Проєкт «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше» продовжує мандрівку Україною! Ми не могли оминути увагою місто Кропивницький та його сучасних мешканців. Цього тижня ми поговоримо із Ольгою Мігель про фантастику, чоловічий світ та труднощі, які лише загартовують характер.
Ольга Мігель - українська письменниця, народилася у Кропивницькому. Працює в жанрах фентезі та містики. Спеціаліст з видавничої справи та редагування. Призерка конкурсів «Брама» та «Коронація слова».Ви неодноразово говорили, що реалістична проза вас не цікавить як автора, і ви її навряд чи писатимете. Так було з самого початку мрій про письменство, чи це певна маркетингова стратегія, як у багатьох авторів?
Воно складалося якось саме собою. Я почала писати та мріяти стати «справжньою письменницею» ще в сім років – тоді про такі речі, як «маркетингова стратегія», діти зазвичай не задумуються 
Просто писала в тих жанрах, які мені до вподоби. І так вже виходило, що «просто реальність без фантастичного елементу» не сильно мене вабила. Найбільше мені, коли пишу щось, цікаво обігрувати це саме: «А що, ЯКБИ було можливо те-то чи те-то? Якби ми жили в світі, де є ТАКІ закони, правила та явища?» і т.д.
Дуже часто в мене тим ядром, навколо якого формується історія та персонажі, є саме сеттинг і ідея, що з ним пов’язана. А вже навколо неї обростають герої та події, які з ними стануться. Тобто, можна сказати, я належу до того типу авторів, що діють, як Толкін: спочатку продумують в своїй голові «Сильмариліон», а потім створюють в цьому світі Фродо, дають йому перстень та відправляють переживати свою пригоду!
Майже завжди у ваших книжках в центрі подій жінка чи дівчина. Вам не хотілося написати роман про «чоловічий світ»?
Так вже сталося, що з героїнею-жінкою чи дівчиною мені значно легше зрезонувати, надто коли мова йде про довгу історію, де на тривалий час потрібно занурюватись в голову до свого головного персонажа, через якого історія відкриватиметься читачеві. І хоч героїні в мене зазвичай не зовсім формальні, з проблемами і тарганами розміром з багатоповерхівку, та світоглядом, який може бути не зовсім «стандартним» для «середньостатистичної жінки»… Але вони все одно живі та правдоподібні. З героєм своєї статі мені легше знайти синхронізацію. Тим паче що хоч мене читають і чимало чоловіків, та основна аудиторія моїх книжок більше жіноча. Можливо через те, що центральний персонаж в мене жіночої статі, а можливо тому, що я використовую гачки, які в пригодницькому фентезі більше чіпляють саме дівчат.
Та з чоловічим центральним персонажем я не впевнена, що зможу достатньо синхронізуватись, аби він вийшов правдоподібним. Боюся варіанту, коли буде той випадок, що називається: «І ні туди, і ні сюди».
В романі «Код кАР.іни» (який отримав КС у 17 році та друкувався в журналі «Дніпро») я таки один раз спробувала зробити чоловіка центральним персонажем, який веде читача історією. Але вважаю ту книжку не дуже вдалою, і якщо колись пропонуватиму її видавцям, то однозначно кардинально переписуючи. І можливо навіть зміню головного героя на те, що буде більше підходити цій історії та її сприйняттю.
Крім того, з центральним персонажем своєї статі мені банально комфортніше працювати.
Якщо щось може піти не так, то так, зазвичай, і відбувається. Яка найбільша халепа траплялася з вами у косплеї?
Одного разу на великій Дніпровській аніме-паті, куди я привезла косплей Рьогі Шікі з аніме «Межі пустоти: Сад грішників», я незадовго до свого виходу дуже сильно пошкодила ступню. В мене тоді було саморобне дерев’яне взуття «а ля традиційне японське» (під кімоно), я перечепилась, та дровиняка злетіла з моєї ноги, і якось я так вдарилася ногою об поріг, що розбила ногу. Буквально всю гримерку кров’ю залила, організатори з корвалолом бігали за бинтом та мене перев’язували.
І… після такого от найлогічнішим було б відмінити свій виступ. Надто що запланований в мене був не просто красивий прохід сценою, а цілий танець в кімоно з катаною, в якому треба було дублювати елементи рухів персонажки, що демонструвались у АМВ-кліпі, який я для цього змонтувала.
Але… сидячи в гримерці з розбитою скривавленою ногою, я подумала про те, скільки монтувала цей кліп та репетирувала танець. Позичала катану в друзів. Їхала аж до Дніпра нічним потягом. Та головне – скільки сил та часу в мене пішло, аби власноруч пошити те рожеве кімоно на підкладці, з червоним нижнім кімоно і довгими рукавами, досліджуючи туторіали з пошиття традиційного японського костюму. Скільки я повзала підлогою, оцими от руцями розписуючи п’ятиметровий пояс обі візерунками – ще й так, аби воно до деталей співпадали з візерунком, який був у аніме та на оф.артах. І мені от стало настільки шкода пускати за вітром всі ці зусилля, що я вирішила намотати шмарклі на кулак та вийти на сцену.
В результаті я пішла на виступ босоніж, з перев’язаною ногою, яка страшенно боліла. І таки виступила! Ще й не так погано, як могло б бути))) Потім, звісно, решту вечора просиділа бідолашкою, а як треба було йти і взуватись, щоб встигнути на свій потяг (то була зима до речі) – взагалі ай-ай-ай. На щастя, саме того дня моя мама теж була в Дніпрі у справах по роботі, тож ми з нею перетнулися, і вона допомогла дістатися вокзалу та доїхати додому!
