Апокаліпсис, або «самознищитися!»

…Коли-небудь ми перестанемо розпалювати

ці погребальні багаття і стрибати в вогонь.

Кожне покоління залишає нам людей,

які памʼятають про помилки людства.

Рей Бредбері. «451̊ за Фаренгейтом»

Знемагаючи від страху і час від часу перечіплюючись босими ноженятами за різні перешкоди, малим восьмирічним дівчам біжу сільськими городами, перестрибую через огорожі, наздоганяю дорослих… Нас – багато. Сотні, а то й більше. Навкруги – паніка навпереміш зі здоровим глуздом і непевними нотками надії… Ми тікаємо від величезного вогню, який танцює позаду нас свій кривавий танець. Горить – на заході. А точніше – горить весь захід. «На схід!» – лунає хтозна-звідки громовий голос, навіть не лунає – прочитується на рівні підсвідомості. «І тільки той, хто буде на сході, зможе порятуватися…» – дивно трактуються мною, дитиною, євангельські слова про апокаліпсис…

Озиратися страшно. Але як не озирнутися, коли там – мої батьки?! Ось уже зайнялася наша сільська школа. Жаль і жах стискають моє горло. «Там була моя мама – вчителька!..» «Горить ще одна атомна!» – коментують цю подію дорослі. «Не школа? АЕС?» – дивуюся і погоджуюся водночас. – «Так, височезні труби від її нової котельні дійсно були схожими на елементи АЕС… Тільки б вони не впали. Тільки б не впали, доки ми не будемо на безпечній відстані!..» – молиться моя дитяча наївність… «Все добре, дитино! Твоя мама вже майже поруч!» – хтось із натовпу читає мої думки. Оглядаюся через ліве плече: мама з моїм молодшим братом наздоганяють нас. Хапаю ротом повітря і не можу стримати сліз радості. Пориваюся назад, біжу навстріч рідним… Дим виїдає з легень останнє повітря, поволі падаю – так повільно, наче у фільмі зі спецефектами…

Очутилась на руках у свого дідуся і невимовно радію: частина сімʼї – поруч! Мама, братик і дідусь. Я – жива. І в мене велика місія – зібрати разом УСЮ родину! Перш за все – найрідніших!.. «А де ж сестричка, татко і бабуся?..»

Натовп зупиняється на великій зеленій леваді, аби востаннє попрощатися поглядом з рідним селом. Позаду – чорна пустка, лиш де-не-де руїни від будівель. Вогонь теж начебто зупиняється і перетворюється в сивий димовий купол над колишнім населеним пунктом. Але радіти ще зарано. Надзвичайно багряне небо на заході й поодинокі огненні язики десь там, далеко, натякають на те, що всесвітня пожежа рано чи пізно нас усе-таки наздожене… Страх паралізує моє дихання – і подумки я виринаю з цього пекла.

– Мамо! Мамочко! Мені знову наснився початок кінця світу! – тільки-но розплющивши очі, кличу найріднішу людину, аби переконатися, що мені це все просто наснилося.

– Доню, це був лише сон! – мамин голос повертає мені на обличчя дитинну усмішку, а тепла матусина рука витирає мої щирі наївні сльози…

Дивний сон повторюється із наполегливою періодичністю і мимовільно, а таки змушує замислитися над долею людства… У цих снах я – зовсім інша дівчина: надто смілива, трохи дратівлива і по-дорослому відповідальна.

