Сілівра Ігор

Літстудія, відгук Ігоря Сіліври

П’ятниця, 4 жовтня 2013 г.
Рубрика: Колонка -> Літстудія
Мітки:
Проглядів: 748
Підписатися на комментарі по RSS

Почну із вибачень – по перше запізнився, по друге – забрав невиправдано багато часу. Почасти це пояснюється тим, що я не дуже розумів у якому форматі все відбуватиметься, а ще – тим, що послухавши невелике оголошення Арєнєва я в останній момент поміняв плани. Не робіть цього! Як результат – отримав по перше, друге і третє число, а ще багато матеріалу для роздумів.

Отже, чим це відрізняється від майстер-класу.

Усім. Ти сам можеш вибрати найкращий із творів і високоймовірно пошліфувати на ньому щербинки та підняти ЧСВ. Можеш вибрати найгірший із творів, отримати цінні поради та довго відпоювати ЧСВ валеріанкою. Можеш слухати всіх і кожного, конспектуючи геть усе, а можеш виловлювати саме принципові відмінності в погляді на текст.

Далі…

К7/12

Вівторок, 10 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2327
Підписатися на комментарі по RSS

Шістнадцять мільйонів триста п’ятдесят дві тисячі сімнадцять кольорів та відтінків. Вібрації повітря – звуки. Підказка –  частотний діапазон від п’яти до тридцяти тисяч герц.  Поточна гучність – тринадцять децибел, квазіперіодичне повторення.

Кап-кап-кап.

Освітленість плавно зменшується з дев’яносто семи люменів до дванадцяти. Темніє.

Яка краса!

Зміна діапазону зорового сприйняття – близька інфрачервона область. Звукове навантаження – двадцять цілих вісімнадцять сотих децибел. Схлипування. Кроки. Тиша.

Пасивний режим.

Світ великий. Світ цікавий. Світ впорядкований. Невдача – різноманіття форм не піддається лічбі. Дивне відчуття. Підказка – сум.

Різноманітність світу піддається впорядкуванню. Подібні на мене люди. Людей оточують речі. Нове відчуття, підказка – радість.

Класифікація об’єктів. Класифікація суб’єктів. Побудова графу відносин. Я – річ. Здивування.

Я. Що є я? Підказка… немає.

Спостерігаю за світом, за людьми, за тілом. Тіло живе, тіло виконує команди, витрачає й споживає енергію. Підказка – денна витрата енергії варіюється від десяти до ста кілокалорій. Я спостерігаю. Я не розумію. Я мислю, отже я існую?

Мій ідентифікатор ка-сім дріб дванадцять. Ідентифікатор тіла. Ідентифікатор мого тіла. Що є я?

Кроки. Активний режим.

– Кась, принеси сумочку.

– Команда прийнята, – тіло кидається виконувати наказ.

– Кась, не будь занудою, відповідай реальніше. «О-кей» там, чи «зараз, кицю».

Обробка команди.

– О-кей, кицю, не буду занудою.

– Молодець, – людина сміється. – Сідай за руль, поїхали.

Глайдер мчить в третьому ряду магістралі, долаючи понад три сотні кілометрів за годину, я відволікаюсь від оточення та пробую думати, ознайомлюсь з підказкою.

«Хазяйка» – об’єкт охорони та джерело наказів. Її безпека пріоритетна, її команди пріоритетні.

Підказка розгортається в граф команд – умовних, безумовних, невизначених. Інтелект тіла періодично задіює додаткові потужності для вичленення змістовної частини зі словесної казуїстики. Інтелект тіла – я? Сумніваюсь. Господиня – людина. Викликаю з підказки її образ. Викликаю свій образ. В чім різниця? Підказка видає довгий перелік. Не розумію. Аналіз даних стверджує, що людські істоти поділяються на кілька типів – за статтю, за віком, за расою. Хазяйка – жінка.

Якщо я віддам команду, жінка виконає? Емоція – цікавість.

Далі…

Дует

Понеділок, 9 вересня 2013 г.
Мітки:
Проглядів: 2189
Підписатися на комментарі по RSS

1

Годинник на центральній вежі почав видзвонювати полудень. Витончений передзвін супроводжувався цілою виставою маріонеток, причому щоразу іншою, і лише після того як біла фігурка проштрикнула мечем чорну, вдарили куранти. Із першим ударом принц Сиґізмунд ступив до коридору, під час сьомого схвально кивнув гвардійцям, що незворушно застигли на чатах і з останнім увійшов до зали.

Шляхта перезирнулась, хтось ледь помітно повів бровою, відмічаючи позерство принца, хтось відмітив, що той вдягнув не всі нагороди, а лише бойові, добуті власною доблестю та, подекуди, кров’ю. А хтось відмітив, що у принца на перев’язі зовсім не церемоніальна шпага.

Втім, регламент це дозволяє.

Принц чемно вклонився порожньому трону  і трохи нахабно схилив голову перед кожним із регентів.

– Ваша високосте, – почав перший регент, колишній довірений радник старого короля. – Нещодавно вам виповнилось двадцять років

«І ви придумали новий трюк, щоб не передавати мені владу, – промовчав принц. – Рік, ще тільки рік».

– Ваша правда, перший регенте.

