Заради людства

Заради людства

Вівторок, 10 листопада 2020 г.
Проглядів: 79
Підписатися на комментарі по RSS

Дивне відчуття ‒ дивитися на себе ззовні. Здавалося би нічого незвичного, кожен не раз себе бачив зі сторони підключившись до камери спостереження чи й просто, як в давнину, у відеозапису. Але ні, це відчуття було якимось особливим.

 

Цілісність свідомості: 99,9%

 

‒ Леве, ти як? В порядку?

Периферія підказує, що тривога в голосі офіціала награна, насправді він певен, що все гаразд. Але суб’єктивний фактор, щоб його, соціальні ігри. Що ж, треба грати.

‒ Все гаразд. Продовжимо?

Не бачу потреби відтягувати неминуче.

‒ Леве, ти дивись, ‒ от цього разу вірю, що він хвилюється. ‒ Поспішати необов’язково, у нас часу досить. Можливо, тобі потрібно звикнути…

‒ Облиш! ‒ Добре те, що в моєму голосі тепер звучатиме тільки те, що хочу я. ‒ У нас є справи, чи не так? Ми маємо дати людству зорі. Тож ‒ до роботи.

Крокую в капсулу, процедуру провели просто на космодромі, йти недалеко. Якщо зараз раптово задавить туга, то я ще зможу востаннє відчути подих вітру, торкнутись зелені… посковзнутись в багнюці. Кажуть, що інколи навіть цього не вистачає. Та ні, подібних бажань немає, від Землі я взяв все, що міг, час йти далі. Заради людства, як би це не звучало.

Примощуюсь на місце пілота, тихо клацають роз’єми, свідомість розширюється до всієї капсули: бачу її камерами, чую її мікрофонами, відчуваю її гіроскопи, датчики радіації, рентгену, нейтрино та ще казна-що. Світ розмальовується невиданими фарбами, постає у всій красі. Навіть зараз, в полудень, без проблем видно зорі.

‒ Леве, ‒ голос офіціала звучить прямо в свідомості, ‒ не поспішай.

‒ Загубись.

Він замовкає. Ген біля будівель тендітна жіноча фігурка, якщо наблизити її зображення, то зможу розгледіти навіть сльозу на щоці. Чоловіча постать обняла дівчину за плечі та повела за собою.

Старт. Навалюється прискорення. Ці відчуття можна було б відімкнути, але радили цього не робити.

І не збирався.

Від поверхні Землі до межі космосу ‒ хвилини навіть на ракетах минулого століття, що говорити про сучасність. Обрій розширюється, Земля перетворюється спершу в чашу, потім в блакитне блюдце. Розширюю сприйняття, і плювати на цілісність. Її вистачить з горою ‒ на весь час, що мені залишився.

Лічені хвилини невагомості: капсулу підхоплюють зачепи основного корабля та втягують всередину. І знову прискорення, цього разу значно слабше. Нуль-один “же” чи й менше. Звичайно, іонні рушії не відірвуть корабель від Землі, але ближній космос належить їм.

Дальній не належить нікому.

Летіти довго, все цікаве за бортом закінчилось. Саме час зайнятись роботою.

 

Цілісність 99,95%

‒ Пане Леве, з вами можна поспілкуватись?

Офіціалів видно за кілометр, як би вони не одягалися. Цікаво, чим пояснити цей феномен?

‒ У вас ордер, чи яка інша справа?

Він усміхається, оцінив жарт. Не все безнадійно.

‒ Пропозиція роботи. Для ризикової людини.

‒ І з безлічі претендентів ви обрали мене, ‒ махаю білявці рукою, хай почекає. Вона незадоволено надуває губки. ‒ А заманювати будете неймовірними грішми?

‒ Ні. Вас обрала відповідна нейромережа, вона ж спрогнозувала вашу згоду. Щодо оплати… не певен, що тут саме гроші будуть вирішальними. Навіть не беручи до уваги те, що їх у вас вистачає. Річ у тім, що під час виконання нашої роботи ви помрете. Ви готові до цього?

‒ Ризик, ‒ усміхаюсь, ‒ моя професія. Йти туди, де не пройдуть машини. Тому не лякайте мене можливою смертю…

‒ Не можливою. Я не помилився, пане Леве. Достовірною. Якщо ви візьметесь за цю роботу, ви абсолютно точно загинете.

