Два великі і безліч малих між ними. Не маю поняття, як тут тримається атмосфера. Хоча… З одного боку відцентрова сила намагається винести уламки назовні, а доцентрова – затягти у чорну безодню. А, може, планета зруйнувалась, але її гравітація збереглася, як залишкове явище, що поступово втрачається, та тримає розріджену атмосферу у купі. Хто знає? Та й нема коли розбиратися. Треба вижити, закріпитися у новому світі. Розумієш, людина таке створіння, яке завжди тримається за своє життя. Навіть знаючи про те, що рано, чи пізно уламки, що обертаються по великій спіралі, будуть затягнуті до середини зірки. Скільки нам лишилося? Десять років? Сто? Може, тисяча? Не відповіси? Ну, то й не треба. Ти все одно мене не розумієш. Висиш собі чорною ковдрою за ілюмінатором, ще й зазираєш до нас. Хоча і очей у тебе немає. Та й кажуть, що ти лише природне явище. От і добре. Дякую, що вислухав. Мене вже кличуть. Зараз візьму свою клітку з голубами та назавжди залишу каюту.

Прощавай, природне явище. Сподіваюсь, що твій приречений світ буде добрим до нас.

…

Чорні плями завжди з’являються під час грози, і електричні розряди виблискують на їх мінливих поверхнях білими спалахами. Плями майже ніколи не звертають на людей уваги. Літають собі поруч та й годі. Це, якщо їх не чіпати.

Хвиля повітря від рухливого чорного тіла вдарила по моєму винищувачу. М’який край плями зачепив за крило, і Простір закружляв перед очами. Я встиг побачити, як одна з чорних плям спіймала винищувач Ангелії, що стрімко падав. Як, пролітаючи над поверхнею астероїду, струсила його униз. Інша чорна пляма налинула на ворожий винищувач, всмоктала його у себе. А потім темна імла наповзла на мою кабіну.

Я ніколи не втрачав свідомості. А зараз… Не знаю… Мабуть, що ні. Просто пам’ять не запам’ятовує деякі моменти життя.

Коли я відкрив очі, то побачив чорну поверхню астероїда. Он уламки Першого Корабля, біля яких знаходиться мій винищувач. Мабуть, десь тут є Скринька, але мені зараз не до неї. У декількох кроках на гострому камінні лежав зруйнований винищувач з десятим  номером. Трохи далі виднілася ворожа машина.  Над астероїдом пухнастою ковдрою висіла величезна пляма. У глибині її тіла клубочився  чорний туман, і зрідка пробігали іскринки.

Астероїд швидко летів крізь Простір до краю, немов пляма тягла його невидимими руками. Датчик випромінювання несамовито тріскотів.

До дідька ворога! Треба скоріше тікати звідси, поки ще не пізно. Я відкрив кабіну і, за щось зачепившись, кинувся до Ангеліїного винищувача. Витяг непритомну дівчину, підняв на руки і притис до себе. Під тонким скафандром ледь чутно калатало дівоче серце.

Жива!

«Клац!»

Стрімко повернувшись, я побачив ворога, що стояв, широко розставивши ноги, біля свого винищувача і обома руками тримав електромагнітний пістолет. Я схопився за зброю… але намацав лише порожнечу – кабель від генератору скафандра до пістолета був обірваний. Все, що я зміг, це затулити Ангелію собою.

Другого пострілу не пролунало. Ворог завмер.

Бо ми вилетіли за межі нашого світу.

І від цього видовища захопило подих.

Зелений розтягнений Простір виглядав лише маленькою цяткою на тлі гігантської яскравої спіралі-коловерті. Безліч сяючих крапок-зірок збиралися у палаючі туманності. Потоки газу вирощували щупальці і хапалися ними за порожнечу, немов хотіли вирватися із величезної пастки у сотні мільйонів кілометрів. Але все, що потрапило у пастку, звільнитися не могло. З кожним обертом частини спіралі наближались до хижака у центрі. Звідти дивилася на нас чорним оком темрява. Її було видно лише на тлі сяючого простору навколо. Бо темрява не віддавала нічого. Вона пожирала здобич, що затягувала до себе. Зірки, планети, саме світло – все розтягувалось і розпадалось під дією гравітації, щезало у чорній душі всесвіту.

Ноги підкосилися, я опустився на коліна. Каміння, що я зачепив, полетіло до чорної прірви. Мені здалося, що ми висимо униз головами. Але весь астероїд чіпко тримала чорна пляма. Я відчував, як невидимі руки притискають мене до кам’яної холодної поверхні.

– Ми всі приречені? – прошепотіла Ангелія, що відкрила очі.

Її шолом торкався мого, і я почув ці тихі слова. У відповідь я лише сильніше притиснув дівчину до себе.

– Але на них не діє гравітація, – Ангелія підняла голову до чорної плями. – Вони вільно пересуваються, куди захочуть. Чому люди ніколи не намагалися з ними домовитись? Чому? Ми лише воюємо, загнавши самих себе у безодню. Але… Може ще не пізно?

Ворог повільно опустив пістолет. На склі шолому відображалась мозаїка з тисяч зірок, і я побачив, що ворог зовсім молодий, майже хлопчисько. Світле неслухняне пасмо спадало йому на чоло. Юнак дивився у смертельну коловерть.

Чорна пляма над нами раптом виростила щупальце з темної імли, і з нього зірвалося вже засохле та пожовтіле маленьке насіння-парашутик.

«Що ти побажала тоді, після балу?» – хотів запитати я Ангелію, але промовчав.

Ангелія стиснула мою долоню. Зблідлі губи дівчини ледь помітно ворушилися – Ангелія намагалася про щось розповісти.

Назустріч парашутику з безодні до нас підіймалась ціла зграя плям. Вони летіли повільно і величаво, немов великі чорні птахи, що несуть на своїх крилах надію.