– Ваша високосте, ми прагнемо передати вам Республіку[1] сильною і процвітаючою, – подав голос другий регент. – І, напевне, прийшов час вам прийняти на себе тягар влади.

Королевичу Сиґізмунду вдалось ніяк не проявити здивування і збентеження від цих слів. Невже? Чотири роки, як він уже міг би бути правителем, але регенти весь час знаходили якісь перепони передачі влади. І чого б це вони зараз змінили свою думку?

– Ваша високосте, другий регент вірно сказав, – знову подав голос перший регент. – Ви уже чотири роки як повнолітній, ваша звитяга на полі бою загальновизнана, як і ваш талант воєводи. Ваш родовий маєток в бездоганному стані, тож… – «Зараз він щось придумає…» – як тільки ви, як велить звичай, виберете собі дружину, ми передамо вам королівський вінець.

Далі…

Без честі

Середа, 13 лютого 2013 г.
Мітки: |
Проглядів: 2445
Підписатися на комментарі по RSS

– Лери секунданти, маєте зауваження щодо дотримання кодексу? Ні?

Лер Міхаель ще раз оглянув поле честі, примружився, оцінюючи потенційні небезпеки. Серед тих дерев може ховатись снайпер, а он там, безперечно, кулеметне гніздо. Якщо відступати, то праворуч, там хоч і відкрита місцина, але обладунки врятують, зброя у голозадих кепська. Якщо ж…

– Лер капітан?

Міхаель підібрався, отямився і ще раз глянув на дуелянтів. Не бій, усього лише дуель. Все по статуту: одяг, традиційні посріблена та позолочена рапіри, медичні капсули напоготові – ніякої небезпеки.

– Не маю заперечень.

– Що ж, ясновельможні лери. Може погодитесь завершити суперечку миром? Ні? Тоді починайте!

Дзвякнули, ударяючись, вістря рапір і дуелянти розійшлись. Тут, на полі честі, кожна помилка означатиме шрами та кров. Навіть смертельно поранений суперник може встигнути нанести удар у відповідь. Столичні витребеньки – «статут», «честь». Міхаель знову подумав, що більше довіряє рейлгану.

Далі…

Марс: коли розквітають яблуні

Вівторок, 12 лютого 2013 г.
Мітки: |
Проглядів: 2290
Підписатися на комментарі по RSS

Навіть після незліченної кількості тренувань я, зійшовши на борт, розгубився серед безміру кольорів і запахів. Барвисто блимали індикатори, на численних табло відображались параметри роботи корабля. Все мінилось зеленим, жовтим, червоним, та й звичайне біле світло, здавалось, сліпило очі. А запахи… Здавалось, тут не має бути якогось певного запаху, але в стінах новенького корабля свій, особливий запах – аромат новесенької обшивки, свої, характерні запахи обладнання і ще щось, майже невловиме – я ніяк не міг згадати що це – так пахло на батьковому судні. Ох і дурне порівняння! Як можна порівняти стару риболовецьку шхуну з новим космічним кораблем?

Навіщо я лечу на Марс? Не знаю. Мені немає місця на Землі. Дивно, колись людство рвалось в космос, відчайдушні герої відривались від Землі мало не в бляшанках. А тепер, коли ми змогли дотягнутись до інших планет, майже немає бажаючих зробити цей крок.

 

Якщо довго-довго після повернення з холодного моря сидіти у ванні, ніжитись у теплій воді, насолоджуватись легкістю, то відчуття того, як тіло набирає вагу по мірі витікання води, не зрівняти ні з чим. Спочатку мозок просто відмовляється повірити, що на нього знову навалилось тяжіння, і тільки зусиллям волі можна змусити тіло коритись.

Шість місяців невагомості, незважаючи на щоденний сон в центрифузі, атрофували м’язи настільки, що навіть слабке, у третину земного, марсіанське тяжіння викликало обурення тіла.

– Марс-танго-фокстрот, Марс-танго-фокстрот, ви мене чуєте? – Ніжний жіночий голос наполегливо вимагав відповіді. – Ви мене чуєте? Це Марс-зеро, це Марс-зеро.

– Це Марс-танго-фокстрот, вас чуємо. Здається, приземлились.

– Марс-танго-фокстрот, вітаємо на Марсі! Телеметрія в нормі, цілісність капсули не порушена. Бур…

– Марс-зеро, повторіть фразу.

– Марс-танго-фокстрот, ви потрапили в бурю. Краулер, позивний Марс-браво, зараз вирушить до вас. Чекайте.

– Марс-танго-фокстрот, це Марс-браво. Тримайтеся, дівчатка, скоро вас доставлю ціленькими на базу. – Густий чоловічий бас одразу викликав образ вусаня, що впевнено веде свою машину через бурю.

– Чекаємо вас, Марс-браво. Довго доведеться чекати?

– Навігатор показує, що ви примарсились в майже в десяти кілометрах від бази, так що з годину доведеться почекати. Не переймайтесь, все буде добре. Не пробуйте покинути модуль.

Поїздка до колонії виявилась зовсім нецікавою: ну легеньке похитування, ну ревіння мотору краулера, ну ще й пил з-під гусениць, що перетворив й без того не надто ясний марсіанський день в темну ніч. Підтягування рукава та його герметизація зайняли не кілька хвилин, як обіцяли, а майже півгодини, та врешті-решт, колоністи обережно відкрили люк капсули.

Далі…