Знайти себе

Знайти себе

Понеділок, 23 жовтня 2017 г.
Проглядів: 131
Підписатися на комментарі по RSS

— Корпорація «Автопошук» вітає вас! Чим можу вам допомогти?

— Я Вонг! Джинпей Вонг! Працівник концерну «Рюітакі»! Я не можу знайти свій офіс! Ви розумієте, він щез! Уся семидесятиповерхова будівля просто зникла! Ось я, стою на перехресті, а ось, переді мною, повинен бути наш центр! А його нема! Я нічого не розумію! Не розумію, що відбувається! А-а-а, люди, допоможіть!!!

Я хутко набираю на клавіатурі почуте ім’я, і програма швидко знаходить його серед списку уцілілих. З низьким відсотком населення, та ще й за такого невластивого для Японії прізвища, нескладно знайти необхідне досьє майже миттєво. «Вонг, Джинпей, 37 років, рідне місто Йокогама». Далі — адреса проживання, місце колишньої роботи, список усіх живих та загиблих родичів. Дружина — загинула при бомбардуванні 2020 року. Син — загинув при бомбардуванні 2020 року. Дочка — загинула при бомбардуванні 2020 року. Батьки, два молодших брата, їх родини — усі загинули під час ланцюгового запуску ядерними країнами нищівних, фатальних для людства ракет.

— Пане Вонг, я впевнена, що сталося якесь непорозуміння. — Розмовляти рівним, спокійним, люб’язним тоном на противагу будь-якому зі схвильованих, навіть істеричних, подеколи зовсім вбитих відчаєм голосів — це вже майстерність, здобута багаторічним досвідом. — Будь-ласка, нагадайте ваше поточне місце розташування, щоб я змогла вас вірно скерувати.

Об’єкт знаходився у центрі району Урамара у ще не відбудованому до кінця порту Томакомай, але задаватися питанням яким чином і як давно він потрапив туди у мене немає ані часу, ані права. Я — оператор пошукової групи великої злагодженої компанії, яка з перших днів після Великої Катастрофи допомагає тим людям, що втратили усе: близьких, роботу, дім, країну, відчуття часу, реальності та самоідентифікації. Спільна мета працівників «Автопошуку» — спрямовувати їх, цих загублених і розгублених, до тих місць, за котрі ще чіплявся їх мозок, котрі ще могла намалювати їх пам’ять та уява, як найдієвіший елемент «Програми відновлення минулого». Так, хтось прагнув віднайти зниклу родину і залишитися з нею, хтось хотів відчути себе знову частиною держави, великого злагодженого механізму, в якому жив та працював до Катастрофи, а хтось бажав просто віднайти спокій, досягти втраченої рівноваги у собі та у світі; кожна людина знаходила власний спосіб як пережити свій жах, який скоїла з планетою остання світова війна.

Ненависть, розпач, ностальгія, співчуття, а то й усе разом, вони змушують мене працювати на благо народу та країни ще старанніше, оперативно та самовіддано. Мої пальці впевнено обирають на екрані серед запропонованих симуляторів необхідний, краєм ока я звіряюсь про всяк випадок із потрібною з і так завчених напам’ять картами міст, і, наче наказ, невпинно повторюю подумки Статут Корпорації, його найгуманнішу частину, про те, що усе зроблене нами — то на краще.

— Пане Вонг, озирніться. Ви збилися зі шляху. Перед вами провулок, який виведе до наступного перехрестя, саме там буде ваша зупинка. Прошу, пройдіть кілька кроків уперед.

Занепокоєний громадянин щось буркотить собі під носа: про те, що він не міг схибити, про те, що двадцять років ходив цією дорогою на роботу, про те, що мабуть це у нас зламалися якісь датчики, але… Я чую, як його кроки затихають врешті-решт, і він, вражений, видихає:

— Він справді тут… «Рюітакі». Я не сплю?!

Мені стає і радісно, і трохи сумно, але тим же впевненим голосом я завіряю пана Вонга, що помилки трапляються з кожним, що усім нам ще важко оговтатися від наслідків війни і не заплутатися навіть на знайомих стежках. Він схвильовано дякує усій службі пошуку, я бажаю йому вдалого робочого дня і вимикаюсь. Стягую навушники і знову очима пробігаюсь по Витягу зі Статуту, що світиться на екрані прямо на рівні очей і щоразу врізається в пам’ять словами виправдання: «…немає ані психологічної шкоди, ані спаплюженої моралі, ані суспільного осуду у тому, щоб створювати новий світ у людській уяві раніше за реальне реконструювання планети».

