Після кількох подорожей, навіть і віртуальних, час повернутися до Києва. У проєкті "42 фантасти про Неймовірне, Літературу і Все Інше" вже давно мала б відбутися ця розмова, і ми раді, що можемо нарешті поговорити із Павлом Дерев'янком.
Павло Дерев'янко - письменник, отримав освіту перекладача. Автор романів "Аркан вовків" та "Тенета війни" з циклу «Litopys Siroho Ordenu». Працює над мальописом "Крук", що має вийти у видавництві VovkulakaКолись ти зізнавався, що плануєш писати кіберпанк, коли завершиш розпочату трилогію, але раптово для багатьох став автором коміксу. Тож спектр твоїх зацікавлень дуже широкий. А є піджанр фантастики, який тобі абсолютно нецікавий як автору?
Одне іншому не завада 
Робота над сценарієм мальопису – направду цікавий та унікальний досвід, що сильно різниться від роботи над рукописом. Розбивка сюжету на випуски, випуски на епізоди, епізоди на окремі панелі... Загалом, неабиякий виклик для автора, призвичаєного до написання прозових простирадл. Зберегти баланс між малюнком і текстом, відкинути зайве та підкреслити необхідне, не перевантажити словами та водночас дати експозицію, розкрити персонажів та їхні думки! Це непросто, проте захопливо, тому я дуже радий, що маю синергію з художницею Анастасією Кобенко, яка творить малюнок. Спостерігати, як твій сценарій оживає та переноситься в інший простір мистецтва – неймовірно.
З фантастики не цікавить романтичне фентезі, то просто не моє. Для гард НФ у мене бракує ґрунтовних знань з багатьох точних наук, тому навряд замахнусь на цей жанр, хоча з задоволенням його читаю.
Про наболіле. Літсрачі та поведінка їх учасників впливають на твоє ставлення до сучасної української літератури?
Інколи літсрачі висмоктують з пальця (дехто обрав собі це за маркетингову стратегію), інколи літсрачі оголюють болюче та важливе питання, що вимагає суспільного розголосу. Наведу приклад свіжого скандалу, до якого долучився особисто я – це випадок з видавництвом Nebo BookLab Publishing, що надрукували фентезі українки (яку складно ідентифікувати як українку, оскільки вона ховається за ніби-іноземним псевдонімом), яка видала цей твір у РФ у 2015 році (тобто після окупації Криму та початку війни на Донбасі) та продовжує співпрацю з РФ наразі (свіже перевидання від АСТ тому свідчення). Видавництво не вбачає у цьому негативу, більше того – надсилає матеріали для промоції блоґеру в РФ!
Мені байдуже до українців, які після початку війни з Росією продовжили чи навіть почали видаватися у державі-агресорі – то їхній особистий вибір. Але геть не байдуже, коли ці твори потім підхоплюють українські видавництва. Я розумію, що інститут репутації – щось ефемерне в наших реаліях, але ж аґов! Чому не надрукувати українського автора чи авторку, які НЕ розбудовували свідомо сучасну російську літературу, НЕ докладалися до культури руского міра, НЕ ховалися сором’язливо за тезами про мистецтво поза політикою? У нас є чимало класних текстів, які лише чекають зеленого світла на видання, дайте їм шанс! Навіщо розкручувати та підтримувати безпринципних і фактично чужих нашому ринку людей, які банально намагаються всістися на обидва стільці? Для них український ринок – лише зручний додатковий майданчик збуту та можливість вписати до резюме рядок “видано у кількох країнах”.
Пересічний громадянин може на таке не зважати, але письменник має усвідомлювати, якою потужною зброєю є культура, зокрема література, особливо у наш час і в історичній перспективі загалом. Тому люди з літпроцесу, які цього не розуміють або не хочуть розуміти, викликають розчарування.
Загалом, будь-які срачі – це дуже виснажливо, тому намагаюся їх оминати, проте інколи змовчати просто неможливо.
Чи змінюється відношення до літературної творчості після народження дітей? Чи нема такого, що ти стримуєш себе із думкою «Ні, про це не писатиму, бо ж колись моя дитина це прочитає»?
Відношення до творчості не змінилося, а от часу на творчість лишилося обмаль – це неабияк тонізує та змушує до самодисципліни, інакше робота над рукописом геть встане.
У роботі себе не стримую, оскільки не факт, що моя дитина колись читатиме мої опуси 