«Коли тобі буде 35, усе так і станеться!» – застерігає уві сні чийсь невідомий Голос – і маленька восьмирічна дівчинка йому беззастережно вірить. «А поки що ще не пізно усе змінити…» «Змінити що?» – дивується дитина. «Змінити долю планети. І це в твоїх силах!..» Ліза враз відчуває, як стає високою і могутньою. Тільки не зовні. Відчуття якоїсь невидимої величі розпирає її зсередини… «А чому саме я?» – дівча вкотре падає духом, відчуваючи, як меншає у грудях її надія на диво… «Бо ти – одна з обраних!» «Але чому?.. – вона ридає навзрид. – Я… Я боюся!» «Але ти мусиш!» Розуміння дорослої відповідальності переповнює дитяче серце: «Так, я знаю… Я попереджу їх усіх про те, якого року це буде. І про те, що пожежа почнеться на заході!» «Так! Розумниця! І що треба тікати на схід…» «Так, звісно!» – маленька Ліза вкотре ковтає свій сумнів і страх – та знову маленьким дівчиськом біжить планетою уві сні. Поки що тільки у снах вона має надважливу місію: знайти й зібрати докупи усіх своїх рідних. Адже навіть якщо вона й не зможе порятувати людство, то хоча б родичів таки точно зможе попередити про велику небезпеку.

Як виявиться згодом, у снах відбувалося її перше навчання… Хтось, іще зовсім їй незнайомий, робив над дівчинкою свої дивні експерименти. І Ліза, о диво, змогла пройти ці випробування!..

Лізина памʼять вкотре читає уривок зі Старого Заповіту: «…і (Господь) в серці Своєму промовив: «Я вже більше не буду землі проклинати за людину, бо нахил людського серця лихий від віку його молодого. І вже більше не вбиватиму всього живого, як то Я вчинив був. Надалі, по всі дні землі, сівба та жнива, і холоднеча та спека, і літо й зима, і день та ніч не припиняться!»

«Так, Господи! Звісно, я вірю Тобі. Але… ми й самі себе знищимо! За тисячі років ми так і не зможемо звільнитися від інстинкту «забирай і владарюй». Ми розвинемо в собі цю жадобу до збагачення настільки сильно, що, навіть якби Ти і подарував нам ще багато інших планет, нам усе одно було б мало… А щоб задовільнитися дарами із надр Землі, уже через кілька десятиліть варто буде у рази зменшити кількість їхніх власників – зменшити чисельність власного біологічного виду!..» – останнім часом молитва Лізи була зовсім не схожа на молитву як таку. Вона скорше нагадувала живий діалог із Творцем, який виникав від пекельної безвиході… «Знаю, Отче, це звучить як антиутопія. Сьогодні. Але вже завтра наші нащадки назвуть такі-от антигуманні заходи зі скорочення чисельності населення на планеті «Операцією порятунку hommo sapiens як форми життя на Землі»… Й істинні вбивці закарбують свої імена у всесвітній історії (якщо вона, звісно, буде, ця історія) як герої…»

– Цього не-до-стат-ньо! – чоловік у чорному матиме невдоволений вигляд; злість прочитуватиметься у кожній рисі його обличчя (хоча воно, це лице, буде оберненим до стіни; а сам чоловʼяга стоятиме до співбесідника спиною…) Той, хто буде біля порога, мимоволі здригнеться. Складатиметься враження, що навіть у робота є серце і почуття… Насправді просто відбудеться збій програми. Адже на протилежному кінці світу людина за монітором, яка створила програму-звіт і вмонтувала її в голову людиноподібного металу, просто не буде готовою до відмови і не зможе вчасно підібрати відповідні слова та передати цій залізяці певні імпульси…

Чоловік у чорному відверто і неабияк роздратується. Могутній телепатичний імпульс вдарить секретарку аж на протилежному боці планети: «Я давно говорив тобі, що ці залізяки нічого не варті! Що це марна трата засобів і дорогоцінного часу. Що ми ВСІ і ДАВНО маємо навчитися читати думки один одного, аби вчасно виконувати відповідні команди. Тільки так ми зможемо запобігти хаосу і руйнації… Тільки разом ми – сила!»

«Команди, сер? – відповідаючи, вона навіть не розімкне уст (її інтелект уже давно дозволяє їй спілкуватися імпульсами, і на великій відстані). – Але чому ви завжди наголошуєте на пункті «КОМАНДИ»? Це, врешті-решт, призведе до аналогічного розвитку світових подій: ми знову отримаємо покоління роботів! Тільки цього разу не металевих, і навіть не клонів. Це буде покоління живих людей, із плоті та крові, але воно не буде здатне мислити самостійно…»

«А кому сьогодні потрібна чиясь самостійність?! Доста вже! Адже декілька тисячоліть людина мала право і можливість діяти так, як їй заманеться… І що тепер? Ти задоволена наслідками її діянь???»

