Залізний поступ

Залізний поступ

Середа, 14 вересня 2016 г.
Проглядів: 838
Підписатися на комментарі по RSS

Володимиру Владку присвячується

На основі повісті «Роботарі йдуть»

 

Охоронці, швейцари, обслуга та секретарі-референти не ховаючи свого здивування дивились услід молодому рудоволосому чоловіку, що спокійно проходив анфіладою розкішного особняка відомого олігарха. Тихе, ледь чутне шепотіння тяглося вслід чоловікові, який, невимушено поклавши руки в кишені та жуючи жуйку, йшов з старшим секретарем.

– Блогер?

– Який?

– Невже саме той? Не може бути?

– І його прийме «сам»?

– Неймовірно!

Це таки була надзвичайна, нечувана подія: один із найвідоміших олігархів запросив справді незалежного журналіста, майже міфічну особу. Якщо в купе їдуть чесний журналіст, корумпований журналіст, продажний журналіст і на них нападе людина-богомол, то постраждає тільки чесний журналіст, адже фантастичні істоти взаємодіють тільки з такими ж вигаданими створіннями, як вони самі.

Проте інколи в житті є місце казці.

Ця зустріч ще й незрозуміла, бо мати не те що інтерв’ю, а просту ділову розмову з олігархом людині з іншого кола майже неможливо. Велика людина зазвичай не бажає витрачати свій дорогоцінний час на такі дрібні справи. Окрім того – навіщо ризикувати? Навколо стільки злочинців — як простих бандитів, так і самосудних захисників справедливості та посіпак-конкурентів. Ніколи не можна бути впевненим у людині, із якою опинишся віч-на-віч.

«Сам» не любив ризикувати в дрібницях, особливо тепер, коли нарешті війна закінчилась і справи пішли на краще, коли країну пустили на міжнародні ринки і коли, нарешті, випала нагода відхопити шмат таких ласих ринків.

І це треба зробити саме тепер, в чудесний час можливостей, коли країна відбудовується і перебудовується, коли їй потрібен не просто метал – а багато, багато металу, бетону, машин та приладів. Потрібно багато-багато праці та багато-багато підприємливості.

А час можливостей це завжди час небезпек. Інколи краще остерігатись — не відвідувати людних місць, зустрічі проводити в режимі телеконференцій, в цьому ж режимі керувати своєю бізнес-імперією.

І тут звичайний неприручений незалежний репортер-блогер, про «особливі» зв’язки якого так достеменно нічого й невідомо, вільно простує кімнатами особняка прямісінько до кабінету некоронованого короля.

Старший секретар, проводжаючи Вадима, не міг не натякнути йому про своє здивування.

– Знаєте, пане Вадиме, трапилось щось надзвичайне, якщо «Сам» приймає вас.

– Нічого, – чемно відповів Вадим, – коли-небудь я теж погоджусь прийняти запрошення вашого роботодавця та порозмовляти із ним… Звісно, якщо мене до того часу не запроторять за ґрати. Або його.

Секретар ще хотів щось сказати, але нечемний блогер уже зник за броньованими дверима.

Чомусь Вадим очікував побачити товстелезні килими та важенний дубовий стіл, за яким сидів би огрядний чоловік із сигарою в зубах. З сірими, немов зі сталі, злими очима та холодним поглядом, що немов пронизував наскрізь.

Щодо очей та погляду він не помилився.

Чоловік подивився на Вадима похмуро, але з цікавістю.

– Сідайте, прошу, – власник простого, навіть спартанського кабінету піднявся та показав на один зі стільців. – Даруйте, не буду потискати вам руку. Не після того, що ви понаписували про мене.

Блогер роззирнувся. Простий стіл, білі стіни, списані маркером безліччю поміток, декілька великих моніторів та клавіатур. Зручні крісла. Ні, такий кабінет не для офіційного прийому гостей, він – для роботи. Навіщось господар вирішив привідкрити частинку свого справжнього «Я». Невже вирішив грати у відкриту?

– То подайте в суд за брехню.

– З певних причин такий суд мені зараз більше зашкодить, ніж мовчанка. А ваше розслідування може зашкодити більше, ніж проста зустріч. Мушу попередити, у мене не так багато часу. Розраховуйте на десять хвилин.

