988 року (до н.е.)

«- 988 року(до н.е.) було прийнято(нав*язано) у великій частині світу “Вічний Вогонь”.» - проскочило в тій голові й відразу ж загубилось серед інших мільйонів думок – такого раніше не було.»

- Звідки взялось це? Не… Не.. Не розумію! Я… Лише хочу сказати… Дивно… Хахаха! Дивно… Стільки реальностей… Стільки історій… Зажди, хіба розмова з самим собою типова для для такого як я? Син.... -кашель перебив його – такого також ніколи не було. - Треба ще раз… Стане легше…

Вогнеград, Хорт, Деулл та Енеріс - княжества, розміщені на Мортемі(гігантський острів, що деінде перетинається з Польшою та Литвою), об*єднались в Союз після підкорення княгинею Іскрою світу. Жадібні, підлі, вони були чаклунами: всі хто правили тоді, були чаклунами. Іскра й п*ять її братів не мали навичок в магії, але так прагнули її – бо інакше бідне та тісне князівство, що передалось їм по родові заберуть. Чоловіки відправились шукати силу, а жінка… Пов’язала душу з надприродніми силами.

Вона залюбки розділила чари - зараз же всі відчули владу: спочатку як звичайні князі. Торгівля, війна, хіба все то об*єднане магією, але постійне бажання більшого… Отоді й з’являться крилаті породження сил Смерті. Підкориться весь світ, згадавши лють досі спокійних драконів, що мешкали в страшних розповідях та недосяжних місцях. Жага влади зробить їх великими правителями, не селищ, вже не міст, а князівств.

На межі пінічного заходу Мортему, серед невисоких пагорбів, що мають на собі дерева вище розміром за вежу Дарваз(яка є однією з найвищих побудов міста, навіть Палаючий Палац князя буде менше), звисало над водою місто Вогнеград. Правив тут Янар: будував найвищі на найміцніші з-поміж інших стіни, про вежі я вже згадував – з Дарваза можна було побачити сніг, що, не зупиняючись, йшов на сході від неї. З досягнень Янара треба відмітити й армію: мечі, обладунки – знову, таких міцних ніде не було. Чимало захисних веж спостерігало з стін Вогнеграду, при появі ворога вони випалювали його вогняними промінями, що давали гармати Змій. Майже такі самі «захисні» вежі існували й в поєднанні з мечами та обладунками, та навіть величезна армія не могла їх рухати… Янар не сам побудував це широке місто – насправді до довжини кордонів Енеріса йому ще далеко. Вежа Дарваз – названа в честь одного з найбільших драконів, його полум’я в декілька в подихів спалить весь Мортем, а паща мабуть така сама глибока як печера під Вогнеградом, в якій той живе. То Дарваз – останній з Пекельних драконів, його вид миттєво вимер, занадто миттєво. Залишився він та його маленький й хворий син Халл: зараз дроконеня відчуває себе краще – завдяки частинці темних чар, що має Янар від сестри.

Глянь в інший бік: там не так спекотно. Там у засніжених горах, озеро, на якому побудовано місто з криги. Білояр перший, хто відрікся від сім’ї після всіх тих сварок за владу, не повернувся він до них й після того як Полум’яний Союз почав підкорювати світ – так, Князь мав дракона, ще й якого приручив, а не створив, але прагнув Білояр не влади, а лише, жити. Через те, либонь, ті, хто переїхали жити в Крижаний Хребет, не помітили, що крижані поля перед містом неможливо розбити. Мороз не лякає нікого, не лякає й дракон на ім’я Ігум, що живе в цих водах, не лякають й диво-механізми, в розробці яких князівство досягло великого успіху, адже вони підтримують чималі конструкції з льоду.

Хорт – двадцять сім стовбів видно з будь-якого місця острова, адже гірська місцина, в якій вони знаходяться, точно посередині численних доріг та лісів Мортема. Одні стовби до неба, інші набагато нижчі: ці широкі конструкції – князівство Хорт, де править князь Лан. Всі дивуються красі його володінь – та людям варто боятись драконів, що їх створили: потвори мають тисячі гострих та міцних зубів – та таких, що каміння з Вогнеграду не встоїть, до того зубки крутяться та вертяться… Без чарів тут не обійшлось. Тварюки ті огидні на вроду, але створюють справжню красу: велетні-стовби мають ідеальну форму; в кожному вирізьблено десятки ярусів, а в ярусах тих хатини, а в хатинах люди собі спочивають. Та дракони ті здатні не тільки будувати: гострі зуби можуть слугувати по-різному.