«По-моєму, ви прагнете божевільного підпорядкування!.. Підпорядкування і покори єдиному Голосу! А де гарантія, що цей Голос належатиме істоті розумній? Де гарантія, що в систему жодного разу не проникне ворог?..»

«Ти висловлюєшся, як дитина, Ліззі! На планеті Земля вже давно немає ні друзів, ні ворогів. Нині людство – це купа бездумних дрібних мурашок, які люблять працювати на благо цивілізації. І правильно роблять! Адже без міцного і надійного мурашника ми просто не виживемо у новому космічному суспільстві. Наші умови і так досі не відповідають законам виживання в оновленій галактиці. Ми повинні зробити все від нас залежне, аби стати подібними до громадян Всесвіту!»

«Але ви, містере Хіґґінсе, – не Бог! І ніхто не має права ставати на Його місце! Час від часу віддавати потрібні команди, впливати на психіку мільйонів – це ще можна сприйняти. Це – лиш пів біди. Але вимкнути людські імпульси й заволодіти інтелектом людини ЦІЛКОМ – це протизаконно навіть за «Конституцією Космосу»! Невже ви сподіваєтеся обхитрувати Вищий Розум?»

«Помовч, Ліззі! Ще одне подібне слово – і ти станеш першою, кому вимкнуть свідомість повністю! Зрозумій же нарешті: людина некерована – гірше за будь-яку худобу! До чого, врешті-решт, привели усі наші демократії?.. Залишити суспільству, цьому непередбачуваному натовпу невігласів, право вибору? Про це навіть не може бути й мови!!! Надто багато поставлено на карту…»

Ліза мовчки натиснула на клавішу «вимкнути»… «Господи, як же важко брати на себе відповідальність за долю мільярдів!.. І яке я взагалі маю право це робити?» «…Ти станеш першою, кому вимкнуть свідомість повністю!» – божевільний, наявний тільки у віртуальному вимірі Голос усе ще болісно лунав у її голові. І врешті вона здалася…

«Доки я маю право ще хоча б трохи тверезо мислити, я маю скористатися зі своєї ситуації і професії…» – перед тим, як розмірковувати про «протизаконні» речі, Ліза кінчиком голки виколупала, мов скалку, з-під нігтя вказівного пальця сріблястий, але майже прозорий, мікрочип… «Краще він був би повністю прозорим, задля безпеки!» – мимоволі подумалося молодій жінці. «Боже, як же тепер легко і вільно дихається!..»

«Прокляття! – на іншій стороні планети надривався від злості Хіґґінс. – Вона знову вийшла з-під контролю!!! Ну, голубко, я тобі цього точно не подарую!..» Він проклинав усе, на чому стоїть світ. (Все ж таки, йому досі були властиві людські емоції…) «Прокляття! Прокляття! Це повна катастрофа!.. Де ж вона, хай їй грець, вимикається, ця чортова злість?..» Нарешті він зумів натиснути відповідну клавішу – і негативні емоції відразу «відпустили» цю напівлюдину… Хіґґінс спрямував свій відсутній погляд у кругле вікно, що виходило прямо в небо і завдяки вмонтованому в нього надзвичайно потужному телескопу давало можливість спостерігати за Космосом… «О, які гарні у марсіан нові літальні апарати!..» – промимрив він якось безвольно та цьогораз навіть без нотки гніву чи заздрості… Тоді підійшов до системи, натиснув «перезавантажитись» – і поринув у міцний, майже дитинний сон…

«Колись, у давнину, жив на світі дурний птах на ймення Фенікс. Кожні кілька сотень років спалював себе на вогнищі. Мабуть, той птах був кровним родичем людини. Але, згорівши, він щоразу відроджувався, поставав з попелу. І ми, люди, схожі на цього птаха, але маємо одну перевагу – ми знаємо, яку дурницю робимо. Ми знаємо всі дурниці, які наробили за тисячі років…» – послуговуючись феноменальною памʼяттю, роздратована Ліза вкотре і як ніколи доречно вголос цитувала слова Рея Бредбері…

