Той хто відчиняє двері

Той хто відчиняє двері

П’ятниця, 19 грудня 2008 г.
Мітки:
Проглядів: 3230
Підписатися на комментарі по RSS
Чекати лишилося зовсім недовго.
Мине декілька хвилин, і ви, подолавши короткий шлях нагору широкими мармуровими сходами, неодмінно побачите мене.
Онде я стою — дещо старомодно вдягнений, але приємний на вигляд, привітно усміхнений чоловік осіннього віку (даруйте мені цей не надто вдалий каламбур, але так не хочеться казати «старий» чи, приміром, «дідусь»!).
До речі, не вірте, що старість нечутно наближається, коли скроні поволі набувають кольору талого снігу, а тіло — вразливості висохлої гілки. Насправді все відбувається раптово, коли одного вечора нізвідки приходить усвідомлення, що світ невпинно молодшає, а ти не маєш до цього жодного стосунку. Це важко зрозуміти, але часом це стається з повним сил двадцятирічним юнаком, і ніколи — зі згорбленою бабцею з прозорими дитячими очима.
Я стою на цьому місці вже багато років, тож я знаю, що кажу.
Ви одразу впізнаєте мене: я маю шикарну лисину, на носі старенькі окуляри з товстими скельцями, в руках — низку ключів. Класичні прикмети другорядного персонажу, який за роллю не має привертати до себе надмірної уваги. Попри це, я щовечора зустрічаю сотні звернених до мене в очікуванні нетерплячих поглядів.
Однак я не поспішаю. Усе має статися своєчасно.