Деул – на березі Танцюючої річкі, що на сході, де частенько в тумані бачуть плясаючі фігури з повітря, стоїть собі маленьке рибацьке село.. Чи може невеличке?... Воно ж велетенське! Чи ні… Туман проникає в кожну шпаринку цього містечка. Чи все таки села? Розміри не визначиш – не видно нічого. Насправді то князівство Дана. Правда тут прихована через туман особливих драконів: всі брудні справи залишаються непоміченими й через те, видно, Дан як от Білояр, не сильно цікавиться політикою. Будь якого виродка, що ходить, бігає, літає чи плигає на чотирьох ногах й навіть без них, можна дістати в Деулі.

Енеріс – вічно зелена травичка та такого ж кольору листя в лісі, який займає більшу частину міста; скотинка яка її коштує постійно задовільнена; люди, що мають тут скотинку – найщасливіші в світі: щасливі вони й від сталого тепла та смачного урожая. Їх незмінна княгиня, вона безперервно… Чаклує…

Дрякона не оманиш, ті відчували магію, за допомогою якої й були створені: стіни цих земель вище як у Вогнеграду, вони до того смердять, адже з них постійно витікає дивна червона-чорна рідина; дерева квітнуть кістками, а пліди приносять черепами; травички тут багато, вона яскраво червона – через те вся скотинка давно вимерла; люди ж повзають та літають – вони вже не люди…

Та князів Мортему це сильно не хвилювало – але от Іскра, здається, підкорила собі весь світ, а про несамовитість Кривого Крила, найбільшого з крилатих монстрів, знали й на окупованих землях інших учасників Союзу, а при наближенні чужих до Енеріса, весь острів пронизував рев дракона. Нечисть часто лазила по лісах, але те, що вешталось тепер, наприклад, під мурами Вогнеграду: червона шкіра по всьому тулубі, з-під неї стирчать кістки, та на тих кістках постійно плутається довгий язик, що випав з пащі, над тією пащею декілька рядів ліхтариків…

Їм набридло питати, а у відповідь отримувати лише менше холопів та погрожуючий крик дракона. Тільки Крижаний Хребет залишився в стороні…

Огорода Енеріса опинилась у владі туману, й водяна пара намагалась піднятись верх по муру, але це не вдавалось. Туман підступив не лише до Енеріса: він покрив весь Мортем, та проникнути за стіни йому не вдавалось. Не встигла димка трішки відійти, як на мур напали дракони Хорту з сверлящими жерлами – не існувало жодного матеріалу, який вони не змогли знищити – але виявилось, що все таки існував – як ті потвори тільки не звивались, гризучи стіни з різних боків. Та мури не впали. Десь далеко від неприступної огради пролунала черга гучних криків: «Вона чудово знає, що ми тут!» «Давай, давай!». Відразу те саме місце легенько прояснило туман: десять чоловіків у червоних обладунках бігали навколо величезної конструкції, мацали та крутили її – то були артелерія Вбивці: складалась з трьох гармат, кожна довжиною в п'ять сажнів. Відважні воїни вже привели артилерію в дію, та ще перевіряли чи правильно таки її перенацілили. Залп – полум'яні снаряди вже вдарились в стіни, але ті знову стояли. Ще раз десь загорланили, тепер вже гучніше: «Ні! Не зараз!» «Гей, з гір, де ваша зброя?» «Дідько, та хай він вже це зробить…» Туман складався з чар драконів Деула, тому важко через нього дивилось, та терпець Дарваза урвався – дракон загорівся полум'ям: його покрита лускою шкіра зникла, залишивши палаючий у вогні скелет. На мить все стало видно: три армії оточил Енеріс й прагнули потрапити всередину, та це не вдалось знову. Під натиском вогню демонічного Дарваза стіна залишилась стояти. Дракон, що піднівся над головами, аби не спалити дружину, впав собі безсильний та прийняв нормальний вид. Тепер крики замінились шепотом – та лунав він звідусіль.

