Таємниця Гардени

Таємниця Гардени

П’ятниця, 10 жовтня 2014 г.
Проглядів: 1308
Підписатися на комментарі по RSS
Автор: Вадим Соколенко та Ольга Ярмуш.

Табір гудів, мов бджолиний рій. Сердитий і водночас до безтями наляканий. Все довкола було зруйноване дикою, неймовірно жорстокою і грубою силою. Від акуратних пластикових будиночків залишились лише жалюгідні уламки. Потужні транспортери завмерли в химерних позах, показуючи розсічені потворними шрамами «животи». Понівечені електропроводи іскрилися, і лише вогнетривкість будівельних матеріалів рятувала від глобальної пожежі. Крики поранених переплелися з безладним перегукуванням рейнджерів, котрі намагалися порятувати залишки майна, підтримати один одного і підбадьорити самих себе у тому хаосі, який так раптово ринув у їхнє буття.

Олафа Крістофера, пілота-розвідника, не полишала чіпка нав’язлива думка: чому вцілів його гравіліт? Он, стоїть серед жахливих руйнувань, без жодної подряпини. Дивно: адже саме пілот першим помітив чудисько, заходячи на посадку. Як велетенська тінь, промчавши зовсім поруч, спікірувала на безтурботний табір. Втім, інші гровільоти, схоже, теж уникли кошмарного природного катаклізму. Інша дивина «зависла» у підсвідомості і тепер час від часу просилася назовні, озиваючись у мозку нидіючим запитанням. Звідки? Ніхто ніколи не бачив раніше подібних істот. Тим більше, на Гардені взагалі немає великих тварин.

Власне, відсутність агресивної фауни була одним із важливих факторів прискореної експансії землян на планету. Ніщо не заважало бізнесу: збору ґрунтів із чудовими гранулометричними даними та високоякісної деревини – всього того, чого так бракувало нині земним колоніям. Органіка знову ставала популярною.

І дорогою.

– Радіють, гобліни, – почулося за спиною, і Олаф здригнувся від несподіванки. Микола Ребров, командир рейнджерів, підійшов непомітно, мов тінь. Вказав Крістоферові на самотню постать біля одного з гравільотів.

Шаман Аруто дивився на потерпілих спокійно, ніби спостерігав якусь буденну річ. Схоже, старого зовсім не здивував напад страховиська, обличчя аборигена виглядало чудернацькою гіпсовою маскою: ні співчуття, ні зловтіхи. Його постійний пернатий супутник, що скидався на трохи облізлого папугу, Торо, сидів на плечі господаря і чистив пір'я. Іноді схилявся до вуха шамана і щось буркотів.

Інші тубільці не наближалися. То правильно – вони ж бо навряд чи зуміють приховати радість від неприємностей, котрі спіткали «поневолювачів».

Аборигени з самого початку вважали людей загарбниками. Не погоджувалися на торгівлю, уникали спілкування, збиралися великими натовпами до зруйнованого капища, то зводячи руки до неба і волаючи до своїх богів, то відверто вказуючи на табір прибульців.

– Радіють, – повторив Ребров і сплюнув на рудий ґрунт. – Нічого, і не з такого лайна вибиралися. І до «кондора» черга дійде.

– Кондора? – здивувався Крістофер. Та за якусь мить йому дійшло, що рейнджер мав на увазі крилату потвору-руйнівника.

– Коли з орбіти прибудуть рятувальники? – Олаф і так знав відповідь, але пілоту треба було щось сказати. Вони з Ребровим недолюблювали один одного, та зараз, у критичній ситуації, особиста неприязнь здавалася безглуздям. Рейнджер сердито відмахнувся і попрямував до хлопців, які намагалися поставити в «нормальне» положення найбільш уцілілий транспортер. Олаф подивився в протилежний бік – шамана в таборі вже не було. Його кострубата приземкувата постать майже зникла в гротескному переплетенні повітряних коренів велетенських дерев цього дивного непривітного світу.

 

***

 

Аруто впевнено крокував звивистою стежиною до свого самотнього помешкання. Не оглядався: десь там, за спиною, поміж чудернацьких машин і жител металися у страху, відчаї й люті прибульці з Вишнього Неба.

Вони давно розгнівили духів предків. Ще тоді, коли з’явилися на своєму вогняному чудиську і спалили Х’ярну.

Х’ярна, основа капища… Кілька поколінь вирощували Х’ярну, щоби збудувати на її вершині божницю. Тепер на місці Х’ярни обвуглений кратер, навколо якого розкидані залишки святилища.

Обличчя Аруто зрештою ожило, виразний гнів затримався лише на мить і змінився хижим задоволенням.

