Коли за вікном майже весна, хочеться відправитися у подорож. «42 фантасти...» вкотре мандрують містами України, щоб дати можливість розказати про себе тим, хто творить сучасну українську фантастику не тільки в столиці чи Львові. І цього тижня ми говоритимемо із мешканкою химерного міста Вінниця про поезію і не тільки. Сьогодні нашою співрозмовницею стала Тіна Гальянова.
Тіна Гальянова - письменниця, журналістка. Живе і працює у Вінниці. Педагог за освітою. Лауреатка літературно-мистецької премії «Кришталева вишня» (2010), міжнародної премії імені Олеся Гончара (2012), дипломантка міжнародного літературного конкурсу «Коронація слова» (2012 та 2013). Авторка збірок поезій та романів.
Використання фантастичних елементів у творі полегшує чи ускладнює роботу письменника? Розкажіть про свій особистий досвід як автора.
Майже всі мої прозові твори, як коротенькі оповідання, так і романи, написані в містично-фантастичній манері. Я вважаю це моєю особливістю як авторки, та обрала цей стиль не свідомо, а інтуїтивно, бо саме в світі фантастичного почуваюся найкомфортніше. Однак якщо й проаналізувати всі «плюси» та «мінуси», то можна констатувати, що використання фантастичних елементів у творі має ряд переваг. Не скажу, що полегшує, швидше, робить працю письменника значно цікавішою. Коли тебе не обмежують жодні рамки, тоді твориться з особливим захватом.
Написання фантастичного, містичного, химерного дає можливість відчути, що ти справді ТВОРИШ, а не просто пишеш. Ти вигадуєш неіснуючих істот, описуєш явища, непідвладні законам фізики, ба більше – ти створюєш цілі світи – власні, альтернативні. Усе це дає автору необмежений простір для роботи його уяви. До всього, навіть у нашому повсякденному, реальному житті, трапляється чимало речей, які подекуди неможливо пояснити. Ось тоді також у нагоді стає фантастика. Саме вона допомагає письменнику давати відповіді на будь-які питання сьогодення. Хай навіть часом вони зовсім нелогічні, а іноді взагалі просто шокуючі, несподівані, проте це завжди інтригує, отже буде цікавим не лише для автора, а й для його читача.
Після сказаного може видатися, що написання фантастичного твору – це якісь забавки, зовсім несерйозна річ. Зовсім не так. Зображаючи хай навіть абсолютно неіснуючу річ, ти маєш описати її максимально достовірно, конкретно, зобразити всі її характеристики, особливості, щоб читач зміг уявити це, а головне повірити в реальність існування створеного тобою. З власного досвіду знаю, як це нелегко. Мені, скажімо, доводилося розповідати про вигадані прилади, і саме від принципу їх роботи залежав сюжет твору, тож я з великою доскіпливістю описувала всі технічні характеристики того чи іншого ґаджету, аби читач міг якомога краще зрозуміти суть усього оповідання.
А що вже казати про мій перший роман, де я створила цілий паралельний світ зі своїм укладом, ієрархією, географією. Часом і сама плуталася в назвах самотужки вигаданих міст, тож навіть доводилося писати собі «шпаргалки», щоб бува нічого не наплутати.
Тож можу сказати з впевненістю – написання фантастичного твору – це, в першу чергу, вражаюча пригода – цікава, захоплива, але й нелегка, така, що завжди тримає в тонусі і не дає розслабитися ні на мить.
У вашому доробку є поетичні збірки, романи й роман у новелах («Химеросховище»). Чи ви і досі займаєтеся поезією, чи тепер варто чекати лише на прозові твори?
З поезії я починала. І мої перші книжки – це збірки віршів. До прози прийшла вже пізніше. Точніше, видавати свої оповідання й романи, демонструвати їх світу почала вже тоді, коли пройшов довгий час мого становлення як автора. Власне, я навіть свідомо розділила свою творчу суть на дві – Гальянова-поетка і Гальянова-прозаїк, чому й відповідають два моїх імені, тож і підписую свої збірки віршів як Валентина, а романи й добірки оповідань – Тіна.