Аж ось в деяких місцях мури зникли самі по собі: армії з галасом та зброєю ринули у бій, а артелерія Хорта та Вогнеграда застрілювала фортеці, які знаходились за стінами: в Енеріс, комбіновано, летіли пекельні кулі та виточені гострі ромби. Та туман так й стояв під містом: дракони Деулу за допомогою туману вміли навіювати різну дурню, тільки ж вони самі як ніхто були вразливі до таких витівок. Коли досі люди спостерігали за зеленою травичкою, то дракони нарешті побачили ту «зелень» - не з неба, а сблизька: й коли артелерія винищувала той прекрасний світ, жахливий та справжній залишався неушкодженим. Війська раділи передчуттю перемоги, навіть не уявляючи, що коїться насправді. Нізвідки перед воїнами Хорта та Деулу явились спорудження - колони, віддалено схожі на ті, що використовував Вогнеград у боях. Колони переливалась всіма тонами райдуги, й здається на їх верхівках також знаходились гармати, більш дивніші тільки, вони роздвоєні на дві частини чи що… Простір між «двома частинами» наповнився різноманітними кольорами – промінь за мить стер четвертину армії Хорту. Ніхто навіть не встиг закричати або ж заплакти(хоча багато хотіли): найбільший з трьох гірських драконів оповив ту невідому зброю. Крил монстр не мав, тому спритно переміщався, повзаючи по ній - мабуть вона створена була разом з мурами – він зламав не один міцний зуб, шукаючи вразливе місце. Але коли дістався до вершини… Райдужний постріл спепелив дракона, залишив від нього лише спогад.

Воїни пали духом, але дірок в мурах вже не було, тікати куди не було, але було дещо інше. Тепер вони побачили той жах: фортеці, по якім вівся осбтріл, непошкоджено стояли; місцеві, яких утримували солдати Хорту, перетворились на упирів, що зривали навіть кам'яні обладунки та зжирали воїнів. Те, що залишилось від війська Деулу, направилось на допомогу Вогнеградцям й відразу розвернулось в підмогу Хорту… Їх оточили породження того жахливого місця: люди в обладунках, створених з невідомих металів, в руках вони тримали рушницю – не таку примітивну як у Вогнеградців, очі їх блищали – чи ж то був шолом. Деульців знищували одним пострілом. Дарваз разом з армією свого князя підходив до замку Іскри, коли люди пізнали це місце, вже справжнім. Здався сміх, тихий, але він ще потім відлунював всередині. Янар славився безстрашністю своєї армії, навіть його дружина жахнулась, побачивши о ті незліченні споруди, що з'явились, либонь, з іншого світу, та злякались вони ще декого… Тут царювала темрява – хтось справді щось бачив? Та перед Дарвазом пітьма посилилась, наче хмара опустилась не землю – вонюча хмара. Дарваз також його злякався, більше навіть від людей: ісполінські червоні крила тягнулись по землі за колосальним тілом; з рота, наче з тих злостивих стін, витікала темно-червона рідина; а очі, вони спочатку оглянули все воїнство, а потім уставились на Дарваза, той стояв попереду – то Криве Крило. «Райдужні» гармати не реагували, натомість Криве Крило: монстр послав струмінь темного полум'я у Дарваза, добре, що той вчасно відповів. Крило грався з маленьким, в порівнянні з ним, Дарвазом – йому те набридло – потік полум'я з його боку посилився. Дарваз відчував, що програє. А ще він добре, як й всі дракони, відчував смерті неподалік.

Мури Енеріса замерзли – за мить сховались під товстою кригою… А коли крига тріснула, на цю кляту землю ступила лапа… Вся оповита снігом – ніхто, за межами Крижаного Хребта не бачив цю лапу – виявилось, що розміром вона з п'ятерню Кривого Крила...

«- Минуло не так багато часу з тих пір як одне за другим князі взяли своїх драконів, забули про страхітливість Кривого Крила та штурмом знищили Енеріс - зрадили свою сестру. Як й джерело її сил… Вона позбавила їх чар.»

- Я чув, що Вогнеград чхати хотів на всі договіри між Крижаним Хребтом… - то був трактир, на краю села, що звався Дупло: «Залізь, поїж й геть!».

- Про шо ти… Боже… - троє чоловіків випивали за лавкою – великим довгим столом, яким керував трактильщик, чоловік мовчки слухав й коли чув повну дурню мотав головою в різні боки.