– Цього вистачить, – Вадим сів, закинув ногу за ногу та дістав диктофон. – Суспільство дуже стривожене перспективами масового використанням промислових дронів на заводах. Це, власне, є причиною страйку і, відповідно, нашої зустрічі. Мене цікавить, чи ви маєте намір піти на поступки робітникам?

«Сам» підняв брову та скривився, неначе ненароком замість яблука вкусив лимон.

– Не маю. Я не можу відмовитись від їх використання. Ви знаєте, що моя наймана сила отримує значно більше, ніж в середньому по Україні. І здогадуєтесь — якщо не знаєте — за який шмат ринку ми боремось. Я наймав людей. Я платив їм! Я шукав… та не всі воліють працювати, і не всі вміють. Ці… – «Сам» скривився, – пролетарі воліють отримувати менше, але на шару, ніж більше, але за працю. Я не зміг відшукати достатньої кількості працівників, розумієте? Не питайте, в яку суму обходяться універсальні гуманоїдні роботи, проте я заповнив ними тільки ті місця, на які не зміг набрати людей.

– Який ви благородний, – блогер навіть не задався метою приховати в голосі сарказм.

– Люди, навіть високооплачувані, поки що дешевші, – відрізав олігарх. – Об’єктивних причин для страйку немає і погодитись на вимоги цих … неолуддитів, я просто не можу. Сподіваюсь, ви про це напишете. Якщо дасте рекламне повідомлення про набір працівників – воно буде більш ніж щедро оплачене. Мене не цікавить перемога в цій безглуздій суперечці, мене цікавлять працюючі підприємства. Про це теж напишіть.

Вадим помовчав, потім поклав лікті на стіл.

– Зрозумійте і ви. Люди налякані. Були б ваші роботи-дрони простими залізяками… та я їх бачив. Це майже люди, їх просто приводять, показують, що треба робити – і вони роблять. Цілодобово, без перекурів, перепочинку та відпусток. Коли робітник хворіє – на його місце ставлять дрона. Коли робітник звільняється – на його місце ставлять дрона. Коли робітник робить помилку, допускає брак… вгадайте, що каже йому начальник? Що пролетаріат має думати, якщо кожен відчуває, що його завтра можуть замінити залізякою?

– Пролетаріат має працювати, – відрізав олігарх. – І не називайте їх дронами! Я розумію, що назва прижилась, але це невірно! Дрон це… а, не суть важливо. Колись давно, в дитинстві, я читав книжку про роботарів. І, знаєте, це слово більш, ніж підходить! Не будуть працювати пролетарі – будуть працювати роботарі. І напишіть, що страйк нікому не допоможе — якщо потрібно буде, я заміню на роботаря кожнісінького робітника своїх заводів. Зрозуміло? Кінець.

Власник кабінету промовисто зиркнув на годинника, та Вадим зробив вигляд, що натяку не зрозумів.

– Я маю підстави вважати, що ці… роботарі… попадуть і на інші ваші підприємства? Чи й не тільки ваші?

– Усюди, де буде потрібно.

– І вони насправді настільки ефективні? А як щодо безпеки? Я собі уявляю наслідки вірусних епідемій на звичайні комп’ютери, а от уявити що буде, коли вірус перехопить керування вашими дронами, роботарями, як ви їх назвали, я просто боюся.

– Виробники запевняють, що роботарі мають найдосконалішу із можливих систем захисту. І вони не дають доступу до каналу керування взагалі. Для користувача це повністю автономні пристрої, які не допускають жодного зовнішнього підключення, навіть налагоджувальники не можуть взаємодіяти із роботарями дистанційно. Незручно, але дуже, дуже надійно. Неодноразове незалежне тестування це цілком підтвердило. Тому про безпеку не турбуйтесь. Щодо іншого… Вважаю, ви матимете змогу в цьому переконатись. До побачення. Я дам розпорядження, щоб вам надали всі необхідні матеріали і сподіваюсь, що ваш репортаж донесе мою думку до страйкарів. Мені не потрібен цей страйк, їм не потрібен цей страйк. І країні він теж не потрібен. А тепер вибачайте, ваші десять хвилин закінчились.

 

Шеренги бійців нацгвардії виблискували кевларом касок та пластиком щитів, гумові кийки поки що висіли біля поясу, проте Вадим не сумнівався, що при потребі вони швидко підуть в хід.

Перед нацгвардійцями вирував натовп. На око тисяч п’ять-шість, але більшість мітингувальників складали дужі чоловіки – робітники заводу.

