Бабусине люстерко

- Де ти це знайшла? – Переляканий голос матері розвіяв мрійливий настрій дівчини. – Ти його відкривала?

- Ні, розглядала різьбу на кришці. А що це, мамо?

- Дай сюди! – мати видерла з рук дівчини невелику срібну пласку круглу річ. – Ніколи! Чуєш ніколи більше не бери її до рук.

- Добре, мамо, – дівчина була здивована і схвильована.

Вона ніколи не бачила свою добру, милу і турботливу матусю такою переляканою і сердитою. Що вона такого зробила? Ця річ ніби сама впала до її рук коли вона протирала пил на антресолях. Дівчина була впевнена, що незрозуміла коробочка зробила складний пірует і потрапила прямо їй в руки цілком свідомо. Принаймні це виглядало саме так. Вона добре це бачила, але казати про це мамі не збиралась, так само як і розпитувати її про незнайому сріблясту річ, вистачить з неї хвилювань з її хворим серцем.

Спочатку дівчина спробувала розшукати предмет, який впав їй до рук. Квартира була невелика і дівчина справедливо вирішала, що рано чи пізно пошуки приведуть її до коробочки. Та час йшов, здається, що квартира була обшукана від стелі до підлоги і, як не дивно, абсолютно безрезультатно. Дівчина вирішила, що мати викинула її чи віддала комусь на зберігання. Спробувала запитати, потім розпитати, але у відповідь чула лише агресивну відмову. З часом дівчина не тільки «викинула з голови ту кляту коробочку», як того вимагала її мама. Вона навіть не згадувала про неї.

Дні летіли за днями. Дівчина закінчила школу, потім університет. Думала вступити до аспірантури, та несподівано для самої себе закохалася. Далі було пишне весілля, багатий дім, повний достаток, вірніше, багатство. Тільки не для неї. Бо чоловік швидко і вміло перетворив її на служницю. Вона просила помічницю, адже гроші є, а будинок величезний.

- А чим тобі ще займатись, поки чоловік примножує багатства родини. Ось підуть діти, тоді – глузливо промовляла свекруха, спостерігаючи, як вона навколішки натирає підлогу.

Але дітей не було, як і не було очікуваного щастя та свободи. Мамі ж, в їхні короткі квапливі зустрічі, вона розповідала про те, яка вона щаслива. Бачила, як в матусі світяться очі від щастя за рідну кровинку і, зціпивши зуби, мовчала. Мовчала до того самого страшного дня, коли, змучена, повернулась з кладовища після похорону найріднішої людини. Повернулась до їхньої маленької квартири, бо за кілька днів до смерті матері чоловік наказав їй підписати документи про розлучення.

– Ти ні до чого не зугарна, ні дім в чистоті тримати, ні дітей народити! – чоловік наче виплюнув ці слова.

На ті гроші, що неймовірними зусиллями економила на господарстві, вона поховала матінку і залишилась ні з чим. Бо, як казала свекруха: «Тобі нічого не належить в цьому домі, навіть одяг, бо його купували для матері моїх майбутніх онуків, а не для криворукої служниці».

Було так гірко, що навіть омріяна свобода не принесла жодного задоволення. Вона одна в цьому страшному світі. Сама, нікому не потрібна криворука служниця. Руки самі потягнулися до мотузки, яка, як вона добре пам’ятала, лежала на полиці в комірці. Вона потягнула її на себе, а в руки полетіло щось маленьке, кругле і сріблясте. Коробочка!

Вона тисячу разів складала речі на цій поличці. Може, мама поклала перед смертю. Так, саме так, мама вийняла зі схованки і поклала на видноті, аби вона могла її знайти. Жінка ніби повернулась у власну юність, коли радість була поряд, коли щастя здавалося зовсім поруч і сонце, тепле та лагідне і все життя попереду.