Нині на прибульців зійшов гнів духів. Хай поміркують над цим. Нехай як слід розважать, чи варто приходити в гості непроханими і брати чуже. Без дозволу, задобрюючи пустим, нічого не вартим для коа’ерре непотребом.

По зморшкуватому обличчю шамана знову ковзнула посмішка – сьогодні він уперше за кілька років бачив неприховану радість одноплеменців: божества, яким вони так довго і ревно молилися біля руїн Х’ярни, таки спустилися й покарали чужинців. Тепер народ Аруто молитиметься ще пристрасніше і ще більше схилятиметься перед своїм шаманом.

На плечі старого, заколисаний ходою, дрімав Торо. Птах був ехе – тотемом шамана, він скуштував крові Аруто під час ініціації, вони разом ходили Потаємними шляхами. Торо став частиною шамана, кревним побратимом із Нижнього Світу, Світу менших братів. Вони обидва були дуже старими…

Аруто давно вже жадав завершити свої буденні справи й вирушити у Долину духів. Він готував собі заміну. Але раптом із Неба спустився ворог і почав вивозити священну землю коа’ерре, вирубувати рідний праліс. Ворог був підступним і сильним. Він зруйнував найбільшу святиню.

У грудях Аруто палали разом біль і гнів. Ніби туди вклали розпечену жарину. З часом те відчуття не минало, ставало дедалі пекучішим і нестерпним.

Учора вночі небо, звично затягнуте сірою запоною хмар, ненадовго прояснилося й відкрило шаманові зорю Мо. То був знак: духи кликали Аруто. Він виконав для них танок Призначення й Потаємними шляхами пішов на поклик...

До ранку старий шаман вирішив, що буде робити. І сьогодні, коли вперше побачив жах на обличчях чужинців, зрозумів: могутні духи предків таки змилостивились над народом коа’ерре…

Десь на півночі, за високими пагорбами, загуркотіло. Починалася гроза. Масивні крони дерев здригнулися під поривом вітру, що овіяв їх свіжістю далекого дощу. І запах – чистий, живлющий. Аруто зупинився, блаженно розкинув руки. Крилами за спиною залопотів плащ. Душа сповнилася радістю. Громовиця пронесеться над світом, омиє його й оновить. Аруто це знав…

 

***

 

Кімната етнографа Левка Мовчана була на диво затишною. Щоправда, трохи нервували тубільні маски: здавалося, вони не просто прикрашали стіни, а похмуро вивчали пілота. В турці тихо закипала кава, господар чаклував над нею з таким виглядом, ніби від того дійства залежала доля цивілізації.

– Цукру?

– Що? Ні, не треба! – Олаф відірвався від споглядання витворів варварського мистецтва. – Я полюбляю гірку. Цікаві штучки, – кивнув у бік масок.

– Дрібниці. Ширвжиток. Таких вони тобі скільки завгодно наліплять. Я покажу справді вартісні речі, – Левко таємниче підморгнув і відкрив стару шкіряну валізу. – Дивись!

Барельєф на уламку невеликої кам’яної брили Олафа не вразив. Щось конусоподібне, над ним кружляють крилаті істоти, схожі на людей. Деякі персонажі вирізьблені головою вниз, ніби падають. Зображення нечіткі, вкриті густою сіткою тріщин. Крістофер знизав плечима:

– І що то за Ікари?

– От і я хотів би це знати. Різьблення давнє, я перевірив. Ледве вдалося приховати від місцевих. Якби піймали – не знаю, що було б. Це залишки їхнього капища. Треба ж було так невдало приземлитися! Дюзами просто у свят-гору! Гадаю, саме через це аборигени ставляться до нас так вороже.

– Слухай, давно хотів запитати: що ж то за гора, якщо її можна спалити?

– Горою цей утвір назвали ми. Біологи ще не закінчили всі дослідження, але вже ясно: то було щось на кшталт велетенської грибниці. Подібні зустрічаються тут доволі часто, але значно скромніших розмірів. Гадаю, це аборигени виробляють із ними дивовижні речі: чимось поливають чи посипають, і химерія починає розростатися навсібіч, а надто – вгору, поступово набуваючи форми конуса. З боків «мертвіє», по центру живе. Якщо моя гіпотеза слушна – тубільці збудували капище саме на такому живому постаменті. А тут ми…

– Містика… То на барельєфі святилище? А літуни?

– Олафе, знаєш… навколо того пожарища… Я надибав кілька скелетів. Вогнем не рушені, значить, не зі зруйнованої святині. Геть пожовкли, ніхто їх не чіпає, обходять віддалік.