- Ти як? Паскудно виглядаєш? - випиваючи, вони не забували хоч іноді згадувати як зараз погано.

- Паскудно! А як по-іншому? Ти таке говориш… Я чув, що Хребет погрожує застосувати зміюку, підводну ту!

- Дурень, то князь Вогнеградський казав, що їхній упир знищить підконтрольні Крижаному Хребту села, а потім займеться й самим містом!

- Невіглас, князь Вогнеграду – хорош мужик!

- Стуліть пельки, га…! - втрутився третій, він сидів поряд в брудних обладунках. - либонь, колись вони були гарного червоного коліру. -Задралиии! Так… А, цей… Налийте мені ще!

- Випивка заборонена! - нарешті він озвався.

- Тобто, коли гроші є, вона не заборонена, а коли ні, то…

- Та зараз немає грошей, хіба є неправий? Правий я! Випивка заборонена!

- Ти… Ох… Ти знаєш, хто я такий? - от показалось поза хмар сонечко -брудні обладунки наче зблиснули.

- Знаю! Це ти вчора з бомжем за хлібину бився! Там, перед нашим закладом!

- По-перше! Пан Благород – мій добрий товариш, й ми з усім вже розібрались: хлібину я перший побачив! По-друге… Ох, як важко! По-друге, «заклад»?

Тепер він не сидів, а лежав: не на стільці, а у багнюці, перед трактиром. Навколо розташувалось лише декілька хатин, тому цього ніхто не побачив – майже ніхто…

- Гляди! - показував пальцем на трактир один з багатьох вершників в яскравих червоних обладунках: вони дещо яскравіші за ті, що на панові у багнюці.

- Невже це ми минули це місце?

- Значить, не платять данину своєму Князю!

- Аякже! Хай горить вічно полум’я Адена! – й останнє повторили всі.

- Наші вітання! - проказав він, випрямивши руки в боки, коли встав з багнищя – чоловіки, які щойно злізли з коней й направились до трактиру, в свою чергу промовчали.

- От ****лизи… – прошепотів собі вонючий чоловік, та сходу перевів свій погляд на гарних коней…

Варто сказати, що кричучи «В петлю Адена! Пішла!» на одній з кляч, старий не проїхав багато, й від п’янство чи від втоми знову впав у багно.

Давно він не сидів у такому сідлі – техніка виробництва ані трохи не змінилась. Та й кінь був швидкий з удар блискавки – це могло лише здатись, якщо ти сідаєш на коня з Вогнеграду вперше. Він же знав, що таке «полум’яні» коні, пам’ятав точніше…

«- Мій, воєвода!»; «- Мій друже!»; «- Я хочу закінчити це! Ні війні!» «- Хорт потребує нас!»

Дружина Вогнеграда підходила вблизь Хорта: то три десятки тисяч воїнів в голові з Благинею на Вогнеградському коні – воєначальник Князя Янара, який верхи на Дарвазі тягнув стрілкові вежі, в центрі армії. З-за грандіозних стовпів Хорту лунав гомір – на зустріч Янору крокувала армія, всього чотири тисяч воїнів з правителем Ланом на драконі, що був єдиним у війську. Йдучи один на одного, й Вогнеград й Хорт змінили різко напрямок – а не так як раніше… Дві дружини - бік о бік: туман на горизонті був незвичний, він якось зливався з хмарами – не саме страшне. Благиня зупинив військо, Лан зробив те саме, Янор прагнув разом з Дарвазом перейти на передову, але істота відмовлялась…

З пітьми туману виглянула голова… Величезна голова, що роздивившись завмерших, ринула вперед – показавши тіло: розміри з Кривого Крила й ніяк інакше. Всі ще досі стояли, для драконів то взагалі катування – з їх очима та вухами: либонь, для них наближались тисячі таких ісполінів. Й всі знали, що Деул ніколи не мав таких монстрів – адже їх Туманники незавжди за коня більші були – але ніхто не рушив. Благиня, відважний був, намагався щось зробити, тільки от тіло не слух’яне… Туман, що ніс в собі непереможне військо Деулу вже наближався впритул. З нього летіли стріли – у ворогів – а стріли ті, з чарами створювали ще більшу імлу Раптом! Почулось! «Ні! Ні! Ні! Дроконячим чарам ні!», й всі швидко підхопили: «Ні!» - загули дві армії, два дракони вибухнули полум’ям.