Як на мене, поезія – це, в першу чергу, натхнення. Тож і писати її можна і в дуже юному віці, що я й робила. Коли до тебе приходить якесь осяяння, яке не відпускає, тоді нічого не залишається, як сісти за стіл і просто зафіксувати свої думки на папері. А от проза – це вже більше робота, це поєднання фантазії і досвіду, який приходить з часом. І ця праця потребує великих зусиль, значного ресурсу знань, умінь, навичок. Особливо це стосується великих прозових творів, романів. Тут сподіватися на саме лиш натхнення не варто.
Для мене, людини, яка звикла писати вірші, або ж навіть оповідання – твори хоч і прозові, однак, усе ж короткі, тому й такі, які, зрештою, можна написати під натхнення, - створити роман було украй непросто. Він пишеться довго, тому очікувати, що до тебе щодня прилітатиме Муза, безглуздо. Потрібно систематично, ніби на роботі, сідати до столу й починати працювати. І знаєте – мені це вдалося. Якщо спершу я вважала такий спосіб творення неприпустимим, то потім зрештою усвідомила, що все можливо, і що натхнення не потрібно чекати, слід його прикликати. Спочатку сідаєш за комп’ютер, відкриваєш документ, дивишся на порожню сторінку, а потім… З’являються якісь думки, які втілюються спочатку в окремі слова, потім – у речення, а далі тебе так «затягує», що вже не можеш спинитися, ніби «відмикаєшся» від реальності і вже й не помічаєш нічого довкола – є лише ти і твій вигаданий світ, в якому наразі й перебуваєш.
Ось так і працюю…
Стосовно того, ким я себе більше відчуваю – прозаїком чи поетом – сказати не можу. Це дві важливі складові мене. Правда, останнім часом дійсно вірші пишу все рідше. Чомусь проза захоплює більше. Мабуть, дорослішаю! Дається взнаки досвід, який вже не дозволяє дивитися на світ з дитячою наївністю, яка так необхідна для поезії. Однак римована Муза ще й досі прилітає до мене і я завжди їй рада!
Досвід роботи на радіо відіграв якусь роль у вашій творчості? І чи хочете ви повернутися на радіо?
На радіо я працювала п’ять неймовірно цікавих та насичених років, хоч загалом у журналістиці з п’ятнадцяти. Правда, спочатку то були здебільшого друковані видання. Саме на сторінках газет та журналів я шліфувала й свої письменницькі навички.
Так, радіо відіграло дуже велику роль у моїй творчості. Як, зрештою, й усі інші роботи в моєму житті, яких було чимало. Якщо відкрити мою трудову книжку, то вже лиш на її основі можна написати цілий повноцінний роман. З якими тільки галузями мені не доводилося зіштовхуватися – від педагогіки до економіки, від культури до архітектури. І, щонайважливіше, що всі освоєні мною професії допомагали (й допомагають досі) мені в головному покликанні мого життя – письменництві. Адже отриманий досвід допомагає мені правдиво розповідати історії на сторінках книжок. І хоч я пишу здебільшого фантастично-містичні твори, проте реалістичність зображуваного ніхто не скасовував. Тож коли описую життя, скажімо, лікарів чи держслужбовців, мені у величезній пригоді стають ті знання, які здобула особисто, а не дізналася з Інтернету чи хай навіть з уст спеціалістів. Те, що відчув і пережив сам, значно легше передати правдиво.
Звісно, робота на радіо дала мені значно більше, ніж інші. Адже вона передбачає постійне спілкування з величезною кількістю різноманітних людей зі своїми історіями, які теж можна сприймати як своєрідний досвід і втілювати на сторінках книг. А ще постійна співпраця з людьми навчила мене й іншим речам – умінню слухати, спостерігати, краще відчувати співрозмовника, помічати незначні, проте важливі дрібниці. Усе це так важливо для письменника!
Ці п’ять років були дуже насиченими і важливими для мене, проте – чи хотіла б я повернутися на радіо зараз? Мабуть, ні. І не тому, що вважаю, ніби вичерпала себе як радіожурналістка чи вже досягла того рівня, вище якого не піднімешся. Просто в світі ще стільки цікавих професій, занять, і мені постійно хочеться освоювати щось нове, вчитися, здобувати досвід, а потім описувати свої відчуття, бо саме письменництво – головне моє покликання!