Чудова срібна різьблена коробочка відкрилась відразу, ледве жінка взяла її в руки. Дзеркало! Чудове маленьке кишенькове люстерко. Таке, ніби живе срібло, що міниться і перетікає, ледве його повернеш. Дівчина довго вдивлялась у дзеркало в своє відображення. Яка ж вона змарніла та змучена! А була ж гарною. Згадала, як ще кілька років тому вся світилась від щастя, приміряючи пишну весільну сукню. Вона ж ще зовсім молода, то чому така змарніла? Хто забрав її красу, хто відібрав щасливий блиск в очах? Дівчина заридала. Вона плакала і плакала. Довго, безкінечно довго, ніби хотіла виплакати весь жах свого забуття, покори та принижень.

- Ну, і скільки ти можеш лити сльози? Вже цілу калюжу наплакала!

- Ти хто?

- Ну, не твоє відображення, то вже точно.

- А чиє?

- Та-а-ак, а моя сестричка, виявляється, ще та дурепа.

- А ображати для чого?

- Та ні для чого, вибач. Просто давно чекаю на розмову з тобою, а ти навіть не відзиваєшся.

- Розмову? Це ж дзеркало? Яка може бути розмова з дзеркалом?

- Але ж це не дзеркало, це рагис.

- Рагис? Нічого не розумію! – жінка навіть плакати перестала від такої несподіванки.

- Ну, рагис зазвичай іншої форми, але твоя бабуся знала, куди переміщається, і тому наказала зробити його схожим на звичайне дзеркало, – незнайомка в дзеркалі ледве стримувала роздратування.

- Переміщається? Бабуся? Нічого не розумію. То це мобільний?

- Не знаю, що таке мобільний. Тобі, що мама нічого не пояснила?

- Що не пояснила? Що вона мала мені пояснити?

- А… Тоді зрозуміло, а я тут розпинаюся. Ти нічого не знаєш? – Відображення подивилось на неї, наче на таргана на столі. – А може, ти така дурна, що навіть твоя матінка не стала тобі нічого розповідати – глузливий сміх змусив жінку здригнутись.

Вона була розгублена і спантеличена. На якусь мить навіть подумала, що божеволіє. Швидко закрила коробочку і поклала її на полицю. Та і мотузку вона залишила в спокої. Думки про самогубство відійшли, може, і недалеко, та все ж не так спокушали швидким вирішенням всіх проблем відразу.

Дні змінювались днями. Жінка оформила спадок, і тепер була власницею маленької двокімнатної квартири. «Як добре, - думала вона, - що розлучилась я на кілька днів раніше, аніж померла матінка!» Була впевнена, що чоловік обов’язково відібрав би в неї квартиру. Не тому, що вона була йому потрібна, а просто так, аби вразити в саме серце ще раз. Вона знайшла роботу, хай і «старшою куди пошлють», та все ж серед людей, та й які-не які копійки платять. На комунальні та таку-сяку їжу вистачає. За турботами час летить швидко, а душевна рана, на превеликий жаль, аж ніяк не гоїться. Жінка відчувала себе зламаною лялькою, яку кинули у комірчину з павуками. Чому саме з павуками вона і сама не знала просто так відчувала себе наче в коконі з павутини, куди навіть звуки ніякі не долинають.

Звуки. Останнім часом вона постійно чула мелодію. Це була колискова. Колискова бабуні. Жінка згадала, як бабуня наспівувала її і посміхалася своїй маленькій онуці. Як же було тепло і хороше від тієї усмішки! І чому про це вона згадала тільки зараз? Чому стільки років не згадувала про бабуню? Мабуть, відображення таки казало правду. Вона і справді недоладна і дурна! Стільки років жила, немов уві сні, підкорюючись людям і обставинам. Вона навіть не замислювалась, чому кориться усім, чому дозволяє себе ображати… Бабуня… Бабуня давала їй срібну коробочку. Вона гралася нею, роздивлялась дивні узори, навіть гризла, а бабуня посміхалася і казала… А що ж вона казала? Жінка засміялася. Це був гіркий сміх. Яка ж вона справді дурна! Те її відображення таки казало правду, а вона ще й образилась. А на що їй було ображатись, може, на правду? Вона назвала її сестрою?!