Воєвода глянув в натовп: першим загаласував один з багатьох синів Князя – наймолодших з їх юних - Аден, йому наказано було сидіти вдома. «Та й добре, що хлопець тут… Але..» - вздумав Благиня – «Чари драконів на відміну від іншої всякої нечесті діють лише на добре серце…»

Можливо у мряці злегка здригнулись – а як же - туман зупинився. А армії Полум’я та Скель проклали шлях крізь військо Деулу, крізь… дрібне військо, що ховалось у широкому тумані.

««- Ве бльк, ми зоимо це швидко!» – його били сильно, тому всі намагання двох чоловіків щось оповісти про ситуації він чув бідно та все ж щось розбирав.»

- Виродок! - За таке! - Ми хотіли зробити це при людях! – Поганити наші руки об твої брудні обладунки! – На яких герб виродка. – Вони й не знімались… -Закрий…!

- Де.. Я?

- Якщо так хочеш - ліс Деревяник: тут просто нечесті всякої менше, тут ми тобі голову й відрубаємо – двоє чоловіків з добрячим пузком повільно, сварячись між собою, затягували Благиню поглибше в ліс.

- «Голову відрубаємо»? Та цей… За Князя! За нашого Князя!

- Це тебе вже не врятує!

- За нашого Князя Янара!

- Ах, виродок же! – знову його міцно влупили, по голові, може – він погано те пам’ятав. - Хай вічно горить полум’я Адена!

- А ось і я! - Благиню притягли в рощу, де впершись спиною в дерево стояв чоловік в дивакувато зеленій мантії до п’ят; в цей світлий день, нескінченні дірки в ній не просвічувались, наче тіло носія цього одягу – суцільна темна бездна. - Я тільки но прийшов, але вже так зачекався! - його обличчя вставилось в ноги, тому було видно лише посмішку: яка не сходила навіть при розмові – здається вуста взагалі не рухались. - Скажете може щось? - поряд з ним пасся кінь, точніше – брр – то був якийсь, скелет коня: лише кістки, що виглядали через шкіру – її в деяких місцях взагалі не було...

- І хто « а ось і я! »? – проговорив найсміливіший - нарешті губи дивака заворушились, вони точно повторили рухи рота глашатая - стражник навіть забув витягнути рушницю чи хоча б саблю – його товариш розгубився більше й слова не впустив.

Благиня наче бачив, що ніхто не наважився що-небудь вдіяти, здалось йому тоді, як дивак якось махнув рукою й стражники пропали. Здається Благиня впав і спитав «Куди це вони?»… А йому й відповіли: «- Ви вірите в Долю?»

«- Будівля не була такою великою як інші, подібні їй. На вершині раніше всі бачили руну розміром з руку дитини – зараз же дракона, десь з людину. Тут поклонялись… Мені. Я – це й Сварог, Перун, Ярило… Крутюсь як можу, хех.»

Богуш все своє життя вірив. Вірив він й у Перуна та Діву-Додолу, й у те, що Велес рухає цей світ вітрами своїми, вірив, що собака виє в небо – то на покойника. Скільки знав себе – вірив. Храм у нього був, де й інші вірили, а опісля прийшов Князь новий та тепер…

«Якшо Дракон летить над селищем – то урожай гарним буде!»

«Побач Дракона перед собою – кланяйся відразу – щастя в сім’ї буде!»

«Коли їсти сідаєш – помолись на Князя та його Дракона – щоб ще раз так попоїсти!»

О це повір’я такі тепер. Важко сприйняв їх Богуш: розм’як він, трішки може й головкою вдарився. Селище його знаходиться між теренами Вогнеграду та Крижаного Хребта, хоча влада належить першому. Тому Вогнеградські солдати рідко тут ходять – сьогодні все не так.