Я киваю: і цій правді, і собі, неначе додаючи впевненості, якої у мене, в принципі, не бракувало. Так, ми лікарі, а не брехуни. В країні з найвищим показником розвитку ІТ-технологій, в країні, що дбає про кожну людину на своїй, тепер зменшеній у п’ять разів, території, в країні, де духовність завжди мала вищу цінність за матеріальний добробут, тільки й могла пройти усі випробування та отримати небачений масштаб розвитку безпечна «Програма відновлення минулого». Іншим острівним державам-велетам нашої планети — Мезоєвропі, Сибіру, Техасу, Андському Хребту та Австралії — справлятися з масовим поствоєнним психозом та тотальною руїною вдавалося украй важко.

Телефон знову задзвенів, викликаючи на екстрену допомогу, якої потребувало ще досить багато людей навіть у нас. Знищення світу — то багатолітня рана, і зашивати її доводилось подекуди не один раз.

— Корпорація «Автопошук» вітає вас! Чим можу вам допомогти?

— Мої діти не прийшли зі школи, а чоловік не відповідає на дзвінки! Щось трапилося! З ними щось трапилося!!! — кричить жінка у навушники, і голос її вже був мені знайомий.

— Пані Такізава Тома?

— Ох, так-так, це я! Звідки ви мене знаєте?!

Вона телефонувала до служби вже вп’яте чи вшосте. Зазвичай штучна реальність дозволяла прожити людині у відносному душевному спокої років зо два. Оновлення її параметрів запускалися автоматично через спеціальний чіп, який вживлювали кожному під час перепису уцілілого населення ще у 2022 році. Коли термін симуляції ж добігав до кінця, інший, технічний, відділ «Автопошуку» корегував індивідуальні спогади та відчуття клієнтів, потроху, малими дозами за кожний сеанс перезапису, підмішуючи у підсвідомість громадян справжні факти їх теперішнього існування. Вони були нелегкі. Наприклад, містили інформацію про те, що коли пересічним громадянам було дозволено владою виходити на очищені від радіоактивного забруднення вулиці, запах згарища від тисяч людських тіл продовжував жити у повітрі, а під ногами, на землі, під прошарком густого осілого попелу, хрускотіли подекуди кістки тих, кого служби порятунку та надзвичайних ситуацій не вгледіли зібрати.

Моя шия враз вкривається дрижаками від таких і досі відчутних у носі, у вухах, у очах спогадах. То був справжній кінець світу, який колись вважався лише фантастичною оповідкою.

— Пані Такізава, прошу, візьміть до рук свій стільниковий телефон і спробуйте набрати вручну цифри номеру котрогось із ваших дітей.

Це мало дати мені шанс виграти якийсь час, доки сканер перевіряв її симулятор на раптовий збій. У цієї пані до Великої Катастрофи було двоє дітей-школярів, хлопець та дівчинка, які ходили у різні школи, а також чоловік — місцевий лікар у префектурі Кіото. Дані з монітору показували, що пан Такізава помер від променевої хвороби, коли рятував перших постраждалих. Діти ж подружжя загинули під час потужного землетрусу, спричиненого другим ударом КНДР по Японії. Від першого ж під воду тоді пішли уже острови Кюсю та Сікоку.

— Не відповідає! Мій хлопчик не відповідає! Невже знову?! Невже кляті агресори знову щось пустили в нас?! Ґвалт! Дзіру! Рятуйте! Де мій Дзіру?! Де Йоко? Де Йосі?!

— Прошу, заспокойтеся, пані Такізава! Усе буде гаразд! Прошу, заспокойтеся либонь! — Я поспіхом ввожу екстрену комбінацію з клавіш, яка мала викликати до жінки швидку, доки на ходу маю ще вигадати для неї негайне «заспокійливе». Нині спустошена та знекровлена Японія не могла дозволити собі самогубць.

— Я не можу! Що?! Що мені робити?! Ви не розумієте!!! Бідний, бідний пан Такізава! Ах бідні мої ді-і-ітки…

— Будь ласка, пані! Опануйте себе і наберіть на стільниковому номер чоловіка, ми вже додзвонилися до його пекарні! Зараз, зараз я з’єднаю вас!