 

Флешбек накрив несподівано й так само несподівано закінчився. Навіть інакше: він просто виринув в пам’яті, не зайнявши ані миті реального часу. Вибрик розпаду свідомості: спотворене сприйняття часу. Нестрашно.

Гравітаційний маневр навколо Місяця: звична надлишковість та, якоюсь мірою, безпека. Якщо б свідомість неочікувано розпалась, автоматика б почала гальмування. Швидкість потроху наростає, підсилені органи чуттів дозволяють споглядати як сяє в сонячному вітрі хвіст плазмового вихлопу. Роблю знімок та пересилаю в Лунарполіс. Пора братись за роботу. Якщо вже з мене не буде іншої користі, окрім як робити те, на що поки що не здатні машини ‒ то треба робити це добре. Заради людства.

Насправді, всупереч показаному в старих фантастичних фільмах, для реалізації А-ефекту зовсім не потрібно розганятись до нереальних швидкостей ‒ нічого б не змінилось, якщо б решту пального витратити на гальмування. Або й взагалі не летіти нікуди. Проте для вторгнення у невідоме краще вибрати віддалену від Землі ділянку простору, а рух ‒ поняття відносне. Тільки-но двигуни змовкнуть ‒ для фізики не матиме значення з якою швидкістю я рухаюсь відносно точки старту. Звіряюсь з програмою польоту та подумки зітхаю: пора переставати відчувати людиною. Та й обманювати мозок весь час однаково не вийде.

Невидимі досі бар’єри падають, і я відчуваю недосконалість емуляції свого тіла. “Яка різниця між емуляцією та симуляцією? Емуляція забезпечує подібну поведінку, симуляція ‒ імітує внутрішню тотожність. Здається так”.

Мозок пробує збитись з думки, щоб хоч якось відтягнути прийняття реальності. Та хіба не владар я над свідомістю своєю?

Падають останні бар’єри, підключаються усі модулі периферійного мислення і особистість тоне в цьому вирі.

 

Цілісність свідомості 93,12%

‒ Ви питаєте чому я цим займаюсь? Ха-ха-ха. Смішно.

‒ Леве, ‒ квадратне обличчя офіціала скривилось у посмішці. ‒ Я питаю трохи не це. Не пересмикуй.

‒ Гаразд. Отже, чого я прагну. Ну, якщо чесно, я б хотів створити шедевр. Справжній, не той ширпотреб, що генерують нейромережі за першим запитом. Щось нове, щось велике… та хоч щось. Але… Ну та я можу робити інше. Те, що машини не можуть, те, що не алгоритмізується.

‒ Міг би стати сантехніком, ‒ припустив офіціал. ‒ Вони все ще незамінні.

‒ Міг би. Але став ризиконавтом. Це теж не автоматизується. Поки що. Отже, що ви мені таке запропонуєте, на що я погоджуюсь?

‒ Тобі не обов’язково погоджуватись, Леве.

‒ Ох, облиш. Я не граю в ці ігри. Звичайно, я можу уважно вислухати, а потім, назло тобі, підкинути монетку, зробивши вибір випадковим. Чи і ще щось придумати. Але ж це дурниця. Інакше ж, в нашому наскрізь прозорому світі-акваріумі, та ще й маючи досить інформації, не так складно передбачити вчинки іншої людини. Так? Бач он ту білявку? Знаєш, коли я втомився від любовних пригод, я просто запустив пошук на сумісність. Так і сталось: їй добре зі мною, а мені із нею. Ну, ти розповідатимеш? Врешті, тебе прислали для цього?

‒ Ти знаєш, Леве, що людству стає тісно на Землі.

‒ Справді? Населення наче зменшується.

‒ Я не про те. Культури гомогенізуються, втрачаються відмінності. Немає фронтиру. Так, є спроби колонізації Марсу, побудова космічних поселень, але, ти ж розумієш: це не для всіх.

‒ Наприклад, не для мене. Чекай, якщо ти говориш так, то є варіанти.

Даю йому змогу продовжити. Він не розчаровує.

