Світ, де можна малювати янголів

Світ, де можна малювати янголів

Середа, 5 грудня 2018 г.
Проглядів: 71
Підписатися на комментарі по RSS

У просторому кабінеті біля вікна нерухомо стояв невисокий молодий чоловік. Його очі не помічали краси вечірнього міста, вони були спрямовані у холодне зимове небо, на якому не було видно жодної зірки, лише Місяць нахабно світився на темно-сірому тлі. Десь звідти його роботодавці спостерігали за своїми рабами – людьми. Іншопланетні загарбники платили щедро, та хіба б хтось погодився працювати на поневолювачів навіть за великі гроші? Він погодився, як і тисячі інших людей по всьому світу.

Сьогодні зранку прийшло розпорядження від керівників-прибульців: "Начальником управління аналізу призначено Олега Завійського". Він чекав цього підвищення шість років, з першого свого дня роботи у Зірці, великій багатокутній будівлі в самому центрі столиці, що слугувала штаб-квартирою прибульців в Україні. Чому тоді він відчуває таке спустошення? Дзвінок телефону сполохав небажані думки. Потрібно було йти на співбесіду з потенційним новим працівником.

У кімнаті переговорів на Олега вже чекав головний кадровик та худа короткострижена дівчина з невиразним обличчям. Груба тканина штанного костюма ретельно приховувала будь-які гендерні особливості. В голові промайнуло: “наступним етапом нас певно уніфікують до однакової зовнішності”. Олег ввічливо усміхнувся, щоб, як водиться, підбадьорити кандидатку. Дівчина одразу підскочила потиснути Олегу руку. Прибульці вже схвалили її резюме, тож тепер потрібно було переконатись в її адекватності та свідомості. Робот-технік зеленим блиманням підтверджував справність камер. Можна було починати.

– Сідай. Розкажи, як ти розумієш, чим ми тут займаємося.

– Ви збираєте дані з усього регіону, обробляєте їх, звіряєте з плановими показниками та пересилаєте керівникам на Місяць.

– Усе вірно. Крім того ми робимо прогнози. Ти знаєш, які саме дані ми збираємо?

– Усю статистику: обсяги виробництва, економічні показники, рівень народжуваності та смертності.

Під час згадки про рівень народжуваності погляд дівчини якось змінився, а, може, йому лише здалося. Прибульці такий момент не пропустять, тому він мусить розкрутити її поповній.

– Ти усвідомлюєш, що на основі переданих нами даних приймаються ключові рішення, які можуть вплинути на кожного? Що на твою думку зроблять керівники, отримавши інформацію про народжуваність вищу за заплановану?

Дівчина твердим голосом відповіла: “Дадуть розпорядження стерилізувати певний відсоток людей або переселити їх на малозаселені території”.

– Працівники Зірки не мають привілеїв перед іншими. Ти готова до того, що в такий відсоток можеш потрапити ти або твої близькі?

Дівчина і зараз не видала жодних емоцій.

– Я цілком покладаюсь на ефективні рішення керівників.

Бесіду продовжив головний кадровик.

– Чому ти хочеш тут працювати?

Дівчина вочевидь готувалась до цього питання.

– Я завжди хотіла працювати в Зірці. Ця робота видається мені дуже важливою. Тут я зможу долучитись до формування ідеального ефективного світу.

– І тебе не зачіпає, що багато хто вороже ставиться до працівників Зірки?

Це було стандартне питання відповідно до протоколу, проте кандидати зазвичай трохи ніяковіли перед відповіддю. Та дівчина і тут не розгубилась.

– Мене це не лякає. Осуд – це відголос помилкового минулого. Усе більше людей розуміє, який ідеальний світ влаштували нам прибульці: жодних воєн, жодних торговельних чи релігійних конфліктів, маємо рівні права і живемо за однаковими ефективними для всього людства законами. Усі зрештою засвоюють англійську, а за років п'ятдесят ніхто і не згадає, чому так важливо було називати Бога тим чи іншим іменем. Я вірю, що рано чи пізно усі зрозуміють, що ми отримали утопію.

Олег уважно вдивлявся в блискучі безбарвні очі. Цікаво, вона насправді така ідейна, чи просто хоче добре заробляти сидячи у гарному офісі? Загалом дівчина сказала все правильно.