Мені у вухо вривається протяжний гудок, варто було лишень переклацнути кнопку, і тепер я можу лише здогадуватися про приблизний текст несправжнього лікаря Такізави, адже я не була програмістом. Але хай хтось із того відділу «розумників» наважиться ще раз покепкувати з когось із нас, «шукачів»: витримати щодня таке… Ох, бідолашна жінка, наприклад, ця пані Такізава! На її б місці я б воліла обрати смерть, аніж жити у такому обмані і при такій трагедії, але, на щастя, ми вже стояли з нею по різні сторони від реальності.

Наш великий гомінливий офіс переговорів. Так, тут усі були щасливчиками, як і я. Ми усі дивом вижили у 2020-му, причому разом із близькими або рідними. Ми не були одинаками або загубленими, а тому навряд могли спробувати на смак усього того болю, котрий зазнали менш удачливі люди. Але в якийсь день щастям довелося ділитися, оскільки усі ми мали відчути тягар відповідальності за обділених долею людей, а також усвідомити свій борг перед державою, що забезпечувала нас тепер усім. Ми мали відплатити за це, і ми мали терпіти чужі страждання наче свої особисті, разом з ними Корпорація вела нас до кращого і дбала про відновлення кількості та здоров’я населення країни. І коли врешті-решт це нам вдасться, то ми будемо радіти разом із уцілілими і прозрілими так само як колись самі. Адже ми — їх провідники, ми допомагаємо людям знайти себе у хвилини найбільшої кризи індивідуальності у масштабу всього світу.

— Алло?! Алло! Пані, ви чуєте мене?!

— Звісно, пані Такізава, усе добре?!

— Так-так! — знов торохкотить вона. — Дякую! Не знаю, чому мені не вдалося самій додзвонитися до чоловіка, але він живий та здоровий! І діти! Йосі та Йоко щойно повернулися зі школи, Йосі просто загубив телефон, а Йоко затримали на заняттях, тож і спізнилися додому.

— Ось бачите, а ви хвилювалися! Усе минулося! Усі живі та здорові! На все добре!

— Навзаєм! Дякую корпорації «Автопошук»!

Чергова клієнтка від’єдналася, а на моніторі поверх її досьє радісно замиготіла табличка: «Проблему усунуто». Я видихаю з відчуттям легкості і присуваю до себе сімейний портрет. Так, щасливиця. Зі світлини мені посміхається мій чоловік, юрист, та доня, учениця третього класу середньої школи. Коли на Токіо через вибухи бомб у Тихому океані докотилися каскадом цунамі, які вщент його рознесли і змили з лиця землі, наша родина відвідувала сніговий фестиваль у Саппоро. У той день ми й гадки не мали, що додому більше повертатися буде нікуди, а острів Хоккайду, північний з Японського архіпелагу, залишиться взагалі єдиним спомином про його ланцюг.

Робота знову нагадала про себе новим телефонним дзвінком. А потім іще одним, і іще. До обідньої перерви я кидаю їх рахувати вже на восьмому, а до кімнати загального відпочинку плентаюсь так, наче провела з десяток важких операцій на серці або самотужки розгрібала завали колишніх міст на південному узбережжі. Все, що лишається зараз, — бажання спати, тому замість їжі я обираю куций диванчик коло вікна. За останнім тим часом відбувається справжня краса — квітучі сакури сиплять рясно пелюстками, і це вперше за останні роки чорна, встелена поховальним попелом, земля, здобрена рештками тисяч масово і холоднокровно вбитих істот, омита не першим снігом, доводить, що жива. І від цієї чи то дивовижі, чи то жаху, голова пливе ще більше.

— Пс! Пс, Рей, чуєш? Ти спиш?

Від виду кудлатої голови, що зненацька опинилася у мене перед очима, я мало не зойкаю і йду перевертом з дивану, але, на щастя, свого колишнього однокласника в образі скуйовдженого зарослого неандертальця розпізнаю миттю.

— Тао? Чи ти дурний лякати так людей?! — У загальній кімнаті і справді нікого не знаходжу, окрім нас двох. — Звідки ти виліз?!

Він обурливо зиркає:

— Що ти маєш на увазі? Я ж працював у сусідньому з тобою боксі.

Сьогодні мені не було часу зайвий раз озиратися, тож могла й не помітити друга. Але його змучений вигляд після вихідних важко не розпізнати зблизька.

— Я не про те. Ти себе бачив? Що трапилося з тобою?