«Штаб... десь тут має бути штаб», – прикинув Вадим. Його треноване око не помітило в лавах робітників різноманітних «заробітчан», отже протест ще не осідлала жодна з політичних сил. Проте, це ненадовго. А ще блогер знав, на що здатні насправді стихійні народні виступи.

Натовп вирував, добровільні дружинники обходили площу, відбираючи алкоголь та контролюючи порядок.

– Підтримуємо порядок, не порушуємо закон, – лунало із гучномовця з боку правоохоронців. – Виберіть представників, із якими керівництво заводу обсудить ваші вимоги!

В штаб страйку його пропустили без вагань, досить було назвати відомий в соцмережах нікнейм та продемонструвати з планшету свої дописи. Втім, «Штаб», – то сильно сказано, їх ніхто не вибирав, просто, як завжди, серед натовпу виявились люди, які вирішили взяти на себе відповідальність.

Одним із тих, хто взяв відповідальність, виявився дужий чоловік в червоній бандані. Вадим одразу запідозрив, що під нею ховається лиса, як коліно, голова.

– Добридень.

– А ти хто? І чого тобі? – Червона Бандана рвучко повернувся на голос. – Ну здоров.

– Я блогер. Відомий. Чув, може?

– А… той самий. Ну, чув, мені уже розповіли. Що скажеш? Я Володя, можна просто Боб, – він простягнув широку долоню. Вадим обережно її потис, очікуючи, що його руку зараз здавить немов лещатами. Та потиск Боба виявився коротким, хоч і енергійним.

– Тоді я – просто Вадим. Інтерв’ю потрібне, хочу написати про вас, – відказав Вадим. – Розповім про ваші вимоги. Поки що виглядаєте якнайкраще. Порядок, організація. Навіть ті «космонавти» налаштовані дружньо. Хоч на сонці їм спекотно.

– Ну пиши. Питай, що хочеш. Гадаєш, допоможе? Твій сюжет?

– Не думаю, – Вадим витер спітніле чоло. – Від дирекції заводу нічого не залежить, все вирішене набагато вище. А хазяїну потрібна продукція будь-яким коштом.

– Тоді ніхто не вийде на роботу! Ти не знаєш народу!

– Знаю, друже. Та чи так вже «ніхто»? Знаєш, є таке слово «штрейкбрехер» Спершу, може й не вийдете. Бачу що всі налякані. А потім? Платню вже пообіцяли підвищити. Розумієш, я вже перевірив: він справді намагався набирати людей, а вже потім роботарів.

– Кого?

– Роботарів. Так він називає цих дронів. Доречна назва, по моєму. Пролетарі-роботарі. То які ваші вимоги? Заборонити роботарів та зупинити виробництво? Чи беретеся знайти робочу силу? Я не перемовник, але ж ви мусите запропонувати якийсь компроміс, хіба ні? Якісь ідеї, домовленості…

Боб гарячково стиснув мозолясті кулаки:

– А що далі? Я скажу тобі, що буде далі. Ми підемо на компроміс; ці, як ти кажеш, роботарі, потрохи будуть витісняти людей і в якийсь момент всі ми опинимось на вулиці. Через півроку, через рік… яка різниця? Я на цьому заводі працював усе життя, мій батько – теж. І що? Скажи, що далі? Що я робитиму на вулиці? Таксувати хіба піти – так і то… Вже котрий рік автоматичні таксі обіцяють.

– То що ти пропонуєш? Так і стоятимете? Чи влаштуєте страйки? Захопите завод… шини палитимете?

Боб стиснув щелепи, аж жовна заграли на вилицях.

– Для початку нас стане більше. Я же послав людей в інші міста, та зараз на нас вся Україна дивиться! Цей мітинг можна проігнорувати, а десяток таких? Сотня? Ти не бачив тих залізних потвор! От піди, подивись, саме сьогодні збираються запускати один із конвеєрів. Їх ще й на людей зробили подібними, наче знущаються! Зараз він вижене на вулицю десять тисяч робітників тут, потім ще сотню тисяч викинуть з інших заводів! Людей замінять усюди: на заводах, на складах, в шахтах, в магазинах, на полях… Ти думає, ми тут за себе боремось? Та ми боремось за всіх, хто хоче працювати і чесно заробляти! Право на працю записане в Конституції! Так і напиши!

