«Змінений монітор» гладіатора

«Змінений монітор» гладіатора

Четвер, 29 листопада 2018 г.
Проглядів: 104
Підписатися на комментарі по RSS

При світлі настільних ламп

Хочеться мріяти і міркувати,

Вернутись в дитинство, набутися там

І сьогодення благословляти.

 

\Василь Селевич, а віднедавна – Василь Степанович Селевич, колись ледве вивчився на економіста, заробляв собі на життя то будівельником, то двірником, а проявив себе у прозі. Та ще й яскраво та гучно себе проявив. «Вискочка, якому просто пощастило», - так говорять про нього недруги та заздрісники. Вони вголос хизуються своїми викриттями, що в кожному реченні Селевича обов’язково знайдеться дві помилки в плані правопису. І це правда, бо всім відомий Селевич деякими ляпами в своїх інтерв’ю. Водночас, жоден з них не наважиться критикувати сам сюжет фільму. Хоча фільм ще не завершений. Фанати з нетерпінням чекають феєричної розв’язки, заздрісники – хоч якихось зачіпок для критики.

… Картина майбутнього виглядає вкрай незатишно. Війну з природою людина виграла ціною власного життя. Хоча, остаточного фінішу в цьому протистоянні ще нема, але ситуація вже є незворотною: схожа на догораючу свічку, земля спустошена: ні краплини над нею, ні краплини на ній. Жодних кольорів, окрім жовтого піску та чорного каменю. Куди все ділось? А куди все дівається зараз?

Раптом камера невідомого оператора зафіксовує щось. Зображення фокусується лише на цьому. І що ближче до нього, то воно все більше та громіздке. Це велетенський купол, саркофаг, завбільшки з континент. Всередині справжня флора та фауна, справжні до країв берегів водою наповнені ріки. Але все те разом взяте якось примітивно неповноцінно виглядає на фоні суцільних металевих лабіринтів. Там живуть люди. Безліч людей. Хоча їхнє існування життям не назвеш. У їхніх очах – порожньо, у їхніх думках немає емоцій, у їхній поведінці немає волі, - вони схожі на контрольованих божевільних. Їх обов’язок – їсти і спати. За рахунок їхнього сну живе, домінує інша каста людей.

Не здійснилися твердження науковців і фантастів 20 століття про те, що майбутнє – за роботами. Бо круто змінило хід історії відкриття групи вчених, котрі зуміли сфокусувати думки декількох людей на одному бажанні. І воно здійснилось. Спочатку це була склянка води, так як піддослідні були виснажені спрагою. Швидкими темпами відкриття удосконалювалися. В той час за формулою велися страшні війни, що спричинили спустошення планети. Всі хотіли бути володарями світу. Пощастило такими стати одиницям. Але їхній світ не просто став меншим, він і надалі зменшується. Не допомагають ні новітні технології, ані сила думок. Не допомогли б і сльози. Та й сльози володарям не притаманні. Так, як і відчуття провини за знищену землю. Так, як і співчуття до нижчого від себе класу людей. Навіть більше: їм не притаманний інстинкт самозбереження, страх за самих себе. Знаючи про близький кінець, вони просто живуть у своє задоволення. У них немає тривог, у них безліч розваг. Та найбільше дійство випадає лиш раз на тиждень. Воно вимагає багато людських ресурсів.

Поле гри – це обмежена територія, де вирує гущавина лісу, течуть глибокі ріки, але немає тварин. ГРАВЕЦЬ – людина вищої касти, силою думки людей нижчої касти створює будь-яку потвору. Керуючи своїм витвором як самим собою, він полює на гладіаторів – натренованих чоловіків, котрих спеціально готують для такої розваги.

Відчуття настільки неймовірне, що не кожен ГРАВЕЦЬ психологічно витримує таке перевтілення. Решта еліти спостерігає за дійством у спеціальному сні з відчуттям персональної присутності. Кожен глядач може індивідуально переслідувати гладіаторів чи монстра. Одним словом, вся еліта з нетерпінням чекає вже наступного дня, коли все розпочнеться. Тепер вони відпочивають: всі сплять, аби набратися сил.