Жінка стрімголов кинулась до комірчини і одним порухом скинула все, що лежало на полиці. На підлогу посипалась гумові рукавиці, старі пожовклі кришки, пластикові контейнери і ще безліч усіляких господарських дрібниць, які вже не потрібні, але можуть колись стати в пригоді. Жінка хапливо перебирала все ці речі, скидаючи їх до сміттєвого мішка і з жахом розуміла, що срібляста коробочка зникла. Знову! Яка ж вона дурепа! Чому, чому вона така дурепа? Жінка осіла на підлогу. Сльози нестримним потоком полились з її очей. Захиталися двері. «Протяг, мабуть, протяг», - подумала вона. Краєм ока побачила як щось блиснуло, он там, в самому кутку під полицею. Вона простягнула руку, і - о диво! - срібляста коробочка, наче лагідне кошеня, притулилась до її долоні. На мить її серце зупинилось, а потім почало битись так сильно, що здавалось, вискочить з грудей і одночасно вибухне в голові.

- А де це ти знаходишся, в підземеллі, чи що? – незадоволено спитала Відображення.

- Та ні, це просто комірчина, я прибирала…

«І чому я виправдовуюсь? Чому я завжди виправдовуюсь?» - думала жінка. Заплутавшись в цих думках, вона навіть не зауважила, який глузливий і водночас зневажливий тон у її Відображення.

А та зрозуміла її мовчанку по-своєму, і вже за мить, мило усміхаючись, промовила:

- Вибач! Сама не знаю, що на мене найшло. Я така рада тебе бачити! Тільки подумати: я відшукала свою сестру, і де - в Задзеркаллі!

- В Задзеркаллі? – перепитала жінка. Слово вирвало її з полону сумних думок.

- Так, а ти думала, де я знаходжуся?

- Ну, не знаю. Я подумала, це такий телефон. Хоча… Коли я була маленькою, мобільних узагалі не було, а коробочка вже була.

- То ти щось згадала? - на мить, коротку мить, щось хиже промайнуло в очах Відображення. Але то було тільки на мить, і жінка вирішила, що це їй привиділось.

- Я згадала бабусю. Вона співала мені колискову, і я бавилась з коробочкою.

- З рагисом? – перепитала Відображення.

- Так.

- А колискову ти пам’ятаєш?

- Мелодію, і то не певна.

- А слова, слова ти пам’ятаєш?

- Ні.

- Жодного?

- Тільки мелодію, та й то я не певна. А що?

- Та нічого…– Відображення на якусь хвилю насупилась, а потім мило посміхнулась і попросила: - Розкажи мені про себе про свій світ.

Жінка замислилась, а потім повільно, слово за словом, почала розповідати про своє життя. Відображення не перебивала, вона уважно слухала і тільки часами співчутливо зітхала, похитуючи головою. А жінка говорила, говорила, говорила. Їй здавалося, що вона витягає з себе все те лихе, недобре, несправедливе, що з нею сталося, що вона знову стає тією сповненою життя і сподівань випускницею університету. Навіть сльози, що лилися зараз з її очей були сльозами радості. Вони, наче цілюща вода вимивали щонайменший смуток з душі ще зовсім молодої жінки. Вона не пам’ятала, як скінчила розмову, як дісталась до ліжка, але прокинулась бадьорою і радісною. Які ж чудові і ні з чим не зрівнянні ці майже забуті відчуття!

А увечері вони знову розмовляли. Розповідали одна одній про свої світи, про життя, звички, знайомих і незнайомих. Жінка була в захваті! Вона кожен день, наче на крилах, летіла з роботи, аби відкрити бабусине люстерко і говорити, слухати і говорити, розпитувати і слухати. Вона ділилась своїми спогадами, фантазіями, сподіваннями усім тим, що було на серці. Вона відчувала себе найщасливішою людиною на землі. Вона була вільна, і в неї була її сестра, хай і в Задзеркаллі, але рідна душа. Зовсім, зовсім поруч, за мінливою срібною поверхнею дзеркала.

