Тала Владмирова - Народилася в Гуляйполі, дитячі роки провела в Чернігові, живе і працює в Запоріжжі. Закінчила фізико-математичну школу, але вищу освіту здобула за філологічним профілем. У співавторстві із Дарою Корній видала два романи: «Зозулята зими» та «Крила кольору хмар». Авторка оповідань, що виходили у численних збірках. Була майстром на одному з конкурсів «Зоряної фортеці». 
Започаткування цієї відзнаки – заслуга відомої львівської письменниці Дари Корній і, звісно ж, організаторів «Коронації слова», та я дуже вдячна, що мене запросили взяти участь у цьому проєкті.
Але не знаю, як для інших, кому випало оцінювати чужі твори, та для мене то не розвага й не насолода від читання, а праця. Треба аналізувати текст не на рівні «сподобалось — не сподобалось», а значно глибше, намагатися бути об’єктивною, надавати перевагу певному твору, бо він справді має великий потенціал і водночас із жалем розуміти, що є ще принаймні один — два рукописи, які хоч поступаються переможцю, але варто ще над ними попрацювати – й будуть чудовими й вартими друку. І дуже сподіватися, що автори, хай і ображені на те, що обрали не їх, не відмовляться від думки писати й удосконалювати свої роботи й надалі.
Якби така різниця була, то я б не писала. Ні, не просто не писала фантастику, не писала б взагалі. Бо тоді б, певно, повинна була б взяти на озброєння всі прилеглі до «серйозної літератури» поняття: від «література має… (навчати людей, робити їх кращими, підіймати важливі проблеми суспільства, розвивати духовність і далі за переліком того, що повинна робити література й взагалі мистецтво)» й до «що хотіла сказати авторка цим твором?».
А якби я сідала за комп’ютер чи витягала улюбленого нотатника й ручку з думкою: а чого навчить читачів сюжет, який щойно спав на думку? – то я б опинялася в позиції багатоніжки. Тої самої, яку спитали, як вона може ходити з такою великою кількістю ніг, вона замислилась – і так і не наважилась зробити хоч один крок. Я розповідаю історію, яку мені дуже важливо розповісти. Дуже часто використовую при цьому інструменти, які характерні для фантастики, бо мені подобаються можливості, які дарує письменнику (й читачу) прийом фантастичного припущення. І можу лише сподіватися, що той, хто ці історії прочитає, буде в ту мить на одній зі мною хвилі, тож побачить у написаному саме те, що я туди вкладала. Та водночас варто пам’ятати, що це – дуже бажана, але не обов’язкова умова. Бо кожен, хто читає книгу, ненадовго, але стає співавтором письменника, пропускаючи образи й сюжетні перипетії крізь власний досвід, систему цінностей, врешті, крізь настрій, із яким він чи вона ту книгу відкрили.
Думаю, що поділ на «елітарну» й «масову» літературу випливає через певну інертність літературознавства. Хоча тут йдеться швидше не про літературознавчі дослідження: зараз з’являється чимало наукових статей у серйозних виданнях і навіть дисертацій, присвячених різним аспектам творчості сучасних авторів детективів, фантастичних і пригодницьких, жіночих романів тощо. А от на уроках у школі й в аудиторіях університетів ще інколи можна почути про Літературу з великої літери та про те, що не варто витрачати час на «другосортне розважальне чтиво».
Хоча, заганяючи значну частину літературного процесу в «резервацію» та ставлячись до неї зі зневагою, люди збіднюють свій читацький досвід і не можуть осягнути розвиток літературного процесу у всій його повноті й різноманітності.
Для мене ж основним критерієм є якість твору. Врешті, всі автори розповідають про кохання й зраду, життя й смерть, підступність і самопожертву, самотність і прагнення до щастя… А вже які при цьому вибудовують декорації – то цікаве питання, але не першочергове.
Як життя у промисловому місті впливає на творчість?
Думаю, що тут має вплив не життя в абстрактному промисловому місті. а саме в Запоріжжі. Зараз не буду казати про досить серйозні екологічні проблеми. Тут винні люди, цілком конкретні, а не місто. Але саме місто – дивовижне. І я радію, що воно – моє.
По-перше, хто не чув про Хортицю? Так, мене кілька разів питали, чи я не хочу звернутися до теми козаків-характерників, козацьких скарбів тощо. Чудово, що тема козаків набула популярності. Однак шкода, що міфологія і легенди степового краю і власне Запоріжжя не такі популярні, бо вони – дуже різнопланові й цікаві, й вже точно не обмежуються лише добою козаччини. Думаю, що колись звернуся й до цих міфів, але не тому, що це – популярна тема, а тому, що тут справді є що сказати.
відбудову повоєнних років, розквіт і занепад, відродження під час народження вільної України, боротьбу із ватницькими настроями – через усе це до сьогодення. До речі, якби історія пішла за іншим сценарієм, тут планували створити нову столицю Української радянської соціалістичної республіки після будівництва Дніпрогесу, нове зразкове промислове місто, але репресії 30-х позбавили тих, хто по це мріяв, ілюзій і мрій, і не лише мрій, звісно…