Гладіатори, не підозрюючи різких змін у своєму графіку, просто тренуються, їдять і знову тренуються, - це сенс їхнього буття. Одному гладіатору чомусь неспокійно: він покинув колектив, пішов, аби пройтися. Його переповнювало відчуття власної сили. Йому захотілося зламати дерево, і він вже це зробив. Підніс великий камінь над собою, опустив мало за себе, напружився і жбурнув ним вперед, наче клубком вати. Це не зупинило велетня, а навпаки: в азарті він попрямував до металевої стіни, йому було цікаво, що коїться за нею. Він спробував зі всієї сили потягнути за металеві двері, але вони лише злегка вигнулися. Це розізлило гладіатора, і він, не шкодуючи сил, так потяг за двері, що звалився разом з ними. Підвівшись, вперше вийшов за периметр. Там він побачив такий же пейзаж, в якому жив досі. А зовсім недалеко – ще одну безкінечну металеву стіну. Знайшовши в ній двері, не задумуючись, з однієї спроби вирвав їх геть і зайшов усередину. На ідеально рівній поверхні стояли однотипні такі ж ідеально рівні величезні прямокутники, заввишки майже під самий купол. Трохи пройшовшись поміж ними, гладіатор загубився і вже не знав як вийти звідти. На одній з тих прямокутних споруд він побачив двері. Зламавши їх, гладіатор увійшов всередину. Нарешті він побачив людей. Багато людей. Але його вони й ніби не помічали зовсім. Всі сиділи за персональними столиками, кожен із них вдивлявся у свій монітор, на якому змінювалося зображення. Все це гладіатор бачив вперше. Також вперше він побачив жінок. До однієї з них він підійшов і довго дивився їй в очі. Досі він і не здогадувався, що існує така краса. Дивився поглядом, сповненим захоплення. Вона дивилась на нього порожнім поглядом. У якусь мить гладіатор відчув, що слабне, засинає. Відкривши очі, побачив темряву, якусь дуже знайому. Він впізнав своє жорстке ліжко, підвівшись, взув боти і ніби нічого й не сталося, пішов у туалет.

На світанку, трохи скоріше, ніж зазвичай, гладіаторів розбудили наглядачі, які оголосили про те що вже пора гладіаторам випробувати свою міць, здійснити подвиги, показати, на що вони здатні. Гладіатори мовчки погодились і пішли слідом за наглядачами в гущу дикої природи, закриту металевою стіною. Двері зачинились, а наступної миті задрижала земля, затріщали дерева, - перед гладіаторами з’явилась величезна потвора. Однією ногою вона розчавила двох силачів. Решта – кинулася навтьоки. Де їх тільки потвора не знаходила: одного – в річці, іншого – виколупала з печери, ще один – звалив на неї величезний камінь, який прищемив лише потворі хвоста. Розлючена потвора легкими стрибками наздогнала кривдника і жорстоко розправилася з ним. Гладіаторів лишилося троє: двох із них вона загнала у глухий кут, але наймогутній велетень /котрий ще вчора ламав перед собою металеві двері/ взяв в руки величезне зламане дерево і потужним ударом збив потвору з ніг. Ще одним ударом розбив потворі голову. Двоє кинулись на допомогу, але потвора, швидко отямившись, втекла від них. Рішення було прийняте: шукати двері в металевій стіні,- що далі робити – один із них вже знає. Двері вони знайшли, а біля дверей їх знайшла потвора. І як на початку, двох гладіаторів потвора розчавила своїми потужніми ногами. А з тим, що завдав їй таких тяжких ран, вирішила погратися. Адже, як на зло, дерева в руках гладіатора не було. Та щось пішло не так: потвора втрачала зір, її корчило, вона зменшувалася в розмірах, втрачала кінцівки. І ось, - її вже не стало. Гладіатор, не задумуючись, сіпнув за масивну ручку дверей, та тільки відірвав її. Він пробував виламати двері плечем, та все було марно.