Богуш повільно наближався до свого святилища, отримуючи привітання від сільських дітей: «Драстуйте, пане Богуш!»; «Доброго вам дня, пане Богуш! ». Та не обділяли його й дорослі: «Гей, як сямаєте?»; «Це ж він! Князь дрібного народу! Хаха…». Ходу чоловіка средніх літ уповільнювала довга сіра мантія та вантаж, а саме купа язичницьких ідолів в рукає. Гарно зроблені ті ідоли – то робота майстра Дорука, а які вони різнокольорові – очі радіють – як й коли бачуть художницю Барвину. Богуш грошей немає, скоріше за все – то подарунки від доброї душі – люблять тут його… Чи лише жаліють, дурненького? «Та молодий ще, а вже…»

- Та шо той Зимовит?

- Княже знищить дрібні городи його, за водою – й вимре весь Хребет разом з гадом підводним!

- Хай горить вічно полум’я Адена! – всі шестеро повторили це, останній сказав як найбільш гучно, але Богуш почув ще первого: стражники тільки от виїжджали з-за закрученої дороги, над якою нахилилось дерево з довгим листям. - тримали напрямок вони повз храм, до якого майже дійшов Богуш.

- Привіт, пане Богуш! - хлопчина пройшов поряд з ним й минув на ліво, не дочекавшись відповіді.

- Д… А… Дідько!!! Дідько! – збліднівши, він побіг – та так, що за мить тут наче й не було ніякого Богуша – «Де Богуш?»; «А хтозна, де Богуш!»

Він біг, біг й плакав – знав, що за таких ідолів його скормлять драконам: упустивши одного, Богуш підіймав ідола та біг ще швидше, плакав ще сильніше – забігав він глибше й глибше у ліс, що починався поза храмом Вічного Вогню.

« -Не думайте так про нього: страх, плач, «Та головою він вдарився, не підходи до нього!» - Богуш не завжди таким був.»

Вогнеград за Адена тільки будував владу: стража брала «данину». Будь яке місце, де могли знаходитись люди, мусить платити дань кожному Княжескому воїну: вони палили сараї, частіше хати – їм дозволяли пити при тому. Князь хотів, щоб кожен, хто не приймає його владу, страждав від несправедливості…

Богуш не міг стерпіти те, що робили з його храмом, тому п’яного стражника він бив по голові з усією силою – йому треба були обладунки Вогнеграду. Відчайдушний чоловік не відразу зреагував на «- Хай горить вічне полум’я Адена!», через що привернув до себе увагу у тісному човні: Богуш думав про чарівні зілля, що продають у Деулі: вони, буцім, допоможуть йому сховати храм від очей Князя. Деул – який тільки но знайшов нового правителя відмовився підкоритись Вогнеграду: всі дракони були вбиті, половина міста була знищена, та тут досі торгували...

Він зрозумів, що вже близько – той рев руйнував хід думок – навіть тоді Богуш не зупинився. Туману не було взагалі: «Я хоч туди потрапив…» - подумав він, вже впадаючи у сум’яття. Не видно жодної цілої будівлі, навіть людей не було, окрім… Так, то був Деул: стража Вогнеграду ходила зруйнованими вулицями, й навіть не групами – арміями – все як йому й розповідав, дуже давно, дивак у зеленому.

Богуш виділявся, бо ходив один й забувався казати у відповідь: «Хай горит..» - щось там... На диво те, що йому треба продавалось на кожному кроці – з ціною він лише не міг визначитись.

Напів мертва дракониха ще мала змогу кормити дитинчат, тому цим вже котрий місяць займалась під наглядом стражі Вогнеграду – у кайданах само собою. Вона була досить велика для Туманників – не як з цілу хату: магазин, який він все ж знайшов за вказівками дивака, той й зілля радив якесь – все він знає. Лавка знаходилась під п’єдесталом, на якому катували дракона – й Богуш знову не злякався, навіть не помітив чатових – вони стояли у кожного приміщення. Всередині він минав через стражників – окрім них та крамара нікого не було скупив всі можливі зілля, а коли з посмішкою виходив впустив мішок з численними банками: одна з них створювала хмару з туману, друга наводила галюцинації, третя посилювала ефект першої – ну, й цього досить…

Штучний туман дав драконихі сил та люті…

Тоді страх взяв верх швидко, та Богуш біг швидше – не швидше, ніж Туманник руйнував місто… Він міцно тримав банки, які не розбились – то ненадовго – бо незграба перечепився.

– Ти, ХТО? Хто, ти? – запитав Богуша, розфарбований червоним з ніг до голови, чоловік.