Він тільки відмахується і, хутко підсівши до мене, знижує голос:

— Щось дурне відбувається, Рей. Тільки послухай. Моя наречена вчора сказала, що хоче стати чорнявою, бо свій рудий їй набрид. — Я встигаю лише здивовано вигнути брови, як він видає іншу дивну новину: — А далі, далі ввечері вона сказала мені, що я найкращий партнер, з яким вона лишень танцювала. Танцювала! Уявляєш?!

Я кліпаю очима і істерично посміхаюсь. Потім несміливо киваю, щоб підтримати друга і колегу — ми працюємо по дванадцять годин на добу, тут у будь-кого дах поїде, але… я прекрасно знаю, що дівчина Тао з дитинства брюнетка. Той же факт, що після аварії десятирічної давнини він ходив із палицею, не робив з нього навіть приблизно танцюриста.

— Має бути якесь пояснення. — Наша тонка справа навчила нас, що не могло бути інакше. — Може, проблема з Лі? Втомилася після роботи. Або просто забалакалася. Зараз нікого перебоями у психіці не здивуєш.

Тао категорично хитає головою: він ніколи вигадником не був і не перебільшував.

— Ні. Я і раніше помічав у нашому спілкуванні неточності, але не звертав на це особливої уваги. До вчора. А вчора почалась і зовсім якась чудасія. Лі щось почала казати про вранішній сніг, тоді як на дворі — квітень, і про те, що на вихідні треба з’їздити у Нагою, тоді як Нагою ж пустило під воду — це ж усім відомо, про це мільйон раз навіть по телебаченню показували. Але коли вона перед сном потріпала мене за щоки і сказала, що мені б пасувала борода… — Тао тепер лиш розгублено дивиться на мене, бо слів йому не стає. Його повнувата пиця, обрамлена кудлатою бородою, такою ж неслухняною що і його сплутані пасма, виглядала вкрай безпорадною, немов у дитини.

Я і сама тепер не маю чим зарадити — він говорить про дійсно неймовірні речі, та, коли мій друг, оговтавшись, дістає з-за пазухи якісь папірці, що одразу вкладає мені до рук, у мене відбирає мову. Усе то буди досьє. На різних дівчат на однакове імення, Лі, і усіх як одна дуже схожих на наречену Тао. Але самої Лі, на щастя, там, серед загиблих, не знаходиться.

— Учора я пробрався вночі до офісу і просидів в ньому до самого ранку.

— Навіщо? Перевірка баз — це секундна справа у пару натиснень на клавіші твого комп’ютера.

— Я й шукав там Лі, всіх Лі: і серед померлих, і серед живих, — поспіхом відмовляє він, а потім вихоплює маркера із кишені і стає робити для пене на папірцях позначки, по черзі. — Батьки Лі загинули на узбережжі Кюсю в День Світової Катастрофи, вони відпочивали там. Лі ще збиралася відвідати їх того дня, але щось не склалося і вона лишилась у Токіо. Так? — Я киваю: чула цю історію, що Лі, як і моїй родині, пощастило опинитися на вцілілому Хоккайдо. — Але… — У Тао сяйнули хворобливим шалом очі. — Серед живих у базі її ж нема! Усі вони живі, розумієш, Рей, — тикає він у роздруковки, — але моєї Лі там нема! Її ніде немає!

Між нами запала тиша, і лише мої пальці знервовано скриплять текою із абсурдними свідченнями.

— Це неможливо, — нарешті вичавлюю з себе я, — це, мабуть якесь непорозуміння. Або збій? Сьогодні вже стикалася з ним. Ну, знаєш, хтось міг пропустити вписати профіль Лі за переписом.

— У нашій країні? — скептично кривиться Тао і має рацію: наша система не могла мати таких білих плям, вади ж усувалися в рекордно короткі строки. Працівники в Японії як завше виконували обов’язки старанно, прискіпливо, відповідально. Справи, довідки, досьє були укомплектовані бездоганно хоч у паперовому варіанті, хоч у електронному. — Щось тут не так, Рей. Повір, щось тут не так…

— Ти хочеш сказати, що Лі, що вона…?

— Бісова симуляція, Рей! Це бісове втручання у особисте життя працівників корпорації, а ще брехня, яку згодували нам! Признайся собі! Ми ніякі не врятовані! Ніякі не щасливці! І моєї Лі ніколи не існувало! І хто знає, може і тво...