Тяжко прийшлося ГРАВЦЕВІ, котрий перебував у ролі потвори. Він не витримав психічного навантаження і зійшов з розуму. Таке з ГРАВЦЯМИ трапляється. Справжню причину поразки ГРАВЦЯ швидко встановили лаборанти. В той час, коли люди нижчого класу дарували свій сон ГРАВЦЕВІ і його вболівальникам, дівчина, очима потвори, побачивши вже знайомого гладіатора, запереживала за нього, тим самим з середини погубила потвору. Таким сильним було перше дівоче почуття.

Помста батька божевільного ГРАВЦЯ була продумана: дівчину доставили у ту гущу дикої природи, дочекавшись, поки гладіатор її знайде, розгніваний мститель у вигляді могутнього робота кинувся їм навздогін. Здається, ново закохані приречені, але історія ще матиме продовження, а значить, і шанси на перемогу в них є.

Василь вимкнув телевізор і, закривши очі, довго намагався вигадати хоч якісь варіанти для порятунку героїв фільму. За планом вони мали знешкодити колонізаторів і повернути Землю до життя. Але без допомоги автора сюжету вони самі не впораються. А хто допоможе автору? Яка Муза чи яке чудо? Василь повільно встав з крісла, як втомлений боксер, що мусить витримати останній раунд бою, заметушився по кімнаті. Вже за мить він втік з поля бою власних думок в осінню вечірню прохолоду. Нічне місто не надихало на творчість: то нетверезі п’яниці вештаються, то безпритульні собаки ходять зграями, а десь зовсім недалеко загримів феєрверк. Це все не зупиняло Василя, але сенс прогулянки був втрачений. Він йшов попри одно-двоповерхові будинки, багатоповерхівки, через сквер та мостом через річку. Дивився на освітлені вітрини магазинів. З дорогого ресторану під акомпанемент попсової музики лунав зойкіт та ляскіт долонь. Біля ресторану стояло декілька чоловіків і спокійно про щось говорили. А далі – знову тишина. В темних вікнах віддзеркалювались неонові реклами, а під ногами – то рівна бруківка, то щербатий асфальт. В одному із вікон він побачив щось до болю в серці рідне, але не усвідомивши сплеску емоцій йшов далі і зупинився навпроти наступного вікна. Там, на внутрішньому підвіконні, світили лампи застарілих моделей. Василеві згадалося дитинство, як він при такому світлі виконував домашнє завдання. Він на мить відчув себе тим байдужим до занять учнем, що йому захотілось побувати там, за тими вікнами, ніби як у безтурботному дитинстві. На дверях висіла вивіска відчинено тож Василь зайшов всередину, аби заховати свої душу й тіло від холодної осені. Кафе було слабо освітленим, лише на кожному столику маленькі настільні лампи скупо дарували проміння, і все. Це створювало затишний усамітнений, навіть робочий настрій. Саме те, що потрібно Василеві. Він присів за вільний столик біля вікна в самому кутку. Василь дістав гаманець, аби дізнатися фінансову спроможність на даний момент. Трохи поколупавшись в ньому, взявся обшукувати кожну кишеню. Ті пошуки були приречені лише на суму, на яку він міг замовити лише млинці з кавою.

За хвилину підійшов офіціант приємної зовнішності, чоловік пенсійного віку. Василя це трохи здивувало.

- Щось бажаєте замовити?, - спитав офіціант.

- Ну, для початку, каву і млинці, - сказав Василь.

- Трошки зачекайте, - галантно мовив офіціант.

Офіціант приніс замовлення, і хоч насправді Василь був досить голодним, не поспішаючи, ніби з примусу, взявся до частування.