А потім, від щастя, не інакше, жінка знову почула бабусину колискову. Вона засинала під цю приємну мелодію і прокидалась від бабусиного голосу, так, голосу, бо вона почала вирізняти слова. Вирішила нічого не казати Відображенню допоки не почує виразно і не вивчить цю чудову колискову, а тоді вже заспіває їй. Адже вона так часто згадує про неї, так хоче почути. Мабуть, вона для неї дуже важлива, та колискова бабуні. «Дивно, - подумала жінка, - вона жодного разу не спитала, як мене звуть, і не назвала свого імені. Привіт! Як справи? Гей, красуне… але не ім’я…» Вона поклала голову на прохолодну подушку. Як же це приємно після денної спеки! І раптом чудова мелодія переплелася зі словами, незнайомими і незнаними, але… Раптом жінка зрозуміла, що пам’ятає кожне слово, кожну ноту бабусиної колискової, і заснула щаслива.

- Ти впевнена? В кожній ноті впевнена? В кожному слові? – раз за разом перепитувала сестра. – Ти навіть не уявляєш, як це важливо!

Жінка вперше бачила її такою збудженою.

– Ти дивуєшся, що я схвильована, зараз і ти будеш такою, – було видно, що вона дуже обережно підбирає слова. І це справді схвилювало жінку. - Бо ця колискова… Ми тепер можемо зустрітися, можемо обійняти одна одну. Ти не уявляєш, як я цього хочу! А ти? Ти хочеш цього? Так само, як і я? Адже хочеш? Хочеш потрапити в Задзеркалля? Ну, скажи мені, адже я так хочу, щоб ти побачила мій чудовий світ!

Вона виштовхувала ці слова, здавалося - в радісній знемозі хоче почути, що сестра теж щаслива і що вона теж прагне зустрічі.

- Так, звичайно, я дуже хочу потрапити в Задзеркалля! – спантеличено промовила жінка.

- Тоді співай, співай колискову! – вигукнула Відображення. – Співай, старанно співай кожне слово, кожну нотку! Яка ж я щаслива!

Спантеличена і схвильована жінка почала співати - спочатку тихенько і непевно, а потім все голосніше і впевненіше. Мелодія набирала сили, і навіть звучала інакше, ніби й не колискова, а гімн, величання, послання. Здавалося, її тіло стало музичним інструментом, воно резонувало з мелодією, поки вона сама не стала мелодією.

- Яка ж ти все-таки довірлива дурепа, моя люба сестричко! Тепер ти будеш гибіти в лабіринті замість мене. Як чудово! Чуєш, негайно прокидайся! Кажу останній раз, і вдруге повторювати не буду! Мені просто ніколи, іду підкорювати новий світ! Чуєш?

Жінка чула глумливі слова наче крізь товсту вату. Голова була важка, очі не розплющувались. «Дивний сон, - думала вона, - який дивний сон! І чому Відображення знову така груба і знову називає мене дурепою? Ах, так, розумію, це сон, просто сон…»

Вона спробувала розплющити очі. Десь із шостої спроби їй це вдалося. А може, й ні, бо навкруги було темно, надто темно. Напевно, зараз ніч, і ліхтарі вимкнули. Ліхтарі… а хіба вони не мають світити всю ніч? В її кімнаті ніколи не буває так темно.

- Гей, ти чуєш? Ти мене чуєш? – долинув до неї голос її сестрички. – Маю тобі щось сказати перед тим, як викину цю круглу гидоту в яке-небудь болото.

- Я тебе не бачу і не розумію. Чому ти кричиш на мене? Що знову сталося?

- Ти зараз у моєму світі, в Задзеркаллі. Ну, згадуй, сказала, що хочеш сюди і заспівала. Пам’ятаєш?

- Так, - жінка сказала, бо знала, що з «сестричкою» легше згодитись, аніж щось пояснювати, або, не приведи господи, їй суперечити.

- Ми помінялися місцями, ти розумієш мене, незугарне страшко?

- Чому ти мене весь час ображаєш?

