Баагубалі (2015-2017)
Дійшло до мене, о великий халіфе, що деякі люди називають себе любителями фентезі, але досі не бачили «Баагубалі». На той час як це неймовірний епік, який підійшов до «Володаря Перснів» П. Джексона, сказав йому «Посунься» — і «Володар Перснів» посунувся!
Режисер Шрі Раджамоулі, один з найцікавіших сучасних режисерів, зробив першу спробу зняти епік з фільмом «Магадіра» (2009), де в головних ролях знімались Рам Чаран і Каджал Аґґарвал. Дія фільму розгорталась спершу в сучасності, де юнак на ймення Харша закохується в дівчину Індіру, аж раптом дізнається, що вони обидва є перевтіленнями середньовічної принцеси та її вірного охоронця. От власне у флешбеку, де показана середньовічна частка тієї історії, Раджамоулі розгорнув епік.
Але передпосилки були ще в фільмі «Чатрапаті» 2005 року: доволі стандартну історію про боротьбу народного месника проти кримінальних босів Раджамоулі показав як легендарне протистояння. В тому ж фільмі є й інший мотив, який потім проявиться в «Баагубалі» — суперництво братів за любов матері. І головну роль в ньому зіграв “молода бунтівна зірка” Прабгас.
Зірвавши банк з «Магадірою», який на той час був найдорожчим фільмом Толлівуду, Раджамоулі зумів отримати гроші на величезний фільм у двох частинах, в цілому більше п’яти годин екранного часу: «Баагубалі».
Ця велична історія починається з того, що розкішно одягнена поранена літня жінка відбивається від двох солдатів, і доволі успішно, незважаючи на те, що на руках у неї немовля, а зі спини вона щойно виколупала стрілу. Проте, вона знесилена від рани, все ж таки вбиває двох переслідувачів, і, стікаючи кров’ю, падає в ріку. Перед смертю вона молиться до Шиви, щоб він прийняв її в жертву, але зробив так, щоб малий Магендра Баагубалі вижив та зійшов на трон царства Маагішматі.
Отже, ми вже знаємо, про що буде решта фільму, але не хвилюйтеся, занудьгувати вам ніхто не дасть. Путь молодого Шивуду/Магендри на трон своїх предків буде доволі прямим, але це не значить, що простою та прямою буде сама оповідка. Достатньо сказати, що друга частка фільму є водночас і сиквелом, і приквелом до першої, а половина оповідки присвячена не самому Магендрі, а його батькові Амарендрі, якого знов-так грає Прабгас. І взагалі майже у відкриту сказано, що Магендра є не лише сином, а й перевтіленням Амарендри, і жирно натякають на те, що вони обидва — аватари Шиви. І не завадить додати, що Прабгас, який грає і Махендру, і його батька Амарендру, дуже гарний хлоп. Може, й не такий красень, як Рам Чаран чи Рітік Рошан, але більше відповідає старовинним індійським стандартам мужської краси, коли чоловік мав бути не лише м’язистим, а й трохи пикатеньким.
З перших кадрів цей фільм підкоряє своєю красою. Раджамоулі майстерно чередує природні ландшафти, декорації та цифрову графіку, аби створити заворожуюче видовище. Цей фільм можна дивитись, не розуміючи жодного слова, бо візуальний сторітеллінг сам собою є дуже красномовним.
Загалом усі фентезі та історичні кіна діляться на дві категорії: зняті до «Володаря перснів» і зняті після «Володаря перснів». І йдеться не лише про хронологію, а про те, що Джексон змінив візуальну стилістику самого жанру. «Баагубалі» однозначно знятий після «Володаря перснів», не лише хронологічно — він дотримується певної стилістики, яка зробилася можливою лише після Джексона.
Пі Джей показав, що фентезі — це насамперед про масштаб, і неважливо, наскільки масштабною є сама історія. «Гобіт» — історія порівняно камерна, якщо не враховувати власне битву п’ятьох армій, але Джексон роздмухав її до масштабів епосу. Частково це не пішло фільму на користь, я досі вважаю, що матеріялу там не на три стрічки, а на дві. І от «Баагубалі» — якраз дві стрічки, і це теж порівняно камерна історія. Власне, це історія однієї родини, трьох її поколінь, така собі Гра Престолів на мінімалках, бо престол всього один, трон невеличкого царства Маагішматі. Воно було таке невеличке, що історики до пуття не можуть зараз навіть встановити його місцезнаходження. Десь у центральній Індії, на берегах ріки Нармада — оце і все, що можна сказати.