‒ Так, людству потрібні зорі. Але…

 

Я ‒ енциклопедія. Я ‒ геній. Всі знання людства в моїй… голові? В моїй пам’яті. Досить сконцентруватися на чомусь ‒ і модулі периферійного дістануть з архіву необхідні дані, проаналізують, висунуть гіпотези, знайдуть взаємозв'язки… Зроблять всю ту рутинну і дуже необхідну роботу яку роблять безліч науковців. Грунт, на якому посадить своє дерево геній із тих, хто народжуються раз у століття. Зазвичай для розвитку науки досить перевірити висунуті гіпотези практикою, за потреби ‒ уточнити їх, побудувати модель… Судячи з результатів, цього виявилось не досить, попереду Незвідане. Саме так, з великої літери. Те Незвідане, з яким машини поки що не здатні впоратись. Офіціал, точніше, ті, хто за ним, вважають, що у мене вийде краще. Тепер, із цією всією мудрою периферією мислення я навіть розумію, чому він так вважає. Але вірити в те якось не виходить.

На периферії свідомості свербить, що відстань до Землі достатня, і швидка перевірка показує, що це справді так. Проте все ще чогось чекаю. Інтуїція? Чи просто острах? “Поїхали. Цей маленький крок для людини насправді є...” Хоча, чи можна мене ще вважати людиною?

Розгорнулись пелюстки емітерів А-ефекту, у своєму багатофакторному сприйнятті “бачу”, як навколо них появилось фіолетово-зелене сяйво. Що воно таке, я до пуття не розумію: кілька завантажених в пам’ять периферії теорій конфліктують між собою. Але фантасти давно придумали свої назви: “гіперпростір”, “джамп”, “варп” і таке інше. Яка, зрештою, різниця?

Перевірка всіх систем, перевірка цілісності свідомості. Все не так погано, як могло б бути, до спрацьовування субмодуля безпеки ще далеко. Заодно, в усякому разі стає зрозуміло, чому на мене накочують флешбеки.

Вперед!

Простір розквітає змінами метрики. Це… Це красиво!

 

Цілісність свідомості 84,6%

‒ ...Автомати, навіть найкращі, найрозумніші не повертаються. І жодні симуляції не відповідають дійсності, розумієш? Ефект є, а даних по ньому немає. І нових не отримати, ніхто не повертається.

‒ Вважаєте, що людина повернеться?

‒ Людина також не повернеться, ‒ тон офіціала не змінився. ‒ Але зможе передати дані. Ймовірність отримання зворотного сигналу понад 90%.

‒ А ймовірність повернення?

‒ Немає. Леве, ти, мабуть, про таке й не чув, але є способи перенесення свідомості на інший носій. Моделі показують, що саме людська свідомість зможе виступити в якості інтегратора клубка штучних інтелектів.

‒ Я чекаю на “але”.

‒ Людська свідомість в штучному носії нестабільна навіть якщо не підключати периферію та досконало імітувати всі вхідні сигнали. Що, звичайно, ми робити не збираємось. Є підозри, що це принципове обмеження, ‒ офіціал зітхнув, на його квадратному обличчі появилось засмучення. ‒ В будь-якому разі, на теперішньому рівні, як мене запевнили, із цим нічого не поробиш. Погодившись на цю роботу, на перенесення свідомості… це дорога в один бік.

‒ Периферія, це ж передача мислення на аутсорс?

‒ І пам’яті теж, ‒ одразу і якось надто швидко відповів офіціал. ‒ Мислення і пам’яті. Всі знання та вміння світу.

‒ Навіть так… Здуріти. Є гарантія, що свідомість не розпадеться доки я не виконаю завдання?

‒ Так. 99,9% В будь-якому разі, цього вистачить, щоб послати звістку. Людству потрібні зорі, Леве. Людству потрібен фронтир.

Він не каже, що якщо у мене не вийде ‒ то не вийде ні в кого. Почасти тому, що це брехня, а почасти ‒ тому що правда. Я взагаліне уявляю, як вони переконали Комісію з Етики навіть на цю спробу.

 

Всесвіт виявився інакшим, ніж людство собі гадало. Сюрприз! Я вже по цей бік і тепер головне повернутися. Навіть якщо я не розберуся, що саме тут відбувається ‒ дома хтось розбереться. Але самому цікавіше! А ще для того, щоб повернутись, варто розібратись хоч у чомусь. Це ‒ складно. Тут не тільки фізика інша ‒ тут інша логіка. Тут не діє попередній досвід, не діють попередні напрацьовки. Тут… Тут наука ‒ це все ще мистецтво. Я ж хотів створити шедевр? Аби тільки встигнути… Якщо теперішній носій моєї свідомості порівняти з комп’ютером кінця попереднього століття ‒ то я збільшив тактову частоту. Тепер же… суть незмінна. Я став жити швидше в усіх просторах, які тут заміняють час. Шкода тільки, що тривалість мого існування визначається виключно суб’єктивними факторами, і перетворити мистецтво в науку я не встигну.