У вікно заглядала темна ніч, а приглушений промінь абажура створював ілюзію місячного сяйва. Хороша музика відволікала від всього. Пізніше Василеві припав до душі хороший тембр голосу співака. Ще пізніше, він звернув увагу на слова його пісень;

« В душі то пісня солов’їна,

То зраджено сичі кричать,

Щоб не кришилася родина

Нам треба вміти і прощать.»

«Дай, Боже, на старості

Не знати чорної заздрості.

Дай, Боже, не заздрить нікому.

Дай, Боже, на старості

Не знати чорної заздрості.

Кожному серцю і кожному дому.»

За тими піснями Василь не відчув плину часу. Не відчув втоми від просиджених годин. Не відчував дрімоти, зважаючи на пізню ніч.

 

 

До ранку лишалось якихось три години. Василь не знав, як правильно розділити цей час на роздуми і сон. Сон морив його і так, але думки, наразі, були сильнішими. Вони то змінювали одна-одну, то змішувалися в єдине, то знов самостійно виборювали право першості у Василевій голові. Про гріхопадіння людини і про непридуманий «геппі енд» у фільмі , - такими були його думки. А ще Василь вгадував. Як висловиться Тарас Григорович на задану йому тему.

 

Є і нам про що згадати.

Пісне, душу возвелич!

Ой, була в нас ненька-мати-

Запорізька славна Січ!

 

Згадавши Тараса Григоровича, Василь згадав про його кумира – Яремчука.

Звитяжні слова, музика… «Позавершую всі справи і обов’язково візьмуся до роботи на патріотичну тему, а ця пісня /про запорожців/ - самий оригінальний саундтрек на такий мотив», - міркував Василь.

 

Омочила землю рана

Із козацького чола.

Щоб неправда помирала,

Щоби правдонька жила.

 

Поривчато, ніби відголоси еха лунають в космосі або на глибині океану, - так продовжувалося відтворення пісні в пам’яті Василя, коли він засинав.

Відкривши очі, Василь себе не пізнав: у маленькій кімнаті, де з мебелі було лише ліжко, на якому він спав. Біля ліжка - тумбочка з нічною лампою і стілець, на якому була Василева одежа. На одній стіні висіли дві картини і старе настінне радіо. Вікна прикривала коротка штора.

Тарас Григорович, ніби відчувши, що гість нарешті прокинувся, зайшов навідати його.

- Доброго ранку, пане Василю. Як? Виспались?

- Так, а скільки годин?- позіхаючи запитав Василь.

- Майже десята ранку. Я вже ледве чекаю, аби скласти вам компанію за сніданком,- тепло, ніби по-батьківськи сказав Тарас Григорович.

- А, вдівайтесь, я чекаю вас за вашим столиком. Відвідувачів поки немає, мені кортить відповісти на ваше запитання,- не давши договорити Василеві, Тарас Григорович випалив скоромовкою вже заготовлені фрази, вийшов, закривши за собою двері.

До столу заманював аромат свіжоприготовленої кави та Тарас Григорович, що помахом руки давав знак Василеві, аби той пришвидшив темп ходьби.

- Приємного апетиту, - люб’язно побажав Василь.

- Дякую, і вам того ж бажаю, - відповів Тарас Григорович.

Мовчки споживаючи сніданок, кожен з них чекав слушної миті, аби повернутися до вчорашніх «наболілих» питань. Але та мить ніяк не наступала. Аж раптом, на екрані телевізора, що транслював безперервні музичні номери в кафе, почалась реклама виходу нового фільму під назвою: «Сталева людина 3». Василь Селевич та Тарас Григорович ніби по-команді вигукнули: «Ну ось, знову супергерої !».