Але фентезі — це про масштаб, тому Раджамоулі розгортає величну картину мало не імперії. Тільки заднім числом розумієш, що вся імперія складається власне з одного міста, яке навіть не може вислати путящу військову експедицію за царицею-втікачкою та небажаним спадкоємцем трону.
Реалізм — це не про «Баагубалі». Інтернетом ходить ролик з другого фільму, де вояки катапультують себе за стіни міста за допомогою пальм, тіпа гигиги, яке глупство. Але коли люди, думаючи, що фільм з такою сценою неодмінно буде дурацьким, вмикали його собі як комедію — то майже незмінно відбувалося одне й те саме: мітичний наратив заворожував їх, і вони несвідомо опинялись в’язнями контексту, в якому вистрілити собою через стіну міста — цілковито нормально, бо в цьому світі діють інші закони, зокрема Правило Крутизни та Правило Прикольності.
Раджамоулі відверто каже глядачеві: я не пропоную реалізм, я пропоную дещо таке, заради чого ви радо відмовитеся від реалізму.
Взагалі, в індійців інший підхід до того, як показувати епік. Згадаймо сцену битви Арагорна з сотнею орків. Щоб вона виглядала верістично, Арагорн у Джексона заманює орків на вузьке місце, на сходи, де може різати їх по одному-по двоє, а невдовзі підтягуються й Гімлі з Леголасом, при цьому більша частина орків пускається в погоню за Фродо та іншими гобітами, і коли вони таким чином розтягуються, наші герої правдоподібно шматують їх поодинці. Арагорн все ще виглядає трошки надлюдиною — як правило, навіть на здоровезних урукхаїв він витрачає не більше одного удару мечем — але трохи-трохи, саму цяпочку, щоб ми не мали сумніву, що він чувак з плоті й крові, просто дуже крутий.
Коли Баагубалі — неважливо батькові, чи синові — треба подолати сотню вороженьок, він просто біжить уперед і гатить щитом, мечем чи кулаком так, що розлітаються одразу двадцять. А оператор та художник спецефектів роблять так, щоб глядач облизнувся і попрохав ще. І Раджамоулі дає ще. Це не його винахід, приблизно так виглядають усі бійки в толлівудських фільмах, але він це знімає неймовірно красиво, а верістичності додають деталі. Наприклад, коли Амарендра Баагубалі жбурляє у ворогів колісницю (він правда це робить!), вона не справляє враження бутафорської, хоча вона явно бутафорська. Або, наприклад, коли Магендра напружує м’язи, піднімаючи кам’яний шивалінгам, на його плечі лопається браслет. І таке інше.
«Баагубалі» містить кілька очевидних оммажів «Володареві». Наприклад, коли царівна Девасена (Анушка Шетті) прибуває до Маагішматі, зі щогли її корабля зривається та падає прапор — передвістя біди. Сцена відверто перекликається з тим моментом у «Двох Вежах», де вітер зриває прапор Рохана на очах у розгубленої Еовін. Ще один явний оммаж Пі Джеєві — момент з дамбою, яку руйнує Баагубалі, щоб потопити вороже військо, як зробили енти. Для диких племен калакеїв команда Раджамоулі створила штучну мову, як команда Джексона для орків. Та й на пику вони — майже джексонівські орки. Амарендра стріляє з лука зі вправністю Леголаса, та й Девасена не відстає від Тауріель.