- Більше не буду! Слухай уважно, повторювати теж не буду. Я трохи накапостила в моєму світі, і за це мене кинули в Лабіринт. Не бійся, очі звикнуть, і буде не так темно, а щовечора Лабіринт сам перенесе тебе в кімнату, де є все необхідне. Можна скупатись, поміняти одяг і смачно поїсти. Після сніданку кімната зникає, і ти опиняєшся в одному і тому ж місці, звідки можеш розпочати свої пошуки виходу з Лабіринту. Якщо зможеш знайти шлях назовні - будеш вільна. Та знайти вихід практично неможливо, запевняю. Я вже багато років блукаю коридорами, і мені це набридло. Набридло настільки, що я вирішила покинути мій чудовий світ і перейти в твій. Ну, а ти, як сама розумієш, повинна була потрапити в мій. Ефект маятника, інакше неможливо. Отож бажаю всього найкращого і – вона зневажливо поглянула на жінку і глузливо додала: - Не дякуй.

І… зникла. Жінка залишилась сама в абсолютній тиші та темряві, в руці вона тримала пласку круглу коробочку. Срібляста, вона має бути срібляста, подумала вона і знепритомніла.

Відображення дуже добре улаштувалася в новому світі. Магія, хитрість і зневага до всіх допомогли їй вийти заміж за дуже багатого, потім за ще багатшого і ще багатшого. Чоловіки зникали, залишаючи усе майно своїй юній прекрасній дружині. Світські раути, подорожі, розкішні вілли, найновіші найдорожчі марки автомобілів. Їй розкрило свої обійми найвишуканіше товариство. Вона навіть народила доньку і деякий час грала роль дбайливої матусі. Коханці, вона хотіла закохатись, та коли бачиш людину наскрізь, закохатись практично неможливо. Ось і вона не змогла. Але все інше її розважало і тішило. Так минали роки за роками.

З плином часу Відображення стала помічати, що з її життя зникла радість. Її нічого не тішило. Більше того - усе почало дратувати, а понад усе - донька з онуками. Ну, що їм треба? Вона ж дала їм усе: гроші, маєтки, положення в суспільстві, то чого ж їм ще не вистачає.?

– Мамо, чому ти мене не любиш?

– А чого я маю любити? Я дала тобі життя і гроші, радій, а не набридай зі своєю любов’ю. І не скигли, як тобі мене не вистачає…

І онуки туди ж:

- Бабусю, приїжджай у гості, у мене ж незабаром день народження!

- Ну, треба тобі гроші - скажи скільки, навіщо ще й мене тягнути бозна-куди?

З часом і донька, і онуки відчепилися: нічого не просили і нікуди не кликали. А про правнуків вона дізналась від зовсім чужих людей. Чому це її вразило? Адже сама хотіла, щоб вони їй не набридали, от і не набридають, це ж чудово, тільки. Може, поїхати, побачити усіх, хай буде сюрприз?

Сюрприз не вдався. Усі посміхалися, були гостинними та ввічливими, але їй не були раді, навіть більше – чекали, коли вона залишить їх, поїде. Вона вперше відчула, як це страшно - коли не потрібна, зайва, коли не люблять. Як дивно! Вона ж саме цього й хотіла, а тепер їй прикро. Прикро, бо вона одна-однісінька в цьому світі і нікому не потрібна, попри все її багатство.

Якось її літак випадково - терміново була потрібна дозаправка - приземлився в тому місті, де жила її «сестра». Вона наказала екіпажу виконати всі необхідні процедури і чекати. Відображення захотіла побачити ту квартиру, звідки все почалося. Вона не продавала її і не здавала в оренду, просто зачинила. Її бухгалтер акуратно платив комунальні платежі. Сусідка за невелику платню час від часу прибирала та провітрювала. Вона ж і винесла їй ключі. Сусідка стала розповідати, як ретельно і старанно весь цей час вона прибирала, та Відображення відмахнулась від неї, як від набридливої мухи. Зачинила за собою двері, пройшлась по квартирі, помічаючи подекуди пил і павутину. «Прибирала вона! - промовила сама до себе вголос. - Гроші, в цьому світі панують тільки гроші!».

