Повертаємося до наших розмов із сучасними українськими фантастами, адже Книжковий Арсенал завершився і настає своєрідне мистецьке «післясвят». Сьогодні в спецпроєкті «42 фантасти» розмова із Артуром Закордонцем.
Артур Закордонець - письменник, поет і ветеран. Відзначений премією «Коронації слова» за роман «Відунський сокіл», що разом із книжками «Таємниці багряних велетнів» і «Багряний сокіл» складають фентезійну трилогію. Також у його доробку горорний роман «Гримуля» і збірка віршів «Повнозвучна тиша».
Свого часу ви отримали спецвідзнаку «Сучасне українське фентезі» від «Коронації слова». Це закріпило за вами образ автора, що працює лише у фентезі і чи намагалися ви це змінити?
Книгу, яка здобула відзнаку, сам не вважав чисто фентезійною. У ній немає ельфів чи гномів, чарівних паличок і заклять, навіть магів немає, лише люди з незвичайними вміннями. Взагалі не люблю аж занадто фентезійних припущень у творі. Якщо сформулювати коротко та образно - чарівники повинні грати не в квідіч, а у футбол.) Ейфорія перемоги погнала тоді писати трилогію, про що я часом жалкую. Та без цього не було б третьої її частини, яку люблю навіть більше за першу. Шукаю видавця для збірки фантастичних оповідань. Ніхто, крім мене, не вірить, що з цього щось вийде. Книга, яка пишеться зараз, не фентезі і навіть не фантастика. Взагалі, часто ідея твору диктує жанр та форму.
Від авторів, що мають досвід учасника АТО, ніби чекають «суворої правди» і якомога жорстокіших текстів. Ви відчуваєте певні суспільні очікування від власних текстів тепер, після повернення з АТО?
Війна не обов’язково робить солдатів звірами. Особливо та війна, яку ведуть українські солдати. Навіть зворотний процес спостерігається - бачили, скільки котиків та песиків живуть поряд із воїнами? Суспільні очікування від «атовців» завжди викликали трохи навіть роздратування, бо люди чекають, що хтось прийде і зробить те, що вони й самі можуть, але воліють на когось перекласти. Щодо літератури, то сподіваюся, що люди з військовим досвідом принесуть до неї більше мужності та шляхетності.
Чому у вас саме яблуневий сад, а не модні нині ферма, де вирощують чорниці чи інші ягоди?
Із садом випадково сталося, просто отримав ділянку з яблунями, як земельний пай. Якби було десяток-два дерев, то ще міг би приділяти їм достатньо уваги, а коли тих дерев до трьох сотень… Боюся, мої яблуні не вважають мене гарним господарем. Садівник я, швидше, за визначенням Джорджа Мартіна, бо книги мої ростуть, наче дерева, без попереднього архітектурного плану, я лише в міру сил направляю той ріст.