– Дякую, ми надішлемо запис співбесіди керівникам і тебе повідомлять про остаточне рішення.

Після співбесіди Олег одразу поїхав до батьків, щоб хоч якось відмітити підвищення. Добре, що зимою після роботи вже темно – менше осудливих поглядів. Олег повільно їхав вузькими вулицями спального району. Працюючи на Зірку він міг купити батькам квартиру у найкращій новобудові, проте вони навідріз відмовлялись, мовляв їм і так добре, та й звикли вже.

Біля під'їзду сиділи дві бабусі.

– Доброго вечора, Олеже! Як справи на службі?

– Доброго вечора! Працюємо потроху! – Олег поспішив проскочити до під'їзду. Він не оглядаючись, знав, що доброзичливі бабусі від душі плюнуть йому в слід.

– Привіт, сину! Заходь скоріше, вже все стигне, – батько, як завжди стиснув Олега в міцних обіймах.

Зайшовши до рідної і затишної вітальні Олег на мить закляк, намагаючись впоратись з емоціями. Попередивши батьків, про те, що заскочить до них з нагоди нової посади, він аж ніяк не очікував, що вони накриють справжній святковий стіл. Для них ці шість років були також нелегкими – сусіди, друзі, знайомі – усі мовчки засуджували їх за роботу сина.

– Вітаємо синку, ти молодець, ми знаємо, як тяжко ти працював, – мати турботливо підкладала синові домашніх вареників з картоплею, – може за пару років зможеш трохи відпочити.

Ось воно! Сентиментальна радість одразу розчинилась у хвилі образи. Вони радіють не досягненням сина, а тому, що з’явився шанс позбутися ганебної роботи, хай навіть не одразу. Прибульці дійсно не тримають співробітників другого рівня довше трьох років на одному місці. Далі або переїзд, або відставка.

– Мамо, вас хтось знов ображав через мене? То Павленки? Скажи мені – я з ними поговорю!

– Ні-ні, синку, що ти! Усе гаразд! Павленки – добрі люди, – мати кинулась заспокоювати Олега.

Чудово! Вже і батьки не довіряють йому. Хай так. Життя покаже, на чиєму боці правда.

– Олеже, – обережно спробувала продовжити розмову мама. Ми в неділю зустріли Марину Степанівну в це.. в парку. В неї завтра день народження. Може, привітай її, про підвищення скажи.

– Мамо, ну нащо ви знов ходили до церкви? Вас же зітруть. Ви що не бачили стертих людей? Ви нікого не згадаєте! Ні тата, ні мене, ні тих клятих Павленків! Ви не згадаєте своїх улюблених віршів, пісень. Не згадаєте свого Бога! Нічого! Невже не можна молитися вдома? – Олег не помітив, як перейшов на крик. Звідки в людей стільки впертості? Чому вони готові ризикувати всім, аби робити по-своєму?

– Тихіше, синку, сусідів налякаєш. Та то і не церква зовсім, – тихенько почала виправдовуватись мати, – можна сказати в гості ходили.

– Тато, ну як же так?

Сивий чоловік, не дивлячись Олегові в очі тихо промовив: “Вони вже стерли нас, сину. Позбавили усього людського: ми не можемо носити свій одяг, говорити своєю мовою, святкувати свої свята”.

– Вам дозволено вдягати зручний екологічний і зрештою гарний одяг, англійська мова і до уніфікації була найуживанішою в світі, ви маєте не менше свят, ніж раніше, просто їх оптимізовано за графіком і не прив’язано до якихось культурних відмінностей. Чому всі люди хочуть бути аж такими особливими?

– Ми не хочемо бути особливими, ми хочемо мати право бути собою. Вони роблять з нас біологічних роботів. Платити данину і жити так, як вказують – це кріпатство.

Пластиковий браслет до болю стиснув зап’ясток Олега, сповіщаючи про отримання важливого повідомлення. На маленькому екрані висвітилось: "Завітайте до ресторану "Під яблуками". Лише сьогодні знижка 10%".

– Добре, – здався Олег. Він не мав зараз часу на довгі суперечки – вже було пів на дев'яту. Якщо за стільки років не вдалося переконати, то це вже марна справа. – Я вас благаю, будьте обережні.