Сіла на канапу, та голосно скрипнула і прогнулась мало не до підлоги. Вона встала і підійшла до вікна. Була розгублена і не розуміла, для чого приїхала сюди, для чого стільки років тримала квартиру, не продавала. Може, хотіла відчути себе молодою? Вона ж і так молода. Останнім часом навіть спеціально робить себе старшою з допомогою гриму, аби давні знайомі не ставили аж надто багато питань про косметолога і пластичного хірурга. «Дивно, - подумала вона, - як можна мати все і не мати нічого?» Треба забиратися звідси, а то стане такою як її «сестричка». Цікаво, як вона там? Мабуть, все ще блукає в Лабіринті, збожеволіла, бо як іще витримати таку наругу? Треба перевірити, обов’язково перевірити!

Її ентузіазму вистачило на пів години. Пошуки нічого не дали, а вона вже втомилась і трохи розізлилась. Ну от, як завжди: хотіла отримати краплину задоволення від страждань цієї дурепи, а вона навіть на це не спромоглася. І де вона поділа той рагис?

«Рагис!» - Відображення промовила це слово вголос, посмакувала, наче цукерку. Як хороше їй було там, у Задзеркаллі! Який чудовий був у неї світ, і чого вона вічно шукала собі пригод, як тут кажуть, «на п’яту точку»? Дошукалась! Цікаво, чи ще жива її мати? Чи вижила після того магічного трунку, який вона їй піднесла на день народження під виглядом молодильної води, добутої драконом в жерлі найбільшого та найнебезпечнішого сплячого вулкану? Десь так глибоко в його надрах, що проникнути туди може тільки вогняний дракон Іллірі. Дивно, що вона їй повірила і випила. Випила! Та вона ж сама отруїла свою матір, за інших обставин, та трунок був той самий. Яка дурепа, які вони всі… Та, мабуть, не всі, бо хтось же віддав наказ, аби її кинули до лабіринту. Цікаво, хто? А може, мати все ж вижила і саме вона віддала наказ? Жаль, що тепер вона ніколи не дізнається, що сталося… І все це провина її любої «сестрички»!

Забрати з собою рагис вона не могла. Це була повна заміна. Стоп, вона ж з нею розмовляла відразу після переміщення, то де ж він, куди поклала. Пам'ять мовчала. Зрадлива пам'ять тільки раз за разом показувала їй краєвиди, які вона дівчинкою щодень бачила зі свого вікна: розкішну тронну залу, її чудового коня. Віртас – Вітер. Він справді був такий самий швидкий, як той вітер…

Канапа скрипіла і прогиналась. Фу! У кріслі було зручніше, ось тільки хмарка пилу на мить піднялась, ледве вона опустилась і запорошила її чудову сукню від Версаче. Та вона вже не зважала на це, бо рука наткнулась на маленьку срібну коробочку, здається, так про неї казала «люба сестричка». Маленька і срібна, от дурепа, це ж талун, на землі його ще навіть не знайшли. Вона це точно знає, перевіряла. Мобільний? Так, схоже, але не йде ні в яке порівняння, бо це предмет неймовірної магічної сили, направлений на переміщення з одного світу в інший.

Бабуся тієї дурепи розтринькала всі свої магічні сили на його створення. Рятувала доньку. Вона вірила, що її коханий віднайде їх, і вони будуть разом жити тихеньким життям тут, на Землі. Через довірених людей вона передала йому цю коробочку- рагис. «Тільки ось моя бабуся знищила цих довірених людей. Вона навіть їм допит не влаштувала тому і не отримала від них більш детальну інструкцію, а саме - магічну пісню переміщення. А без неї - це просто рагис, тобто той самий мобільний, тільки магічний. І її коханий був не справжній, а підісланий моєю бабусею, яка поставила собі будь за що посісти трон, на який вона не мала законного права. Яку складну комбінацію вона задумала і головне – здійснила! Підсунула старшій сестрі жевжика, що став коханням її життя і батьком її доньки, заради якого вона віддала свій трон, свою корону, свою магію і покинула Задзеркалля. Вона прожила нікчемне жалюгідне життя, рахуючи копійки та співаючи колискові для своїх двох дуреп!»