Адже я — той, хто відчиняє двері. Посередник між штучно створеним дивовижним світом масок і костюмів, здатних на певний час змінити людську сутність, і вашим — нібито таким реальним, але, зрештою, так само вигаданим — світом, де маски й костюми, як не дивно, відіграють не менш важливу роль.
Погодьтеся: перехід між світами вимагає серйозної підготовки. Чи не так?
Саме тому я пропоную вам зупинитися на мить, заплющити очі й набрати повні груди повітря перш ніж зробити перший крок за відчинені двері...
— Прошу вас! Сюди, проходьте, будь ласка! Займайте ваші місця!
— Ви у нас вперше? Вітаю вас у нашому театрі й бажаю приємного перегляду!
Час від появи у мовчазній пустелі залу першого глядача до того незабутнього моменту, коли повільно згасає світло, обіцяючи безліч вражаючих пригод, спливає непомітно. І зал, що за секунду до того нагадував розбурханий бджолиний вулик, завмирає у передчутті чогось надзвичайного.
Сьогодні на сцені Ромео і Джульєтта. Втім, я не дивлюся на сцену. Навіщо, якщо я до найменших дрібниць можу відтворити в уяві кожну мить, кожний поворот дії? Та, власне, як і те, що коїться в цей час за лаштунками...
Ні, мене набагато більше цікавить інший, зворотній, бік того, що відбувається зараз на ваших очах. У ці короткі години, доки триватиме вистава, я дозволю собі знову використати надану мені можливість стати режисером власного театру. В той час, як на сцені вируватимуть пристрасті, я поставлю свою п’єсу, яку з незмінним успіхом можна зіграти в будь-якому існуючому театрі — п’єсу про глядачів.
Поставлю наживо, без жодної репетиції. Кожна репліка — спонтанна. Кожний жест — природній. Кожен з моїх акторів — видатний імпровізатор.
Ромео зустрічає Джульєтту, кохання переплітається з ненавистю, смерть невблаганно змінює життя, а я уважно оглядаю свою труппу.
Он ті дівчатка, що схвильовано стежать за зустріччю закоханих у саду, захоплено вслухуються в натхненні шекспірівські строки, правитимуть одразу і за декорації, й за хор, і за балетну групу, словом, за все, що здатне вдихнути життя у будь-яке дійство. Відкрита усмішка, тепла сльоза — це незрівнянна краса, справжній скарб там, де цінується щирість почуттів.
А огрядний дядечко в дорогому костюмі, що прикипів поглядом до сцени, міг би сьогодні зіграти для мене Ромео. У іншому світі, за стінами театру він великий начальник, самовпевнений і незворушний, і, клянуся, там ви не помітите на його обличчі такого виразу, який я маю нагоду бачити зараз, коли Меркуціо серед картонних стін вкотре гине від бутафорської шпаги Тібальда.
Так, я певен: він міг би зіграти Ромео. Однак не тут і не зараз. Тому що вдома на нього чекає Катарина — ще трішечки ображена, але вже готова до примирення. Отже, нині ввечері йому належить роль Петруччіо.
А я тим часом продовжую пильно вдивлятися в обличчя дійових осіб.
Ось цю елегантну жіночку я із задоволенням запросив би на роль доброї феї-чаклунки. Але — іншим разом. Поки що нехай вона зіграє знатну синьйору.
А ось і вони, мої головні герої.
Він. Шепіт вітру в заростях очерету.
Вона. Грайливі сонячні спалахи на воді.
Вираз Його очей надійно схований у вогкому тумані спогадів, Її погляд — рятувальний вогник у суцільному мороці повної безвиході.
Він багато думає про те, що бачить навкруги, і тому лише зрідка посміхається. Про Неї говорять, що вона до нестями любить життя.
Він добре пам’ятає свій дім і алею старих тополь неподалік. Вона вірить, що в минулому житті була квіткою кульбабки.
Йому подобається лежати на землі, перебираючи пальцями травинки, і спостерігати за мурашиною метушнею. Вона любить милуватися пухнастими, ніби кошенята, хмаринками, що безтурботно плинуть блакитним океаном.
Вони могли би бути щасливі разом, та вони ніколи не зустрінуться.
Зараз вони сидять в різних кінцях партеру. Мине кілька місяців чи, може, років; він поїде до чужої країни у пошуках ліпшої долі та вже ніколи не повернеться; вона вийде заміж за хорошого, але не коханого чоловіка і забуде, що колись уміла мріяти.
Так мало би статися. Але сьогодні вони — мої герої. Мої Ромео і Джульєтта.
Антракт.
Час і мені починати виставу.
Я уважно дивлюся на Нього. Дивлюся трохи збоку, тож не можу бачити очей, але мені достеменно відомо, що буде далі. Хочете знати?
Зараз, за моїм задумом, Він встане й піде. Але не до найближчих дверей, випити кави в буфеті, а — сходинка за сходинкою, крок за кроком — в інший бік партеру, де сидить Вона.
На цьому, власне кажучи, моя робота як режисера-постановника виконана. Далі — повна імпровізація. Мені вже не видно їх за спинами інших глядачів, але я впевнений — Він не пройде повз Неї просто так. Адже вони — Ромео і Джульєтта.
...Виставу завершено. Відлунали заслужені аплодисменти, важкий занавіс поважно опустився, звично сховавши від людських очей нерозгадані таємниці вигаданого світу. Він пильно зберігатиме їх аж до наступного разу, коли бурхливий потік бажаючих проникнути за межу знову наводнить це дивне місце.
Тиша.
Я стою один біля відчинених дверей, не поспішаючи покинути опустілий зал, і тримаюся за теплу спинку обшитого червоним велюром крісла. Після кожного такого бенефісу сил залишається дедалі менше. Та це пусте — постою ще трохи тут на самоті, і все минеться. Несамовитий стукіт серця — звісно ж, від хвилювання, сьогодні сталася велика подія; темінь навкруги — усе вірно, адже театр скоро зачиняється...
А цей незатихаючий шелест, глухий шепіт у вухах — це, певно, неспокійні думки, сполохані кимось невидимим, налетіли звідусіль і ширяють навколо мене блідими примарами, час від часу зачіпаючи м’якими кажанячими крилами спітніле чоло...
Він та Вона пішли разом з усіма. Пішли удвох, міцно тримаючись за руки. Чи правильно я зробив, назвавши їх Ромео та Джульєттою? Чи мав я право втручатися у їхні долі? Чи не отримали вони від мене в дар окрім великого кохання також великий відчай і величну смерть?
Важко уникнути сумнівів, коли світ вже давно молодшає без тебе...
Мені ніколи не дізнатися, що чекає їх за дверима, які я відчинив для них сьогодні, адже я всього-на-всього скромний працівник одного зі столичних театрів, ваш провідник до світу невідомого — Той, Хто Відчиняє Двері…
 
Дай мені, Боже, дожити до ранку, і наступного разу я вчиню так само.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>