У відповідь він закричав – ні, дракона поряд не було – було височезне дерево, а Богуш лежав на одній з найменших його гілок – вона все одно була гігантською – дивно… Його оточили люди в різних кольорах з білими очима.

– Кричиш? А я ні! Нечемно! Ми будемо звати тебе Велетень, хоча ти вже не такий… А коли таким був – то трохи не почавив нашого Бога! – він показав пальцем на величезну квітку, що росла під деревом.

Він крутив головою: на горизонті угледів руїни... Чомусь такі неприродньо величезні. На інших гілках стояли такі самі білоокі, але пофарбовані були їх обладунки та зброя. – Тобі подібні забулись про ліси, не нищать гидоту усяку – війна та й все… Через те ми також йдемо на війну: чорні бджоли з Брудного Лісу вбивають наші божества! Тут ще ти: біжиш й раз зменшився до нас!

То було давно. Зараз же він впав, от на своїх ідолів впав, поламавши декілька – він не перечепився…

На невеличкій галявині лежав медвідь, весь мертвий з нутрощами назовні, його ще й їли. П’ятеро «людей», істот, схожих на людей: зріст в половину звичайної людини, одягу не було, через те відкривалось занадто волосате тіло – навіть п’яти, а замість голови була собака. Тобто, голова була собача – то Богуш злякався так, що думка «собака замість голови» прийшла йому на думку в першу чергу. Істоти кинули медведя, о, ці їх ікла перед стрибком – а Богуш не рухався… Песоголовці заскавчали й втекли – Богуш досі не рухався. Поряд з трупом ступила фігура, здається вона вийшла з дерева, що поряд – правда. Шкіра наче стара кора, руки, зо заросли квітами звисають до землі, чобіт з правої ноги на лівій – й навпаки, одне око яскраво зелене – друге темно-червоне як й деякі квітки на руках: ще й щось з нього витікає. Велетень як загудить, й піде в бік Богуша, той закриє очі, а коли відкриє…

- А ось і я! – там, де тільки но був якийсь монстр, на пенькові сидів чоловік в зеленому вбранні, поряд пасся худий кінь. – От же той Брудний Ліс, все з нього лізе – навіть хазяїна ліса підкорив – він декілька разів вдарив по пенькові.

Богуш змовчав.

- Ви вірите в Долю?

«- Ті, хто не підкоряться згорять» - сказав новий Князь.

Першим не підкорився Хорт.

- Ти мене зовсім не чуєш! Злиднів Яри – я був там! Скільки всього знайшов…

- Я казав, що ми не беремо чуже? Що ми не вештаємся по інших, недоброзичливих нам, вежах? Що як погано не було б, ми не заходимо за дванадцяту вежу? І я певно казав, що небезпечно ходити в гибле місце, Злиднів Яри – двадцять п’яту вежу! Я не хочу чути, про те скільки трупів ти пограбував!

Двоє хлопців йшли по чарівно гарній вулиці – насправді такою вона була, коли її тільки створили, вирізали… Але зараз після як Дарваз – ну, про те страшно згадувати... Тоді вежі були розділені по класам: скажи по уламках, де стояла вежа ремеслеників, ну? Зараз же Хорт страждає від громадянських війн між вежами - хтось: «Я можу об’єднати народ й поліпшити його становище!» а хтось каже: «То все брехня!» Хорт, що ближче до півдня наразі заражен нечистю, що й досі лізе з Брудного Лісу – це улюблене місце шукачів. Вони ж до речі полюбляють падати, коли забираються на верхні яруси веж, що недоступні після облоги…

«- Мій любий Батько! Все стало ясно! Вони вбили його! Прошу!»

Те, що сталось – не згадується більше у Хорті – день, коли час зупинився, залишив тільки мить… Мить болю та страху.