Вийшовши від батьків Олег поїхав до цілодобового торговельного центру. Там можна було не привертаючи уваги залишити машину хоч до ранку. Далі довелось йти пішки. Ноги провалювались у в’язкий сніг, проте фізичні перепони хоч трохи допомагали сповільнити вирій думок. Олег розумів, що його вивели з рівноваги не лише безглузді порушення батьків. Він відчув, що втрачає віру у власні переконання. Можливо, дівчина зі співбесіди мала рацію: прибульці робили усе на користь людству. Можливо, вже найближчим часом не лишиться таких впертих антиглобалістів, як його батьки.

Він майже добрався. Над річкою височіла величезна статуя жінки, яка колись з мечем і щитом боронила землю. Зараз жінка тримала у руках букет квітів і кошик з якимись кульками, які мали б імітувати яблука. Друзі, до яких він прямував, жартували, що це гранати. Площу перед статуєю обступила почесна варта густих ялинок. Зайшовши за перше дерево Олег одразу зник з поля зору. Сподіваючись, що нічого не наплутав, він занурив руку у крижаний сніг. Пальці вже почали втрачати чутливість від холоду, коли нарешті вдалося намацати замерзле в землі кільце. Залізний люк не піддавався. Не дивно – на дворі мінус десять. Олег дістав ключ і почав ритмічно стукотіти по люку. Майже одразу з під землі почувся якійсь шурхіт і вже за хвилину між люком і землею з’явилась невеличка шпарина. “Пароль?” – суворо спитав жіночий голос.

– Воля! Давай відкривай, бо зараз дуба від холоду вріжу.

Люк одразу відкинули і Олег пірнув у темряву під ногами.

– Оксана, то ти?

– А хто по-твоєму? Я, вже годину тут як кріт сиджу. Думала, накрили тебе. – У темряві з’явився слабкий вогник ліхтаря, який тримала руда дівчина у лижному костюмі.

– Не дивно було, як би накрили. То добре, що зараз сніг мете як шалений. За п’ятнадцять хвилин жодного сліду не лишить. Більше зимою сюди йти не можна.

– Техніки казали, що залізна жіночка добре екранує сканери. За сніг не переживай – може і не доведеться більше ховатися! Може ще їх під землю заженемо!

– Тихо, нічого не кажи доки не дійдемо.

Вони почали пробиратись по вузькому тунелю. Поряд з Оксаною думки Олега різко змінили напрямок. Молодий чоловік почувався як школяр у її присутності. Він добре пам'ятав той, день, коли ця бунтарка остаточно полонила його серце. То було влітку біля ставка, коли вони вдвох поверталися після зустрічі підпілля, прикидаючись, що незнайомі. Раптом дівчина зупинилась, дістала блокнот, сіла на траву і почала малювати олівцем. Вона робила це з дуже концентрованим виразом обличчя, наче в цей момент у цілому світі не існувало нічого важливішого за її малюнок. Олег присів на лавці неподалік, не в змозі відвести зачарованого погляду. Раптом Оксана сховала олівець, піднялася, вирвала сторінку з блокнота і підійшла до Олега.

– Це тобі подарунок. Щоб захищав.

На аркуші Олег побачив ставок і галявину. Від реальності малюнок відрізняв лише один елемент –на галявині стояв янгол. Великі крила і німб виключали можливість помилки.

Олег перелякано озирнувся. На щастя, жодного робота-поліцейського.

– Це ж релігійний символ, його заборонено.

Оксана лише стиснула плечима та побігла геть. Олег малюнка не викинув.

– Дійшли, – радо повідомила Оксана і постукала спочатку чотири, потім три рази у стінку тунелю. Цього разу обійшлося без пароля.

Всередині криївки вже чекало з десяток людей. Побачивши Олега всі підтягнулись до імпровізованого столу, змайстрованого із різних шматочків деревини та пластику.

– Олег! Нарешті! – кремезний чоловік, якого всі кликали Полковником, одразу взяв слово, – доведеться все переграти. Індія висунула вимогу діяти негайно. Наступного тижня в них планується велике переселення. Люди рішуче налаштовані не покидати домівок за будь-яку ціну. Повстанці не можуть на них вплинути.

– Заждіть, – Олег не був готовий до такого повороту. – Як це негайно? Мене ж щойно призначили. Я ще навіть жодного разу сам не передавав дані.