Боб рвучко відвернувся та крикнув комусь: «Агов, ти куди! Хто там ще підійшов? Порядок тримай! І щоб без провокацій!»

 

В готель Вадим добирався на таксі, а в голові вже витали думки про наступний допис в блозі. Дивно, як у двадцять першому столітті, коли всі женуться за швидкістю новин, можна чи не добу роздумувати над тим, що та як подати. Але ім’я Вадим зробив собі саме такими вдумливими репортажами. А аудиторію – котиками. Яким дивом він зміг ці множини об’єднати – не знає ніхто. Проте він точно знав, що назавтра його статтю прочитають, прорейтингують та прокоментують. І це означало, щонайменше, безсонну ніч. Замислившись, він подивився у вікно та зацепенів: таксі об’їхало звичну ситуацію. Патрульна поліція когось зупинила та виписувала штраф. От тільки напарником симпатичної дівчини-копа був… роботар. Хоч і в новісінькій поліцейській формі, проте незграбна постать та металевий відблиск не залишали жодного сумніву.

– Стій! – зарепетував він водію. – Повернись, негайно розвернись.

– Здурів?

– Два лічильники та всі штрафи – мої! Розвертайся негайно!

Виявляється не нова машина при гарно мотивованому водієві може розвертатись мало не на п’ятачку.

Копи знову появились в полі зору менш ніж через хвилину, але ніякого дрона-роботаря там не було, просто симпатична дівчина та хлопець-напарник, хоч чималих габаритів, проте цілком собі людина. «З Термінатором його переплутати ще можна, – трохи істерично подумав Вадим. – Але не з металевим жукоподібним роботарем. Божевілля якесь»

– Дякую. Їдьте в готель, будь ласка, – попросив він таксиста. – Повільно.

Той обережно подивився на пасажира, наче переконуючись, що неприємностей не буде, знизав плечима та знову розвернув машину.

 

Незважаючи на майже безсонну, сповнену роботи ніч, ранком Вадим уже був біля заводської прохідної. Він майже не здивувався, коли вусатий чоловік в чорній формі приватної охоронної агенції звірився з якимось списком на планшеті та пропустив його всередину. Втім, на подвір’ї зрозумів, що в списку допущених він далеко не сам: преси там вистачало. Якийсь опецькуватий чоловік в сірому, дуже дорогому костюмі саме закінчував промову. Це була одна із тих патетично-безглуздих балачок, що супроводжують офіційні заходи немов залишки давно забутого ритуалу. А от те, що сталось потім…

Двоє охоронців у чорній формі підійшли до одного з припаркованих на заводському подвір’ї трейлерів та опустили задню стінку, немов пандус. Усередині виявились… ні, то не були великі механічні люди, скоріше якийсь протиприродній гібрид людини й чорного жука із вусами-локаторами. «Вживу», якщо це слово можна застосувати, роботар мав вигляд чогось… живого. В будь-якому разі все виглядало інакше, ніж у рекламних роликах.

Непримітний працівник, мабуть інженер, щось голосно скомандував і роботарі ожили. Якимись, зовсім не машинними, а скоріше комашиними рухами роботарі почали виходити із машин та шикуватись в шеренги. Інженер час від часу підходив до якогось роботаря. Чіпляв присоску та щось перевіряв на своєму планшеті. Вочевидь результати його вдовольняли, бо ця процедура жодного разу не тривала більше десятка секунд.

«Та їх тут, либонь, півтисячі, – прикинув журналіст. – П’ять відсотків від чисельності працівників».

– Сьогодні ми запустимо нульовий процес, – сказав у чоловік в сірому костюмі. Аж тепер Вадим упізнав в ньому директора заводу. – Це підготовчі роботи. Ми сподіваємось, що назавтра цей дурний страйк припиниться і робітники стануть до праці, якщо ж ні…

Він замовк і чомусь цю тишу ніхто не поспішав порушити. Насолодившись паузою, директор продовжив:

– Якщо ж ні, то консорціум, до якого належить наш завод, вже домовився відносно кредитів на закупку необхідної кількості універсальних гуманоїдних роботів! Чи, як їх тепер щочастіше називають – роботарів! А тепер запрошую всіх бажаючих пройти в цех!

За натовпом Вадим не пішов — як працюють роботарі, він вже встиг поцікавитись раніше і не бачив особливої потреби споглядати це ще раз. Він і сам міг чудово уявити, як розумні машини займуть відповідні місця біля станків та конвеєрів, як майстри продемонструють необхідні дії, а інженери почнуть витріщатись на планшети та порівнювати якісь графіки.

