Історії Марини Смагіної балансують на межі реальності та вигадки, і сповнені тим самим загадковим теплом, притаманним повітрю степів Півдня. Сьогодні у «42 фантастах» невелика розмова про казки, дива та фамільярів.
Марина Смагіна - письменниця, поетка і перекладачка. Народилася у Херсоні, нині мешкає у Києві. Дипломантка літературного конкурсу «Коронація слова» 2016 року, у тому ж році вийшов її дебютний роман - карпатське фентезі «Волковиці». Після того вийшли друком магічна проза «Кімната», збірка оповідань «Казки з Півдня» і книжка для молодших читачів «54 сходинки». Працює редакторкою у медіа журналістських рішень «Рубрика».
Оскільки ти встигла написати і про Карпати, і про Південь, то які незнані фантастичні історії Півдня могли б скласти конкуренцію зверненню до Карпатського міфосвіту?
Для мене Південь - це про побутові, звичайні історії. Диявол в деталях, як і добра казка. Коли я звертаюся до Півдня як для основи для своїх історій, я у першу чергу звертаюся до того, як цей Південь відчувається щодня: який він на смак? (Солодкий). На дотик? (Ширшавий). Чим пахне повітря? (Річкою і степом). Це не здається чимось фантастичним та таким уже невідомим на перший погляд - але це той досвід життя на Півдні, який хочеться дати читачеві, і який хочеться оказковлювати мені.
Мені складно говорити власне про конкуренцію з «Карпатським міфопростором», тому що це про порівняння непорівнюваного. Але південні історії заслуговують на те, щоби бути розказаними, не менше від карпатських чи будь-яких інших. Це і напівзабуті міські легенди, і прості моменти зі щоденного життя, які, якщо поглянути на них уважніше, повні приводів для казки (мої «Казки з Півдня» усі до однієї саме так і з’явилися - з простих речей, на перший погляд, позбавлених будь-якої чарівності чи фантастичності), і фольклор, що сформувався на Півдні, у тому числі і в Криму.
Історій, які б зверталися до цього, не вистачає українській літературі, і я рада, що можу трошки українського Півдня до неї додати, зробивши її повнішою, такою, що бачить Україну різну.
Що, на твою думку, є справжньою казкою, і де та межа, після якої історія перестає бути казкою?
Для мене ця межа лежить у площині реального. Щойно реального, а не фантастичного, в історії стає надто мало, то це вже не казка, а щось інше. Звісно, що і навпаки важливе те саме - щойно реального стає забагато і зникає фантастичний елемент, то це теж уже не казка (але це вже більш очевидно, правда?).
Не думаю, що вимірювання реального - це конвенційний підхід до казок, але для мене це працює так - на контрасті. Казка виростає там, де є достатньо реального, щоб її помітити і змогти побачити у своєму житті - я і про відчутні, матеріальні речі, і про метафоричне.
А справжня казка - це така історія, де реальне переплітається з вигаданим та фантастичним так, що цієї межі не видно. Це як коктейль: ти можеш не бачити всіх інгредієнтів, але на смак відчуваєш кожен. Із хорошою казкою те саме: ти не бачиш межу, але відчуваєш «на смак» кожен інгредієнт: і реальний, і фантастичний.
Припустимо, ти обираєш собі фамільяра. Це був би кіт, як у «Кімнаті», собака чи зовсім інша тварина?
Нарешті про справді важливі речі! Мене ніколи про таке не запитували, тому довелося добряче подумати 
Точно знаю, що моїм фамільяром не був би кіт. (Хоча коти є і в «Кімнаті», і в «Казках з Півдня» - ну бо ж який Південь без котів). Можливо, собака. Я - стовідсоткова dog person, тому фамільяр-собака був би логічним продовженням розвитку подій. Думаю, це міг би бути і птах - було би круто мати птаха за фамільяра. Якби це був птах, то мабуть, це був би серпокрилець - обожнюю ранні літні південні ранки, коли повітря ще свіже і навіть прохолодне, а у небі свистять серпокрильці. Мій фамільяр був би серед них