«Все-таки дивно, що Президент довіряє розробку цієї надважливої системи саме мені… А втім, ніколи не буде пізно «вимкнути мою свідомість» – інтелект індивіда, який знає «забагато»…» Ліза працювала над новою мікросхемою ось уже третю ніч поспіль. Дивним було й те, що молодій жінці зовсім не хотілося спати. «Все-таки мушу визнати: деякі їхні розробки, як от варіант живлення від енергії Сонця, себе виправдовують…» Попри триденне голодування й відсутність сну, рівень її IQ зашкалював, власне – як і рівень енергії… Однак вона досі мислила як людина. Це була єдина умова Лізи, яку вона запропонувала в обмін на свою допомогу Хіґґінсу у «Спецсекретній операції №513234114». Обіцянка жінки «мовчати за будь-яких умов» теж була непрописаним, а проте найважливішим, пунктом таємної угоди…

Пункт «самознищитися» напружував Лізу у цій хитромудрій програмі чи не найбільше. І молода жінка ловила себе на думці, що вона ось уже пʼятдесят третій раз підряд уникає його підключення до неонової павутини схеми… І перед тим, як нарешті це зробити, Лізу раптом осяяло: «Варто просто створити кілька нових команд! Як наприклад: «усміхнутися», «вижити», «любити»… Останній із трьох варіантів припав їй до вподоби найбільше. Жінка багатозначно усміхнулась: «Що-що, а додавати нові команди – це ми вже давно вміємо!..» Минуло ще декілька годин – і нова, створена Лізою мікросхема була готова до випробувань…

«Мені страшно!» – вона волала несамовито, а проте в інтонації жінки переважала нотка згоди… «Зрештою, я мушу це пережити! Без моєї участі вони всі просто загинуть…»

Коли вимкнули її інтелект – вона миттєво опинилась у своєму давньому сні – посеред пожарища. Цього разу палало пів планети. Принаймні так диктував Голос – і всі беззастережно вірили… Хіґґінс не знав одного: перед тим, як «зникнути» з кола «просвітлених», вона встигла скопіювати свою людську свідомість на новий мікрочип, і навіть вмонтувати його у запʼястя лівої руки… Тож тепер думки Лізи були «подвійними»: як плюс і мінус, як чорне і біле, як антитези…

Отже, ілюзійна пожежа, сотні разів навіювана землянам віртуальним Голосом, змушувала вірити у свою реальність. Хтось там, нагорі, натиснув клавішу «втікати» – і всі беззастережно кинулися втікати. Ліза відчувала, що Хіґґінс «грає не за правилами», адже хтось, окрім «тікати», натиснув на «страх» та «паніка». А людина в паніці – істота безвольна… Втім, більшість землян і так давно вже були безвольними: як показала остання статистика, мікрочипи «Новий інтелект» погодилися ввести собі 97% населення планети. «Отже, вся надія тільки на отих 3 відсотки! – сумно мимрила Ліза, – Але без чипів і нових штрих-кодів їх не так то просто буде знайти… Більше того: вони відмовилися навіть від елементарного мобільного звʼязку!»

У штучно створеній паніці Лізина людська свідомість працювала майже зі швидкістю світла… «Спокійно, дівчинко!» – заспокоїла вона себе сама. – Адже інтелект їм досі ніхто не вимикав… Отже, вони, ці мудрі люди, «вигнанці суспільства», і самі спроможні знайти вихід в екстремальних умовах!»