У наступну мить його обриває сигнал до повернення нашої зміни на робочі місця, і ми обидва, ні словом більше не обмовившись, зникаємо з очей одне одного, заховавшись у звукоізольованих боксах. Телефони вже вимагають уваги, нещасні з усіх точок острову — вірних слів підтримки та фальсифікації благополучного життя, а їхні загублені долі — порятунку. Ми не брехуни, так, і Корпорація з нами чесна, повторюю я собі знову і щосили намагаюсь не думати про слова Тао, викладаюся у своїй щирій помочі на повну. Тао помиляється, авжеж. Навіщо державі такі ускладнення — у вигляді знедолених, що лікують інших, подібних собі? У будь-яку хвилину з кимось із нас міг статися збій, і тоді рятівну програму було б зруйновано із середини. Ми — мозок нашого нового світу, симуляції — нейрони, що пов’язують нас з кожним із постраждалих і робить відповідачем за їх дії. Ми більше аніж психологи, ми — перекваліфіковані цілителі, надчутливі вискокотехнологічні емпати, які заспокоюють, дослухаються до чужого болю і обирають вірний засіб від нього. Це може бути щаслива сім’я, чи успішна робота, чи нове знайомство, чи захоплююча подорож до місць, що вже не існували на планеті. Прийшовши до знищеного парку або сидячи у домашньому кріслі перед розбитим телевізором, людина могла пригадати, яким щасливим робила його пора червоних кленів або улюблена музична передача. Громадяни могли спільними діями відбудовувати країну, коли подумки займалися улюбленою справою. Суспільство могло створювати нові сім’ї, але в той же час тримати у пам’яті образи тих, хто складав частину їх життя у минулому. Це не утопія якась там, це реальний шлях знайти себе колишнього і повернути той звичний, прийнятний, втрачений так зненацька світ. То ж навіщо Корпорації робити «провідників» із тих, хто сам не мав цю путь? Спустошені, ми б ніколи не стерпіли б тих страждань, які вислуховували щоденно. Ми трималися саме тому, що втрати нас не торкнулись, ми трималися тому, бо не втрачали самих себе.

Годинникова стрілка невпинно рухалась вперед, робочий день добігав до кінця, телефонні розмови не скінчалися і місцями відволікали від ліку хвилин, тривожних думок та дурних дій. Я не бачила Тао від обіду — добре, якщо він не заснув опісля безсонної ночі, добре, що він взагалі тут сидів, і його не схопили за незаконне проникнення до офісу не у свою зміну. Чітко встановлений режим роботи та неперевищення службових обов’язків — це запорука спокою, миру і порядку серед нової, штучно об’єднаної генерації, яка не мала знати про лихі часи свого витоку. Для пана Вонга його колеги досі лишалися живими, для пані Такізави — її чоловік та діти, для Лі — її батьки та молодший брат, а для мого друга Тао…

«Косуцу Лі, файлу не знайдено» — База загиблих видає втретє цей результат.

«Косуцу Лі, файлу не знайдено». — Насправді вийшло все так, як казав Тао: у списку живих його нареченій місяця теж не знайшлося. У інакшому випадку на Лі випало б повне досьє із переліком загиблих та врятованих її родичів, а серед них неодмінно з’явився вже і Тао — вони ж бо з Лі заручилися офіційно…

Сама не знаю, але пальці самі потягнулися вбити у строфу пошуку нове ім’я: «Мінамото Тао». Дивно. До сьогодні я вправно виконувала Статут Корпорації, як і більшість працівників не страждала ані на недоречну допитливість, ані на нарікання щодо нашої емоційно важкої роботи. Більше того, я вважала за велику пошану працювати у такому місці, бути тим, на кого країна у скруті могла цілком покластися і не засумніватися в лояльності до свого уряду, до антикризової політики, до дій Корпорації загалом, і до наслідків «Програми» зокрема. Я б ніколи у цьому і не засумнівалася, якби до мене не прийшов мій друг, якого я знала все своє свідоме життя. Мінамото Тао, так, ось він — сидить за два столи від мене, а на моніторі мого комп’ютера по черзі спалахують віконця пошуку в базі загиблих і в базі уцілілих, і у кожному з них написано однакове: «Файлу не знайдено».

— Пані Сатомі? Пані Сатомі!

Я аж підстрибую: голос дівчини, що заступала на моє місце на нічне чергування виявився для мене повною несподіванкою, як і закінчення чергового робочого дня. Майже весь штат працівників моєї зміни вже встиг залишити офіс, а я… я теж нашвидкуруч хапаю куртку та сумку, виринаю із боксу і на льоту набираю знайомий номер.