І чого це слово до неї вчепилося? Але ж це так, саме так. Тож можна сказати, що «люба сестричка» потрапила саме туди, де мала бути по праву крові, подумала вона і розсміялася - моторошно, істерично.

Про все це вона дізналася випадково підслухавши розмову двох покоївок. Так, слуги у всіх світах слуги, від них не сховаєшся, вони знають про своїх хазяїв усе, навіть те, що останні вже давно забули.

Вона відкрила рагис. Хвилина спливала за хвилиною, та срібній поверхні дзеркала відбивалось лише її бліде обличчя. Цікаво, чому вона виглядає такою блідою. Може це такий ефект срібної амальгами.

Збудження потроху минало і їй знову стало нудно. Вона майже закрила «бабусине люстерко», ще одна перлина «любої сестрички», як почула дивні звуки. Вона майже радісно піднесла до очей рагис. Ні це не Лабіринт, це…це стайня. Розкішна. Ой… це ж королівська стайня, а он де чистить коня «сестричка». Розчервонілася, волосся скуйовджене, а скільки задоволення на її «милому» личкові! Вибралась таки і, здається, непогано себе почуває. Рагис відкрила і робить вигляд, що заклопотана. Чекає? Чого чекає? Може хоче помінятись місцями? А я хочу знову туди в Задзеркалля? Чи хочу? Чого я взагалі хочу?

- Дивлюсь, ти таки вибралась з Лабіринту?

Голос, який мав би прозвучати глумливо та зверхньо, підвів Відображення. Це було сподівання, затаєння, очікування, все, що завгодно, тільки не глум і не зверхність, і вона це чудово розуміла. А з огляду на незворушність жінки то і взагалі програла перший раунд. «Господи, а бокс тут до чого?» - промайнула несподівана думка.

- Чого мовчиш? А може вже язика не маєш? В Лабіринті втратила? Надто швидко поглинала їжу вечорами? Агов? – Відображення втрачала терпіння, її розлютила незворушність жінки. Вона вже не говорила - кричала: – А може, дурепо, зовсім глузд утратила, а від довгого блукання темними коридорами ще й заніміла?

Жінка підняла голову. Погладила коня, який довірливо притулився до неї, і посміхнулася.

- А ти зовсім не змінилася «сестричко». Це ж наскільки тобі зле, якщо згадала про маленьке містечко та мою злиденну квартиру?

- Це сталося випадково.

- І наскільки випадково? – жінка відверто глузувала.

- Майже випадково. Мій літак, - вона особливо наголосила на слово мій, - потребував дозаправки, і найближче було твоє маленьке місто. Ну, а далі… захотілось побувати там, де почалася моя пригода в цьому світі. А потім якось згадалось…

- А далі тобі захотілось пересвідчитись, що мені, ще гірше, а ніж тобі, так?

- Якою ти стала розумною та проникливою, моя «сестричко».

- У мене була хороша вчителька!

- Я подумала… може, тобі набридла стайня? У мене тут, на Землі, ціла імперія, літак, яхта, вілли на побережжі, квартира в Парижі… моя дочка, її діти та онуки тобі не заважатимуть… ми не спілкуємось… ти ж іще пам’ятаєш бабусину колискову?

Відображення дивилась на жінку і в її очах було неприкрите благання. Вона знала про це, але плювати, плювати на все, вона виклала карти на стіл і тепер з нетерпінням чекала, що скаже сестра. Так, сестра, троюрідна, здається.

А та мовчала. Швидко чистила денник, навіть не дивилась на свою сестру. Невже образилась? Ну, вона ж вибралась. Нехай стайня, та на свіжому повітрі, і виглядає вона дуже добре. Захоче - народить собі дітей, на таке багатство купа женихів злетиться, варто тільки… У стайню влетіла дівчина підліток. Зупинившись біля жінки, вона низько вклонилась.

- Ваша величносте, прибули посли з Такарії, Тагран наказав негайно вам повідомити.

- Ваша величносте…