Зараз блогера значно більше цікавила реакція робітників. Він-бо краще за багатьох уявляв, у що подібні багатолюдні виступи можуть перерости.

Як виявилось, це більш-менш уявляли й правоохоронці: сьогодні на площі їх було чи не в два рази більше, ніж учора. Але натовп виріс вчетверо, а люди все прибували.

Біля порожнього постаменту теж відбулись чималі зміни: уже закінчували збирати сцену, розгорнули два великі екрани, на одному демонстрували вигляд площі з квадрокоптеру, на іншому йшла пряма трансляція з цехів заводу. Група молодиків із масками на обличчях взялась зносити шини.

Вадим проштовхався до намету з лаконічним написом «Штаб». Навіщось напис був продубльований англійською та ще якоюсь мовою, схоже, грецькою. Зайшовши всередину та побачивши примітну бандану, блогер задоволено усміхнувся.

– Вітання. Бачив, що коїться? Взагалі, радий тебе бачити, вже побоювався, що протест осідлали політики.

– Пробували, – буркнув у відповідь Боб. – Уже послав. Бачив. Ці залізні потвори залишать всіх без роботи, не тільки нас.

– Не всіх, але… Що ж робитимете? Пробач, але здається мені, що страйковому руху прийшов кінець. Що не кажи, невихід на роботу може бути засобом впливу лише за умови, що штрейкбрехерів взяти немає звідки. Що робитимете? Влаштуєте страйки?

– Ми – мирний протест! – Боб підняв кулак. – Ті космонавти, – він кивнув у бік шеренг нацгвардійців, – тільки й чекають, щоб ми щось порушили.

– Може й чекають, а може й ні. Чув розмови про те, що вони не збираються захищати залізяк від людей?

Боб зацікавлено подивився на журналіста.

– Якби не знав точно, що ти не провокатор…

– Чекай. Не гарячкуй, – Вадим підняв обидві руки, немов здаючись. – Ну влаштуєте ви стачки, вони перекинуться на інші заводи, міста… Завод захопите. Далі що?

– Ми висунемо вимоги і змусимо президента прийняти закон….

– Закони Рада приймає, та не суть важливо. Подумай. Добре, доб’єтесь ви свого. Поліція не чинитиме вам спротиву. Роботарів заборонять. Що далі? Не так давно виробництва переносили в країни третього світу, де дешева робоча сила. Тепер можуть перенести хоч в пустелю, хоч в Арктику. Навіть якщо цей завод пропрацює – то рівно до того часу, поки не запустять інший. А ймовірніше, за умов вашої безумовної перемоги власник продасть підприємство за безцінь. Чи чув про рух луддитів?

Боб наморщив чоло.

– Щось про ткачів?

– Ага. Били верстати, вимагали заборонити їх… Де ті луддити? Зникли. Вони йшли проти поступу часу, ви, на жаль, теж. А цей поступ – залізний… Пробач, заголовок придумався. Одним словом, думай. Ви збурили народ і на переговори із вами підуть. Але не женись за примарами, вимагайте щось вартісне. І, ради всього святого, не паліть шини. Обійдіться без цього карго-культу.

Зачинившись в номері готелю, Вадим засів за клавіатуру. Клацання клавіш не тільки заспокоювало, але й допомагало дати лад роздумам. І, можливо, підказувало відповідь на питання, яке блогер побоювався задавати собі навіть подумки: на чиєму він боці? Він чудово розумів робітників — борців за свій шмат хліба, чудово розумів олігарха, якому глибоко байдуже до потреб робітників доти, доки вони працюють. Непогано розумів Адама Сміта, зокрема той аспект, що збільшення продуктивності праці врешті-решт піде на користь усім. А ще він відчував логіку часу, його залізну ходу. Адже ці «роботарі» - не більше, ніж логічне завершення автоматизації виробництва. Про це не раз писали фантасти, до цього йшло суспільство та технології. І, врешті, прийшли.

От тільки налякані перспективами безробіття люди можуть влаштувати такі неолуддистські виступи, що надійно поховають під ними власне майбутнє.

Так і не дописавши статтю, Вадим зробив кілька дзвінків, переконався, що ніяких подій не очікується та ліг спати. Пізніше він так і не зміг собі пробачити цього вчинку.