— Любий? Можете зустріти мене з Міко у парку Одорі, зараз?

Його відповідь заглушує оклик Тао:

— Рей! Ти куди? Чекай! Я гадав, що ти допоможеш мені з Лі?

Я б і хотіла допомогти, але перш ніж зарадити другові, маю дещо перевірити сама.

— Завтра, Тао! Мені терміново треба до родини! Вибач!

Його лице смутніє за ту мить, що я дивлюсь на нього; на довше — мене просто не вистачило б. Адже якщо Тао опиниться правий у своїх підозрах щодо Лі, моє приватне спонтанне розслідування теж виявиться чимось більшим за дивність, ще гірше — близьким до правди. А це значить, якщо Тао — теж не проґавлена душа з перепису і аж ніяк не привид, то пояснення його небуття було вкрай жорстоким, а це значить, що його заява про втручання в особисте життя працівників «Автопошуку» було справедливим, а це в свою чергу значить, що з нашими сім’ями або з нами мало бути щось не так. І це непевне, але нервове «щось» жене мене зараз чимдуж геть із офісної будівлі нелюдними, заповненими рясним сакуровим цвітом, вулицями через все місто, туди, де відреставрована таблиця центрального парку у Саппоро привітно посміхається більше не гостям і не туристам, а своїм врятованим жителям та тим, хто знайшли в ньому свій останній прихисток. За переписом число таких коливалось у межах трьохсот тисяч, а скільки людей жило ще, з ними поруч: батьків, дітей, друзів, коханих, колег, сусідів?

— Мамусю!!! — Тиха пустельна алея, де рожево-білі пелюстки вздовж відмерлих дерев вже лягли непорушними сніговими наметами, аж здригається від радісного дитячого зойку з протилежного кінця парку. Наступної ж миті, силует, що застиг удалині, кидається мені назустріч, як я — до нього навіть без передиху.

Це все походить на якусь казку — ця сповнена емоціями зустріч і декорація із спокійних снігопадів із білого цвіту, які тепер зовсім недоречно нагадують про плинність часу і про кінець буття. Ми вже бачили цей кінець на власні очі і навіть не згадали про час — остання війна тривала не більше години. Ніхто й подумати нічого не встиг — кінцевий спомин замінив усе: збудував усередині власний всесвіт і розгорнув життя по більш вдалому сценарію.

— Міко! — Мабуть, бажання задушити в своїх обіймах кохане дитя можна теж порівняти з ще одним вибухом бомби, але відчувати її справжність, її близькість, її реальність — то було щось справді феєричне. — Моя принцесо! — Я не можу повірити, надивитися на неї, надихатись, наслухатись стукотом її пульсу. Яскраві оченята, гаряча персикова шкіра, тепла посмішка, картата сукенка і зовсім ще дитячі черевики з кошенятами — усе добре, усе як і має бути, такого не запрограмувати і не вигадати. Мої пальці пробігаються по її довгому хвилястому волоссячку, потім прибирають його за вушка. Піймавши усміхнене лице доні в свої долоні, я заледве стримуюсь, щоб не заплакати, — кожна рисочка на її обличчі знайома до болю, викохана мною щодня впродовж всіх дванадцяти років її життя — до війни і опісля. Я це пам’ятаю, я знаю це точно.

— Мамусю, ти чого? Плачеш?

— Що? Я? Ні… Це просто, — я хитаю головою, — просто сакура у цьому році така чудова. Тобі подобається твоє перше ханамі?

Міко дзвінко сміється і міцно обіймає мене знову.

— Ти про що, мамусю? — здивовано поглядає вона на мене. — Це ж сніг! Лапатий, ласкавий і легкий як пелюстки! І він, справді, чудовий!

У голові щось клацає, і я так і застигаю із щасливою посмішкою, тримаючи за руки мою маленьку розумну принцесу. Сірі очі, довгі коси, рожеві щічки і вже блиск на губах. Вона так виросла за ці десять років, що й не впізнати... Справжнє диво.

— Це ти в мене чудова, ходи-но до мами, — знову пригортаю я її до себе, зариваючись носом у її духмяні кучерики, ховаючи в них сльози і неважливі питання. — Я дуже рада, що ти в мене є…

А в повітрі продовжує стояти сморід спалених тіл попри квітучі сакури.

А під нашими ногами гучно потріскує не-сніг, коли я повертаюся з родиною до нашого «дому».

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>