Горіло на заході. І очевидним було лише те, що Хіґґінс грає у власну, відому тільки йому, жорстоку гру. Адже добра половина людей раптом різко змінила напрямок свого руху і кинулася прямо у вогонь! Усі впали мертвими, навіть не обгорівши… «Експериментальна група!» – здогадалася Ліза. «Потрібно встигнути порятувати хоча б тих, хто лишився!» Вона мовчки і впевнено подумки натиснула на клавішу «зібратися разом» (Ліза досі зоставалася координатором: таємно порушивши угоду, вона лишила себе другим керівником проекту; тільки керувати вона могла уже з іншого чипа – «власна свідомість», ‒ із того, про існування якого Хіґґінс навіть не здогадувався.) Люди (ті, хто вижив) негайно почали збиратися у велику групу…

«Плакати»… «Не боятися»… «Заспокоїтися»… Задля безпеки Ліза спершу перевірила всіх на наявність людських емоцій. Результат її приємно вразив. Тоді по черзі подумки промовила: «мама», «тато», «дитина», «сімʼя» – і люди поступово почали ділитися на сімʼї та навіть великі родини… Раптом вона помітила власну сімʼю – і сльози покотилися по Лізиному обличчю. Але давати волю емоціям цьогораз не було часу. «Знайти вихід із ситуації, що склалася!» – і люди родинами почали споруджувати укріплення, а дехто навіть розташувався поблизу річки. «Усе ок! Їхній інтелект працює!» – заспокоїлася було Ліза. Але даремно…

Очевидно, хтось там, нагорі, натиснув «самознищитися» – і люди почали на очах безпричинно падати мертвими (закон самонавіювання спрацював до болю точно…) «Скасувати команду!» – і Ліза ще встигла порятувати із десяток сімей… «Часу надто мало!» – подумалося Лізі. – Варто перейти до діяльніших методів!..» Вона підбігла до своєї сімʼї і почала нервово пояснювати, що варто негайно позбутися мікрочипів… Однак її німу мову мало хто розумів. А крикнути вона не могла – її свідомість уже давно перелаштувалася на телепатичний спосіб комунікації. Тоді Ліза схопила за руку власну рідну сестру і, корчачись від мук співпереживання, витягла з-під її нігтя маленький мікрочип. «Повторити» – Лізину команду стала намагатися виконати більшість… Однак встигли далеко не всі… «Самознищитися» – команда була надиктована Голосом вдруге… «Скасувати», «любити» – Ліза віртуально натискала ці клавіші почергово і безупинно – і люди проявляли один до одного знаки уваги, співпереживання, зрештою допомагали один одному видаляти чипи (хто ще не встиг…)

Зо три десятки нових людей (з «оновленою», «звільненою», по-справжньому людською свідомістю) вийшли на широку зелену леваду. Назустріч із молодого гаю несміливо ступали ті, хто у свій час не піддався тиску влади – представники «трьох відсотків»… Раптом обидві групи кинулися одна на одну в пориві дивних емоцій. «Скасувати», «любити» – почергово у відчаї мовчки кричала Ліза. Але її вже ніхто не розумів. Телепатичні імпульси більше нікому не були потрібні. Слово «люблю» люди спроможні були сказати вголос.

Навкруги дотлівало багаття. Небо оновлювалося. Дим розвіювався вітром. Це була перемога! Перемога людини над своєю нелюдською суттю… Люди, які вижили, навперебій висловлювали один одному власні емоції і почуття. Тільки Ліза не могла вимовити ані слова. Однак вона була тут, у реальному житті. Вона лишилася Людиною, хоча й зі штучним інтелектом. О, як би вона хотіла, аби це був тільки сон! Біль за мільярди невинних злочинно знищених душ виривався назовні. Обличчям людини-робота стікала людська сльоза…

«Хіґґінс» – натиснула вона з відчаю. «Обʼєкта не існує!» – напрочуд розумна система одразу ж дала відповідь. Ліза багатозначно всміхнулася. І, вдихнувши повні легені відваги та заплющивши очі, подумала: «Самознищитися»… «Команда – помилкова! Пошкоджена система!» Зціпивши зуби, Ліза задала команду вдруге… «Повторюємо: пошкоджена система! Пропонуємо зміну команди на «заспокоїтися»!..»

Брюнетка Ліза вранці 15 липня 2048 року прокинулася блондинкою. Все ж таки там, уві сні, вона змогла собі вимолити у Вищих Сил звичайне людське життя…