- Доречі, я б хотів висловитись щодо заданої вами теми про супергероїв, - сказав Тарас Григорович і продовжив,- За власним спостереженням та з особистого досвіду можу сказати, що ми в захваті від фантастики, де добро бореться зі злом і де від зусиль одного або декількох героїв залежить доля чи не всього людства. Для перемоги цих героїв ми наділяєм їх надможливостями: залізним панцирем, повадками павука, невидимістю чи здатністю руйнувати силою думок. Всім цим вони успішно користуються і кінець-кінцем перемагають могутнього злого лиходія. Деякий час ми тріумфуємо від уявного спасіння, але згодом, коли нам чогось бракує, і ми для спасителів вигадуємо інших, ще могутніших, злих противників, і ті ж емоції переживаємо заново. Не буду лукавити – мені також подобаються фільми з такими сюжетами А тепер давайте повернемося до теми «Таланти». Так, придумати та екранізувати «Термінанора», «Трансформера», «Людину-павука», «Невидимого», «Непереможних» необхідний талант. Але давайте оцінимо результат таких напрацювань. На перший погляд, такі ідеї безневинні, адже там немає нецензурщини, надмірної брутальності, розпусти чи насильства. Але якщо вдуматись, вони створюють доволі негативний відбиток в нашій свідомості, особливо в дитячій в плані ідолопоклонства. На фоні таких всемогутніх і непереможних героїв ми не сприймаємо належно сподвижницький земний шлях Ісуса Христа.

Бо саме Ісус Христос є єдиним нашим Спасителем, адже Він заради нас спустився з небес, аби побороти зло. І поборов його назавжди. Як сказано в Святому Письмі: «Смертю смерть подолав». Нажаль, люди все частіше стають на бік слабшого, на бік зла. І навіть, віруючого християнина, напевне, потайки гризуть сумніви: «А як же Син Божий дозволив себе розп’ясти на Хресті, адже Він міг, за підтримки свого Небесного Отця, і так знищити зло?!» . Я думаю, що міг, але він мусив пройти тим тернистим шляхом, щоб показати нам стежку Спасіння. Як би ми не втікали від правди, в своїх мріях, вигадках, але шлях до Спасіння в кожної людини є і буде тернистим, бо так Господь перевіряє нас, наскільки ми любимо Його, Йому довіряємо, на Нього надіємось навіть, в ті критичні хвилини, коли нашому тілу загрожує небезпека, ми повинні думати про спасіння душі. Бо Ісус Христос йшов на муки, спасаючи наші душі. Може, в чомусь я неправий, це – лише мої догадки…

Після короткої паузи Тарас Григорович хотів ще щось доповнити або розповісти, але Василь, вставши з-за столу, сказав: «Пане Тарасе, дуже правильно говорите. Я б навіть запропонував проводити лекції на дискусійні теми. Атмосфера вашого кафе цьому сприяє. І справді, в якийсь окремий день збирайте в себе небайдужих людей. Можливо, про сакральне нам не можна самостійно міркувати, але політика, культура, сьогоднішня війна потребують суспільного обговорення. Особисто мені, цікаво буде про це з вами говорити. То ж, обіцяю заходити сюди у вільний час. А зараз – мушу йти. Шкода, що не познайомився з вашою дружиною. Хотів би особисто подякувати за гостинність, але справді мушу йти, навіть бігти».

 

На відкриття другої частини фільму «Руйнація думкою» зібрався повнісінький зал людей Десь в останніх рядах сидів Василь Силевич спостерігаючи за реакцією глядача

Надвечір сонце ставало все червонішим. Від того червонішало небо і скляна стеля саркофагу. На поваленому дереві сидів гладіатор з дівчиною мовчки. Він гладив її волосся, набирав його в свої великі жмені ніжно і ненаситно. А вона просто дивилася на нього, на його кремезну статуру, на його ніс, губи і не знала, що з нею коїться. Вони обоє не знали, що з ними коїться. Якесь нове, незнане відчуття солодким медом п’янило, гріло, тішило. Обоє – змучені, голодні, але вперше щасливі полягали спати. А десь, за сотні кілометрів від них, ламаючи все на своєму шляху, іде залізний велетень. Йде не поспішаючи. Куди йому поспішати? Він все рівно знайде цих двох повстанців і буде гратися ними як сита кішка мишею. Буде їх дразнити, лякати, страшити, допоки вони не посходять з розуму. А вже потім він просто їх розчавить. Ось так хоче закінчити гру ГРАВЕЦЬ. Кожен кілометр – це всього лиш десять кроків. А що таке десять кроків для залізної машини?