Якщо тільки це взагалі принципово можливо.

 

 

Цілісність свідомості 61,94%. Низький рівень. Рекомендація відключення периферії.

Велетенська ступінчата піраміда прорізала хмари, впираючись в небозвід. Біля її підніжжя юрмився народ. Час від часу частина зникала всередині, але підходили нові й нові, зміняючи зниклих. Блакитно-червоні вогні забарвлювали небо в неприродні кольори, але на них ніхто давно вже не зважав. Як і на постійний гуркіт грому. Колись боги заплатили життям, щоб створити світи людей, і тепер люди мусять платити душами, щоб піднятись в небеса.

Зображення піраміди повернулось й швидко наблизилось: на її вершині розмальований жрець кривим ножем вирізає серце жертві. Та сміється і співає, їй вторить натовп.

Добровільна жертва заради людства.

 

Здається, я науково довів, що строгого вирішення проблеми А-фактору не може існувати. Парадокс спостерігача у всій красі, піднесений до хтозна якого ступеню. Існування суб’єкта експерименту вирішальним чином впливає на його результат. Частковий висновок: навігаційна система в умовах А-фактору повинна містити елемент самосвідомості. Це не достатня, але обов’язкова умова. Достатня… ну, достатньою умовою можна вважати саме мою самосвідомість.

Мабуть.

Втім, на Землі є й талановитіші за мене люди. Чи ні? Я ‒ частка людства. Я ‒ людина. Я людство?

Трохи складно усвідомлювати межі власного “Я”. Мета, проте, залишається незмінною. Я-людству потрібен фронтир, я-людству потрібні зорі. Добровольці, що принесуть себе в жертву, знайдуться неодмінно. Якесь виправдання Комітет з Етики придумає, людська етика ‒ гнучка штука. Я ж є?

Я все ще є.

І я знаю дорогу додому. Проте навіть якщо не повернуся ‒ Я житиму довго і щасливо. І навіть якщо повернуся ‒ загину. Рівноцінний вибір дозволяє мислити неупереджено.

 

 

Цілісність свідомості 37,1%. Критично низький рівень! Згасання свідомості. Примусове відключення від управління периферії. Розпочато процедуру самоліквідації.

Білявка ще довго дивилась у небо, хлопець біля неї переважно просто мовчав, засунувши руки у кишені.

‒ Сумуєш? ‒ видавив він із себе.

‒ Я не знаю, Леве, ‒ відповіла дівчина. ‒ Ти тут. І ти полетів на смерть. На подвиг, чи на дурість, але на смерть ‒ точно.

‒ Він полетів. А повинен був ‒ я. Коли я погоджувався, не йшла мова про копіювання свідомості. Тобто той офіціал не пояснив одразу. Той, що полетів ‒ теж я. Тобто тепер не я… тьху!

‒ Все складно, ‒ погодилась дівчина. ‒ Та я рада, що ти залишився. Хоч сердита, що погодився полетіти.

‒ Я не міг інакше. Ти зміст мого життя, але не тільки.

‒ Розумію, ‒ крізь сльози усміхнулась дівчина. ‒ Заради людства. Як же я тебе ненавиджу!

 

 

Думки плутаються, важко відрізнити марення від апроксимованих периферією моделей, а ті ‒ від спогадів. Але все ж… Я житиму довго і щасливо, і не знатиму, що Я таки створив свій шедевр: він так і залишиться тут. Хтось може помирати, щоб інші жили, та якщо в горнило зоряних рушіїв потрібно кидати чиїсь душі ‒ зорі не варті таких людей. Я ще можу мислити, проте вже не може ні на що впливати. Вир периферії породжує варіанти, видіння переплітаються із мареннями, проте виконавчі механізми мертві. Я ‒ мислить, отже Я поки що існує. Я насолоджується своїм шедевром ‒ останнім чи першим витвором серед хаосу А-ефекту, серед білого шуму, що насправді містить усе створене і не створене.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>