Коли він прокинувся і ввімкнув новини, шини ще диміли, проте директор заводу, голова страйкового комітету та представник президента радісно розповідали на телекамери, що криза залишилась в минулому, страйк припиняється і всі робітники повертаються на роботу. Впровадження універсальних гуманоїдних роботів – роботарів, як їх уже стали називати повсякчас, не припиняється, проте кожному працівнику, робоче місце якого заміщається, продовжують виплачувати заробітну платню за те, щоб він… учився. Таким чином, люди отримають нові спеціальності, а завод…

Далі Вадим слухати не став. Він протер очі, гупнув спересердя кулаком по столу та ще раз глянув на недописану статтю. Око зачепилось за фразу: «Таким чином суперечності між інтересами робітників та власників заводу ставлять їх в майже класичну ситуацію дилеми в’язня: обидва гравці діючи у власних інтересах залишаються в програші…»

Закривши екран, журналіст побіг на вулицю, на ходу набираючи номер служби таксі. В усіх розумних словах, що лились із стрічки новин бракувало однієї дрібнички: моменту виникнення домовленості.

Розшукати Боба виявилось непросто, а розговорити – ще важче. Та Вадим впорався із обома завданнями.

– То що, будеш вчитись? І ким станеш? Перукарем?

Віскі було дуже дорогим і, мабуть, смачним, але Боб, здавалось, цього не помічав. Його бандана давно перекочувала в кишеню, а лиса голова виблискувала під світильниками.

– Чому перукарем?

– Ну подумай сам, на когось же тобі треба вчитись. Скільки там вам дали часу на заміщення? Півроку?

– Рік. А що було робити? Ти ж сам усе розписав: про залізний поступ часу і все таке. Забув?

– Ага. І ти вирішив мене послухати. Сів та оце все таке придумав. То ким будеш?

– Цим, як його. Айтішником. Тестувальником. Якщо коротше. Думаю, впораюсь. Він каже, таких багацько зараз потрібно.

Боб зробив кілька великих ковтків та з якоюсь злістю додав:

– Вчитися буду. Нам, бач, на цей рік платню прив’язали до оцінок. Мовляв, якщо зробити інакше – через рік все повториться.

– Хто каже? – Ухопився за слово блогер. – Директор? Чи сам представник президента?

– Тьху на тебе! Той щось скаже… тільки обіцяти може. Хай радіє, що все так обійшлося.

– Тоді хто?

– Ми з хлопцями покумекали та вирішили…

– Але ж ти брешеш! – гупнув рукою по столу Вадим. – Ти ж, друже мій, брешеш!

Боб тільки знизав плечима.

 

На тім би історія й закінчилась, якби не давня Вадимова звичка завжди докопуватись до істини. Саме ця звичка разом із строгим притримуванням фактів та просто таки дивовижним чуттям зробили йому ім’я. І ці ж риси не дозволяли просто відправити файли в архів: щось в офіційній версії муляло Вадиму. Його професійна інтуїція просто-таки волала про те, що тут є якась таємниця. А якщо десь є таємниця, то можна відшукати й людей, які її знають. І зовсім не випадково така людина знайшлася.

Чоловік, що привідкрив таємницю, нічим не вирізнявся із натовпу. Він тільки лякливо озирався і прохав його ніде не згадувати. І, судячи з усього, не надто вірив запевненням.

– То чому ж ви хочете розповісти… те, що хочете розповісти? – врешті не витримав Вадим.

– А раптом, я справді знаю таємницю? Якщо її знатиму тільки я, то зі мною може щось статись. Ви ж он мене відшукали? А коли ви про це напишете, то шукати мене вже не буде змісту. Розумієте?

Блогер не став заперечувати цю дивну логіку, а тільки кивнув:

– Розповідайте.

– Той день, тобто вечір, коли шини почали палити, пригадуєте? Я тоді був на заводі. Тобто я був і раніше, ми готувались до запуску нульового циклу. Фактично ці роботарі хоч і кмітливі, та не надто розумні. Їм показуєш що робити – і вони повторюють. Якщо щось не виходить – кличуть на допомогу, показуєш ще раз. І ще раз. І ще.

– Нейромережі, – пробурмотів Вадим. – Раціонально.