Серед ночі гладіатор прокинувся. Навкруги – тишина. Дівчина солодко спить, а йому неспокійно: інтуїція воїна порушила його спокій. Він довго і пильно вдивлявся у затемнену далечінь, озирався довкола, але нічого підозрілого /окрім відчуття чужого погляду/ не помітив. Враз – його засліпило дуже ярке світло. Воно було зовсім поряд. Гладіатор впав на землю і довго приходив до тями.

Світло розбудило дівчину. З переляку вона несамовито закричала. Крик розпачу дуже близької, дуже цінної, дуже рідної особи до кісток зворушив гладіатора, додав сили, завзяття і навіть злості. Він підвівся з землі не просто воїном, а захисником своєї радості, розради. Він відхилив голову, рятуючи очі від світла. В правій руці стиснув важку каменюку. Це – єдина зброя і, мабуть, єдиний шанс… Лише на одну мить він подивився в те світло. А потім – звук розбитого скла… І знову стало темно, тихо, окрім важкого дихання переляканої дівчини. Не чекаючи, поки очі привикнуть до темряви, гладіатор навпомацки відшукав її.

Їм би тікати! Але як? Коли навколо – темнота. Зовсім поряд важкими кроками загриміло залізо і знову засвітилось світло, але вже над ними і дуже високо. Тепер гладіатор побачив ту небезпеку, яка їх переслідує. Сили зовсім нерівні. Тож, можна не вагаючись здаватися без бою. Але доля дівчина важливіша за амбіції, честь, доблесть воїна. Тож, воювати прийдеться до останнього подиху, думки. Навчений гірким досвідом, гладіатор змушений ефективно використовувати кожну секунду своєї волі. Він одним рухом закинув дівчину собі на плече, - щодуху побіг від залізного незнайомця. Вони швидко віддалялися від світла. Та втеча була не довгою, бо світло згасло і в темноті гладіатор, спіткнувшись, впав разом із дівчиною на землю.

Обом було боляче і страшно, а ще більше їх лякав залізний сміх. Світло знову засвітилося і гладіатор закинув дівчину на плече і продовжив втечу. Світло то включалося, то виключалося, то дальше, то ближче, то по один бік від них, то вже по другий. Ніч тривала дуже довго, на всю її в гладіатора не вистачило сили. Після чергового падіння він просто заснув, прикривши собою дівчину. Прокинувшись, гладіатор насилу відкрив очі, побачив білий день – це трохи обнадіяло його. Але поряд не було дівчини і краще б йому повернутися в ту жахливу ніч, щоб не проспати своє щастя. Та серцем він відчував, що дівчина жива. Потім він почув її на слух. Шкода, що це був наляканий стогін, а не радісна пісня чи бентежний щебіт у її виконанні. В голові паморочилося,хотілося пити, їсти і ще трохи віддихнути, але зі всім цим можна почекати. Вже не так бадьоро, але все ж спритно гладіатор направився на зойкіт дівчини. Він проривався крізь колючі терні, гущі кущів, не шукаючи легкої дороги – біг навмання. Біг, наздоганяючи власні думки про те, як він рятує свою кохану. Зойкіт був майже близько, та ще ближче виявилася велика прірва. Її дном пливла ріка так спокійно, ніби нічого страшного навкруги не діється. На протилежному березі прірви, тримаючись за кам’янисту породу, на невеличкому виступі стояла дівчина, налякана і обезсилена. Побачивши гладіатора, безнадійним поглядом, вхопилася за його величезну руку, за його могутні плечі. Гладіатор таким же поглядом ніби підтримував її тендітну. Хвилюючу ідилію обірвали важкі кроки та брязкіт металу. Гладіатор обернувся і майже одразу побачив, як десь за два кілометри над великим лісом вирує щось схоже на силует людини. Вікові дерева без спротиву вигиналися в різні боки, ламалися від важких рук. Гладіатор ще не міг розпізнати, що за диво рухається просто на нього. але він добре відчував на собі той ненависний погляд, що вночі не давав йому спокою.