– І я кажу, що це неможливо, – втрутився розпатланий хлопець в окулярах, – ми тільки-но почали тестування. На повну перевірку дієвості вірусу потрібен місяць. Чому ми повинні ризикувати через індусів?

– У нас буде лише одна спроба. Діємо за початковим планом: одночасно запускаємо три різні віруси з різних куточків планети, чекаємо відключення оборонних комплексів прибульців, випускаємо ракети. Мусимо діяти злагоджено. Турки, німці, американці – усі готові починати наступної середи.

– За тиждень? – Олег подумки намагався придумати хоч якісь вагомі аргументи проти. – За двадцять років вони ні до чого не спромоглися, лише поклали купу народу. Це ми зорганізували всесвітній визвольний рух, а тепер кожен хоче диктувати нам умови?

– Не варто їх засуджувати. Багато країн не були готові до такого. Вони не звикли відстоювати свою самобутність. По правді, вони і самі частенько нав'язували свій світ слабкішим країнам. Ми – то інша справа. Десятиліттями перебуваючи під владою різних імперій, ми змогли зберегти свою націю, свою ідентичність. Олег, – вже тихіше промовив Полковник, – як відкладемо запуск, загинуть сотні, а тисячі лишаться домівок чи пам'яті.

– Якщо всі за, то я зроблю все, що треба, – Олег сказав те, що від нього чекали.

– Чудово! Тарас покаже тобі, як запускати вірус. Наша людина в Зірці тебе підстрахує. Виникнуть проблеми – даси сигнал.

***

У ніч перед операцією Олег не спав. Який же він дурень! Так і не сказав Оксані найважливіше. Може вже і не випаде шансу. Олег спробував уявити, як це, коли тебе стирають. Втратити пам'ять чомусь здавалось страшніше, ніж померти.

Перед виїздом на роботу браслет знов дав про себе знати: "Поспішайте! Знижка 30% на кожний другий товар у чеку". Добре, до пів на третю ще купа часу. Проте на роботі час наче хтось стиснув. От вже десята, і він сидить на ранковій нараді. Потім одразу дванадцята, і він передивляється прогнози на січень. Його країні поки що не загрожує перенаселення, а ефективне використання ресурсів дозволяє збирати все більше данини прибульцям без шкоди для добробуту людей. Навіть більше, середній дохід повільно, але стабільно зростає. Невже він обрав не ту сторону? Що як прибульцям зрештою-таки вдасться створити утопію? Годинник безжально показував рівно другу. Хай йому грець! Він зовсім заплутався – не може приймати таке рішення самотужки. Рішуче набрав Оксанин номер.

– Олег, що сталося? – судячи з голосу дівчина не на жарт перелякалась.

– Усе гаразд. Оксана, мені потрібно тобі дещо сказати.

– Олег, залишилось пів години...

– Я знаю, послухай, це важливо. Я кохаю тебе. Вже давно.

– Я теж тебе кохаю, – наче на автоматі відповіла шокована дівчина. У будь-який інший день Олег би засяяв від щастя, та сьогодні це лише все ускладнювало.

– Тоді ми можемо лишити все як є, і бути щасливими.

– Що ти таке кажеш?

– Оксано, а що як ми помиляємося? Що як це вірний шлях для всього людства?

На мить тиша повисла як прірва між ними. Першою заговорила Оксана.

– Що це за істота така - все людство? Я не знаю за нього. Я знаю за окремо взятих людей, знаю за себе.

– Що ти знаєш за себе, чого ти хочеш?

– Я хочу обирати роботу, мати велику родину, читати книжки мовою моїх пращурів, співати бабусині пісні, зрештою хочу без дозволу завести кота, не боячись що в мене за це заберуть спогади. Я хочу бути собою, бути людиною, а не стандартизованим гвинтиком в механізмі. Я хочу жити у світі, де можна малювати янголів.

Олег слухав Оксану і розумів, що її не переконають жодні економічні показники. Чому він сам почав забувати, що таке бути людиною? Що за ці роки зробила з ним система, що він перестав відчувати, чого прагне душа?

– Олег, лишилось п'ятнадцять хвилин. Ти з нами?

– Я завжди був з вами.