– Нейро… що? А, так. Там теж таке говорили. Отож я й показував, що треба робити біля конвеєру. І тут раптом вони почали смикати рукою, наче вибивати такт пісеньки. Спершу один, потім другий, а потім геть усі. Знаєте, як всі переполошились? А тут ще страйкарі прокрались в апаратну та зачинились там.

– Як так? Завод же був наче оточений.

– Повірте, що свої люди завжди пройдуть. Я думав, що зараз їх будуть штурмувати, то й заховався. Того й почув те, що розповім вам. Чули чутки, що робітники пригрозили розтрощити завод? То не правда. Пригрозили, що роботарі там все розтрощать. Що з ними, мовляв, «домовились».

Вадим присвиснув, уявивши, що сталось, якщо хтось справді зміг хакнути роботаря. А то й не тільки промислових. Звісно, справжня погроза була не те, що завод розтрощать, справжня погроза означала, що ці машини ненадійні та можуть становити просто таки грандіозну небезпеку. І після такого казусу їх впровадження однозначно б відклали на невизначений час.

– Он воно як! І що, тут же прилетіли перемовники?

– Ні, ні. Ніяких перемовин насправді не було, всі умови прийняли одразу. Тільки домовлялись про картинку для телебачення, щоб, мовляв, не виникало зайвих запитань. А потім тих, яйцеголових в синіх халатах понабігало, немов тарганів. Тільки, знаєте, по моєму вони нічогісінько й не зрозуміли, що там сталось.

– Ясно. Що ж, це все пояснює. Проте, запевняю вас, нічого аж такого, за що вас можуть переслідувати, ви не сказали.

– Ви вважаєте?

– Я абсолютно впевнений в цьому. Хіба що ви розповіли не все.

– Ну… якщо чесно – я не бачив, як в апаратну заходив той, інженер. Він не із заводських, проте я колись тут його вже бачив. Давно-давно, може ніхто крім мене й не впізнав.

– І де ви його бачили?

Вадимів співрозмовник знітився.

– Я того… в школі морду йому бив. Щоб не зазнавався.

– Зрозуміло, – зусиллям волі Вадим заборонив собі усміхатись. – І це все?

– Він того… Коли захопили апаратну – він бунтівникам передавав якійсь папери. Пізніше я бачив, як ті папери давали читати роботарям.

– Читати? Гм… А ви не бачили, що там?

– Якісь квадратики, багато квадратиків. Я не… я випадково побачив. Знаєте, такі квадратики, як на товарах бувають.

– Он як…

– Цього, мабуть, крім мене і них не бачив більше ніхто. Тепер от ви ще знаєте. Тільки пам’ятайте, що ви пообіцяли.

Вадим помовчав, дістав жуйку, кинув собі до рота та простягнув співрозмовнику. Той автоматично взяв і міцно затисну у кулаці.

– Чому ж ви про це нікому не розповіли?

Штрейкбрехер роззирнувся і майже пошепки відповів.

– Дізнаються – поб’ють. Мене і так не люблять. Вчителі прискіпуються. Хотів домовитись, щоб поставили оцінку, – так послали. Заледве визубрив. А ви розкажіть! Тільки мене не згадуйте!

– Будьте певні. Щасливо вам. Легкого навчання!

Чоловік скривився і пішов, а Вадим дістав ще одну м’ятну жуйку та вкинув одну пластинку до рота. Он воно як все повернулось. От і думай про роль особистості в історії. А й справді, якщо додати до головоломки ідеаліста-айтішника, то все стає просто й зрозуміло. І, що найімовірніше, він зі страйком не пов’язаний ніяк, просто побачив проблему, знайшов шлях вирішення і поставив усіх перед фактом, що так і буде. Хакнувши при цьому найзахищенішу систему з усіх, створених до цього часу. Справді, навіщо ломитись в зачинені двері мережевих протоколів, якщо досить закодувати команду в QR-код та дати її прочитати дрону? Залишилось вирішити, що робити із цією інформацією. Там, мабуть, не все так просто, із тими командами. І, мабуть, цю дірку в програмному забезпеченні роботарів давно вже закрили.

А якщо ні? Якщо правдиво написана стаття наведе когось на думку, як влаштувати теракт? Чи навіть просто побешкетувати?

Закінчивши допис, Вадим замислився, кілька разів навів курсор мишки почергово то на кнопку «опублікувати» - то на кнопку «скасувати». Потім потер виски.

І натиснув кнопку.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>