Тим часом, останній стрій дерев розірвала стежка, протоптана залізним велетнем. Між двома бійцями було трохи більше півтори кілометри простору для маневру і декілька хвилин часу для роздумів. Про що міг думати гладіатор? Сили нерівні, навіть втеча є неможливою, а битися все ж потрібно, хоч шансів нема.

Гучно і грізно металевим голосом заговорив робот: «Я міг би розчавити тебе, коли ти спав, але я хочу бачити твою нікчемність і щоб її побачила твоя дівчина. Ви обоє завдали мені горя. Я відплачу вам тим же.»

Робот висмикнув дерево разом із корінням і жбурнув ним так, що воно просвистіло над гладіатором, вдарилося об протилежний берег прірви і розсипалося на друзки. За тим полетіло ще одне дерево і ще одне. Загалом, таких хаотичних бомбардувань було більше десяти. На щастя, гладіатора з дівчиною вони не зачепили. Зате, поле бою тепер вкрите поламаними деревами, що значно ускладнювало пересування людини. Робот ходив навколо гладіатора, дражнив його, все зменшуючи дистанцію до своєї жертви. Гладіатор чекав слушної нагоди. Робот був впевнений у своїй перевазі, тому поводився легковажно, відволікаючись. На раз, - в його коліно списом влетіло дерево, застрягло в ньому. Потім – ще одне дерево застрягло в рухомій частині таза, інше – потрапило під руку. Несподівана і навіть дієва атака трохи спантеличила робота. Але він засміявся, пронизуючи повітря скреготом металу.

 

- Йой, мені в ногу забилася скалка! Покличте лікаря!- пожартував робот.

Поки робот очищував від дерева свою металеву конструкцію, гладіатор підбіг до краю прірви, гляну в очі дівчини і, не виказуючи страху, зістрибнув вниз. Дівчина провела поглядом його падіння, зникнення під водою. Де він, там і вона, - більше не трималася за камінь, більше на камені не стояла, а зникла у воді слідом за ним.

Від удару гладіатор втратив свідомість і вже без спротиву віддався б воді, ховаючись в її обіймах, залишаючись в її полоні. Залишилось на повні груди вдихнути водою, аби його спокій вже нічого не потривожило. Аж раптом, десь поряд заболіло її тіло. Її серце просило про допомогу. Він відкрив очі і без ковтка повітря взявся шукати її. Вона близько. Він чує її тепло. Чує, як стукає її серце, як болить її тіло.

А назовні – так спокійно: співають пташки і робот вже не буянить, сидить на березі ріки, можливо, вже не такий злий, як був. Десь далеко від нього у воді щось хлюпнуло. Він не одразу розгледів гладіатора і дівчину, бо ті старалися якнайтихіше подалі відплисти від нього. робот встав, і не поспішаючи, продовжив переслідування, інколи розважливо перестрибуючи з берега на берег через річку. Течія ставала все швидшою, все дальше відносила втікачів від нього. робот кинувся навздогін, аби зловити тих двох і одним хлопком завершити вже нудну і беззмістовну гру. Гладіатор щосили старався втримати дівчину біля себе. А бурхливі хвилі так і норовили розлучити їх, а потім зіштовхнути у велику безодню, до якої залишалося небагато метрів і секунд. Ще мить – і вода завершить коротку історію кохання, а якщо не вода, то це зробить робот. Він вже якраз стрибнув із берега з такою метою.