Хорт мав зброю - для атаки, для захисту – катапульти, арбалети, навіть камнемети: князівство було готово в будь яку мить, до будь чого, але не до такого…

Найвищі вежі, що аж до неба, стояли далеко в центрі Хорту, натомість малі заступали їх з усіх боків. Все ж іноді траплялись винятки: Дарваз з небаченою люттю налетів на чималу вежу, що стояла найпершою в його шляху – колись то була міцна гора, а зараз вона падала на інші колишні гори. Ох й пилюки тоді було, а криків, за ними лунав сигнал тривоги: дві-три катапульти навіть стріляли. Дракон приховався на низу, в бездні з пилюки – а там, вище – дехто тікав, дехто кричав, куди стріляти, та більшість після знищення вежі воїнів лише чекав. Його рев зростав, обік від можливого місцезнаходження дракона падала чергова Вежа. Пилюка ніяк не сідала, та тепер розфарбувалась яскраво червоним – хто хотів тепер міг вгледіти цього крилатого демона. Одиниці з виживших наважувались те згадати : « -Скелет, у полум’ї!». Кожне коло мало «вікна» - величезні отвори, з вищих поверхів відкривалась прекрасні пейзажі: спочатку зіниця, оповита полум’ям, потім глибока паща, в якій тільки народжувався вогонь, а потім вже всіх поглинило жевриво.

«- Я зустрів там чоловіка в зеленому…»

-Трохи не провалився в дірку якусь, думав все – каюк, поряд нікого, а за руку хтось як схопить – точно кажу, нікого там не було. Й мужик говорить: «Якщо для Данко так важлива Віра, то може хай прийде сюди?»

- Що ти… Він сказав?

- До чого тут наша Княгиня?

Хлопець піднімався й опускався, крокуючи по павших побудовах, ті колись були його домом. Головний вхід в будь-яку вежу знаходився у її підніжі – зараз важко були зайти через парадні двері, тому Данко залазив через вікно – у свій дім – як злодій.

Злиднів Яри – одна з найменших веж по центру Хорта, що зверху до низу заселена духами – там жив Князь.

Хлопчині важко те далось, але нарешті минулись всі ті кола пекла. Він ще досі був там, й махнув рукою, коли зайшов Данко – всі духи зникли. Поряд стояв кінь – як його сюди занесло – та Данко дивився тільки на чоловіка в зеленому.

- А ось й я! – скільки дивак тут був, неясно – голос був щирий, веселий.

- Ми зустрічались… Я ще не возив контрабанду – було важко. Тоді ви запропонували…

- А ти відмовився, хлопче – таке рідко трапляється, а що змінилось?

Він справді хотів розповісти, але чоловік в зеленому… Випередив його…

- Я повинна! - заговорив він ангельським голосом. – Я щось зроблю! Я ніколи не здавався! Прошу! – тепер вже суровим хлопчачим. – Цей Союз можливо нарешті врятує цих людей. Під владою Крижаного Хребта… - знову сказав він прекрасним дівочим голосом. – Я люблю тебе! – Я тебе…

- Я не можу її втратити.

- Ви вірите в Долю?

«- Ви вірите в Долю?»

А коли він те запитав, вони провалились… В саму світобудову: минуле, майбутнє.

– Я тут не з проста! Ти тут не з проста! Кожен моє своє призначення! Так, ти страждав… Тільки для того, щоб нести зараз страждання іншим! Чума, Війна, Голод! Це їх Доля – ви допоможете здійсніти її! Підштовхніть їх битись однин з одним, красти один в одного, вбивати один в одного. Ви відчуєте це – ваша Доля?

- Так! – сказав один.

- Так! – другий.

- Це не моя Доля...

«- Те, що повинно бути в одному місці, знаходиться в іншому… Істоти, події – все не так, не розумію! – прокашлявшись, він запитав: «- Що зі мною, сину?»

Він стояв і чекав, зараз без коня. Краєвиди, які можна було колись побачити в бридкому Енерісі тут були всюди. Й ось – явився: його обличчя палало вогнем, що відбивався на вічній усмішці співрозмовника.

– Не вийшло, господарю. Хлопець повинен викрити Адена, а дракон тоді знищити Вогнеград – я не зміг це змінити… Він досі могутній! – вогонь на брудних зубах відбивався тепер сильніше.

– Могутній баланс, створений ним, а не він сам!

– Роби, що наказано – тоді будуть знищені його сили, й він сам!

– Ми потворимо світи: труємо його – та хтось лікує. Дракон Ігум створений не Смертю: на відміну від інших. – як же тоді розгорілось полум’я.

– Немає більше сил, щоб створювати такі парадокси! – тоді пекельне полум’я змінилось на ангельське світло. – Продовжуй, Новий Вершник… Вже скоро!

« -Все добре, батьку!»

_{Далі буде…}