Центр передачі даних на Місяць знаходився в окремому приміщенні у самому центрі Зірки. Олег стрімголов помчав туди. Було вже не до конспірації. Підбігши до дверей, він одразу приклав око до сканера. Двері не відчинились. Холодний голос комп'ютера сповістив: "У доступі відмовлено. Під час випробувального терміну доступ надається лише в присутності іншого працівника." Олега пронизав холод. З тими дурними ваганнями він забув, що нова посада передбачає два місяці випробувального терміну. Довелось глибоко вдихнути, щоб зосередитись. Лишалось десять хвилин, він ще може встигнути. Тремтячий вказівний палець вистукав на сенсорі браслета три крапки, три тире, три крапки. На мить Олег впав у відчай: смішно сподіватись, що йому зможуть так швидко допомогти. З кінця коридору почулись швидкі кроки. Олег не вірив своїм очам. До нього бігла дівчина зі співбесіди. Як так? А він майже повірив їй тоді. ЇЇ палкі відповіді навіть підкріпили вагання щодо правильності обраного ним шляху. Як же її звати?

– Ганна? – тільки й зміг вимовити приголомшений Олег.

– Анна. Які перешкоди? – буденно спитала дівчина.

– В мене випробувальний термін. Для проходу потрібен другий співробітник.

– От дідько, в мене теж випробувальний. Не страшно. Відійди.

Анна блискавично скинула піджак, який наче забетонований з грюкотом впав на підлогу. В наступну мить з-за спини дівчини випірнув мініатюрний ноутбук, з якого стирчала здоровенна антена. Анна присіла, поклавши комп’ютер на зігнуті коліна із шаленою швидкістю почала стукати по клавіатурі та водити пальцями по екрану. Олег безпомічно дивився на годинник. Сім хвилин.

– Готово! – сповістила Анна. – Я зняла відмітку про випробувальний. Спробуй тепер.

Цього разу двері без проблем відчинилися. Вони майже впорались! “Та що ж це таке!” – Олег не розумів, чому так не щастить. Звідки тут взявся робот-наглядач? Раніше у приміщенні були лише камери. Зараз за їхніми діями уважно слідкував на вигляд нешкідливий металевий циліндр. Проте Олег знав, що як знадобиться, робот розкриється, як складений ніж і застосує увесь свій багатий арсенал.

– Я ним займуся, ледве чутно прошепотіла Анна. – Як скажу, біжи до передавача.

Олег застиг, готуючись до останнього ривка.

Анна кинула на робота щось на зразок сітки з присосками та знов почала шалено водити пальцями по монітору свого ноуту. Робот повільно поїхав у напрямку Анни.

– Ну, маленький, ходи до мене, – тендітна хакер почала потрохи відступати, виходячи з кімнати. Щойно полонений сіткою робот виїхав за межі центру вона крикнула: “Олег, біжи!”

Олег кинувся до передавача і натиснув кнопку увімкнення системи. Він знав, що означає вібрація браслету: лишилось дві хвилини. Накопичувач інформації уперто не хотів вставлятися в порт. Олег затиснув його двома руками. Вірус завантажується на передавач. Одна хвилина.

У кімнату забігла задихана Анна.

– Треба заблокувати двері.

– Не треба, – спокійно відповів Олег. Я вислав вірус. Він вже має дістатися їхньої системи. Тепер справа за ракетами.

***

За місяць Олег чекав на Оксану в тому самому парку, біля замерзлого ставка.

– Привітик, герою!

З пуховика дівчини лякливо визирала маленька чорна мордочка кошеняти.

– Привіт, красуні! – Олег з подивом прислухався до нового відчуття – щастя. – Які новини?

– Добре, що тоді вдалося одночасно надіслати усі три віруси. Програмісти виявили, що доки ракети летіли до Місяця, прибульці не встигли знешкодити лише один з них.

– На базі знайшли живих прибульців? Які вони?

– Знайшли лише людей.

– Наших? З Землі?

– Ми не знаємо, вони поводяться, як стерті.

– Невже можливо, щоб вони брали у цьому всьому участь?

– Не знаю, можливо вони думали, що діють в інтересах усього людства.

]]>twitter.com facebook.com vkontakte.ru odnoklassniki.ru google.com/buzz friendfeed.com ya.ru mail.ru myspace.com rutvit.ru pikabu.ru liveinternet.ru livejournal.com blogger.com google.com yandex.ru memori.ru]]>