Але найцікавіше просліджувати не відкриті оммажі Джексону, а спільні елементи індоєвропейської мітології, які проявляються і в Толкіна (і просотуються до Джексона), і в Раджамоулі. І Магендра, і Арагорн — відбитки одразу двох архетипів: істинного царя/короля і прихованого царя/короля у вигнанні. Обидва рано осиротіли. Обидва зростають у безвісті та бідності. Обидва вирушають на подвиг, отримавши натхнення у коханні до недоступної жінки. Обидва підкоряють серця войовничих красунь (щоправда, в Арагорна серце вже зайняте). Обидва мають пройти «тропами мертвих» — Магендра для цього здійснює неможливий підйом на водоспад. Навіть останні слова вмираючої матері Арагорна — «Я дала надію дунаданам, не залишивши надії собі» — перегукуються з останніми словами королеви Шиваґамі Деві.
Власне, «Баагубалі» міг би називатися «Повернення короля».
Так, у Толкіна/Джексона повернення короля і відновлення правильного світового ладу є лише одним з мотивів. У «Баагубалі» відсутні й чорні властелини, і магічні артефакт на кшталт Перснів Влади — це фактично родинна сага. Так, там є кілька епічних битв, навала варварських орд Калакеїв з півдня і ще якихось диких племен з гір, але це все радше сюжетні інструменти задля розвитку стосунків між двома братами (точніше кузенами) — Амарендрою та Бгаллаладевою (Рана Даґґубаті), а також між Амарендрою та його коханою воїтелькою Девасеною. Що не позбавляє ці сцени епічності. Вони неймовірно масштабні.
Але загальна проблематика — генезис зла — у Толкіна/Джексона та Раджамоулі та сама: це жага до влади та невміння владою порядкувати. У Толкіна/Джексона Перстень розбещує кожного, хто ним заволодіє. У Раджамоулі влада розбещує того, хто до неї прагне: Біджалладеву та його сина Бгаллаладеву, їхніх посіпак, і навіть Шиваґамі, котра, бувши в цілому гідною правителькою, припустилася однієї, але величезної помилки: не встановила одразу чіткий порядок спадкоємства, а оголосила, що свого часу трон займе той, хто буде гідний царства, чим назавжди посіяла в душі сина заздрість та сумнів. Навіть отримавши жадану корону, Бгаллаладева не припинив переслідувати Амарендру й Девасену, бо знав у глибині душі що він не гідний.
Але що в Раджамоулі однозначно краще ніж в Толкіна (Джексон це намагався компенсувати, але до пуття не вийшло) — це образи жінок. Шиваґамі (неймовірна Рамія Крішнан) царює не лише як регентша Магішматі, а й як рушій головного конфлікту. У порівнянні з нею персонажі-чоловіки дещо пасивні, бо виконують її волю, або метикують як її обійти. Конфлікт посилюється також через стосунки між нею та Девасеною, на яку де сядеш, там і злізеш. Як це часто буває в житті, Шиваґамі мимоволі задала синам певний стандарт, на який Амарендра орієнтувався, обравши за дружину горду сильну незламну жінку, а Бгаллаладева уникав, бо його дружини ми ніде не бачимо — сина він звів або поза шлюбом, або вбив його матір, щоб не взяла його до ноги, як з його батьком зробила Шиваґамі. На жаль, на тлі Девасени й Шиваґамі трохи губиться кохана Магендри Авантіка (Тамманна), яка не отримала свого власного моменту слави, на відміну від Еовін.
Не можна не поговорити і про музику. Кодурі Кіравані нічим не поступився Говардові Шору. Як і Шор, він майстерно використовує і симфонічну музику, і народні інструменти, додаючи також електронних інструментів і сучасних мотивів, зокрема хард-рокового гітарного саунду. Кіравані ніколи не підпадав під вплив модного нині тренду, де музика має бути просто ритмічною підкладкою під відеоряд. Музика Кіравані щільно переплетена за сторітеллінгом, і я навіть не кажу про танцювальні номери, які там поставлені шикарно, бо це ж індійський фільм. Просто послухайте, як чудово передана енергія токсичної мужності у треку «Бгалла та буйвол» або скільки адреналіну в композиції «Гнів», якими невиплаканими сльозами повні там крики скрипок. Це неймовірна музика.
У підсумку можу сказати, що п’ять годин, проведені за переглядом «Баагубалі», мають всі шанси стати одними з найкращих годин у вашому житті. Я вже не кажу про те, що цей фільм є безумовною класикою фентезі.
А, ні, кажу.
Більше подібного контенту у блозі про кіно TovstiZli