– І що?

– Не знаю. На зображенні, бачиш, одні летять угору, інші падають униз.

– Добре, припустимо, твої скелети…

– Не мої. Тубільців.

– Гаразд. Хай буде тубільців. Теж мені балагур. Припустимо, скелети  тих, що впали. А що за птиці? На «кондора» не схожі.

– Ти звертав колись увагу на вбрання шамана? Плащ із кістяними вставками? Я не фізик, але, схоже, в нього щось подібне до вінгсьютівського крила.

– Якого крила?

– Ну, є такі хлопці без башти, кидаються з гір униз і планерують. Потім приземляються з допомогою парашута. В мене був знайомий чувак…

– Левку, ти здурів. Це – варвари! Які крила? Які парашути? Ну… хіба щоб униз гепнутися.

Обоє помовчали. Затим Левко дістав ще один камінь із барельєфом:

– А це як тобі?

Олаф побачив ту саму «піраміду», над якою височіла велетенська постань із розпростертими руками. На чолі – темна смужка, ознака шамана.

– Якесь божество… Не знаю. Дивні вони, нам не збагнути.

– Тут дуже сильні висхідні потоки. Можливо, вони не падають? Не падали, тобто. Піднімалися вище?

– Куди, до озону? До отрути? Забув про особливості місцевої атмосфери?

– Вони інші, Олафе. Я якось спостерігав… У нас генератор коротнуло, запахло озоном. Поряд був тубілець. Ти б його бачив! Ніби наркоман, якому дозу показали. Аж виріс… Ну, так здалося… Ти, до речі, скажи бравому рейнджерові, хай менше дратує місцевих. Навіщо шамановому «папузі» пір’я з хвоста висмикнув? Негарно це, ой, негарно.

 

***

 

Прибульці самі прийшли до шамана з пропозицією. Чудово! Великі духи все ще поряд! Один із гостей, що звався Левком і знав мову коа’ерре, поводився шанобливо. Говорив емоційно, з повагою, намагаючись дотримуватися необхідних у розмові з шаманом звертань:

– О, Високий Аруто! Ти був свідком того, що сталося з нашим поселенням. Вірніше, ти бачив наслідки… Багато наших людей зараз поранені, а техніка зламана. Така несподівана прикрість змушує нас призупинити роботу. Та це – лише питання часу. Скоро ми знову продовжимо працювати. Одначе… ми дуже занепокоєні. Раптом те чудовисько повернеться? Найпевніше, до тієї миті рейнджери… е-е-е… наші славні воїни вже будуть готові вступити з ним у бій. Але хвилюємося за плем’я – у вас немає необхідного озброєння, а оселі – надто ненадійний прихисток від такої потвори.

Аруто слухав зі звичним для прибульців байдужим виразом обличчя. Та в душі посміхався. Таки смішний цей чужинець! Ходить навколо руїн Х’ярни, щось збирає. Нишком роздивлявся кістки тронгів. Для чого ховався? Тронги більше не шамани. Їхніх решток ніхто не шанує. Вони вмерли, бо не змогли стати Вищими…

А от священне різьблення з капища дивак забрав даремно.

На плечі шамана голосно крикнув Торо, незадоволений присутністю чужих. Його бентежив другий гість – Олаф, схожий убранням із рейнджером, котрий учора познущався з птаха. Пілот мовчки стояв біля входу. Він не розумів, про що мова, й чекав пояснень товариша.

Левко на хвилю замовк, кинув швидкий погляд на Крістофера, ніби очікуючи підтримки, затим продовжив:

– Високий Аруто, ти можеш нам допомогти. Ти маєш особливу вагу серед коа’ерре. Певно, ти дуже мудрий і досвідчений, як і належить шаманові. Сотні разів наші вчені облітали навколишні ліси, долини й гори. Проте їм не випадало бачити таких великих створінь, як той хижак, що розорив табір. Що ти можеш нам розповісти про нього? Можливо, знаєш, де гніздо чудовиська? Де воно може ховатися? Розкажи, о Великий Аруто! Це врятує вас і нас від нової біди…

Шаман мовчав. Його трохи дратував тон Левка – неначе з дитиною чи з дурнем балакає. Хоча, ці двоє були не такі вже й погані. Принаймні, не трималися зверхньо з коа’ерре. Так, із ними все вийде. Та й для них це буде ліпше.

Отже…

– Я знаю, – голос шамана скрипів, мов старе дерево у вітряну погоду. – Я покажу.

Коли прибульці пішли, шаман стомлено опустився на глиняну долівку. Зняв з плеча Торо, почухав птахові шию. Той у відповідь лише пискнув і розправив куці, майже непридатні для польоту крила.

