Ми так часто говоримо про мандри, що рано чи пізно ця тема мала стати головною в одній з розмов із нашими героями. Сьогодні у проєкті «42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше» ми поговоримо із людиною, для якої мандри не тільки мотив творчості, а й головне джерело натхнення. І помандруємо по маршруту Київ-Афіни, щоб поговорити із Наталією Довгопол.
Багато років присвятила танцю, театру та історичній реконструкції. В минулому аспірантка Національної академії керівних кадрів культури і мистецтв. Була інструктором з танців у телевізійних проєктах, викладає іноземні мови, волонтер безлічі соціальних та освітніх проєктів. Працює із дітьми та підлітками, бере участь в англомовному письменницькому клубі, проводить креативні онлайн-курси з вивчення мови. Лауреатка премії «Коронація слова-2019» у номінації «Романи та конкурсу історичного оповідання ProМинуле. Насправді, біографія Наталії сама може стати основою для цікавої книжки. 
Я виросла на українських народних казках і міфах стародавньої Греції, а вже потім на пригодницьких романах і фентезі. «Гаррі Поттера» прочитала в старшій школі, «Сутінки» подивилася в дорослому віці, тому коли мені підлітки кажуть, що в «Мандрівному цирку» перевертень, як у «Сутінках», я щиро дивуюся. Перевертень там як в українських народних казках — вовк зазвичай є провідником і порадником головного персонажа. Загалом, казка має ідеальну структуру історії: коли герой не хоче бути героєм, але зрештою приймає виклик долі, проходить всі випробуванняння й повертається додому з перемогою.
А ще я люблю реальну історію — речі, побут, події, традиції та світогляд людей певної епохи, і постійно питаю себе: «А що, якби..?» Тому в першу чергу мої романи пригодницько-історичні, але я з радістю додаю до них фантастичний елемент. Наприклад, «Прокляте небо», що майнуло в каталогах «КСД» під грифом сентиментального роману, насправді є пригодницькою альтернативною історією з елементами містики, а найперша моя повість «Карпатська казка» витримана в традиції потраплянців — звичайні міські дівчатка потрапляють в потойбічний світ Нав. Щодо майбутнього, то вже написаний янг-едалт, що заміксує українське бароко з давніми легендами про амазонок (а ви знали, що діви-войовниці жили в українських степах?). Помалу підступаюся до міського фентезі в декораціях Афін, де зараз здебільшого проживаю. Але поки не знаю, наскільки важливим буде містичний елемент у цій новій історії.
У книжках ти завжди прагнеш розповідати про те, що знаєш? Бо і цирк, і подорожі,і танці, як у «Шпигунках з притулку Артеміда» — все це було у твоєму житті.
Мені здається, що я завжди намагаюся стрибнути вище голови. Але навряд чи я взялася писати про фармацевтичний бізнес чи про будні геологів, тому я справді обираю цікаву та знайому мені тему. Мої герої постійно кудись біжать, і я розумію, що сублімую свій потяг до подорожей. Раніше могла зірватися й за тиждень полетіти кудись далеко, зупинятися по каучсерфінгу й жити в наметах посеред лісу. Зараз я трохи більше поміркована в своїх подорожах, але з настанням карантину взагалі доводиться писати пригоди героїв по гуглмепс. Але, як досвідчена мандрівниця, я знаю на що звернути увагу, щоб створити ефект занурення. Чим буде пахнути у Стамбулі? Як шелестітимуть бамбукові ліси в Китаї чи які квіти цвістимуть вздовж черкаського поля? Деталі важать багато, варто лише не переборщити з ними. Я багато пишу про театр, про цирк, бо сама багато років грала в мандрівному театрі (Театр історичного 
танцю « Al’entrada»).
Київські музеї чи подільські фортеці, різдвяні ярмарки Мюнхена та цибулеві супермаркети японського острова - я скрізь почувалася як удома. До того ж, мала звичку перевтілюватися в образи різних епох, від шута до королеви. Із найскладнішого досвіду - провести новорічний корпоратив для підвипившого офісного планктону та бути інструкторкою з японських танців в програмі «Від пацанки до панянки».
Розкажи про освітні проєкти, до яких ти залучена у Греції.
Я все життя так і інакше працювала в неформальній освіті: організовувала гуртки, табори, міжнародні обміни. Із настанням карантину я перейшла в онлайн і почала влаштовувати курси та марафони, що поєднують творче письмо та психологічну підтримку. Мені цікаво досліджувати, як письмо допомагає людям розкритися, відшукати власні больові точки, опрацювати пережиті досвіди (як позитивні, так і негативні). У цій сфері я хочу розвиватися й надалі. Також мені подобається роль наставниці — цього року працювала з чотирма рукописами моїх колежанок. Розумію, що це не завжди технічна робота, як от виловити « бліх», але й психологічна підтримка. Письменництво не дає миттєвої віддачі, це дуже самотній труд, який потребує великих емоційних затрат, тож підтримка зі сторони надзвичайно важлива. Так, влітку в Афінах з’явився англомовний письменницький клуб «Once upon… Athens», де ми з подругами з усього світу робимо творчі вправи й ділимося натхненням. Також у Афінах я тримаю зв’язок із українською діаспорою, належу до ГО «Трембіта» та проводжу заходи серед української молоді в Греції.