Психологічно глядач вже готовий до «геппі енду» і всі передумови для цього є. за часом фільм добігає свого завершення і герої опинилися вкрай критичній ситуації. Глядачеві потрібно пережити якусь мить, аби побачити на власні очі чим все завершиться. Для глядача – це просто, а ось для персонажів фільму – та нескінченна мить стала затяжною. Ту мить. Яка тривала, і справді, всього лиш мить вони провели в епізодичній нерухомості, не розуміючи, що за сила скувала їхні руки, зупинила течії річок і засліпила світло сонця. Всі вони почули тихий і спокійний голос.

«Творець створив людину, а для людини Творець сотворив рай. Жила людина під абсолютною опікою Творця. Та не під силу було людині жити в повній гармонії, безпеці, достатку, спокої. І зробила людина вибір: самій дбати про свій достаток, безпеку, спокій. Творець настільки любив людину, що дозволив їй зробити свій вибір, не чинив перешкод. А сотворив Творець для людини час, аби рахувала вона скільки годин, днів, тисячоліть вистоїть її імперія. Скільки годин, днів, тисячоліть людина буде доводити свою першість, своє самолюбство, пиху, жагу, своє я?! Тож, скільки годин, днів, тисячоліть, вистояла твоя імперія, людино? Твою імперію зруйнувала твоя першість, самолюбство, пиха, жага, твоє, людино, я. а Творець чекав на тебе, людино, години, дні, тисячоліття. Чекав, що ти відмовишся від своєї першості, самолюбства, пихи, жаги, від свого я. покинеш свою імперію і як блудний син повернешся до свого Творця. Не сталося. З сумом Творець спостерігав за твоїм самознищенням. . а коли в твоєму серці вже не було любові, співчуття і, навіть, страху… Натомість було стрімке і байдуже самогубство. Любов, співчуття і, навіть, страх ніби з нічого зародилися у твоєму серці. Нашого Творця і Господа дуже тішила така новина. Тому воля Творця – виправити твої помилки, людино. Чи буде це для тебе уроком, чи робитимеш їх заново побачимо через години, дні, тисячоліття. Отож, все те, що ти, людино, руйнувала годинами, днями, тисячоліттями Господь своєю волею відновлює для тебе вже.»

Після тих слів спустошена і мертва земля знову забуянила природою, знову зашуміла листям, хвилями, дощами, звіриним ревом і пташиним щебетом.

А все те, що ти, людино, будувала годинами, днями, тисячоліттями, Господь своєю волею руйнує.

Після тих слів не стало робота, не стало металу, скла, не стало будинків, не стало одежі, не стало саркофагу. Люди залишились відносно хто на якому був поверсі.

Мить завершувалася повільно. Повільно гасло разюче світло, повільно спускалися люди з висоти, повільно потекла ріка, повільно штовхаючи гладіатора з дівчиною в прірву. Вони обоє однаково розуміли, що ангел, говорячи про відродження світлих почуттів, мав на увазі саме їхні серця. Тому однаково несучи відповідальність за той життєдайний вогник, вони знайшли сили вирватися з водяної маси. З піднесеним настроєм, не відчуваючи голоду і втоми, вони пішли, зникаючи за обрієм.

Не такої розв’язки чекали глядачі, їм хотілося видовищного «геппі-енду», а отримали мораль. Це Василь зрозумів, спостерігаючи, з яким настроєм люди покидають зал. «Напевне, стрічка і вкладеного бюджету не покриє, - подумав автор картини. - Ну і що? За правду завжди доводиться платити».

Перейматися чужими розчаруваннями зараз Василеві ніколи, адже він поспішає чимшвидше подолати майже стокілометрову відстань із столиці в своє рідне містечко, щоб не запізнитися в кафе до Тараса Григоровича на зібрання; де при світлі настільних ламп вони традиційно обговорюватимуть важливі теми.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>