А вночі провалля старечих марев Аруто осяяло видиво: під ним пропливали зиґзаґи бурхливих річок, полотнища долин, на яких паслися дикі ашури, величні масиви лісів, переплетені гірляндами коріння, бурі плями трясовин.

А може, то був і не сон, а якийсь прадавній спогад, навіяний предковічними нічними духами…

 

***

 

Олаф стояв біля гравільота, все ще сумніваючись. Якісь скалки думок миготіли в мозку, але ніяк не складалися в чітку картинку. Ідея Левка видавалася якщо не безглуздою, то, щонайменше, марною.

Шаман пообіцяв показати, де мешкає «кондор»? Розповісти, як із ним боротися? Це при його «любові» до прибульців? Добре, вважатимемо, що летимо у звичайну розвідку…

Сам Аруто стояв поруч, схрестивши руки на грудях і спостерігаючи за постійними спалахами громовиць у небі. Здавалося, його зовсім не цікавило, про що говорять етнограф із пілотом. Торо копіював погляд господаря, настовбурчивши пір’я на голові. Мав би руки замість крил – і позу скопіював би.

– Олафе, він уперше пішов на контакт! Погодився на співпрацю. Ти це розумієш?! Доки військові бовдури нагнітають ситуацію, в нас є шанс порозумітися з іншою цивілізацією! Що тут думати?

Пілот махнув рукою і зайняв своє місце. Навіть не подивився, як вантажились Левко з шаманом. Лише одягнувши маску, обернувся і жестом запропонував зробити те саме пасажирам. Етнограф швидко виконав наказ, а шаман лише демонстративно втупився в ілюмінатор.

Що ж, не дитина. Хоче спалити легені – його право.

– А де «папуга»? – Олаф кивнув у бік шамана.

– Аруто висадив його на «дах» гравільота. Коли ми залазили всередину. Я думаю, він знає, що робить, і пташка вже чкурнула у своїх справах.

Олаф знизав плечима. Авантюра подобалася йому дедалі менше.

Низьке похмуре небо стрімко наближалося. Мереживо блискавиць виділялося все чіткіше. Ще одна дивовижа місцевої природи: постійні електричні явища в атмосфері, які «творилися» між хмарами, практично не контактуючи з ґрунтом. Як наслідок – підвищена концентрація озону. Це, звісно, не той, верхній, озоновий шар, але теж неприємна річ. Утім, хто тих тубільців знає…

Табір давно зник з ілюмінаторів. Гравіліт мчав у вказаному шаманом західному напрямку – якраз до епіцентру грози. Вона нічим не загрожувала екранованому апаратові, тож можна летіти спокійно. Внизу линуло безкрає море джунглів. Іноді в поле зору потрапляли острівці галявин, на яких хижки тубільців видавалися розсипом макових зернят. Олаф за своє життя  бачив достатньо світів, але щедре буяння умиротворених супокоєм пралісів Гардени й досі видавалося чимось фантастичним. Таки, напевне, земні експедиції затримаються тут надовго. Можливо, організують велику колонію…

Різкий поштовх хитнув гравіліт, і Олаф з жахом помітив поряд із бортом велетенську тінь.

Ну от він і знайшовся. Точніше, сам знайшов жертву.

«Кондор» тримався паралельним курсом, заглядаючи великим круглим очиськом у кабіну. Бічним зором пілот помітив – шаман не злякався. Ба, більше, він… усміхався.

Страхіття метнулося вперед, випереджаючи гравіліт і показавши… обчухраний хвіст.

Хвіст?! Видраний рейнджером хвіст! Торо?!

Скалки думок нарешті зібралися докупи. Зруйноване капище. Шамани, які прагнуть польоту. Велична постать шамана над святилищем. Дивна реакція аборигенів на озон.

Озон!

Якщо жалюгідна місцева ворона в такій атмосфері стає чудиськом, то…

Ще один потужний удар – і понівечений люк для десантування відлетів убік, зникаючи в мороку хмар.

Левко кричав, тримаючись за крісло. А шаман уже стояв біля люка.

Відблиски громовиць мерехтіли на обличчі Аруто, підкреслюючи вираз невимовного торжества. Здалося, змінювалася вся його подоба: погляд, тіло, рухи. Шаман почергово тицьнув пальцем у Олафа й Левка, багатозначно показав очима в небо, затим, змагаючись силою голосу з природною стихією, прогримів:

– Вас – відпускаю!

Мить – і новий володар цього світу, широко розкинувши руки, ступив за борт гравільота…

Автор: Вадим Соколенко та Ольга Ярмуш.
]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>